Вертеп Всевишнього

Як відомо, рубаї – слово арабське («четверний»), але народився чотиривірш не в арабському середовищі. Існує легенда про те, як Рудакі, «Адам поетів», спостерігаючи за грою кількох юнаків (приспівуючи примовку, вони заганяли в ямку горіх), відзначив, що мелодія за розміром – хазарж. Великий версифікатор додав ще три рядки, давши новій формі назву тарона («чистий, прозорий, свіжий»).

Ця розповідь цікава не лише тим, що виникнення чотиривірша пов’язують з іменем основоположника поезії на мові фарсі. Неважко помітити, що, рубаї, як і вся література, має народну пісенну основу (подібні розміри можна знайти і в українській народній творчості!). Але, звичайно, не будь-який чотиривірш зветься рубаї. Тільки вірш, який повністю завершений і думкою, що виражена в ньому, і досконалою афористичністю, що не потребує розвитку чи доповнення, має право на це високе звання. І ще одна особливість цього жанру – він не має тематичних обмежень (це і філософські роздуми, і епізоди повсякдення, і миттєвості настрою, і гра слів чи епіграма).

За тисячоліття рубаї принесли визнання не одній сотні поетів Сходу. Дехто з них за свої панегірики власть імущим заслужив звання «царя поетів», та більшість через своє вільнодумство помирало в злиднях і бідності. Не був винятком і славетний Омар Хайям, з іменем якого найчастіше й пов’язують жанр рубаїв, а його мудрість, дотепність, версифікаторська майстерність викликають художню насолоду у найбільш вибагливого читача. Як у всякого істинного поета, котрий знає свою силу, мова його дивовижно природна, гармонія слова і думки – вражаюча. Він був і залишається прикладом для всіх рубаїстів, хоча і сьогодні існують суперечки про кількість написаних віршів цим знаменитим математиком, астрономом і лікарем (60 чи всі 400?). На мою думку, будь-який довершений чотиривірш невідомого поета цінителі слова приписують великому Майстру. Множать кількість віршів і перекладачі (скільки перекладів – стільки й віршів!).

На жаль, сотні років твори багатьох поетів Сходу передавалися з уст в уста, а тому досить часто ці твори міняли авторів, імена яких губилися в глибині віків…

Перевершити Омара Хайяма пробував не один поет. Дехто навіть упадав у гординю, як, скажімо, індійський представник перськомовної поезії Мірза Абдулкадир Беділь, котрий запевняв без всякого сумніву: «Після мене поетів не буде!» Що за цими словами, окрім страху, що прийде тьма епігонів? Очевидно, бажання переконати себе, що ти досяг більшого від своїх знаменитих попередників.

Як не дивно мені самому, але тільки ці рядки Беділя, надавши їм більш соціального звучання, мені схотілося переказати українською мовою. Хочеться думати, що і я маю право сказати, що під час роботи над віршами Омара Хайяма та творами інших поетів я зачерпнув інформацію з Астрального архіву (часом фізично відчував, що саме так писали вони чи написали б сьогодні українською мовою). Через три роки контакт повторився – я почав писати власні рубаї, прислухаючись до шепоту Небес…

Рудакі

Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,

щодня моєму недругу курила ти фіміам,

але уклін кумирові моєму слала все ж, любове!

І, врешті, диво сотворила: не вірю я божкам!..

Ти серце Господу вручи з душевним жаром,

забудь, що паном був дирхемам і динарам.

Як власне серце присвятив єдиній вірі,

за неї підеш в бій, мине життя не даром…

Про мене згадують тоді, як стрінуться з бідою.

Лиш лихоманка зігріва своєю теплотою.

Як спрага мучила всю ніч, хто допоміг мені?

Слізьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.

Всі тлінні ми: такий у Всесвіту вже хід.

Ми – горобці, а смерть – мов яструб-птахоїд.

Зарання чи пізніш квітки у лузі в’януть,

а люта смерть змете мітлою навіть слід…

Не для злодійства меч, не для кривавих страт,

бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.

Щоб мир нам зберегти, меч ковалі кували…

Вино, ізюм, оцет, та спершу – виноград!..

Чому фарбую я чорнилом сивину?

Щоб вабити жінок? Як завше, не одну?

