- -
- 100%
- +
– Ось хто правдивий тиран! Ха, ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто розумна голова, чистий опришок! Баране! Ну, розповідж пану меценасові, як ти втопив свою жінку. Еге, сей не завагався. Терпів, терпів, а далі взяв за коси, зв’язав руки й ноги та й з моста в ріку! Іди раків годувати. І що думаєте? Що йому за се було? Адже бачите, не повісили. Ну, Баране, чого видивився на мене? Розповідж пану меценасові, як ти свою бабу топив! А гарна баба була! Їй-богу, гарна!
Євгеній задеревів на місці, дивлячись при тих словах на сторожа. Та й сам Стальський, дарма що п’яний, таки, мабуть, поміркував, що перебрав міру, бо замовк і поступив крок узад. Але вже було запізно. Баранове лице посатаніло. Затиснені зуби заскреготали, очі до половини виперлися з ямок, із закушених губ бризнула кров, і він з несвітським, горляним криком як ошалілий, кинувся на Стальського. Мов свічку здмухнути, так бідний офіціал опинився на землі; нездужав навіть крикнути, коли Баранові залізні руки здавили його горло. Він нагнувся над лицем знесиленої своєї жертви, мабуть, хотячи кусати його зубами, але в тій хвилі його лице посиніло, очі стали на мірі, на устах виступила піна, і він, пустивши горло Стальського, повалився на землю і страшенно почав бити собою в епілептичних корчах.
– Так тобі треба, дияволе! – воркотів Стальський, видобуваючи свої костомахи з-під сторожевого одубілого тіла. – Чи бач, дідько, як розлютився! Був би міг віку збавити. Ну, але захлиснувся порядно! Хлипай, хлипай, гаспиде, скрегочи зубами, кілько хочеш!
І він, обтріпуючися від пороху, копнув безтямного хорого кілька разів то під ребра, то в груди, а потім обернувся до Євгенія, що з перестрахом і обридженням дивився на сю сцену:
– Ходіть, нема на що дивитися. Нічого йому, собаці, не буде. Потреплеться отак, послухає чмелів і встане, мов нічого й не бувало. А найкраще те, що, вставши, не буде тямити нічогісінько, що було безпосередньо перед нападом. Щаслива бестія! Представте собі, отакий самий напад увільнив його від шибениці. То була голосна справа. Його жінку знайшли в ріці втоплену, зі знаками душення на шиї, зі зв’язаними руками. Слово по слові, слід за слідом – мій Баран, нарешті, признався, що гарненько спрятав її зо світу. За що? Він сюди-не-туди: пуста була, не давала йому жити – ну, там уже плів, як знав. А гарна молодиця була, треба вам знати, гаряча, з темпераментом! Ну, прийшло до розправи, все розібрали чистенько, свідки позізнавали, протоколи повідчитували, прокуратор гримить, домагається найтяжчої кари; адвокат, визначений з уряду, промимрив щось там собі під ніс, пан президент устругнув резюме таке, що й на двох прокураторів могло б вистати, – присяглі по чвертьгодинній нараді всіми голосами: на перше головне питання – винен. Прокуратор жадає шибениці, трибунал виходить і за чверть години виносить присуд: смерть через повішення. І що ж ви скажете: тілько що пан президент проголосив ті слова, а мій Баран отак само, як тепер, як не завищить, як не кинеться наперед, як не гримне на землю, як не зачне трепатися!.. Пополох у суді. Що? Як? Відколи? На розправі був якийсь лікар зі Львова, оглянув його й каже: епілептик, часами доходить до божевілля. Тоді мій суд, як непишний, відсилає акти до апеляції, Барана шлють до шпиталю на обсервацію, а по шістьох місяцях його без розправи випускають на волю, бо, мовляв, забив у приступі епілептичного божевілля.
– І мало що й з вами не повторив сеї операції, – мовив Євгеній, отямившися після страшної сцени на подвір’ї. Він виглянув вікном зі свого покою на подвір’я і побачив Барана, що хоч не кидався, але лежав насеред подвір’я без руху, мов неживий.
– Полежить ще з півгодини і встане, немов і нічого не було, – мовив Стальський.
Щоби хоч трохи затерти страшне вражіння, Євгеній виняв із шафи бутельку вишняку і два келишки і поставив на стіл.
– Отсе добре! – поцмокуючи, мовив Стальський. – Проклятий Баран як кинувся на мене, так я моментально протверезився. Ну, але буду мати науку на другий раз, щоб не зачіпати тої бестії. Адже справді міг задушити, і навіть пес би не гавкнув! Бо що, епілептичне божевілля, що йому зробиш! Пийте здорові!
