- -
- 100%
- +
– Ви не ніяковійте, будьте задиракою, тримайтеся зухваліше, – повчав він Черниша, – а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім'я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
– Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! – відповів Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів.
– Комсомолець? – запитав Воронцов, хмурячись.
– Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! – схопився Черниш зі стільця.
– Сядьте, – сказав Воронцов і одвернувся до стіни.
– Бій, бій – це для нас найкращий атестат, – провадив далі Самієв. – Відвага, хоробрість – найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен?
– Альпініст, товаришу гвардії підполковник.
– Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.
Чернишеві радісно захопило дух:
– А ми й там будемо?
– Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант[3], скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!
– А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? – не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.
– Який нетерплячий, га? – заговорив Самієв. – А ви готові?
– Готовий, товаришу гвардії підполковник!
– Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський – ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська…
– З Мінська, – поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.
– Так, так, точно – з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце – там. Ти як дивишся на це, майор?
– Не поспішай, – відповів Воронцов з заплющеними очима. – Війна ж не сьогодні кінчається? – І після паузи сам собі відповів: – Ні.
Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:
– Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?
Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:
– Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі…
– Розумію, розумію, – перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю відмовою став йому дорожчий. – Бажаю успіху в наступних боях…
Воронцов витяг з-під кожуха свою гарячу руку і подав її Чернишеві. Рукав спідньої сорочки закотився на руці аж по лікоть, і майор видався Чернишеві цивільним, як батько.
– Ми ще зустрінемось, – сказав майор сухими губами. – Перед нами дорога… далека і… дуже відповідальна. Потім майже пошепки Воронцов додав:
– Так ви готові?
– До всього готовий.
Черниш і справді почував у собі готовність, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча ніхто не міг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обірвуться десь тут, неподалік цього низького бліндажа, що загубився серед горбатих просторів зеленої Румунії.
Вийшовши, Черниш якусь мить міркував, куди йому рушати. Ще в штабі йому розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він рушив у тому напрямку – попід занедбаним залізничним насипом.
Проходячи повз штаб, що розмістився у бетонованому віадуці під залізницею, Черниш побачив запорошеного зв'язківця, який прив'язував до дерева гриватого білого коня.
Напередодні Черниш зустрічав цього бійця в дивізії, щось питав тоді в нього, і тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишеві стало приємно.
З віадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами під пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських «музикантів». Раптом погляд начальника зупинився на коневі, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовірне, і, заїкаючись від хвилювання, накинувся на бійця:
– Чо-чому кінь білий?! – Певно, він хотів сказати, чому білий кінь не замаскований.
Боєць мовчав, весело кусаючи губу.
– Я вас пи-та-ю, – тряс штабник папкою бійцеві перед носом, – чому кінь білий?
Зв'язківець виструнчився і відповів з лукавою чіткістю:
– Не знаю, товаришу гвардії майор, чому кінь білий! Може, з-під білого жеребця!
Черниш засміявся і пішов, не чекаючи кінця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими інтересами.
Стежка звивалась у високій траві попід насипом. Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових квітів. Дрімали пашні, мліючи в сонячній духмяності. Посеред хлібів біліла розвалена залізнична будка, навколо неї стирчали обчухрані снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.
IV
– Гвардії молодший лейтенант Черниш – у ваше розпорядження.
– Гаразд. Опустіть руку.
Командир мінроти відкладає газету вбік і застібає комір. Шия в нього по-дівочому красива, ніжна й така біла, наче він ніколи не виходить з цієї землянки на сонце.
– Мені вже дзвонили від «хазяїна», – продовжує командир роти і, подаючи руку Чернишеві, теж білу й тверду,
рекомендується: – Гвардії старший лейтенант Брянський.
Вони сідають на бруствері біля входу в землянку і, обмінюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих білих вій уважно дивляться голубі, без блиску, очі.
Передвечірні сутінки спадають у лощину. Попід насипом строєм проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бійці зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповідає командирові мінроти, що перший взвод повернувся з робіт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця. «Як соняшник у цвіту», – думає Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питає, чи не забули часом лопат на місці роботи. Записує, скільки кубометрів викопано. Нарешті дозволяє розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.
– Ти також ванькою-взводним? – цікавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемоній. – Давай, давай, буде, врешті, і мені полегкість…
– Після війни, – додає Брянський.