О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,

бо молоді літа назад не поверну…

Як косу розплете – настане враз імла.

Попестити не смій: це – пазурі орла!

Коли ж підкісники зняла ця юна діва,

здалось на мить мені, що мускус розлила…

Як закохаюся, кладу на стіл сувій:

слізьми пишу про сяєво Плеяд з-під вій,

бо тільки я вмочу в свій каламар перо,

гукаю на гінця і серце шлю мерщій…

Красуня йде повз нас – і мало нам дороги.

«Всміхнулася кому?» – такі у нас тривоги.

Про труд забули ми, одвічні блукачі,

за голову взялись, коли розбили ноги…

Прийди й зігрій мене рубіновим вином,

у руки чанг візьми, крутни своїм стегном…

Такого дай вина, щоб яхонтом розквітла

плакуча та верба, що всохла за вікном…

Страждають без вина серця розбиті:

для них бальзам – чарки ущерть налиті.

Якби померлий випив хоч одну,

то, може б, і воскрес тієї ж миті.

Схотів, щоб смерть обходила тебе?

Живим в могилі заховай себе.

Чекай терпляче в ній міцну драбину,

щоби піднятись в небо голубе.

Не знаєш істині й речам ціни,

але готуєшся ретельно до війни.

Невже не слухав у дитинстві казку,

як стрілися на кладці барани?…

Який же щедрий шах, підкорювач держави:

він срібла не жалів на ігри та забави,

і савани купив полеглим у боях,

і, врешті, для калік придбав магічні трави…

Дивуюся, що смерть знов підняла косу:

скосила без жалю тебе й твою сльозу!..

Невже не відчуває сорому убивця,

підступно убиваючи красу?

Терпіння вичерпав і ум спалив дотла:

кому потрібний ум, якщо Вона пішла?.

Моя журба – це не журба. Це – Каф-гора,

а серце у гори – без тріщини скала.

Чотири якості від Неба маю я:

здоров’я, розум, добрі серце та ім’я.

Коли ці якості ти маєш від Аллаха,

не зіб’є з ніг життєва течія.

Ніколи не гордуй людьми – і будеш благородним!

Рятуй нещасних від тюрми – і будеш благородним!

Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,

а впав хтось в ноги, підійми – і будеш благородним!..

Коли замовкну я, немов розбитий саз,

ти знай, що пристрастю убитий твій любас.

І подругам своїм скажи крізь сміх і сльози:

«Нарешті врятувавсь, нещасний, від образ!..»

Моє щасливіше від всіх сердець,

мій дух свободи – кожному взірець.

Так зустрічі зрадів, що зміг забути,

що ти – неволі давній посланець.

Шахід Балхі

Блукав поміж руїн і тьмяної трави:

колись стрічав тут пав, тепер – гніздо сови.

Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цій пустелі?»

Погодились смутні, що мало тут мишви.

Мій Боже, все одно: казати чи мовчати.

Думки – Твої, а на вустах – Твої печаті.

Як зірвеш їх – скажу. Залишиш – промовчу,

бо, власне, нічого мені Тебе повчати.

Створив мене Аллах рабом і паном Слова,

але я не скажу, що доля – виняткова.

Я з праху, як і всі – поети й читачі,

стебло і колосок, зернина і полова.

Цвіте віками степ і відцвіте не скоро.

Століттями між гір квітки плетуть узори.

Одні приходять в світ, а інших палить смерть,

та степ – все той же степ, а гори – завше гори…

Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,

де в небокрай вплива з дарами караван,

на море чи на степ, чи на гірські вершини,

а бачу тільки твій, немов тополя, стан…

В твою любов я хочу вірить, пері,

та й досі не постукала ти в двері.

Насіння сіяв я, плекав любов,

а урожай – зневіра на папері.

Жура, мов сіль, в душі на дно завжди пірна.

Ночами до зорі вогнем горить вона.

Якщо я вранці поглядом своїм ревнивим

суперника спалю, в тім не моя вина.

«Закоханий ти знову, вочевидь, -

сказав корчмар. – Забудь її на мить.

Що дав цей світ, що дасть нам потойбічний?

У роздумах над чаркою посидь…»

Багацько в мене бід, була б одна,

то щастю не зашкодила б вона.

