Мій рідний Макунів. 2-ге видання

Сибірські будні

Сибір—це було таке загальне страхітливе слово. Вивезли в Сибір. Фактично наше місце поселення, куди нас привезли, було Кустанайська область, Урицький район, а з району в якесь село, назви якого я не пам’ятаю. Після довгої і виснажливої дороги нас таки привезли в якесь село, висадили під сільською радою і все. Сьогодні я точно знаю, що з нами (я маю на увазі всіх, кого везли в цьому ешелоні) поступили досить гуманно і не висадили десь в степу на самовиживання, як робили з іншими людьми. Село, куди нас привезли, не можна було назвати селом—були одні землянки. Наше село Макунів проти нього велике місто. Що таке землянки, я думаю, ви здогадуєтесь. Вони всі чорні, без даху, тобто дах теж в землі. Нас тут ніхто нечекав, тато говорив, що треба розвертатись і тікати додому. Але це тільки нам так здавалось, фактично все було під контролем. Поведінка влади по відношенню до нас—це давно відпрацьо-ваний прийом, адже для них ми всі були ворогами радянської влади. Таких «ворогів народу» вони приймали ще в 20—30х роках після революції.

Все навкруги було нове, чуже і зовсім не подібне на наше. Чужі люди, чужа і не зрозуміла мова. Наш невизначений стан тривав недовго, люди стали підходити до нашого гурту, намагалися познайомитися, навести якісь контакти, дещо вияснити, розпитати, з яких ми країв, але це було трудно. Вони не розуміли нас, а ми їх. Певне порозуміння було лише з українцями, оскільки там жили і росіяни, а мови все-таки споріднені. Проте, західний діалект їм теж був незрозумілий. Серед нас були поляки, білоруси, литовці і естонці, а з ними ніякого спілкування. Але місцеві жителі були напористі, і скоро спілкування розпочалось через обмін товарами. Переселенці віддавали місцевим одягприкраси в обмін на продукти.

Скільки часу нас везли до місця поселення, я не знаю. Мама якось говорила, але я забув. Проте я точно знаю, що під кінець дороги в нас не було жодних харчів, адже в дорозі, крім охорони, ніхто нічим не забезпечував, їли те, що взяли із собою. Для тата з мамою це була надзвичайно велика проблема—двоє малих дітей і батьки.

В батьків, як і в діда, не було ні грошей, ні цінностей. Всі чекали, коли завершиться ця клята дорога і розпочнеться хоча б якесь примітивне життя.

Ще в поїзді, з нудьги, коли було занадто багато вільного часу, мама згадала, що вміє ворожити на картах. Хтось приніс карти, і мама спочатку ніби жартома робила спроби в своєму маленькому колі, щоб розвіяти тугу, а далі ці спроби поширилися на більше людей і викликали більшу довіру. Розпочинаючи цю справу, мама добре розуміла, чого їй треба, і знала в цій справі свою силу. Мама думала, як нагодувати дітей, а серед поселенців були і багаті люди. Звістка про ворожбитку швидко розповсюдилась по всіх вагонах, і до мами почали приходити люди і просити поворожити. Відмовити таким людям мама просто не посміла, адже всі вони були вбиті горем, і кожен з них був по-своєму нещасним, а всіх разом об’єднувало одне—смуток і невідоме майбутнє. Туга за рідним краєм і усвідомлення того, що ти раптом став ніким, беззахисним і нікому не потрібним, доводила людей до розпачу. Як було відмовити тим людям тої маленької втіхи, надії, яку вони отримували, слухаючи, що їм говорять карти. Мама знаходила в картах для них теплі слова і надію. Всі дуже дякували мамі і говорили, що вона говорить їм”чисту правду». Мама говорила не багато, але під кінець всім одне і теж, що їх чекає радість і звістка з дому. За свою роботу мама грошей з нікого не брала, але люди є люди, і майже кожен хотів чимось віддячити і обов'язково щось принести, ніби-то дітям, а для мами це було надзвичайно важливо. Почали з’являтися якісь харчі.

