Вiрус. Науково-фантастична повість

Розділ 4. Екскурсія

Три джипи, похитуючись і підстрибуючи на горбах, швидко їхали нерівною дорогою. Саме такі машини могли долати значні відстані в природному розмаїтті цього краю, поєднуючи в собі силу та потужність танку і мобільність авто. Величні дерева – мовчазні охоронці спокою і таємниць африканського лісу – вперто простягали своє віття до сонця. Вони наче спостерігали за мандрівниками в машинах, уважно слідкуючи, щоб чужинці не порушили існуючої тут гармонії.

– Скільки ще їхати? – намагаючись перекричати гуркіт мотору, вигукнув Дмитро, звертаючись до Патріса.

– П'ять годин, не менше, – так само голосно відповів гід. – Втомились від екзотики?

– Ні, просто хочеться трохи походити, розім'яти ноги, – нахиляючись до Патріса, голосно сказав Дмитро. – Не звично так довго трястися в машині.

– Хороша ідея! – вигукнув Степан. – Потопчемо невідому землю і роздивимось краще довкола. Як гадаєш, Максе?

– Гаразд, – погодився Макс. Він дістав рацію і передав по ній охоронцям, які їхали попереду і позаду в джипах, щоб гальмували.

Три машини, проїхавши ще кілька метрів, одночасно зупинились.

Патріс вистрибнув з джипу першим і терпляче чекав інших.

– Бідна моя спинка, – по-старечому мовив Степан, піднімаючи та опускаючи руки.

– І мені фізкультура не завадить, – сказав Дмитро. Він наче хлопчисько підстрибував на місці. Потім став у боксерську стійку і почав наносити уявному супротивнику серії ударів. На-решті розправив плечі і задоволений своєю фізичною формою усміхнувся.

– Цивілізовані незграби, – засміявся Макс, спостерігаючи за Дмитром та Степаном.

– Ми потрапили в живу печеру! – захоплено вигукнув Дмитро, не зважаючи на слова Макса.

Полонені незабутнім видовищем, на мить втративши здатність говорити, всі троє дивились угору, не в силах відірвати погляд від краси, яку створила природа. Різноманітні дерева, простягаючи гілки якнайвище, утворили щільний покров крізь який ледь-ледь пробивалося сонячне проміння. Гнучкі стебла ліан чіплялися за стовбури дерев і обвиваючи їх довкола, повзли все вище.

Несподівано десь зовсім близько затріщали гілки і почулися якісь дивні звуки. Охоронці миттєво вихопили зброю і стали стіною перед друзями.

– Не стріляйте! – крикнув Патріс, махаючи руками. – Вам нічого не загрожує! Це окапі!

І дійсно, на підтвердження слів Патріса поміж дерев з'явилися двоє дивних тварин, подібних до коней. Тіло і ноги у них були смугасті, як у зебр, а от голова і шия – одного кольору. Побачивши людей, вони одразу зупинились і без вагання побігли геть, зникаючи так само раптово, як і виникли.

Макс глянув на охоронців і ті без зайвих слів опустили зброю.

– Окапі дуже полохливі, – сказав Патріс. – Вони рідко виходять з лісу. У нас існує повір'я: хто зустрів окапі, тому посміхнеться щастя, або ж він зробить щасливими інших.

– Якщо вважати, що це тільки другий день мандрівки, то море щастя у нас попереду, – засміявся Степан.

– Я не жартую, – мовив Патріс. – Ці рідкісні тварини – родичі жирафа – вміють ховатися від людей. Вперше їх побачили європейські мандрівники тільки в двадцятому столітті.

– Приємна зустріч, – усміхнувся Дмитро. – Жаль тільки, що я не встиг їх сфотографувати.

Раптом, неначе почувши розмову, із-за дерева виглянуло окапі і повільно попрямувало до Дмитра, іноді зупиняючись і нюхаючи повітря. Опинившись поруч, лизнуло Дмитру руку і подивилося на нього, чогось чекаючи.