Коли б щасливою була кохана,

то будь-яка біда мені смішна…

В останній час чомусь подібний страхопуду

(мовляв, в мій келишок судьба знов ллє отруту!).

Вона – як той суддя, який забув закон

і в котрого завжди засудженим я буду.

Ти мною, мов м’ячем, вже граєшся давно…

Обітниць не зламав, мій Боже, все одно!

Коли парад планет – утіха для терплячих,

терплю і не спішу спускатися на дно…

Сміливим будь, як лев, і вічним, як ворона,

та все ж не обминуть тобі земного лона.

Уляжешся пластом і з себе не стряснеш

ні тлі, ні пацюка, змії чи скорпіона.

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждає мій сусід, немов від давніх ран.

Хай на гілках красуються алмази -

зрубає, бо в садок іде юрба прочан.

Щасливі ті, кому до Тебе вільний вхід,

бо щедрості Твої – не кусень на обід.

Такий закон життя, провірений віками:

хто дерзновенний – завше зірве кращий плід.

Сповідуйсь другу, переживши скруту,

та зайве не чади, подібно труту.

Сказав сьогодні, завтра – помовчи:

хто з друзів двічі вип’є цю отруту?…

Знання та багатство – троянда й нарцис:

хтось бачив, щоб квіти в обіймах злились?

Багатий свій розум купив за копійку,

а розум розумних оцінять колись…

Ткачами стаємо по волі Аллаха:

хтось – визнаний майстер, а хтось – горопаха!

Хтось тче килимки для моління старцям,

а хтось – килими для могутнього шаха!..

Не золото – знання дають свободу:

в них – слава від людей і Небозводу.

На жаль, багатство нам, окрім знання,

водночас не дають як нагороду.

Поет – не супротивник, гідний для Творця,

бо рушиться моя опора без кінця.

Коли Аллах захоче – на вітрах розвіє,

але не шле Він смерть – свого гінця.

Від нашого життя – у долі вожі,

Тому весь час будь, друже, насторожі.

Закохані – заручники судьби,

Тому любов не визнають святоші.

Баба Тахір

Від примх душевних я вже підвиваю вовку.

Повчав я хворе серце – не добився толку.

Молив я вітер: «Забери його!» Не взяв…

Що ж – кину у вогонь чи настромлю на голку.

Життя не зву життям, бо дах мій – небозвід,

бо ще не роздобув чурека на обід,

бо в голові моїй є розуму лиш крапля,

бо йде біда за мною слід у слід…

Я серце покладу на твій поріг,

підставлю спину під чужий батіг,

а голову – під меч, бо зайва в мене:

від пристрасті давно я вже знеміг.

Любов до тебе – вогнище шалене:

лише зола залишиться від мене!..

Якщо зрубаєш ти мою любов,

від пня відійде гіллячко зелене…

Душа без мук любові – як суха трава,

яку повік не оросить вода Жива.

«Померти краще нам, як жити без любові!» -

щоранку так троянді соловей співа…

Одні бояться мук, а інші прагнуть мук.

Одним подай бальзам, а іншим – яд гадюк…

Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:

прийму і радість стріч, прийму й журбу розлук!..

Коли молюсь Творцю, яснішає чоло.

Якби моління нам хоч раз допомогло!

У когось – доля зла, у когось – люба пані,

смерть – камінь із Небес, а ми – побите скло!

Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.

Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.

Іду я з краю в край і з відчаю кричу:

«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»

Ти – срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,

обійми й досі не розкрила ти мені.

Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,

бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..

Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,

якщо закоханий, то гарна і в’язниця.

Бо ти – голодний вовк. І не страшать тебе

волання чабана й гирлига-патериця.

Сьогодні – пломінь я або вогненна птиця:

Змахну крилом – і вмить світ Божий спопелиться.

Коли художник закарбує дух,

хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.

Не кличте в путь: я обійняв кохану.

Молюся їй – красуні Індостану.

На видноколі вже в барханах караван,

а я ж лише на мить відстав від каравану!..

Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.

І недругу палати так не побажаю.

І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,

а може, пекло це і є блаженство Раю!..

І знов упала ніч, завмерла в тишині.