Випили по лампочці. Стальський сів на софі, простяг ноги наперед себе, заложивши руки на животі. Євгеній усе ще почував дрож у нервах.
– А все через жінок! – мовив Стальський, помаленьку смакуючи другу лампку вишняку. – То так легко сказати: чоловік тиранить жінку, – то так гуманно, так модерно добиватися для жінки Бог зна яких широких прав!.. А коби-то ті пани еманципатори знали, яка безодня глупоти, фальшивості, тупої злості, зрадливості таїться в тім жіночім серці, таїться під тим солодким виразом жіночих очей, сичить до нас із чарівного усміху жіночих уст! Коби-то вони знали, кілько чоловік мусить від них і через них натерпітися, то би покинули свої гуманні фрази, а подумали би радше про способи поборювання жіноцтва, так, як думають про способи поборювання чуми. Адже ж візьміть хоч би сього Барана! Чи йому треба було бути вбійцею? Чи треба було бути епілептиком? Адже його батько не мав тої слабості, мати не мала, він сам парубком був здоровісінький, служив у війську, в моїй компанії був, – відтоді ще ми знайомі з ним. Аж оженився – і пропав хлописько. Представте собі: закохався, але то так без пам’яті, що я й не бачив. Попросту млів коло неї. Може, се й був початок його хороби, але тоді ніхто про се й не думав. Побралися – мій Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А тим часом жіночка – то собі, знаєте, міське зіллячко, але то найгіршого ґатунку. Як зміркувала, що він гине за нею, ну, тоді вона давай собі гуляти. Бувало всякого… Я сам, грішний чоловік, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А він усе бачив і ніколи ані слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав мов остовпілий, плакав по ночах, пальці свої гриз, а далі почав діставати напади тої слабості. Крився з тим, бідолаха, не говорив нікому, а як чув, що зближається напад, то тікав від людей, ховався десь у кут і там розщибався досхочу. Та се було ще гірше. І ось у його хорій голові зародилася думка – вбити жінку. Він довго носився з сею думкою, аж раз, заставши її вночі п’яною в хаті, та ще й не саму, вхопив її на руки, як помело – силач страшенний! – обвинув коцом, щоб не змерзла, виніс за місто, там сонній зв’язав руки, здушив горло, а потім кинув у воду. А сам з коцом вернув додому, накрився тим самим коцом і заснув.
VIII
Євгеній знов почув нервову дрож при тім оповіданні. Якось мимоволі він зирнув у вікно – Барана вже не було на подвір’ї.
– Ну, скажіть, хіба не через жінку? Хіба не фаталізм? І яка тут можлива рада? Як запобігти таким випадкам? Адже ж і зо мною не ліпше, і моє життя знищене, затроєне! Ви колись-то здивувалися, коли я обідав з вами, а ви дізналися, що у мене є жінка. Та хіба ж мене щось тягне до неї? Хіба мені йде ложка страви у горло, коли я дивлюся на неї і в кождій хвилі мушу думати: се мій ворог, мій найтяжчий, смертельний ворог! Се людина, котра про одно тілько думає, одного тілько просить у Бога, щоб я вмер, якнайшвидше, хоч би зараз, ось тут на місці! Людина, для котрої моя смерть була би найбільшою радістю, найбільшим щастям! Жити з сею людиною під одним дахом, сидіти при однім столі – се ж пекло, найтяжче, яке тілько дасться думкою здумати. І що ж може тягти чоловіка до такого пекла? Та вже краще до шинку, до рова, до тюрми, ніж до такої сімейної пристані!
Євгеній, сидячи при столі, у німім зачудуванні дивився на Стальського, майже з таким самим виразом, як недавно дивився на скаженого сторожа, що кидався на сього самого Стальського. Сей вибух дикої ненависті до жінок – він чув се добре – був радше випливом власної жорстокості сього чоловіка, ніж яких-небудь сумних досвідів його з жінками. У Євгенія мороз пробігав поза плечима при самій думці про долю нещасної жінки, що дісталася в руки такого чоловіка. А Стальський, наливши собі третю лапмку вишняку і смакуючи з великим апетитом, що дивно контрастував з його патетичною, пристрасною розмовою, торочив дальше:
– Вона жалується, що тираню її, що знівечив її життя! А я, коли погадаю, що з нею зав’язав собі світ і був змушений довіку закуватися в отсю канцелярійну тачку, – коли погадаю, що життя з нею не дало мені ані хвилини вдоволення, ані дня радості, нічого, що робить цінним наше життя, – коли погадаю те все і гляну на її пісну міну, на її скривлені вуста, на її холодні гадючі очі, то, здається, рвав би її на кавалки, микав би за коси, волочив би по землі, топтав би ногами! Ніякої муки не ощадив би їй, ніякої ганьби, ніякого пониження, ніякого упідлення! Я не знаю, як я ще досі не одурів, наповняючись день у день від десятьох літ такою ненавистю і таким огірченням!
