Синій зошит

«Чому твої пісні такі короткі? – спитали якось птицю. – Чи тобі бракує дихання?»

«В мене дуже багато пісень, і я хотіла б донести всі».

Сей світ – сліпе лоша: куди поведеш – туди й піде.

Золотий мед віку

У книг, як і в людей, свої долі, свої дороги, свої мандри в читацькому світі. Три попередні книги – «Многії літа. Благії літа», «Вічник», «Світован» – були прихильно прийняті читачем. І не тільки своїм, українським. Можливо, тому, що в них найменше книжності. Адже справдешня книга – це окремий від автора світ, що розчиняється у світі великому. А письменники – «яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обнімають тіні». Бо ми тільки олівчики в руках головного Писаря…

Приходить час, і починаєш розуміти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрій Ворон, чоловік великого вродженого обдарування, підсиленого світотворчим вишколом і терпінням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вічником і Світованом. Може, тому що за сто літ він світ перейшов уздовж і впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до білого волоса світами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об різні народи, аби від кожного потягнути по нитці – «на вишиття своєї, родимої сорочки».

Світован. А може, це слово від того, що на дорогах світу він світив собі та іншим? У цьому, власне, й корінь його простої й рятівної науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашої юдолі зерно радості і передавати це словом. Бо всі головні слова – або поклик, або розрада.

І головним його покликом було – ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собі. І заповнювати порожнечу світу собою. А розрада – в найпростішому: відчувати, що ти живий! І яким би світ не був, не треба забувати, що він – Божий.

Те, що спізнав за сто літ, – залишив нам, заклав до стільників бездонного вулика мудрості. Золотий мед віку.

Ці крихти одкровень, спостережень, зауваг і мудрих приписів, «кристали днів світящих», як любив він казати, і склали книгу «Синій зошит». Те, що не ввійшло ні до Заповітів, ні до Сповіді на перевалі духу, ні до Штудій під небесним шатром.

Відхиляючи всяке знахарство, Андрій Ворон відносив себе до «братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного». Знав і любив дерева та людей. Саджав сади для радості бджіл і птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»

«Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливіше – вчувати і приймати голос мудрої любові.

Бо всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її іншим. А книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти цей голод тамує.

Так казав той чоловік, що добрим словом брав за руку і вів за собою.

«Бо слово – то Божа рука».

Те, що нас оберігає

Я не златоуст. І тим більше – не письмовець. Та я знаю, що люди більше вірять написаному, ніж почутому. Через те й розподіляю свій віковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всім дає пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо відкриваю свої надбання тому, котрий, як видиться мені, з легкої руки пустить се у світ, знайде йому оправу слова. І може, прийде година – і пилюга, якої я наївся на довгих дорогах земної ходи, обернеться на золотий порох досвідчення. І ляже на папір одкровеннями душевного звіту.

І прислужиться, як і я служив світови, рукою і мислю.

Маю час. Увесь огром мого знаття і незнаття, усі комори мудрощів і храмина стягненого духу кільчаться, як дуб у жолуді, у двох словах блаженної пам’яти мого діда: «Маю час». Йому казали: «Поспішай, чоловіче, – скоро вечір…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А він одказував шелестом губ: «Маю час». Усі бігли, хапалися за роботу чи за клопіт, чи за новину, чи за якісь добра, хапалися… хляли й одступали. А він тягся неквапом десь іззаду – і встигав. І збирав на голому. І сіяв на твердому. Бо він «мав час». Другі вже бігли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дідо мій держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двоє-троє нараз – і встигав. І діставав своє. І мав тілько, кілько належиться мати. Бо мав головне – час.

«Маю час», – промовляв я вслід за дідом щоразу, коли доба насідала зі своїми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливі рішення.

«Маю час», – безкровно шелестів я дідовими губами, коли в мене забирали все дотла… Ті, що забирали, давно вже десь ізслизли, і зотліли їхні добра, а я – в часі і з часом.