Як я вже згадував, ворожити на картах маму навчила її цьоця зі Львова, коли вона в неї жила і помагала по дому. Мама про неї завжди говорила тільки добре, тому що від неї дечого навчилась. Місцеві люди, кудинас привезли на поселення, дивились на нас по-різному, одні з підозроюяк на кулаків-саботажників, які виступали проти радянської влади, мовляв, раз привезли, значить винні; інші жаліли і пошепки цікавилися, хто ми. Їх дивувала поведінка переселенців, адже в більшості це були інтелігенти, і такого життя, таких умов вони просто собі не уявляли, а прилаштуватися до нього їм було дуже важко. Словом, це були різні люди, різних національностей – європейці.

Умови, в яких опинилися вивезені на поселення люди, були нелегкими, виживали лише ті, які попадали в населені пункти. Першою проблемою, яка стала перед усіма—це знайти якесь житло. Татові вдалось домовитися з якоюсь жінкою, і в неї ми поселились. Не знаю чому, але від неї ми скоро перебралися до іншої жінки, яка жила з дитиною в напіврозваленій землянці. Вона, напевно, мала надію, що мужчини зможуть її відремонтувати. Крім того, вона ходила на роботу, а дитину нікому було залишити. Так воно і сталося, і від цього виграли обидві сторони. В неї нам було більш – менш затишно. Другою проблемою було включитися в якусь роботу і нагодувати сім’ю.

Прибулі скоро відчули, що тут можна вижити, і почали проявляти весь свій талант. Місцеві люди були багаті на зерно і сало, а це вже життя. З цього приводу тато завжди пригадував, як вони давали собі раду. Як я вже згадував, наша мама ще в дорозі привернула до себе увагу тим, що вміє ворожити на картах. То ці жінки і тут маму не забули, сповнювалося те, про що мама їм наворожила, з рідних країв стали приходити листи. Поступово спадав стресовий стан, люди відчули якесь полегшення. Як і в кожному селі, нічого немає тайного, щоб не стало явним. Місцеві жінки дізналися, що серед переселенців є «ворожка» і вони такої спокуси довго витримати не могли. Спочатку вони приходили потайки і просили“поворожити», і кожна з них несла яйця і сало, а для нашої сім’ї цього дуже бракувало. Як я вже згадував, цього добра в них було багато, була велика кормова база. Як не дивно, їсти ми вже не хотіли. Основне, що клієнти були дуже задоволені, говорили, що мама говорить їм всю правду. Все це відбувалося в одній кімнатці, і за маминою так би мовити працею спостерігав дід Павло, а по його щоках котилися сльози, так розповідала мама. Дійсно, плакати було чого і за чим, адже буквально протягом однієї днини, з вини окремих підлих односільчан, що прислуговували новому режиму, мій дід з поважного господаря став ніким і фактично нахлібником в сина і невістки, якою він так нехтував. Ось таке життя. Про можливості невістки дід нічого не знав.

Тато з мамою розповідали, що дід страшно сумував, він впав в страшну депресію і зовсім перестав цікавитися сімейними справами. А що він міг зробити в таких умовах, та ще й без грошей? Як я вже згадував, як тільки нас привезли на місце поселення, кожен мусів думати, як вижити. Тато ніби в жарт сказав, що хоч бери і повертайся назад. Оцінюючи всі обставини, тато з дідом задумали з часом тікати додому, тобто за всяку ціну повернутися на рідну землю. Ясно, що такий задум вимагав грошей не тільки на дорогу, а щена підкуп місцевих урядовців. Від їх мовчазної згоди залежало багато, навіть те, щоб пару днів після нашої втечі нікому не повідомляти.