– А є у вас діти? – запитав Євгеній, ледве переводячи дух.
– Ну, ще чого не стало! Адже ж мати діти для неї було би найбільшим добродійством, найбільшим щастям. Ну, а я хоч християнин, але вже так далеко не можу посунутися, щоб ущасливлювати свого найтяжчого ворога. Зрештою, коли їй так дуже хочеться дітей, я їй не бороню…
– Даруйте, – перебив його Євгеній, – одного я не розумію в вашім оповіданні. Говорите, що не зазнали з нею ані хвилини вдоволення, що від самого, так сказати, шлюбу побачили в ній ворога. Як се могло статися? І пощо ви брали її? Чи ви числили на маєток, на протекцію, чи женилися з любові і ошукалися на ній? Як узагалі се могло вийти між вами, що ви відразу по шлюбі стали отак на ножі?
– Гай, гай, молодий чоловіче, – мовив Стальський, хитаючи головою і впираючи в Євгенія свої посоловілі очі. – Прошу, коли ласка, долийте що ось тут! Так! Дякую. Не люблю оповідати насухо. А се справа така, що треба її оповісти докладно, бо інакше ваш адвокатський розум готов мене зрозуміти фальшиво.
Він хотів випити трохи вишняку, але, мабуть, із привички перехилив чарку так, що випорожнив її відразу. Обтерши хусткою вуси і розсівшися вигідно на софі, він говорив далі:
– Позвольте поперед усього дати вам одну раду, раду грубо досвідного чоловіка. Коли будете женитися, борони вас Боже брати блондинку! Се найнебезпечніший, найфальшивіший і найбільше егоїстичний ґатунок жіночого звіра. Блондинка в душі холодна, без темпераменту, без огню, сама не гріє, але хоче, щоб її гріти, склонна до меланхолії, котра в домашнім житті смакує так само, як скисле молоко. Вона любить бавитися, але тілько бавитися, а властиво, щоб ви бавили її. Сама ж пасивна, інертна, і коли думає про що, то тілько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрість, а ніколи про те, як би зробити приємність вам і собі. Вона склонна більше до сліз, ніж до сміху, не тямить добра, яке ви зробили їй, але чудово тямить усе зло і навіть плекає його в своїй душі, як огородник ярину: з маленького, як зерно, факту в неї виростає здоровий гарбуз, величезний буряк, і вона ніколи не втомиться кидати вам ним на голову. Вона чекає тілько нагоди, коли ви в добрім настрою, щоб затроїти вам його; вона, як той ворог у засідці, вибирає для атаки хвилю, коли ви найменше того надієтеся. Коли ви, голодні і втомлені, сідаєте до обіду, вона своїми докорами відбере вам апетит; коли ви збираєтесь до якогось важного діла, до праці, що вимагає скуплення духу, вона накинеться на вас за найпустішу дрібницю, своїми словами отуманить вашу голову, своїми сльозами переверне вашу душу і зробить вас на три дні нездібним до праці. І не забувайте ніколи: у неї тілько шкура тонка, м’яка і прозірчаста, але нерви грубі і тупі. Вона тут плаче і, мовляв, розривається, а там піде до кухні і преспокійно балакає з кухаркою про міські новини, тим часом коли ви обезсилені і розстроєні на цілий день і спомин того дня будете носити в душі довгі роки.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примітки
1
Роман уперше надруковано 1900 р. у журналі «Літературно-науковий вісник».
2
Зберігати рівновагу духу (лат.). – Ред.
3
Дієслова (лат.). – Ред.
4
Орудний незалежний (лат.). – Ред.
5
«Народівка» – газета «Народна часопись», додаток до «Газети львівської», урядово-адміністративного видання в Галичині. Виходила у 1890–1914 рр.
6
Голомуц – Оломоуц, тепер місто в Чехії.
7
Кульпарків – у ХІХ ст. село поруч зі Львовом, де була психіатрична лікарня. Тепер – у межах міста. «На Кульпаркові» – у психлікарні.
8
Найвище начальство (нім.). – Ред.
9
У політичних справах (лат.). – Ред.
10
Каналізації (лат.). – Ред.
11
Чесний (польськ.). – Ред.
12
Вперед, діти батьківщини (франц.). – Ред. Перші слова «Марсельєзи», національного гімну Франції.