«Маю час», – кажу я, обходячи давно приготовлений гріб. Бо те, що я направду мав і маю свого на сьому світі, – мій час. І поспішати нам із ним нема куди. З ним і в ньому – я дома всюди і завсігди.

Спитай себе. Рабин із Біробіджана, якому я лікував хребет, розказував: «Коли мені було двадцять літ, умер батько. Вмираючи, він сказав: «Я відкрив тобі двері, далі йди сам». Я позбувся наставника, який рівняв мені путь у житті. Тогди я уявив себе ним, ніби мені п’ятдесят років, і подивився на себе з висоти чужого віку і досвіду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рішення, які боявся прийняти сам. У сорок літ уявляв себе шістдесятилітнім, а в шістдесят – столітнім. Життя моє спростилося, позбулося зайвини, набуло цілости. Я перестав боятися помилок і страхів невідомости. Бо чого можна боятися в сто літ?! Я зробився молодий тілом і мудрий духом. Бо спостиг: хитрість життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пізніше».

Онучці моєї сестри, аби заплутати її в просьбах, говорили: «Се буде завтра». Завтра купимо тобі цукрового когутика, завтра підемо на базар до Мукачева, завтра буде празник… Щодня раненько вона пробуджалася і радісно викрикувала: «Настало завтра!» І чекала обіцяної маленької радости. Слово «завтра» мало для неї чарівне звучання. Доки не з’явився я. Не просто і не скоро мені вдалося притлумити гіркоту ошуканого дитячого чекання. І притулити чари до слова «нині». Найліпший день – нині. Се празник, який завсігди з тобою. І не варт його відкладати на завтра…

Мені довелося (діти слухають очима) витягти зі скрині мереживо її бабки і пояснити, що се – її життя, її дні. Нині, завтра і завжди. Дні, зіткані мудро і красиво.

Я – горянин. І характерність моя – горянська. Характерність простору і висоти: все, що виджу і скільки виджу, – моє. Се помогло мені вижити в чужому світі лісів, долин, степів і морів. Нашого на сій землі тілько, кілько ми забагнемо. Кілько можемо понести і принести до нашого останнього земного наділу під тином вічности.

«Розум – не головне», – казав мені один розумний чоловік. Із часом я серцем збагнув його примовку. По правді, розум може бути холодний і хибний, а от серце треба мати розумне.

Вір у те, що говориш, – і тобі теж віритимуть.

Вітай, плекай свої маленькі перемоги. Помітиш, що їх буде більше, якщо будеш за них дякувати, примовляючи: «Я дістаю більше, ніж очікую».

Дуже важливо для власної цілісности – дозволяти й иншим зокола бути собою.

Любити – з сього все починається. І цим звершується. Любити себе, любити людей, любити життя, любити Бога.

Кожен день відкриє щось нове, радісне й цікаве, якщо будеш його стрічати й проводжати з думкою: «Сьогодні чудесний день, а завтра буде ще ліпший».

Почувайся повсюдно і завжди в безпеці. Любов до себе і до Бога оберігає тебе.

Їж рибу – і пливтимеш довго. І запливеш далеко.

Не поривайся врятувати весь світ. Передусім рятуй одну голову – свою.

Ти господар своїх слів доти, поки їх не виповів. А коли виповів – то вже вони твої господарі. Міркуй добре!

Шаную тих, котрі завжди і на все мають свою відповідь. Коротку і однозначну. Може, вона не завжди вірна, не така глибока й мудра, зате – своя. То люди ясного взору. Не затуманеного помисливістю душі, болісними сумнівами і чужими віяннями. Таким людям простіше і легше живеться. І тим, хто біля них, – також.

Хоча іноді погляди й міняються, то є звична річ. Звісно, людина – не зяблик, що лише одну пісню знає.

Чомусь люди люблять поразницьку приповідку: «Добре там, де нас немає». Вір у те, що добре там, де ти є, – і так воно й буде.

