Вінні-Пух та його друзі
- -
- 100%
- +
– Приніс?
І Пух відповів:
– Аякже! Тільки глечик трохи неповний.
Він передав мед Пацеві, а той, заглянувши в глек, сказав:
– От тобі й маєш! Оце в тебе все, що залишилося?
І Пух відказав:
– Так.
Бо воно й справді було так.
Паць поставив глека на дно Ями, тоді виліз ізвідти, і вони пішли додому.
– Ну, Пуше, на добраніч,– сказав Паць, коли вони підійшли до Пухової хати.– А завтра о шостій ранку ми зустрінемось біля Сосен і подивимося, скільки Слонопотамів утрапило до нашої пастки.
– До шостої, Пацю! А мотузка в тебе знайдеться?
– Ні. А для чого тобі мотузка?
– Щоб відвести їх додому,– сказав Пух.
–А-а-а! Я гадав, Слонопотами йдуть на свист.
– Одні йдуть, а інші не йдуть. За Слонопотамів ручатися не можна. Ну, на добраніч!
– Бувай здоров!
І Паць потрюхав до своєї хатки, біля якої була дошка з написом "Стороннім В", а Вінні-Пух почав укладатися спати.
За кілька годин, коли ніч тишком-нишком уже тікала геть. Пух зненацька прокинувся від якогось млосного відчуття. У нього вже бувало раніше подібне відчуття, і він знав, що воно означає: йому хотілося їсти.
Пух почалапав до буфета, видерся на стілець, понишпорив на полицях і не знайшов там нічого.
– Дивно,– подумав він.– Я ж знаю, що там у мене стояв глечик із медом. Повнісінький глечик, із медом по самі вінця, і на ньому ще було написано "МЕТ", щоб я, бува, не помилився. Дивно, дуже дивно.
І він почав ходити з кутка в куток по кімнаті, розмірковуючи, куди ж міг подітися глек, і бурмотів собі під ніс пісеньку. Ось таку:
Куди ж це мед мій запропав?В буфеті повен глек стояв!Втекти від мене він не міг -У нього ж бо немає ніг!Не міг чкурнути він у ліс,Бо мед – то не кабан;У річку теж він не поліз,Він що – Слонопотам?I звісно, мед – це вам не птах,Не пурхне в небеса.А все ж пропав він... Ох-ах-ах!Оце вже чудеса!Він пробурмотів цю пісеньку тричі підряд і раптом усе пригадав. Адже він сам одніс глека до Хитрої Пастки на Слонопотамів!
– Ой, ой, ой! – сказав Пух.– Ось що трапляється, коли надто піклуєшся про Слонопотамів!
І він знову вклався в ліжко.
Проте сон йому наче рукою зняло. Що дужче він силкувався заснути, то гірше це в нього виходило.
Пух спробував лічити овець,– іноді це чудовий спосіб швидко заснути,– але тепер він зовсім не допомагав.
Тоді Пух узявся лічити Слонопотамів, та виявилося, що це ще гірше, бо кожен Слонопотам, якого він лічив, одразу ж накидався на його, Пухів, глек із медом і вилизував усе до краплини!
Кілька хвилин Пух лежав і мовчки терпів муки, та коли п'ятсот вісімдесят сьомий Слонопотам облизав свої ікла і буркнув вдоволено сам до себе:
"Чудовий мед, кращого я ніколи й не куштував",– Пух не витримав.
Він скочив із ліжка, вибіг із хати і помчав навпростець до Шести Сосен.
Сонце ще ніжилось у ліжку, але над Дрімучим Пралісом небо прозоріло, ніби попереджаючи, що сонечко вже прокидається і ось-ось вислизне з-під ковдри. У передранкових сутінках Сосни виглядали журними й самотніми; Глибоченна Яма здавалася ще глибшою, ніж насправді, а глек із медом, що стояв на дні, був зовсім примарний, неначе тінь.