Рішення було прийняте, дід страшно цьому зрадів і, ніби окрилений, взявся за дуже потрібну роботу, він став робити колеса до возів, а це дуже цінилось в колгоспі. Такого майстра-столяра не було, хоч дід столяркою ніколи не займався, але мав таке собі уявлення. Мама з цього приводу любила повторювати, що навчить біда ворожити, як нема що в рот положити, тато теж не хотів відставати від діда і скоро витворив маленьке «чудо» – виплів для двоколки, на якій їздив голова колгоспу, такий кошик, і це виглядало як закрита укорочена бричка. Виїзд на ній голови колгоспу виглядав дуже парадним. Я не знаю, які були розрахунки за цю роботу, але голові це настільки сподобалось, що він попросив тата, щоб більше такого нікому не робив. Сім’я стала на шлях пристосування і виживання.

Зі всього видно, що дід інтенсивно взявся за роботу, але ця робота тривала недовго, дід простудився, отримав запалення і скоро помер. Я пам’ятаю, як тато привозив лікаря, який фактично прискорив кончину діда. Пеніциліну тоді ще не було, збити температуру було нічим, а лікар дав йому ліки, щоб припинити кашель, таким чином він не міг відкашляти простуду. Для сім’ї це був непоправимий удар. Як хоронили діда, я не пам’ятаю, але я добре пам’ятаю, як він лежав на столі, а його волосся і вуса були сиві аж білі.

Тато дуже сумував за дідом, сімейна біда їх дуже зблизила, вони виношували сміливі і щасливі плани повернутися на рідну землю і почати все заново. Я впевнений, що вони собі і не уявляли, як далеко їх закинула доля, і як непросто здійснити свій план втечі. І після смерті діда тата не покидала думка про втечу. Тікати треба було таємно і вночі. Тато став детально продумувати план втечі, але і в цьому випадку треба було заручитися потрібними людьми, які б не шкодили його задуму.

А поки що в Кустанайських степах розпочалися жнива. Всіх дорослих забрали на роботу в колгосп. На роботу вивозили в степ за десятки кілометрів на ціле літо. Там всі жилиі працювали, і харчувалися. Батьки розповідали, що і в полі українці показали, як треба вміло працювати. Мама навчила їх, як треба скиртувати солому, щоб скирта мала відповідний вигляд, а основне, щоб не замокала, а солома була придатна на корм худобі. На скиртуванні мама заробила багато зерна і якусь кількість грошей.

Як і коли повернулись із жнив батьки, я не пам’ятаю. За весь час їхньої відсутності ми залишалися з бабою. Переживати за дітей не було потреби, адже кругом степ і далеко не підеш. Правда, вечорами до села підходили голодні вовки, і про це завжди попереджали дітей. Про це більш детально міг би розповісти Богдан, як і про деякі інші речі, але він каже, що я займаюся дурницями, а мої розповіді нікому не потрібні, і їх ніхто з дітей чи внуків не буде читати. В мене з цього приводу інша думка, але, як кажуть, на все свій час. Час дуже швидко проходить. Ми старіємо, і тоді настає потреба пригадати весь пройдений шлях, і не тільки свій.

Поки батьки жнивували, мене чимось привабила стара одинока жінка Кулинич. Бабця Кулинич була виселена в цей край десь після революції, їїчоловік був проти червоних і воював за царя, за що його і розстріляли, а її як ворога народу заселили в Кустанайські степи. Видно, що їй не було куди повертатися, так вона і доживала свій вік. Думаю, що бабця була грамотною жінкою, завжди мені щось розповідала, і я дуже до неї прив’язався. Її тепле ставлення до мене теж зробило свою справу, фактично я від неї не відходив. Результатом нашої короткої дружби стало те, що я перейшов на спілкуванняросійською мовою.

Бабця навчила мене їсти помідори, та ще й без солі. Її наукане пропала дарма. Я до сьогодні помідори їм без солі. Попробуйте, і тоді ви відчуєте всі смакові якості цього овочу. Я раніше ніколи не бачив помідорів, в нас чомусь їх не вирощували, хоча кліматичні умови є для цього. А ще вона навчила мене їсти пасльон—це такі чорні ягоди без кісток, і ростуть вони кущами, як полуниці, тільки наполовину менші. Діти чомусь їх полюбляли, а бабця навіть з них готувала вареники. Ясно, що я їх теж пробував.