А ще люди гадають, що «судити» – від слова «судьба». Мовляв, хтось чи щось судить нас чи, вірніше, – судить нам. І коли щось не виходить, ми кажемо: «Не судилося». Такий у нас забобонний розсудок.

Чиніть, як зранені звірі: зализуйте рани. Великі й малі. Не залишайте їх кровоточити й гнити. Зализуйте рани душі, обходячи й вириваючи з серця жала кривди, як тернини.

Тернини зловорожого світу.

Нива душі і Дім душі

Щастя приходить і відходить, як сонячна година. А радість – її добувати треба. Вона як насінина, яку належить зрощувати, поливати, полоти, леліяти. Се – безнастанна робота на Ниві душі.

Головна наша земна праця.

Любов має чотири барви, чотири сходини, чотири зрілости. Спершу – увага, потім – вибір, відтак – досягнення,і нарешті, – служіння. Тими ступенями зросту ми піднімаємося від захоплення, через любування, сласність, кохання, – до Любови.

До головного свого Дому душі.

Виходь із самотности на люди. Будь із людьми і серед людей. Але залишай серце в чистоті й недоторканности небесної самоти.

Бо й Батько наш там самотній, і тим благий та досконалий.

Німецький офіцер у колимському таборі повідав мені про свого вчителя – здається, його звали Бюхер. Той чоловік досліджував «роботу і ритм» і дійшов такого висліду: що більше праця сповнена гармонійної ритмічности, тим більше результативна і продуктивна. Така робота, якого б роду вона не була, досягає схожости з музикою. Иншим словом – творча праця, що, крім усього, приносить задоволення й радість працівникові та користувачу. Я це й сам відчував на собі, а тут ще й дістав потвердження вчених людей. Добра і гарна робота не лише добре годує нас, але й живить душу.

Згадаймо, що й Бог наш був теслею.

Кожна людина тобі – «своя». І кожна для тебе є на своєму місці, якщоти – на своєму. З сього починається прийняття людності і світу.

Себто – людяність.

Все, що ми робимо корисного, є збереженням сущого. Подяка за те, що дісталося нам від наших попередників. Вищий вияв збереження – творення. Коли береш «для себе», а вертаєш – «від себе». Одна рука бере – друга віддає.

Без того немає повноти радости тривку.

«Отже, Бог – се остання надія?» – запитав мене, пригадується, один каторжанин після довгої нічної бесіди «по душам».

«Не остання, а єдина», – одказав я.

З надією, що й він до сього дійде, як дійшов я.

Приймай і розгрібай клопоти малою мірою. Себто починай із найбільших і найскладніших. І тоді цілі грона дрібних самі відпадатимуть. Думай не про волосся, а про голову.

Коли голова порятована, то й волосся ціле.

Ми, українці, любимо збирати гроші «про чорний день». І таки наближаємо його, відмовляючи собі у вигодах життя, в здоровому житлі, добрій їді, відпочинку. І часто потім тих «стиснутих» грошей не вистачає, аби порятувати себе на старості.

То чи не ліпше витрачати гроші на себе, а не на ліки?!

Три діви

Три діви, чи три жінки, будуть у тебе впродовж тривку. Не важливо, як їх буде звати, їх справдешні ймена: Насолода, Гіркота, Розрада. У кожної – свій час і свій манір наближення до тебе. І кожній – своя пожертва від тебе. Рівною мірою приймай їх щоразу, як першу і як останню, – і рівною мірою кожна наділить тебе жіночими чарами, приготовленими лише для тебе. Коли маєш жінку за єдину, то й вона служить єдино тобі.

І навіть якщо судиться тобі спізнати лише одну жінку, все’дно розкриється вона тобі в трьох лицях: насолоді, гіркоті й розраді. І нич не втратиш, ще й здобудеш. Але слід затямити: жінка нам не дається і не віддається; жінка – посилається нам.

Жінка – не поклик, а покликання.