Та коли Пух опинився поруч із глеком, його ніс миттю відчув мед, і Пухів язик сам вистромився з рота і став жадібно облизувати губи.
– От біда! – сказав Пух, тицьнувшись писком у глек.– Слонопотам майже все з'їв!
Далі, трохи подумавши, він додав:
– Ох, ні, то ж я сам з'їв! Я й забув.
На щастя, з'їдено було не все. На самому денці лишилося ще трішечки меду, тож Пух засунув голову в глек і заходився лизати...
Тим часом прокинувся й Паць. А прокинувшись, він одразу ж сказав: "Ох!" Далі набрався духу й додав: "Ну, що ж!" А далі вже геть хоробро закінчив: "Так тому й бути!"
Та насправді він почував себе не дуже хоробро, і йому аж серце заходило в п'яти, бо в голові стугоніло страшнюче слово – Слонопотам!
"Який він із себе, той Слонопотам?
Невже злющий, як сто вовків?
Чи йде він на свист? І якщо йде, то чого?
А поросят він їсть чи ні?
І якщо їсть, то чи всіх підряд?
І якщо він такий ласий до поросят, то, може, він усе ж не зачепить поросятка, в котрого є дідусь на ім'я Стороннім Вільям?"
Бідолашний Паць не знав відповіді на жодне з цих питань... а йому ж за годину вперше в житті належало зустрітися зі Слонопотамом!
"Правда, поруч буде Пух, а вдвох воно завжди не так страшно, як одному... Стоп! А що, як Слонопотами ласі не тільки до поросят, а й до ведмедів?!. Може, прикинутися, – думав Паць, – ніби мені розболілася голова, і не йти до Шести Сосен?.. Але ж – раптом сьогодні буде дуже гарна погода і ніякий Слонопотам не потрапить у пастку, а він, Паць, цілісінький ранок без діла вилежуватиметься в ліжку? Що ж робити?.."
І тут Пацеві сяйнула блискуча думка. Зараз він піде тихесенько до Шести Сосен, обережно-обережно зазирне в Пастку й погляне: є там Слонопотам чи немає? Якщо Слонопотам є, то він, Паць, повернеться додому й ляже у ліжко, а якщо Слонопотама немає, то він, Паць, звісно, не лягатиме!..
І Паць пішов.
Спершу він думав, що ніякого Слонопотама там не буде; далі завагався: ні, мабуть-таки, буде; а коли наблизився до Пастки, то вже зовсім упевнився, що Слонопотам таки попався, бо на власні вуха почув, як той щосили слонопотамить.
– Ой мамо, ой ріднесенька! – сказав Паць.
Йому закортіло швидше втекти. Але він не міг. Коли він уже підійшов так близько, то треба хоч краєчком ока глянути на живого Слонопотама. І от Паць обережно-обережно підповз до Ями і зиркнув униз...
А Вінні-Пух, вилизавши мед, увесь цей час тільки те й робив, що намагався витягти голову з глека – і ніяк не міг! Що дужче він трусив головою, то глек міцніше на неї налазив.
Пух кричав "Мамо!", кричав "Тату!", кричав "Ой рятуйте!" і навіть просто: "Ой, ой, ой!", та це не допомагало, тільки голос його гув, як із порожньої бочки.
Він спробував бемцнути глеком об що-небудь, та оскільки не бачив, об що треба бемцати, то це не допомагало. Він намагався вилізти з Ями, але оскільки не бачив нічого, крім пітьми в глекові, то й із цього нічого не виходило.
Нарешті, вкрай змучившись, він задер голову разом із глеком до неба і жалібно заволав...
І саме цієї миті Паць зазирнув у Яму!
– Ґвалт! Рятуйте! – зарепетував Паць.– Слонопотам, страшний Слонопотам!