І знову, як завжди, душа моя в огні.

І страх бере, що через зрадницю кохану

і віра в Небеса дотла згорить в мені.

Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,

хай жде мене проклін, якщо саджати стану.

Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,

я – жертва сто разів підступного обману.

Хитаючись, додому йшов. І ноги підкачали:

я чашу упустив. Завмер на мить в печалі.

Дивлюсь – цілісінька! Аллах акбар,

хоч часом черепи він б’є, немов скрижалі.

Сказав сакі, красивий, наче пері:

«Відчинені в корчмі щоднини двері…»

«Заради Неба хутко вказуй путь!..»

«Забудь про Небо: сонце – у фужері!..»

Всевишній, Ти покинув небозвід?…

Душа болить, бо жду з Небес привіт.

Не можу я радіти, бо у ницих

столи Ти накриваєш на обід…

Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран

і, мовби той верблюд, очолив караван.

А ще дійма жура: себе в узді відчув я -

то недруги мої накинули аркан…

Почув, що я подібний плотоводу:

пливу уміло в будь-яку погоду

рікою сліз. Боюсь, одначе, я:

і пліт пірне на дно, і я за ним – під воду!..

Я – сірий, сивий, мов торішній очерет,

сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.

А дні бредуть, як череда, у невідоме…

Ти бачиш? Ні, спокійно спиш чи п’єш шербет…

Нехай від солі сліз я вії не очищу -

любов свою поставлю на щаблину вищу.

Коли дотла згорю в огні свого кохання,

не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…

Ми – гості на пиру за маревом-столом,

точніше, цвинтар лиш – оселя для сіром.

Живому ще завчасно вириють могилу,

а виривши, вважають послугу добром.

Я хмільним засинаю й прокинусь в хмелю.

Хміль – мій друг, бо ослабив на шиї петлю.

Доки чаша в руках, непідвладний я смерті,

тож вино, мов кохану, я вірно люблю.

Сказав дідусь: «Зруйнуйте давній храм!..»-

Звели новий, фортецю й кілька брам…

Сказав юнак: «Врятуємо руїни!..» -

Відкрите місто ворогу й вітрам!..

«Ознака істини – звичайна простота», -

друг написав мені в кінці листа.

Продовжую я вчитися у майстра,

хоча прожиті у трудах такі літа!..

Скупий багач бідніший бідняка,

в якого щедра на добро рука:

він прийде до сусіда позичати,

бо той дав жебракові п’ятака…

Всевишній наш Суддя! Ці докори – за діло:

не знаю днини я, щоб серце не боліло!

Ночами сльози ллю все через нього я -

коли болить душа, чому страждає тіло?…

Якщо не за юрбою, куди іти Тахіру?

А разом із журбою куди іти Тахіру?

Хтось каже: Небеса щедріші від землі…

Тож Слово за Тобою, куди іти Тахіру.

Мені шепоче ніч, гонець моєї долі:

«У тебе в серці знов невиліковні болі.

Ти зайвий на землі, як попит на добро:

алмаз в душі твоїй не вартий дрібки солі!..»

Ти завше відрізняв шкідливе і корисне?

Чи ждав, коли життя лещатами затисне?

Мо’, тайна Всесвіту розкрилася тобі

чи знав, що друг подасть із ліками трутизни?

Не в мріях чи вві сні, а тільки наяву

прийди хоча б на мить, спитай, як я живу…

Троянди запашні ти заплела у коси,

а я від розпачу волосся сиве рву!..

Я соколом кружляв над квітником вдовиці.

Мене мисливець збив – зраділи люди ниці.

На ловлю я летів, не дивлячись довкіл,

тож Господу хвала, що не сміються птиці!..

Я сильним і сміливим був. Кажу не всує!

Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатує.

Так був той час, коли стрільця боявся лев,

а нині лев страшний і той, хто смерть готує.

Ти ароматна так, немов квітучий сад.

І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,

не обійди на цвинтарі мою могилу:

я оживу, коли вдихну твій аромат.

Ти – краща від троянд в своєму квітнику,

а я щодня бреду в пустелі по піску.

Але, де б я не був, міраж іде за мною:

вуста твої кохані, дорожчі за ріку.