Маленька дівчинка (було се в болотному краї Білої Руси) навчила мене, бувалого й тертого випробами бурлаку, безхитрісному способу мирного спочивку: «Засинайте з гарним спогадом – і усміх залишиться на устах до ранку». Так усе просто й мило.

Я й досі молюся, аби те дівча і її насіння мало високу долю.

Буває, чхнеш – і в очах аж просвітиться. І з хворотою так. Буває, заслабнеш тілом – а в душу наче яснота прийде. Може – щоб прояснити тобі нову потребу: як душа наша духом очищається, так і тіло треба звільняти від зайвини, що обтяжила.

Все держиться на коромислі рівноваги: як тілесне, так і духовне. І одне одним підпирається.

Все життя я тягнувся до високостей вселюдської культури. І все життя силкуюся обернути надбане для корисної потреби мого люду. Щоб зберегтися йому в здоров’ї, силі, волі, мудрости і майстерности. Себто – зберегтися і піднестися, яко народ. Власне, се і є головне моє служебне діло. Всі инші повинності – лише для обслуги його.

Кождому з вас теж можу нараяти: мостіть одну дорогу, прямуйте в один бік. Як той каменяр із молотом, бийте в одно. І тоді центр усього світу, сила всього живота вселиться у ваше служебне діло. І ви здобудете на сій ділянці виграш. Правда, треба бути готовим до того, що все инше, побічне, може змаліти і зникнути.

Такий закон концентрації сили. І водночас закон пожертви.

Давні люди, які придумували слова, були мудріші за нас. Вигадали слово «рай» і довго не думали над тим, як назвати свою материзну – край. Країна. Україна. Навіть крихітний клапоть землі може бути раєм, якщо є рай у серці.

А ми кажемо: добре там, де нас нема.

Коли поранити сосну, земля пошле їй через стовбур ліки – смолу, що затягне, загоїть рану. Хіба се не підказка нам?! Із ранами своїми звертаймося до землі, до природи, до Неба – і будуть нам ліки.

Бо хіба ми гірші, хіба маліші за дерево?!

Усім багатствам, усім вигодам, усім принадам і всім жінкам, які в житті були мені не доступні, складаю я нині подяку. Бо се були не втрати – а набутки, не поразки – а пожертви, не розчарування – а досвідчення. Втрачаючи дещо, набував я щось.

Недоступне – се не вершини, які ти не здобув; недоступне – се узбіччя, які ти минув на своїй дорозі.

Рятуйся чистотою

Коли мене запитують, що помогло мені перебороти лихоліття, вберегти себе і рівновагу духу, я довго не думаю над відповіддю: «Чистота. Чистота тіла, душі, потреб і помислів». У молоді літа се давало мені захист і снагу в протиборстві зі злом. У чистоті я був, як у броні. В поважному віці се є моїм опертям, становим хребтом, що тримає підупалі сили.

Кріпися в чистоті. Рятуйся чистотою. Служи чистоті.

Я давно вже не той, що переже. Не такі спорі руки, не такі бистрі ноги, не таке гостре око. І в дорогу вже не так легко пускаюся, як переже – тримаюся свого малого обширу. Проте добре знаний мені, Світовану, світ сам приходить до мого порога. І ходить поруч, як вірний пес. І доносить мені безгомінні новини, кладе печаті на близькі предмети – і я зчитую ті знаки – і пізнаю глибинний рух доби та далекий відлунок прийдешнього.

Світ ходить колами. І ми, його живі частинки, також.

Тому ми вічні в сій круговерті.

Чоловіка годі зламати. Якщо лише сам він не ламає вірности. Вірности самому собі, вірі, жінці і своїй материзні.

Сила вірности – се непереломний сніп колосків твоєї цілости.