І він так чкурнув, аж замиготіли його п'яти. На бігу він усе кричав та кричав:
– Рятуйте! Ґвалт! Слонастий Страшнопотам!.. Ґвалтастий Рятупотам!.. Рятастий Ґвалтопотам!
Так він кричав і миготів п'ятами, аж поки добіг до будиночка Крістофера Робіна.
– Що там скоїлося, Пацю? – спитав Крістофер Робін, який щойно прокинувся і саме збирався вставати з ліжка...
– Рят!.. Ґлавт! – сказав Паць, який так захекався, що ледве міг вимовити слово.– Рятам... Ґвалтам... Слонопотам!
–Де?
– Отам,– сказав Паць, махнувши лапкою.
– Який же він?
– Стр-р-р-рашний! З Отакенною Головою! Ти такої ніколи не бачив, Крістофере Робіне... Ну, така велика, така велика, як... як не знаю що!.. Ну, як, приміром... приміром... як глек!
– Гаразд,– сказав Крістофер Робін, узуваючи чоботи.– Я мушу на нього подивитися. Ходімо.
Певна річ, із Крістофером Робіном Паць нічого не боявся. І вони пішли...
– Чуєш, чуєш? Це він! – наполохано прошепотів Паць, коли вони наблизились до Ями.
– Та щось нібито чую,– сказав Крістофер Робін.
Вони чули стукіт. То бідолашний Вінні натрапив, зрештою, на якийсь корінь і силкувався розбити глека.
– Он! Он! – прошепотів Паць.– Ой, як страшно! – і він міцно вчепився Крістоферові Робіну за руку.
Та що це?! Крістофер Робін раптом голосно засміявся. Він сміявся, аж за живіт брався... сміявся, аж по землі качався.
І доки він сміявся, Слонопотамова голова добряче луснулася об корінь.
Трах! – глек розлетівся на черепки.
Бах! – і з'явилася голова Вінні-Пуха!
І лише тоді Паць зрозумів, який же він був смішний. І йому стало так соромно, що він чкурнув навпрошки додому й ліг у ліжко, бо в нього й справді заболіла голова.
А Крістофер Робін та Вінні-Пух пішли разом поснідати.
– Ох ти, дурненький мій ведмедику! – сказав Крістофер Робін.– Як же я тебе люблю!
– А я тебе! – сказав Вінні-Пух.
ПРИГОДА ШОСТА,
У якій Іа-Іа на день свого народження одержує два подарунки
Іа-Іа – підстаркуватий сірий ослик – стояв одного разу на березі струмка й понуро дивився у воду на своє віддзеркалення.
– Трагічна картина,– сказав він нарешті.– Ось як це зветься: трагічна картина.
Він обернувся й ліниво почвалав берегом струмка вниз за течією. Пройшовши метрів із двадцять, він перебрів струмок і так само ліниво почвалав назад протилежним берегом проти течії. Навпроти того місця, де він стояв раніше, Іа-Іа зупинився і знов подивився у воду.
– Я так і знав,– зітхнув він.– Із цього боку анітрохи не краще. Та всім байдуже. Нікому немає діла. Трагічна картина – ось як це зветься.
Нараз у заростях папороті щось затріщало і звідти вигулькнув Пух.
– Доброго ранку, Іа,– сказав Пух.
– Доброго ранку, ведмедику Пуше,– невесело сказав Іа.– Якщо він, цей ранок, і справді добрий. А я в цьому сумніваюся,– додав він.
– Чого? Що трапилося?
– Нічого, ведмедику Пуше. Усі ж не можуть. А декому й не доводиться. Тут нічого не вдієш.
– Чого всі не можуть? – перепитав Пух, потерши кінчик носа.
– Веселитися, співати-танцювати й таке інше... Під вербою, під рясною...
– А-а, ясно! – сказав Пух. Він надовго задумався, потім спитав:– Під якою вербою?
– Під тією, на якій груші ростуть,– невесело мовив Іа-Іа.– Танки-співанки й таке інше. Я не жаліюся, але так воно і є.