– Чого тобі? – ніяковіючи, мовив Дмитро, не знаходячи що сказати. – Може якої їди? – Він глянув на тварину і перевів погляд на Патріса, шукаючи підтримки.

– Цей окапі, мабуть, хоче, щоб ти його сфотографував, – засміявся Степан. Його слова пролунали надто голосно. Злякавшись, тварина стрибнула в бік і не обертаючись, швидко помчала у більш захищене місце – вглиб лісу.

– Таке такого баче здалеку, – штовхаючи Дмитра у плече, сказав Макс. – Одне живе у лісах, інший – у хімічній лабораторії.

– Точно, – додав Степан. – Ти в своїй лабораторії днюєш і ночуєш, а ця тварина з лісу не вилазить.

– Але це дуже дивно, – сказав Патріс, не зводячи очей з того місця, куди зникла тварина. – Дуже дивно. Таке я бачу вперше!

– По машинах, – віддав наказ Макс і всі швидко зайняли свої місця.

Джипи їхали далі не зупиняючись. Всі мовчали, насолоджуючись різноманітністю і багатством природи. Час минав швидко.

Незабаром друзі наблизились до нового пункту призначення. Наступним етапом мандрівки була африканська савана. Через годину швидкої їзди перед очима простягався безкрайній африканський степ. Жовто-гарячі кольори у поєднанні з коричнево-сірими створювали незабутнє видовище.

– Нашій савані всього п'ять-сім мільйонів років, – перекрикуючи гуркіт мотору, говорив гід. – Тут головна діюча особа – висока трава, яка є домівкою для багатьох тварин та птахів.

Патріс натис на газ і його джип щосили помчав уперед. Джипи охоронців одночасно заревли, наче хижаки на полюванні, і виштовхуючі з-під колес шматки землі з травою, рвонули слідом.

– В савані багато трави і мало дерев та чагарників, – голосно розповідав далі Патріс. – Хижаки здалеку помічають здобич, але і їх легко побачити. Природа піклується про тварин: їх колір подібний до оточуючого середовища, що робить їх менш помітними. Зливаючись з травою і ховаючись в ній, ці плотоядні перетворюються на мисливців.

За спиною пролунали гучні звуки копит, проголошуючи, що наближається табун. Метрах в двухстах неслися зебри. Їх біг не був схожий на переслідування, скоріше це була гра, де старші особі, піддавшись енергії молодих, вирішили трохи побасувати.

– Зебри дуже лякливі, як і більшість мешканців савани, які не мають грізної зброї, – голосно коментував побачене Патріс, – тому краще до них не наближатися. – Він зменшив швидкість і поїхав повільніше, продовжуючи говорити. – Від хижаків вони рятуються бігом. Якщо не вдається втекти, захищаються зубами і ударами копит.

– Вони що кусають своїх кривдників? – посміхаючись, поцікавився Степан. – Чи не вкусять нас?

– Не лізь, до кого не просять, та й не вкусять, – жартома, мовив Дмитро. Користуючись нагодою, він націлив об'єктив фотоапарату на тварин і зробив кілька знімків.

Здіймаючи за собою хмари піску, табун зникав з виду.

– Погляньте, краса савани – страуси, – по-дитячому зрадів Дмитро, клацаючи фотоапаратом.

Неспішно ступаючи по жовтій траві, до чагарників прямувала група страусів.

– Страуси – велетні серед птахів, заввишки два з половиною метри, – наголосив Патріс, піднімаючи руку в гору, наче намагався виміряти їх ріст. – І важать чимало, аж сто двадцять кілограмів. Довга шия, як перископ, дозволяє здалеку помітити небезпеку і вчасно почати тікати. Щоб врятуватися від хижаків, цього вистачає.

– Ти чудовий лектор, – звернувся до гіда Степан.