Вселенський біль в душі, на радість ворогам.

Скорботу всіх людей узяв я в душу сам.

Всім страдникам напій знаходять від печалі,

коли ж страждаю я, страждання – мій бальзам!..

За приклад не бери бездумного глупця:

за витівки дівиць не потривож Творця!

На віру попит є, і на безвір’я також,

тож вибери товар, що буде до лиця.

Не здійснюй вчинків злих вже від дитячих літ,

щоб сором не спалив красу твоїх ланіт.

Покаєшся, але хулу людську не спиниш -

і стане, мов чулан, тісним для тебе світ.

Усім від дурня – з терену вінець.

Розумний же картає не овець,

а лиш себе, як забредуть у шкоду…

Нікого не винить лише мудрець!..

Задумав що Аллах, як дав жадобу нам?

Потішити тіла й віддати хробакам?

Так, задуми Творця не зрозумівши толком,

без толку живемо і йдем навстріч гробкам.

Авіценна

Не схвалюю брехню, бо я не лицемір.

Вклоняюсь істині, яка найкраща з вір.

Я з вами став на прю, і грішники, й святоші!

Аллах акбар, і Він розсудить мудро спір…

Коли б всезнайком став, як деві, хитрий біс,

то доля не була б за тайною завіс,

зарані знав би я, коли біда чатує -

не бачив би ніхто моїх гарячих сліз.

У морі слів є сокровенна суть -

її нам мудрі люди принесуть.

Про Всесвіт думаю – одні лиш тайни,

відклав розгадку їхню на майбуть.

Терзаюся роки в земній юдолі

і суть людей взнаю, хоча й поволі:

знітившись, бороду куйовдять всі,

або скриплять зубами у неволі.

До мудрих вчителів ходили ми колись.

Їх мудрістю, здалось, ми підкорили вись.

Та лиш в кінці життя ми істину збагнули:

із праху ми! Як пил, до хмари піднеслись.

Є люди, звиклі братися за меч:

їм не життя, коли без ворожнеч!..

Горбатих, кажуть, виправить могила,

а ці життям ганьблять своїх предтеч…

Хвалько стає донощиком мулли.

Зберіг ти тайну – гідний похвали!

Вона – слуга, допоки таємниця,

розкажеш всім – зазнаєш кабали…

Твої злодійства – тавра чи печаті,

а ти в Аллаха просиш благодаті.

Надієшся даремно ти, повір:

посіяв зло – його ти маєш жати!..

Мій друг у недруга мого вже гість…

Як не мудруй, та це погана вість.

Не їм я цукру – раптом там отрута?

Боюся мухи – з коброю щось їсть!..

Позичив недруг погляд у гадюк,

а в пазусі – достатньо каменюк.

Поглянув би на мене, як на друга,

я посміхнувся б також без принук.

Ти добре знаєш – буде каяття,

але чи буде час для вороття?

Трудись, щоб добрий слід в житті лишити,

щоб грішним не було твоє життя.

За істиною йди – і знайдеш путь вперед,

а зваби всі свої спали, мов очерет.

Коли захочеш людям істину сказати,

то не шукай найвищий в місті мінарет.

Від сивини в очах стає вже біло,

тож поспішай узятися за діло,

бо як в житті тобі сягти вершин,

як стануть немічні душа і тіло?

Як дошка шахова, лежить земля,

на шиях у фігур – Судьби петля.

У небуття пішли і пішаки, і ферзі…

І ми зіграєм в шахи опісля.

Коли не п’єш вино, щодня ти чуєш сміх.

А питимеш щодня – всі визнають за гріх.

Мудрець, бродяга й шах все ж не страшаться суду!

Ти не із них? Не пий! Віддай мені свій міх…

Недоля, корчмарю, готує нам розлуку:

для тебе – збитки лиш, ну а для мене – муку!..

Востаннє дружать тут твій джбан і піала:

ти джбан з вином підняв – я з піалою руку…

Вино – наш щирий друг, та є у нього вада:

чим більше дружиш з ним, тим менша в тебе влада.

Як мало – ліки п’єш, багато – п’єш отруту!..

Тож друзів бережись, правителю Багдада…

Допоки Божий світ не стлів дотла,

тебе й корчму розлучить не хула:

до чаш припав, як до груді дитина,

тепер свята для тебе піала.