Пух умостився на великому камені й спробував що-небудь зрозуміти. Виходило щось, на зразок загадки, а Пух не вважав себе добрим відгадувачем, бо в голові в нього, що не кажіть, була тирса.
І через те він про всяк випадок заспівав загадкову пісеньку:
Різні на світі бувають дива,Часом аж обертом йде голова.Щойно я бачив: написано – РИС.Вліво читаю – СИР об'явивсь!Звідки той СИР і навіщо той РИС?Спробуй у цьому ти сам розберись.От я й кажу геть усім наперед:Кращого в світі немає, як МЕД!Це був перший куплет пісеньки. І коли Пух його проспівав, Іа-Іа не мовив ні слівця, чи сподобалася йому пісня, чи ні. Тому Пух заспівав ще й другий куплет:
Мешкає в дереві наша Сова,Чув я від неї кумедні слова:"ЗАМОК замкнула я свій на ЗАМОК.Дощик пішов – і ЗАМОК мій ЗАМОК.ЗАМОК не втраплю – заржавів ЗАМОК,Він-бо під дощиком дуже ЗАМОК".От я й кажу геть усім наперед:Кращого в світі немає, як МЕД!Іа-Іа й цього разу мовчав, наче набрав у рот води, тому Пух перейшов до третього куплета:
Муха літає. Ластівка – теж.Пташкою ж муху ти не назвеш.Є такий кінь, називається МУЛ,Він, коли схоче, то ляже у МУЛ.Все це аж надто великі дива -Їх не вміщає моя голова.От я й кажу геть усім наперед:Кращого в світі немає, як МЕД!– Правильно. Ото ж бо і є,– сказав ІаІа.– Співай-траляляй! Ой гоп, жа-жа-жа. Веселися, ведмежа!
– Я й веселюся,– сказав Пух.
– Дехто може,– сказав Іа-Іа.
– Та що трапилося, скажи?
– А хіба щось трапилося?
– Ні, але в тебе такий сумний вигляд, Іа.
– Сумний? Чого б мені бути сумним? Адже сьогодні мій день народження. Найщасливіший день року!
– Твій день народження? – перепитав Пух, страшенно здивований.
– Атож. Хіба не бачиш? Поглянь на всі ці подарунки.– Він помахав передньою ногою, ніби справді на щось показував.– Поглянь на іменинний пиріг! На цукерки й тістечка!
Пух поглянув – спершу праворуч, тоді ліворуч.
– Подарунки? – спитав він.– Іменинний пиріг? Цукерки? Де?
– Хіба ти їх не бачиш?
– Ні,– сказав Пух.
– Я теж,– сказав Іа.– Це жарт,– пояснив він.– Ха-ха!
Пух почухав потилицю, зовсім збитий з пантелику.
– А сьогодні справді твій день народження? – спитав він.
– Справді.
– Ой! Ну, щиро вітаю тебе і зичу тобі багато-багато щастя в цей день.
– І я щиро вітаю тебе і зичу тобі багатобагато щастя в цей день, ведмедику Пуше.
– Але ж сьогодні не мій день народження.
– Ні, не твій, а мій.
– А ти ж кажеш: "Зичу тобі щастя в цей день".
– То й що? Хіба ти хочеш бути нещасним у мій день народження?
– Ага, зрозумів,– сказав Пух.
– Досить уже того,– сказав Іа-Іа, ледве не плачучи, – досить уже того, що я сам такий нещасний: ні дарунків, ні іменинного пирога, ні цукерків, і взагалі – всі мене покинули й забули.... А коли й інші будуть нещасні...
Цього Вінні-Пух стерпіти вже не міг:
– Постій тут! – гукнув він осликові й щодуху помчав додому.
Пух відчув, що мусить негайно подарувати бідолашному Іа хоча б що-небудь, а опісля він матиме час подумати про Справжній Дарунок.