Як я вже згадував, діду Павлу не судилося повернутися до рідного дому, він помер на засланні в 1940 р. на 62-му році життя. Зберігаючи світлу пам’ять про свого тата (діда), наш тато вже в похилому віці двічі їздив на місце колишнього нашого поселення, щоб відвідати могилу свого тата, та ще і ще раз вклонитися його світлій пам’яті. Тато не тільки побував на могилі, а також поставив хрест. Тато зробив все як належить сину. Мама і ми, вже дорослі діти, високо цінували такий душевний порив батька, але коли вже в зовсім похилому віці 75—76 років тато втретє захотів відвідати батьківську могилу, ми його відмовили. Сьогодні я жалкую, що не став на сторону тата і не супроводжував його туди. Діти, як правило, не хочуть розуміти своїх батьків, і аж тоді, коли самі старіють, починають багато чого розуміти, переоцінювати, каються, а іноді і страждають. Життя завжди складається з чогось доброго і поганого, але я чомусь переконаний, що наші батьки на своїх дітей не були ображені, а навпаки. Я знаю, що батьки раділи, що їхні діти, незважаючи на всі пережиті труднощі, не стали на блудний шлях, а самотужки отримали відповідну освіту, мають добру роботу і живуть, як усі порядні люди.

Повернення із заслання

Після закінчення жнив життя знову повернулось в спокійне русло, але для тата воно не стало спокійним, тато серйозно взявся за здійснення свого задуму, втечі і повернення додому. Надходила зима, і треба було поспішати, тому що зима тут завжди з рясними снігопадами і морозами. Дорогу ніхто не розчищає, і село відірване від центру на всю зиму. Тато таки знайшов спільну мову з двома сільськими керівниками про те, щоб вони після нашої втечі 2—3 дні не підіймали шуму. Вони вже якимось чином пронюхали, що тато з сім’єю хоче тікати. Як кажуть, шила в мішку не втаїш, сусіди бачили, що ми спаковуємо речі і, напевно, повідомили куди треба. Я не знаю, що тато їм заплатив, але красиві шкіряні чоботи таки комусь віддав (тато в них нафотографії разом зі мною і Богданом). Тато заздалегідь домовився з шофером вантажної машини, який мав приїхати за нами з обласного центру і завезти в Кустанай. Це приблизно 250—300 км в один бік. Видно, що тато добре йому заплатив, якщо він таки погодився і приїхав в умовлений час за нами. Перед самим від’їздом (втечею) в тата ще були якісь ускладнення з місцевим активістом, але і це тато якось залагодив.

Про нашу втечу також знала баба Кулинич, про яку я вже розпо-відав, вона по-доброму нам заздрила, і завдяки їй ми змогли заїхати до її родичів.

Дорога до Кустанаю була надзвичайно важкою, адже ми їхали цілу ніч в кузові на відкритій машині, а вже був невеликий сніг і мороз. Це був листопад. Тільки мама їхала в кабіні, оскільки вона була вагітною і на останньому місяці. Я пам’ятаю, що ми декілька разів зупинялись, тому що мамі було погано.