І кожний образ – стертий кимось слід -

в могильнику часу мільйони літ.

Та зробить Всесвіт врешті коло -

Всевишній явить нас у Божий світ.

Як сніг вершин, у мене сивина.

Сади цвітуть, та, мабуть, не моя весна.

Білоголовому від матінки-природи -

то чорний хліб, то залишки вина…

Велика таємниця в цім вині:

Знак Неба бачу в кухлику на дні!

Підчаший, хочу я омити душу -

подай безносий джбан скоріш мені!..

Вина налийте – щезне хай біда,

хай радість буде в мене молода.

Вино – вогонь, але земні печалі

погасить враз, немов Жива вода…

Любов Аллах створив давно на честь Землі

і чашу пристрастей поставив на столі.

Мед бурштиновий з молоком ти пив раніше,

тепер – журу, закоханий Абу Алі.

Твоя коса страшніша, кажуть, змій,

але боїться стріти погляд твій!

Сповза по спині аж до п’ят і в’ється

у такт ході на стежечці крутій.

Душа стліває, наче та свіча,

я з ніг валюся, мовби від меча,

та твій прихід, красуне, – гарні ліки,

хоч лікар хворим їх не признача…

Лоза запломеніла, як зоря,

трава жовтіє, наче догоря,

а листя, що шуміло, мовби натовп,

упало ниць, як раб до ніг царя…

Не в кожній кралі є та таїна,

яка буває в доброго вина.

Та всяка із красунь вину подібна:

підступно зрадить будь-кого вона.

Мандрівник-сонечко у вишині,

дарунок в небесах знайди мені.

Таких закоханих ти вже стрічало

чи бачило покійними в труні?…

Без сяєва твого лиця похмурі дні:

у темряві тепер серця й стежки нічні.

Тому крізь сльози я дивлюсь в страшному сні,

як ти дісталася комусь, а не мені.

Знов чашу із трунком п’єш, серце, до дна,

хоч ти – мов троянда в саду чарівна.

Кохання і квітка – мов полум’я свічки,

та видно багрянець лише дотемна.

Цвіте троянда у моїм саду,

радіє сонцю, на свою біду:

коли настане день мого весілля,

пелюстками обсиплють молоду!..

В людськім садку теж парші на плодах.

Плакучі верби чи жінки в сльозах?

Небесний садівник про нас подбає -

і наші болячки сховає прах.

До Мекки люд приходить у сльозах

і, каючись, лицем лягає в прах.

Радіють грішні, облегшивши душу,

щоб завтра знов погрузнути в гріхах…

На вид – солодка, та гірка основа,

коли про правду почалася мова.

Якщо ви правду кажете у вічі,

знайти нелегко вам халву для слова.

Поет нечасто чує похвалу -

частіш монету кинуть в піалу

і змусять цим хвалу собі співати!

Тому волію слухати хулу!..

Що тайна суть людей – не новина!

Але колись відкриється вона,

тому що сутність всякої натури

в діяннях нам проявиться сповна.

Я вранці піду за зорею-звіздою,

піду від суєт, що довкола ордою.

Халат залишу в материнських руках,

бо жде вже пророк із святою водою.

І в добрій справі став собі межу:

з меча свого очистивши іржу,

не здумай ним неправду подолати -

в бою словеснім я допоможу!..

Переписав ти знову заповіт:

не жаль вдовиних сліз, не жаль сиріт!..

Ти в Бога не проси лише для себе -

і стане щедрим і до тебе світ…

До ранку порве Бог намисто з зірниць

і в чашу блакитну сипне блискавиць,

бо ввечері він у закоханім серці,

а вранці – безумний у душах вдовиць.

Не всіх милосердний карає Аллах:

ми грішні в молитві й невинні в гріхах,

бо саме з безмежної волі Аллаха

для грішних – надія, для праведних – страх!..

Як Ти звелів – і дух вмістили в глину.

Ти відвернувсь – і звабив Змій людину.

Прости гріхи, що зроблені в Раю, -

і я прощу Тебе, і птицею прилину…

Сусіда стрівши, погляд відверни,

тоді не будеш винним без вини.