Біля своєї хатки він застав Паця, який підстрибував перед дверима, силкуючись дотягтися до дзвоника.
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.
– Доброго здоров'ячка, дорогий Пуше,– сказав Паць.
– Що ти там робиш?
– Та намагаюся подзвонити,– сказав Паць.– Я оце йшов повз твою...
– Дай-но я тобі допоможу,– люб'язно запропонував Пух.
Він підійшов до дверей і натиснув на кнопку.
– А я оце щойно зустрів Іа-Іа,– повідомив Пух.– Бідолашний ослик дуже засмучений, бо в нього сьогодні день народження, а всі про нього забули, і він так зажурився, так зажурився, – ти ж знаєш, як він уміє... Ну от, він стоїть такий похнюплений, а я...
– Слухай, чого нам так довго не відчиняють? Невже тут живуть такі сплюхи? – дещо роздратовано сказав Пух і знову подзвонив.
– Пуше,– сказав Паць,– та це ж твій власний дім.
– Еге,– сказав Пух.– А й справді. Тим краще: прошу заходити!
Вони зайшли до кімнати. Пух відразу шаснув до буфета, аби впевнитися, чи стоїть там невеличкий горщик із медом – саме такий, якого йому треба. Горщик стояв на місці, і Пух зняв його з полиці.
– Я віднесу його Іа,– пояснив він.– А що ти збираєшся йому подарувати?
– Можна, щоб і я подарував йому горщика? – спитав Паць.– Буцімто від нас обох?
– Ні,– сказав Пух.– Це ти погано придумав.
– Ну, гаразд. Тоді я подарую Іа повітряну кульку. У мене зосталася одна від мого свята. Я зараз збігаю по неї, добре?
– Добре. Оце ти чудово придумав! Бо Іа-Іа треба розвеселити. А з повітряною кулькою кожен звеселиться. Ніхто не буде журитися, коли в нього є повітряна кулька!
Отож Паць хутенько подріботів додому, а Пух із горщиком меду завернув до струмка.
В повітрі стояла спека, а йти було досить далеко. Не встиг Пух здолати й половину шляху, як раптом відчув у всьому тілі дивне лоскотання. Спершу йому залоскотало в носі, далі в горлі, далі засмоктало під грудьми, а далі опустилося аж до самісіньких п'ят. Так, ніби хтось у ньому всередині шепотів: "Знаєш, Пуше, зараз саме час чого-небудь трішечки..."
– Ого-го! – сказав Пух.– Я й не знав, що вже так пізно!
Він сів на землю і зняв з горщика накривку.
– Добре, що я прихопив його з собою,– сказав Пух.– А більшість ведмедів у таку спеку навіть і не подумали б прихопити з собою те, чим можна трохи підкріпитися!
І він припав до меду.
– А тепер подумаємо,– сказав Пух, востаннe лизнувши денце горщика,– подумаємо, куди ж це я збирався йти. А, так-так, до Іа!
І він неквапливо підвівся з землі. Та раптом Пух усе пригадав. Адже він з'їв подарунок!
– Гай гай! – скрушно похитав головою Пух.– Ну що тепер робити? Треба ж подарувати бідолашному Іа бодай що-небудь! 0-хо-хо!
Зопалу Пух навіть не знав, куди спрямувати свої думки.
Та згодом він подумав:
"Усе-таки це дуже гарний горщик, хоча в ньому й немає меду. Якщо я гарненько його помию і попрошу когось написати збоку "Вітаю з днем народження", то Іа зможе тримати в ньому що захоче. Це буде корисна річ!"
У цей час Пух саме проходив через Дрімучий Праліс, де жила Сова, і вирішив завітати до неї в гості, бо про Сову ходила слава, що вона страх яка грамотійка.
– Доброго ранку, Сово! – сказав Пух.
– Доброго ранку, Пуше,– сказала Сова.
– Вітаю тебе з днем народження Іа і зичу тобі багато-багато щастя,– сказав Пух.