Пішли оглядати вогневу позицію. Вона, розгалужуючись, як корінь, на всі боки, розкинулась попід насипом ячейками і ходами сполучень. В ячейках, вкриті маскувальними сітками, стоять міномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бійці, здебільшого вусаті, статечні чоловіки, загледівши офіцерів, зриваються на ноги і завмирають в готовності.
Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав і сам навчав, поки стояли в обороні. Бійці – переважно вінницькі, подільські, наддністрянські колгоспники – слухняні й працьовиті. Тут були односельці, сусіди, навіть двоє братів. Усі вони трималися вкупі, жили ще спільними спогадами про домівку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення:
– Агей, Хомо!
– Що-бись маєш казати?
– Де ти запорпав паклю? Так, ніби питає:
– Де ти поклав вила?
Здавалось, вони так цілим колгоспом і прийшли сюди і, замість орати або сіяти, взялися за кутомір-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони її опанували досить хутко, і Брянський був цілком задоволений своїми вусатими вихованцями.
– Я не помилився, добираючи саме цих вусачів з поповнення, – казав він тепер своїм офіцерам. – Вони сумлінно ставляться до праці, а це на фронті так само необхідно, як і десь на заводі. Між іншим, ви помічали, з кого виходить найбільше героїв у бою?
– З колишніх безпритульних, – сказав Сагайда. – З біломорканальців.
– Зовсім ні, – заперечив Брянський. – Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу підметки зривали, а тут, перед лицем смерті, ставали жалюгідними боягузами. Найкращі воїни – це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна – це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу.
– Товариші, – сказав Сагайда, як перед аудиторією, – ви прослухали коротку інформацію наукового працівника, дослідника проблем війни, гвардії старшого лейтенанта Брянського. У кого є запитання?
– Давай, – сухо посміхнувся Брянський. – Валяй! Цієї ночі Черниш довго не міг заснути. У землянці було жарко. Поруч хропів Сагайда, він весь пашів і, миркаючи уві сні, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обійняти. На протилежних нарах рівно дихав Брянський. Місячне сяйво стелилося через поріг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад бліндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидів телефоніст, тихо мугикаючи якісь ніжні мелодії і раз у раз викликаючи когось:
– «Зоря», «Зоря», я «Грім» – повірка. І знову наставала така тиша, що, здавалось, насторожені кроки вартового чути-на весь світ.
Черниш лежав з широко розплющеними очима і дивився в перекриту рейками стелю, згадував матір, яка десь там, у гарячих краях за Каспійським морем, думає, певно, зараз про нього, може, уявляючи собі, як він кидається своїм тілом на амбразуру дота.
– Женю, – говорила вона йому при останній зустрічі, – я знаю, який ти буваєш запальний… гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобі бути поганим воїном або ховатися за чужі спини. Я знаю, що ти на це не здатний, і, може, саме за це найбільше тебе люблю. Будь таким, як ти є, будь мужнім, відважним, знищуй їх, але, Женю, хлопчику мій… не кидайся власним тілом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такі, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так… жахливо!
Бідна мати! Скільки вона зараз передумає! А він лежить у спокійній землянці, і війни нема, є лише білий місяць на порозі, та лункі кроки вартового, та якась дивна Зоря, що їй молодий телефоніст раз у раз засвідчує свою готовність.
І все ж Черниш відчував, що він досяг сьогодні чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його житті. Завтра вранці він уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Віднині перед ним звівся мур, і Черниш уперся в нього. Дороги всі попереду зімкнулися і вже нікуди не йдуть, аж поки він сам не проб'є той мур, щоб скручені, як пружини, дороги розправились і полетіли знову вперед з дороговказами для інших. Ні, тут не можна жаліти себе. Що було б, коли б ми всі почали раптом жаліти себе?
Черниш стримано зітхнув.
– Ви не спите? – подав голос телефоніст.
– Га?
– Та… кажу, дівчата набридли, дзвонять і дзвонять…
– Чого їм треба?
– Гвардії старшого лейтенанта. І все не наші позивні:
якась «Берізка», якась «Фіалка»…
– То розбуди його.
– Не можна. Старший лейтенант наказав відповідати всяким фіалкам, що його… нема.
V
Вранці Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилає рушник і нарізає на ньому хліб. Все це він робить з якоюсь особливою селянською делікатністю.
