Пробач, Марцело…

– Отож, хлопці, запитую: «Щось заборонене везете? Гроші, зброя, наркотики? Як ні, то проїжджайте, не затримуйте чергу».

– Не соромно тобі таке запитувати? Хіба по нас не видно, що ми – люди інтелігентні? Зброю і наркотики бачили виключно по телевізору…

І знову регіт… Об’їхавши чергу додатковою смугою для VIP-осіб, Іван пригальмував машину біля непозірної пластикової будки і простягнув паспорти у роззявлене віконечко для митного контролю. За кілька хвилин паспорти опинилися знову в Іванових руках, і «вікно до Європи» люб’язно розчахнулося.

У кінці нейтральної зони також бовваніла рампа. Невидимий порух чарівної палички змусив її плавно піднятися догори. Сприймаючи все за належне, Іван залишався незворушним. Тільки двоюрідний брат Славчик, скоцюрбившись на слизькому, мов у кабінеті дантиста, шкіряному сидінні, здивовано коментував: «Ти і справді крутий, брате…»

На словацькому боці картина майже нічим не відрізнялася.

– Агой, камарате! – пухкенький, коротенький, але твердий і збитий, мов по дощі грибочок, словацький митник приязно тиснув Іванові руку. Їхні села знаходились зовсім поруч, тільки по різні боки кордону, тож почувалися також земляками.

– Агой, Мілоше, як ся маєш? – Іван полюбляв потрапляти на його зміну, бо ж від кругленького з дитячим обличчям словака віяло домашнім теплом. Колись їхні бабці й дідусі сусідували – село у село, і на свята ходили одне до одного в гості. По війні добра половина Мілошових тіток і вуйків раптово опинилася у різних світах.

– Добре, Йончі, дік…

– Коли заглянеш до нас у гості?

– Та вже хіба на В’яноце… – Митник «для годиться» перегорнув українські паспорти і відніс на комп’ютерну реєстрацію.

– Такого добрячиська рідко серед друтарів зустрінеш, – Іван тим часом вийняв з гаманця купюру і склав у декілька раз до мікроскопічного розміру.

Повернувшись до машини з паспортами, Мілош і не зчувся, як папірець опинився у його руці. Не встиг щось сказати, як Іван перебив:

– Бувай, Мілоше… До В’яноце не так вже й далеко… Не забудь купити своїм спиногризам дарчеків на свято…

Розгублений «пончик», забувши про чергу, затиснув у кулаку зім’ятий папірець у той час, як чорний, натертий до лиску «мерседес» покидав митний простір.

Від’їхавши на безпечну відстань, Іван пригальмував на узбіччі. Розщібнув пас безпеки і вийшов з машини. Кишеня його штанів ледь помітно відстовбурчувалась і, запхавши туди руку, напорпав небезпечну забавку. На превеликий братовий подив повертів її у руці і, не роздумовуючи, закинув у «бардачок». Німе запитання у переляканих Славчикових очах вимагало пояснення.

– А що, якби знайшли?!

– Не будь наївним, брате. Таких, як ми, не обшуковують… Обшуковують тих, що попід спідницю кілька пачок «Мальборо» ховають. Оце для них – справжня контрабанда… А це хіба контрабанда? Це так… Дитяча забавка.

Та Славчик не заспокоювався і очікував детальнішого пояснення.

– Це, припустимо, зрозуміло… Але навіщо нам ота забавка? Невже не можна інакше?

– Не дрейф, це нам – ні до чого… Один приятель у Празі просив роздобути. А я ось забув переховати… Сиджу в машині і думаю – що мені так поміж ногами тисне? Начебто й митники – не жіночої статі… А то, виявляється, звичайнісіньке залізо!!!