Патріс, дякуючи за комплемент, посміхнувся. Обминаючи високе каміння, джип поїхав крізь високу траву, поступово набираючи швидкість.

– Давайте позмагаємось, – несподівано запропонував Макс. – Патрісе, відірвемось від охоронців!

– Навіщо? – тільки й встиг сказати Степан, як джип з неймовірною силою рвонув уперед.

– Жени, жени! – підбадьорював гіда Макс, штовхаючи в спину. – Ми відриваємося від них!

Висока трава сікла машину, наче безліч батогів. Друзі ховали обличчя від випадкових ударів і міцно трималися за сидіння. Підстрибнувши на камні, що зненацька виник на шляху, джип різко звернув праворуч. Скавучання мотору нагадало крик раненого звіра.

– Максиме Петровичу, що трапилося? – чулося з рації. – Зупиніться!

– Нізащо! – крикнув Макс. Він обернувся і побачив, що два джипи охоронців їх все одно наздоганяють. – Патрісе, ще швидше!

Рвонувши крізь траву, машина друзів вилетіла на відкритий простір. Почулося, як надривно гудуть мотори за спиною. За мить, не відстаючи ні на крок, з обох боків мчали два джипи охоронців. Трійка залізних коней зменшувала швидкість.

– Все нормально, – задоволено прокричав у рацію Макс, – перегони успішно завершено.

– Максиме Петровичу, в савані такі жарти можуть погано закінчитися, – докірливо сказав керівник охорони по рації. – Я знаю маршрут і готовий до чого-завгодно, але краще не випро-бовувати долю.

– Облиш, – по-дружньому відповів Макс. – Я тут теж не вперше і в дитячих перегонах особливої загрози не бачу.

– Дивіться, дивіться, хто відпочиває, – вигукнув Степан, вказуючи рукою на гачкувате дерево, що виднілося попереду. Здавалося, що від такої пекельної спеки дерево майже висохло. На одній з гілок зручно вмостився величний гепард. Його лінива поза свідчила про спокій і єднання з природою. – Втомився, мабуть, і відпочиває, – усміхнувся лікар. І звертаючись до Макса, додав, – і ми хочемо спокійно провести решту дня, а не ганятися один за одним.

– Зрозумів, – погодився Макс. – Екстриму на сьогодні більше не буде.

– Гепард – чемпіон, – мовив Патріс, продовжуючи екскурсію. – Складно уявити тварину, яка бігає швидше за гепарда. На коротких дистанціях він мчить аж сто п'ятнадцять кілометрів на годину, але швидко втомлюється. Багато довго не буває.

– Де ж леви? – запитав Дмитро. – Ми вже півдня їздимо саваною, але їх досі не побачили.

– Майте терпіння, – відповів гід. – Зустріч з царем савани я завжди залишаю на останок.

Не збільшуючи швидкість, Патріс повернув ліворуч і нічого не коментуючи, поїхав далі.

– Ось вони, мої улюбленці! Нарешті я побачив їх! – вигукнув Макс.

На жовтому килимі сухої трави між чагарником та камінням відпочивали леви. Царі саван, не зраджуючи своїм уподобанням, ніжилися на відкритому просторі, де знаходили прохолоду у тіні рідких дерев. Глава сім'ї, вклавши велике досконале тіло на теплій землі, заплющивши очі, дрімав. Кілька левиць лежало неподалік, оглядаючи все довкола. На траві гралися малі кумедні левенята. Перекочуючись одне через одного, вони дісталися до лева і зупинились тільки тоді, коли відчули перешкоду. Цар звірів повільно підняв голову і струсивши густою гривою, опустив голову на лапи і знову заплющив очі.

– Тільки зовні ці тварини ліниві, – сказав Патріс. – Насправді ж – це сміливі бійці.

– Знаю, – погодився Макс. – Колись мені довелося побачити двобій лева з буйволом. Захоплююче і страшне видовище. Це був двобій титанів, де безперечним переможцем після тяжкої битви виявився лев.