– Що там? – підводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. – Знову гвардії горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!
– Я вас слухаю.
– Я знаю, як ти мене слухаєш! Горілка є?
– Сьогодні не давали. Сагайда глибоко задумується.
– Так от знай, Шовкун, – каже він, позіхнувши, – твоя Килина взяла собі приймака. Міліціонера!
Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди після такого жорстокого жарту літній боєць починає блимати, як дитина, очі його заволікаються м'якою туманною вологою. І весь він також м'якне, тане, ніяково посміхаючись.
– Що ви. товаришу гвардії лейтенант… Не може цього бути… У нас і міліції нема поблизу. Вона вся в Гайсині. Сагайда думає.
– Однаково, зв'язалася з бригадиром, – каже він. – Бригадир привіз їй соломи, а вона йому за це…
– Годі тобі, – спиняє, морщачись, Брянський. Сідають їсти. Шовкун стоїть біля дверей, і здається, що його зовсім нема в землянці. Взагалі, він має дивну властивість – зникати при очах, ставати зовсім непомітним і ніколи нікому не заважати. Але досить, здається. Брянському хоч уві сні окликнути його, як Шовкун одразу тихо відгукнеться: «Я вас слухаю».
Сагайда їсть, голосно жвакаючи. Після їжі йому хочеться закурити. Але він знає, що в усього батальйону в ці дні пухнуть вуха без тютюну.
– Ти не куриш? – питає він Черниша.
– Ні.
– І не п'єш?
– Ні.
– І дівчат не цілуєш?
Черниш червоніє.
А Сагайда вже починає нарікати на Романію. Злиденна нещасна країна! Хати без димарів, бо на димар Антонеску накладає податок. Тютюн не сій, бо це державна монополія. Всі наші недокурки визбирали по дорогах, а кажуть – Європа.
Брянський теж потерпає без курива, але стоїчно зносить свої муки. Шовкун легким рухом зібрав посуд, перемив, перетер, і хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу.
Уже він все зробив і знову стояв вільний та, переступаючи з ноги на ногу, несміливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
– Да, обкурились, – скаржиться, нарешті, і Брянський. – Хоч би раз оце потягти.
– Товаришу гвардії старший лейтенант, – зрадівши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. – Я трошки маю… У конверті прислала…
– Килина? – кричить Сагайда. – Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщій! Закурили.
– Шовкун! – гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. – Хіба це тютюн? Це якась мерзота!
– То я трохи буркуну підмішав, – виправдується Шовкун. – Наші хлопці всі буркун курять. Він пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях.
– Нудьга, – каже через деякий час Сагайда. – Ненавиджу оці оборони. Копай і копай без кінця. Святе діло наступ. Я тільки тоді й відчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш!
– В чім річ?
– Дай мені адресу якої-небудь учительки або агрономші.
Черниш дивується.
– Для чого?
– Напишу їй листа. Виллю душу.
Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою – одержати фотографію. Якщо ж він досягає свого, то кілька днів ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дівчину, якої ніколи не бачив і, напевне, ніколи не побачить.
– Але я знаю, – раптом додає він, хмурніючи, – це вона не свою вислала.
– Чому не свою?
– Бо сама вона – ряба!
– Ти ж її не бачив.
– Все одно – ряба!!
Тоді його не чіпайте. Він сердито заховає фото у свій гаман і надовго замовкне.
Чернишеві все це здається легковажним блюзнірством.
– Я не розумію, – каже він, – як можна писати людині, якої зовсім не знаєш?
– А що ж мені, по-твоєму, робити? – кричить Сагайда. – Скажи, що мені.робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну і співаючи «Темную ніч».
– Кожного хтось жде.
– Кожного! Мене ніякий чорт не жде.
– А дома?
На обличчі Сагайди появляється злісна гримаса, а губи починають дрібно тремтіти.
– Мій дім, брате… вітер розвіяв! І він розповідає свою історію, давно вже відому всьому полкові.
– Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім'я мого рідного міста, – з гонором каже Сагайда. – Не знаєш? Так уяви: це моє рідне місто, і мені ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рік вийде, еге ж. Брянський?
– Через три тижні – якраз рік, – подумавши, каже комроти.