– Он як? – здивувалася Сова.
– Саме так. А що ти, Сово, хочеш йому подарувати?
– А ти, Пуше, що хочеш йому подарувати?
– Я несу йому на дарунок Корисний Горщик, в якому можна тримати все, що заманеться. А тепер я хочу тебе попросити...
– Ось цей? – спитала Сова і взяла з Пухових лапок горщика.
– Ось цей,– сказав Пух.– І я хочу тебе попросити...
– У ньому тримали мед,– сказала Сова.
– У ньому можна тримати що завгодно,– серйозно сказав Пух.– Це дуже-дуже корисна річ. І я хотів попросити тебе...
– А ти узяв би та й написав на ньому: "Вітаю тебе з днем народження".
– Так про це ж я й прийшов тебе просити! – сказав Пух.– Бо мій правопис якийсь кульгавий. Узагалі він гарний правопис, тількиот чогось трохи накульгує, і букви заскакують не на свої місця... Ти напишеш на ньому "Вітаю з днем народження"? Добре? Дуже тебе прошу!
– Просто чарівний горщик! – сказала Сова, оглянувши його з усіх боків.– А можна, я його теж подарую? Спільно від тебе й від мене.
– Ні,– сказав Пух.– Це ти погано придумала. Краще давай я спершу його помию, а тоді ти все на ньому напишеш.
Пух добре вимив горщика і насухо його витер, а Сова тим часом слинила кінчик свого олівця й думала, як пишеться "день народження".
– Пуше, а ти вмієш читати? – спитала вона не без тривоги в голосі.– От, наприклад, у мене при вході висять таблички під дзвоником та під дзвіночком. Усі написи там зробив Крістофер Робін! Ти їх прочитав?
– Розумієш, коли Крістофер Робін сказав мені, що там написано, тоді і я зміг прочитати,– відповів Пух.
– Чудово! Я також скажу тобі, що тут, на цьому горщикові, написано, і тоді ти зможеш прочитати! І Сова взялася писати... Ось що вона написала:
"ВИТА ТЮ ТИ БЕ ЗИДНЕМ НАРО ЖНЯ ВНЯ"
Пух із захопленням подивився на цей напис.
– Я тут написала "Вітаю тебе з днем народження",– недбало пояснила Сова.
– Оце напис! Усім написам напис! Та ще й який довгий! – із глибокою повагою сказав Пух.
– Ну, якщо тобі сказати вже геть усе, то насправді тут написано так: "Вітаю тебе з днем народження. Бажаю щастя. Твій Пух". Я не пожаліла олівця, бачиш, скільки стерлося!
– Бачу. Ого! – сказав Пух.
А тим часом Паць устиг збігати до себе додому й узяти повітряну кульку для Іа. Він міцно обхопив її лапками, притис до грудей, щоб вітер, бува, не заніс її в небо, і помчав до струмка, аби прибігти на місце раніше за Пуха. Йому страшенно кортіло найпершим піднести осликові дарунок, щоб усі подумали, ніби Паць згадав про день народження Іа сам, без сторонніх підказок.
Отож він так поспішав і так замріявся, уявляючи, як зрадіє його подарункові Іа, що геть не дивився собі під ноги... і раптом Пацева ніжка потрапила в мишачу нірку, і він з усього маху заорав носом землю.
Ба-бах!!!
Паць лежав ні живий ні мертвий, не тямлячи, що трапилось. І спершу він подумав, що, може, весь-весь білий світ злетів у повітря; згодом він подумав, що, може, в повітря злетів не світ, а тільки їхній улюблений Ліс; а ще трохи згодом він подумав, що, певне, то лише він, Паць, злетів за хмари і лежить оце зараз десь на Місяці й ніколи-ніколи вже не побачить ні Крістофера Робіна, ні Пуха, ні Іа... Однак іще трохи-трохи згодом він подумав:
"Нехай я й на Місяці, нехай! Проте не обов'язково лежати носом додолу!"