В Кустанаї ми заїхали за адресою, яку нам дала бабця Кулинич. Люди прийняли нас добре, я пригадую, що ми сиділи у великій світлій кімнаті, горіли електролампи, і мені здавалося, що ми сидимо в якомусь палаці. Напевно, це був звичайний цегляний будинок, але для мене після землянок, та ще з таким світлом, це було щось дивовижне. Саме тут я вперше свідомо побачив електричну лампочку. Вона світила наче сонце, і від неї ніби йшло приємне тепло. В Кустанаї тато взяв квитки до Москви, і на другий день ми виїхали. На відпочинок часу не було, дорослі переживали, якби нас не хотіли наздогнати і навернути назад. Що стосується дороги Кустанай-Москва, я пам’ятаю, що ми сіли в гарний вагон (це був пасажирським поїзд), і отямився я аж в Москві в метро, мені тоді було всього 4 роки і 8 місяців. До Москви ми доїхали благополучно, а отямився я в метро, тому що ми, переїжджаючи з одного вокзалу на інший (Київський), випадково розлучилися, тато з Богданом встигли сісти у вагон і поїхали, а мама, баба і я залишилися. Для сільських людей це вже був переполох, але нас люди заспокоїли і запевнили, що вони зараз повернуться, тільки з протилежного боку. Так воно і сталося, і ми тоді всі разом поїхали на Київський вокзал, щоб звідти вже зовсім їхати додому. Ми без всяких перешкод сіли на поїзд Москва-Львів і спокійно поїхали. Скільки часу ми їхали, не знаю, тому що я по-справжньому отямився аж на станції Підволочиськ Тернопільської області. Саме тут з нами сталася подія, яка залишилася в моїй пам’яті на все життя. Нас затримали прикордонники, і не тільки затримали, а й зсадили з поїзда. Саме на станції Підволочиськ діяв ще старий кордон між Західною і Східною Україною. Видно, що більшовики ще невпевнено почували себе на нашій території.

Фактично сталося те, чого батьки так боялися. При перевірці наших документів виявилося, що в нас їх зовсім немає, а без документів перетинати кордон ніхто немає права. Ми були втікачами, і жодних документів в нас не було. Саме тому прикордонники, а це були два офіцери МДБ (Міністерство Державної Безпеки), зсадили нас з поїзда і наказали пройти в середину вокзалу. Батьки вчасно схаменулися, а може хтось і підказав, чим це може для нас закінчитися, і категорично відмовилися пройти всередину вокзалу. В цій ситуації це було єдине правильне рішення, інакше ми могли б не повернутися додому. На вокзалі вони могли б робити з нами що завгодно, тим більше після відправки поїзда. Такої непокори від батьків вони не чекали, вони звикли, що їм все можна і все дозволено.

Вони стали на батьків кричати і погрожувати, застосувати силу прилюдно вони не могли. Біля вагону швидко почали збиратися люди і виясняти, в чому причина, в чому провинилися ці люди, а коли дізналися, що нас просто не пускають додому, зразу всі стали на наш захист і почали вмовляти їх, щоб вони нас відпустили, адже ми їдемо не з іншої країни. На офіцерів такі умовляння не діяли. Плач і прохання теж нічого не давали, нас насильно хотіли затягнути всередину вокзалу. Тут вже люди за нас заступилися і не дозволили їм насильницьких дій. Тоді вони вирішили протримати нас до відходу поїзда. Люди, які зібралися біля нас, самі почали просити тих офіцерів, щоб вони нас відпустили, їм було не зрозуміло, за які такі провини вони зняли цілу сім’ю з поїзда і не пропускають на Львів. Ніяким проханням, благанням ці військові не піддавались. Вони вже не могли змусити нас пройти всередину вокзалу, а просто стояли, щоб не дати нам можливості сісти на поїзд, а потім вони вже знали, як з нами вчинити. Поїзд ось-ось мав відходити, машиніст, видно, все це бачив, і почав подавати сигнали про відправлення поїзда. Почалася страшна паніка, плач і крики дорослих і дітей. Батьки добре розуміли, чим їхня втеча може закінчитися, а діти теж відчували небезпеку і плачем підтримували дорослих. Напевно, рідко хто бачив, коли вся сім’я одночасно в розпачі і безвихідності ридає. Мама плакала і погрожувала, що кинеться під поїзд, а вона вже ходила на останніх днях. Така обстановка зібрала на вокзалі масу співчутливих людей, і всі вимагали від офіцерів нас відпустити. Обстановка ще більше загострювалася, поїзд вже мав відходити. Була мить, коли вони хотіли нас відпустити, але без тата, і пробували його забрати. Мама з бабою тримали тата за руки і не відпускали. Баба стала на коліна і благала офіцера відпустити нас додому. Було видно, що вся ця масово-психічна сцена якось подіяла на одного офіцера, і я чув, як він сказав другому, видно, старшому офіцерові «отпусти их, пусть едут, видишь, в каком они состоянии, куда они денутся». Видно, що то був старшийофіцер, і не хотів погоджуватися з такою думкою, а довести задумане до кінця. А в цей час хтось зі співчуваючих людей подав команду вантажити нас у вагон силоміць. Ніби всі тільки і чекали такої команди, відтіснили офіцерів, і наші речі моментально були закинуті в тамбури, але вже різних вагонів, оскільки поїзд вже почав рухатися. Мене тато комусь подав вже останнім і на ходу заскочив сам. Завдяки цим добрим людям ми благополучно доїхали до Львова. Видно, що ці офіцери мусіли змиритися, так би мовити, зі своєю поразкою, адже, якби вони доповіли про це керівництву, вони б теж мали неприємності. Щоб змалювати всю цю жахливу картину, що відбулася з нами, треба її бачити, пережити і зуміти описати. За цей десяток хвилин, що минули на вокзалі, вирішувалася доля нашої сім’ї. А за цими подіямиможна було б поставити цілий фільм.