– Надвечір зав'язався бій, – з цього завжди починає Сагайда свою історію, – а опівночі ми вже вступили і в місто. Німці за Дніпро драпали. Зайшли ми – все тріщить, горить, валиться. Відпросився я тої ночі в Брянського… Краще б ти мене був не пустив тоді, Юрко!.. Іду містом, наших бійців мало, цивільних – зовсім нікого, аж моторошно. А вулиця вся горить… І впізнаю її, і впізнати не можу: і рідна вона мені, і вже якась чужа, страшна. Я ніколи не бачив такої моторошної червоної ночі!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячі разів проходив. Порожні обгорілі коробки будівель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу під нею висять авіабомби, як чорні смалені свині. Не встигли їх підірвати… ті. Кінотеатр у парку догорає, кожне дерево освітлене, кожну гілку видно. А там же я колись… і сидів, і обіймав, і пригортав… Чортма! Чортма нічого! Свіжі смердючі вирви та якийсь дріт під ногами плутається!.. Приходжу на околицю, на місці нашого будинку – кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусідок – позгиналися, трясуться, впізнати мене не можуть. Довго переконував їх, що я справді Володька Сагайдин, той, від якого всі паркани колись тріщали. «Як ти змужнів!»[4]. «Як ти змінився!» – «Де мої?» – питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пішов десь на село з тачкою по хліб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снігами в дорозі замело. А сестру в Німеччину вивезли. Писала, кажуть, із Гамбурга, ще як була там на біржі. «А де ж, питаю… Муся?» Була така сусідка, лаборанткою працювала у нас на заводі. «Еге, кажуть, Муся… Муся… За коменданта вийшла!» – «Як вийшла?» – «Та так… Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла і виїхала з ним…»
Деякий час усі сиділи задумавшись. Потім Сагайда враз стріпнув головою, одкинув чуба назад.
– Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
– Ми не дикі коні, щоб усе топтати, – з несподіваною різкістю відрубав Брянський. – Не такими нас ждуть.
– Знаю, знаю, ти одразу почнеш підводити базу, – відмахнувся нервово Сагайда. – Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.
– Скажи, правду я говорю?
Боєць боявся Сагайди, як напасті, і тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарешті згодився:
– Аякже, слухаюсь.
Проте ця слухняність не заважала дотепному Шовкунові увечері від душі кепкувати з Сагайди в колі найближчих своїх земляків.
VI
Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжні духовні бенкети, на якісь чарівні плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, інтимного.
Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі… В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.
– Хто буде ці жита жати? – чути задумливий голос. – Мабуть, осиплються і зогниють на пні.
– Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.
– Тут комбайном і робити ніяк.
– Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив – на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
– Не обробляють землю, а тільки мучать.
– А казали: культура!
– Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.
– Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають…
– Начитають! Темнота у них по селах… І шкіл мало, і лікнепів нема…
– Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.
– Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.
– Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.
– Дивись, Іване, – каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. – Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.
– Земля скрізь під нами одна.
– І сонце над нами однаково світить…
– Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та – на БеО, а та – в ленкімнату.
– Добре, що є указки.
– Що воно значить оте наше «ел»?
– Може, Ленін?
– Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.
– А як же його?
– Скажуть…
– А коли хто спитає?
– Скажеш – людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається…
– Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.
– Буває, чого ж… Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі…
– А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.
– Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, – не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.
– І кличку? То вже брешуть.
– І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку – кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому, а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!
– Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.
– Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.
– Це їм німецькі інженери набудували.
– Падлюки! У мене хату пустили з димом.
– А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що – вірите? – шкура на мені полопалася.
– Признався?
– Дзуськи!
– А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
– Кому яка доля, братці!..
– Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько – адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.
– А як спати?
– Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война…
З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
– Файні хлопці, – зауважує один, дивлячись услід офіцерам.
– Замолоді тільки.
– Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.
– Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.
– А Сагайди не влучиш: коли – добрий, а коли – як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають… Начебто я винен… Або ще про мою Килину всяке верзти почне…
– Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує…
– Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.
– А цей новий, чорнявенький – не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.
– Який там кавказець: Черниш… З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був…
– Такий поштивий і бійців називає на «ви».
– Це попервах: потім тикатиме.
– Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.
– А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш – і з головою пірнаєш… Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..
VII
Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень – так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнавчання з бійцями Брянський провадив завжди сам.