Левиця, яка лежала неподалік, несподівано підвелася і по-котячому потягнувшись, попрямувала до лева. Вона йшла повільно і граціозно. Наблизившись, сіла поруч і грайливо торкнулася мордою його гриви. Лев одразу встав і грізно подивившись на порушницю його спокою, зненацька вдарив подругу лапою. Левиця незадоволено відскочила в бік, від гріха подалі, і примостилася на безпечній відстані.

– Сміливий і вередливий, – сказав Степан, хитаючи головою і посміхаючись.

Вечоріло. Сонце повільно хилилося до обрію. Величезні простори, порослі високими травами у поєднанні з невеличкими острівцями дерев та чагарників, закарбовувалися в пам'яті друзів надовго, щоб виникати потім у чарівних снах реальних і дивовижних.

Розділ 5. Небезпечне полювання

– Де Макс? – звернувся до Дмитра Степан.

– Мабуть, вже полює без нас, – махнув той рукою. – Зараз здобич принесе.

– Ні, так рано він не повернеться, – похитав головою лікар. – Поки цілого прайта не відстежить, і не чекай на нього.

Чоловіки перезирнулись і голосно розсміялися.

– Зранку бавитесь анекдотами? – відкинувши полотняні двері, у палатку заглянув Макс.

– Ні, згадуємо тебе, – відповів Дмитро.

– Незлим, тихим словом? – поцікавився він і не чекаючи відповіді додав. – Кемпінг – це, звичайно, не готель, м'яких перин тут не підстелюють. Зате дика природа поруч, свіже повітря і колискова від цикад – це супер!

– Романтик-дикун, – мовив Дмитро, виштовхуючи Макса з палатки. – Дай дорогу приземленим городянам, не заставай сонце.

І дві кумедні постаті: висока та худорлява і низька й повна стали по обидва боки від Макса.

Утворивши долонями дашки над очима від сонця, вони прискіпливо оглядали володіння довкола. Якби не комплекція, їх можна було б порівняти з трьома билинними богатирями, що готувалися до відповідальної битви.

– Уперед! – пафосно мовив Макс. – Вірні залізні коні напоготові. Сьогодні ми доведемо, хто є царями природи насправді.

Охорона та вірні друзі зайняли свої звичні місця у джипах і машини помчали вперед. Мальовничі краєвиди як завжди дивували своєю красою. Хвилини зникали непомітно, губля-чись у танці неповторних кольорів, які випромінював кожен куточок цієї землі.

– Максиме Петровичу, – перекрикуючи гуркіт мотору і порушуючи тишу, що запанувала тут на якийсь час, вигукнув Патріс, – я вам повинен дещо сказати.

– Говори, – так само голосно мовив Макс.

– Не зважаючи на ваше рішення, я б не радив полювати самому, – нахиляючись до співрозмовника, прокричав гід, – лев – не кицька.

– Мені байдуже. Я знаю, що роблю, – засміявся Макс, по-дружньому поплескавши Патріса по плечу. – Дякую за турботу.

– Між іншим, мені теж не подобається ця ідея, – зморщивши носа, мовив Степан. – Твоя впертість заважає побачити речі такими, якими вони є насправді. Тут господар – лев, а не людина. Він терпить нас, бо ми нічим не загрожуємо його існуванню. Як тільки буде інакше, лев одразу покаже свою силу.

– Це ми ще перевіримо, – прокричав Макс, перебиваючи лікаря. – Я добре підготувався до зустрічі, – додав він, проводячи рукою по блискучому корпусу автомата, що висів на його плечі і поправляючи стрічки з патронами.

– Полювати на лева сам на сам – це вірна смерть. Він сильніший, міцніший, спритніший за людину, – не заспокоювався Степан. – Людина порівняно з левом – це шестирічна дитина поруч з дорослим. Шансів перемогти немає.