Аналізуючи вже тепер події нашої втечі, можна тільки собі уявити, чим би ця втеча для нас могла закінчитись. Скоріше за все, дорослих посадилиб в тюрму, а нас віддалиб в дитячий притулок. Слава Богу, що цього не сталося, інакше ми вже ніколи не змоглиб зібратися разом, адже незабаром розпочалася Друга світова війна, яка не одну сім’ю розлучила навіки.

Батьки завжди з великою вдячністю згадували тих людей, які так сміливо і дружньо заступилися за нас, особливо коли дізналися, що ми з Львівської області і тікаємо з Сибіру. Наші сусіди вже давно цю епідемію пережили і знали, на що спосібний цей клятий режим. Так сталося, що я, будучи вже дорослим, на протязі багатьох років сам і з батьками, а пізніше і з дітьми на власній машині їздив до родичів на південь і на море, то кожен раз, проїжджаючи через Підволочиськ, ми згадували про ці події, і я розповідав дітям про ті страшні для нашої родини хвилини.

Якби там не було, а ми приїхали до Львова. На вокзалі нас зустріла цьоця Катруся, молодша татова сестра. То була радість і плач, адже не повернувся додому їх тато. З вокзалу ми поїхали на квартиру, де вона жила. Трохи відпочили, а незабаром до неї прийшов один чоловік з нашого села, який розповів про те, що відбувається в селі. Він також повідомив, що цьоця Рузя разом з Ольгою живуть в своїй хаті і ніхто їх не чіпає. Таке повідомлення для батьків було обнадійливим, але трудно було собі уявити, як влада сприйме наше повернення. Після довгих вагань батьки вирішили повертатися в Макунів до рідної хати. Фактично іншого виходу не було. Мама ходила останні дні вагітною. Через односільчанина тато попросив повідомити Гринчука Федора, який доводився йому швагром, щоб він нас зустрів на вокзалі міста Рудки. Рудки тоді були районним центром, але не нашим, до Макунева було 12 кілометрів. Наступнього дня ми приїхали до Рудок, де нас чекав Гринчук. Ми всі як змогли повантажилися на воза і поїхали до свого села, до рідної хати. Про те, що ми маємо приїхати додому, в селі вже знали і з нетерпінням чекали на зустріч, і родичі, і односельчани. Мені трудно передати момент зустрічі з нами, це було щось особливе, ніби ми повернулися з того світу. Людей зібралося надзвичайно багато, і всі хотіли перш за все особисто привітатися і про все дізнатися. Потрібно було все розповісти з самого початку, як везли, як доїхали, де жили і працювали, а основне, як нас відпустили. Стосовно самого нашого приїзду потрібно було бути дуже обережним, адже ніхто не знав, що ми просто втекли, а тому зайві питання дорослі старалися обминати, щоб не зашкодити самі собі. Зустрічі продовжувалися не один день. Батьків турбувало одне – що скаже з цього приводу місцева влада, як поставиться до нашого повернення. Дивно але влада мовчала, ніби нічого не було, і наш приїзд їх зовсім не цікавить. З цього було видно, що епідемія щодо виселення невинних людей минула. Я думаю, що владі в цей час було не до цього. Політична обстановка в країні була вкрай напруженою. В Європі вже йшла війна, яка підступала до наших кордонів, влада панікувала, незнаючи, що і як буде.