Старості більше бояться молоді, ніж старі. Бояться втратити вигоди і втіхи молодости. А що боятися тому, хто не має що втрачати?! Чим більше я маю літ, тим менше я їх боюся. Вони – моє надбання, моя постійна подорож, в якій немає часу озиратися назад і журитися завтрашнім днем. Довгі роки дарують довгі дні, позбавлені спокус і страхів. Можна назвати їх многими і благими літами, як співається в духовному славні. Або заслуженою пристанню тихої води.

Бо старість – то є сталість і терпіння.

Вмирати – означає уміряти. В словах заховані для нас підказки. Отже, уміряти – зводити все до меншої міри. Відмірювати сили і провадити розмірений тривок. Надходить час, коли ми починаємо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, їх можна розтягти надовго. Ліпше сам собі діли, уміряй, ніж має хтось урізати. Радіючи маленьким благам щодень, думай про смерть, – так радили давні гречани.

Правда, наш люд каже про се веселіше: збираєшся вмирати – сій жито.

Доброчесність не має бути зусиллям. Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.

Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми – посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се – безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.

Се – наші віхи у безмірі вічности.

Я просто пливу. А инші думають: він знає, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у ріку чужого досвіду, чужих сумнівів і помилок.

А я просто пливу – до берега.

Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється – у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.

Буря вдалині страшніша, ніж над головою.

Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що вміють вилущити з соломи нашої юдолі зерно радости і передати се словом, барвою чи нутою. Вони яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обіймають тіні…

Для сього треба мати не лише поклик, але й мужність.

Відкрити себе – цілком, у повну силу – можна лише чужим. Але не близьким, тим більше – не рідним. Ти їм знайомий до дрібниць і подивувань від тебе не чекають. Як і від себе. А світові ти чужий і осібний, тому цікавий. Бути самим собою в чужорідному гурті легше, ніж у рідному.

Знатне ліпше видиться на відстані.

Ми, українці, стійкі в трьох речах: у працелюбстві – на себе; у відчутті громади – для когось; у молитовній вірі – для Бога. Себто, ми власники-осібники, волелюбні й боголюбні.

Тому українці є європейцями.

Велика рятівна мудрість у тому, щоб не чекати подяки за заслужене; не чекати добра за добро; не чекати повернення боргів, але самому борги повертати.

Мудрість самозбереження.

Всяке діло піде легше й веселіше, якщо назвати його – служінням.

Просте слово, а як служить!

Від чого просвітні наші дні

– Чи буде ще просвіток моїм дням? – палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.

– Буде, – відповів він.

– Гадаєте, що так хоче Бог?

– Так хочеш ти, – сказав він і повернувся у свій куток до молитви.

Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…

Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.

Майстерність і досвід – не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність – часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.

А досвід – то знання вчорашнього дня.

Все головне – добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.

– Як писати? – доскіпувався він.

– Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай – слухай лише себе. Та ще – Природу. Лише Природа може творити нову природу. – А про що писати? – не вгавав той.

– Пиши про те, як і що з тобою було.

– А якщо зі мною нічого такого не було?..

Прийшла молода жінка з бідою:

– Вуйку, завагітніти не можу.

– Як із чоловіком живете?

– Як усі…

– Чи файно вам удвох на самоті?

– Та спимо вкупі…

– Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.

– Як се? – питає з подиву.

– Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.

– Якось соромно… та ще при людях.

– А не соромно в діда дітей просити?..

– Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?

– Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.

– Такі ліки?

– Такі ліки…

За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав – дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.

Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока – розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став – ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга – поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась – із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

«Як сю химерію розуміти?»

Чоловік здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не є, – а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, – сказав я йому. – Ти – пастир».

Шукаймо врадування на кожному ступі.

Дерево росте – для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло.

Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.

Золота тінь душі

Природа спершу нас кличе до життя. Потім кличе до росту, до знаття, до втіх множення, до підйому, до мандрів, до спокою… І дає нам на те сили. А далі чекає від нас віддавання. Бо природа як покликає, так і відкликає. Те, що візьмеш, колись треба вернути. От ми й вертаємо, віддаємо, а природа покволом забирає своє. Забирає дотла.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.