І він обережно зіп'явся на ноги й озирнувся довкола... Ні, довкола був той самий їхній рідний Ліс!
"Цікаво, просто чудасія! – подумав він.– А що ж то було за ба-бах? Адже не міг я сам наробити стільки шуму, коли спіткнувся й упав. І де поділася моя кулька? І звідки тут узявся оцей квачик?"
Який жах! Той квачик, та гумова ганчірочка й була – саме була! – його повітряною кулькою.
– Ой мамо! – сказав Паць.– Ой мамонько, мамо! Ой мамонько, мамонько, мамо!.. Ну що ж?.. Тепер уже пізно. Додому вертатися нічого... Іншої кульки в мене немає. Та, мабуть... мабуть, Іа не дуже й любить повітряні кульки...
І Паць подріботів далі, хоч, правду кажучи, біг тепер не так уже й весело. Та все ж він скоро добіг до того місця, де над струмком стояв Іа-Іа й дивився на своє віддзеркалення у воді.
– Доброго ранку, Іа! – ще здалеку загукав Паць.
– Доброго ранку, маленький Пацику,– відповів Іа-Іа.– Якщо цей ранок справді добрий,– сказав він.– У чому я сумніваюся,додав він.– А втім, це байдуже,– закінчив він.
– Іа, вітаю тебе з днем народження, – сказав Паць, підійшовши тим часом ближче.
Іа-Іа перестав дивитися на своє віддзеркалення у воді й, повернувши голову, витріщився на Паця.
– Ану-ну, повтори, що ти сказав,– промовив він.
– Вітаю те...
– Зачекай хвильку!
Хитаючись на трьох ногах, Іа-Іа став обережно підносити четверту до вуха.
– Я навчився цього ще вчора,– пояснив він, упавши тричі підряд.– Це дуже просто. І головне – так краще чути... Ну от, усе гаразд. То як ти щойно сказав? Повтори, будь ласка,– попросив Іа, підперши вухо копитом.
– Вітаю тебе з днем народження!– повторив Паць.
– Мене?
– Авжеж, Іа.
– З моїм днем народження?
– З твоїм!
– Отже, в мене справжній день народження?
– Найсправжнісінький, Іа! І я приніс тобі дарунок.
Іа опустив праву ногу, повільно обкрутився на місці й, крекчучи від натуги, насилу дотягся до вуха лівим копитом.
– Я хочу послухати ще й на це вухо,– сказав він.– Тепер говори.
– Да-ру-нок! – проказав Паць голосно.
– Мені?
– Авжеж!
– На день народження?
– Атож!
– Отже, виходить, у мене таки справжній день народження?
– Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кульку!
– Повітряну кульку? – перепитав Іа-Іа.– Ти сказав – повітряну кульку? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танкиспіванки, гіп-гоп, тра-ля-ля!
– Саме так, саме так... Тільки, розумієш... мені дуже шкода... розумієш, Іа... коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кульку, я впав.
– Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?
– Ні, але кулька... Ох, Іа... вона зовсім луснула.
Запала довга-предовга мовчанка.
– Моя кулька? – нарешті спитав Іа-Іа.
Паць кивнув.
– Мій деньнародженнєвий дарунок?
– Так, Іа,– сказав Паць, підшморгуючи носом.– Ось він... Щиро вітаю тебе з днем народження.
І він подав Іа маленький гумовий квачик.
– Оце воно? – спитав Іа трохи здивовано.
Паць кивнув.
– Мій подарунок?
Паць кивнув іще раз.
– Повітряна кулька?
– Так.
– Спасибі тобі, Пацику,– сказав Іа-Іа.– Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою?
– Червона.
– Я так і знав! Червона!.. – проказав собі під ніс Іа-Іа.– Мій улюблений колір... А яка завбільшки вона була?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.