А в нас все було добре. Скоро прийшла добра новина, через два тижні народився братик, якого назвали Павлом. Так назвали на честь і згадку про діда Павла. Це було символом і традицією багатьох родин.

Відродження

Помалу закінчилися зустрічі з односельчанами і родиноюі потрібно було повертатися до реального життя. Для батьків це було основне питання. Ніби вся господарка на місці і в той самий час нічого немає…. І в стайні, і в стодолі пусто, сім’я велика, і нею треба було опікуватися. Я не знаю, чи від родичів була якась вагома допомога, за винятком того, що мамин брат дав нам телицю. Як тато викручувався, не знаю, чомусь і розмови на цю тему не було ніколи. Тепер ясно, що в тій ситуації треба було скоріше продавати землю, ліс і все решта і тікати в місто. Це зараз можна собі дозволити такі відступи, а тоді люди трималися за землю якза щось святе. Хоча тато не любив займатися сільським господарством. Але він вірив в свої сили, і йому дуже хотілося відродити батьківське господарство. Тато любив згадувати, що він ще в Казахстані вірив, що повернеться додому на свою землю і заново буде господарити. Така непохитна віра, впевненість вселилася в татовій душі після того, як йому приснився сон, яб сказав віщий сон. Після поверненя господарство дійсно стало відроджуватися. Скоро в нас появилася друга корова. Так само тато придбав добротні коні, яких в селі ніхто не мав. Дещо пізніше тато продав на базарі телицю, купив великий образ в красивій рамі і подарував його церкві. Я думаю, що це була своєрідна подяка Богу за наше щасливе повернення. Цей образ і понині знаходиться в нашій сільській церкві. За такий подарунок тато отримав подяку від пароха і парафіян.

Життя тривало, батьки працювали і будували плани на майбутнє. Ще тоді вони прийняли рішення щодо подальшого виховання і навчання дітей. Про один я точно знаю. Батьки вирішили, що двом синам потрібно дати вищу освіту. Богдан і я мали йти вчитися, відповідно, на священика і лікаря. Що стосується нашого найменшого, то він мав ще довго рости і стати спадкоємцем, тобто залишитися на господарстві. Тоді наше дитинство було тісно пов’язане з релігійним вихованням, я пригадую, скільки сил і терпіння не одна бабуся і мама потратили на те, щоб навчити наше покоління хреститися перед образами і вивчити першу молитву. Ми ходили цілими сім’ями до церкви. Ми мали можливість ознайомитися з церковними порядками і обрядами. Нас примушували молитися вранці і ввечері перед сном. Найбільшим святом були Великодні свята. Біля храму збиралися майже всі діти села, у хлопців були масивні дерев’яні молотки, а старші підлітки заздалегідь вивішували під храмом масивну дошку з сучками, ми цими молотками щосили били по них відповідний такт, особливо при виносі плащаниці. Цей стук можна було чути з п’ятниці і до ранку неділі (великодньої). На Великдень, коли вже була освячена паска, молодь збиралася на різні забави біля храму, де окрасою всього був спів гаївок. Молодь збиралася групами під руки в ряд, могло бути кільканадцять таких груп, ходили кругом храму співаючи, а ще водили кривого танцю. Були забави і для менших дітей, і середнього віку також. Та з приходом більшовиків дітям заборонили ходити до церкви, а священикам до школи і вчити дітей катехизи. Дітям батьки на Великдень старалися купувати якісь обновки.