– Сідай у джипа і полюй, як всі, – нахиляючись до Макса, прокричав Дмитро. – Тоді і я приєднаюся до тебе. Я між іншим, був чемпіоном зі стрільби у коледжі. Так що разом ми сила!

– Пусті розмови, – категорично сказав Макс. – Я платив величезні гроші не для того, щоб дивитися на левів у вікно. Я звик все робити по-справжньому. І якщо вам так більше подобається, вважайте, що це буде тренінг для бізнесу.

Джип друзів, підстрибуючи на нерівній дорозі, проїхав ще кілька метрів і зупинився біля невисоких дерев. Піднімаючи куряву, по обидва боки стали і джипи охорони.

– Ми на місці, – мовив Патріс, оглядаючись довкола.

Далі все було схоже на підготовку до бойових дій. На землю гучно впали кілька ящиків зі зброєю, і охоронці почали їх швидко спустошувати. Поруч з машинами миттєво виросли прилади для спостереження. На розкладному столику було встановлено сканер.

– Рація при тобі? Перевір ще раз, – звернувся Дмитро до Макса.

– Все перевірено і не один раз, – відповів той, демонструючи другові прилад. – На моєму одязі встановлено «жучка». Так що на екрані сканеру ви чітко будете бачити моє місцезнаходження.

– Хіба ти можеш жити без гострих вражень? – усміхнувся Дмитро, поклавши на плече другові руку, і похитавши головою додав. – Ми підстрахуємо тебе.

– Ти говорив, що полювання, як бізнес: завжди треба бути напоготові, – мовив Степан. – Тож пам'ятай про свої слова і будь обережним.

– Я пішов, – коротко, наче віддаючи собі наказ і рапортуючи про готовність його негайно виконати, відчеканив Макс. Обвішаний зброєю, з рішучим поглядом і без тіні сумніву в очах, не обертаючись, він рушив уперед.

Жовтий килим з сухої трави стелився під ногами. Де-не-де літали птахи в яскравому вбранні і сідаючи на сухі гілки кущів, співали різними голосами. Десь далеко наче ехо пролунав трубний клич слонів. А потім настала тиша, неначе невидимий деригент змахом палички наказав музикантам зупинитись і не грати.

Макс стояв на невеличкому пагорбі і дивився перед собою, обираючи місце для засідки. Попереду він побачив поляну з пім'ятою травою, довкола якої росли розлогі дерева у два ряди. Наче вартові, вони охороняли це місце. Здавалося, що це не пустощі природи, а творіння рук людини, яка спланувала і виростила рядочками дерева, щоб милуватися цим гармонійним поєднанням. Саме тут, за словами Патріса, любив відпочивати від сімейних «клопотів» один з левів.

Затамувавши подих, Макс попрямував до великого каміння, що нагадувало уламки скелі, розташованого неподалік від «фазенди» царя савани. Це було найкраще місце для спостере-ження. Він бачив поляну, як на долоні, а от його самого видно не було.

Настав час бути особливо пильним. Макс уважно дивився у бінокль, прислухаючись до кожного звуку. Хвилини танули одна за одною, серце несамовито билося у грудях, але на по-ляні ніхто не з'являвся. Макс притулився до каменя і терпляче чекав, розуміючи, що поки що нічого змінити не може. Раптом почулося як десь далеко затріщало гілля. Обережно, щоб не видати себе, Макс виглянув із засідки.

«Прийшов», – самими губами прошепотів мисливець.

І дійсно на поляні у всій своїй дикій красі стояв хижак, по шкуру якого і прийшла людина. Він ліниво потягнувся і опустився на траву. Зігнувши задні лапи, лев випрямив передні і поклав на них голову. Очі тварини були відкриті, а вуха підняті. Здавалося, що навіть перебуваючи у спокої, лев ловить кожен новий звук, пильно охороняючи свою територію.