Дилогія. Під тихими вербами.

А він не хотів. Бо не знаходив собі пари. Відколи парубкував, тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби – то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, – тиха, боязка і ніжно-гарна. Та її звів Роман, покинув з дитиною… Зінько таки хотів її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла від його… згодом умерла тяжкою смертю – так, що Зінько тоді й не знав… Він не знає навіть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серці і не давала змоги думати про одруження.

Та минув час, затих біль… Одружився Зінько, і тепер є старій матері відпочинок. І Зінькові добре. Було б зовсім добре, якби не одно: якби не ті думки!..

Думки посідали Зінька, не давали йому впокою, гнітили йому серце, розсаджували голову. І не міг він їм дати ладу, хоч усі вони крутилися коло одного. От так, як у тій пісні співається:

Нема в світі правди, правди не зіськати:Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зінько приглядався до сільського життя і побачив, що там саме так і є.

По сім'ях не було ладу. Діти змагалися з батьками і пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробітки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати проміж себе гризлися, а найбільше за тую батьківщину, як собаки за маслак. Були й тихі сім'ї, що жили в згоді, та таких було менше.

Недобре діялось і в громаді. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та інші такі жмикрути, дбали не про добро людське, а тільки за свої бариші: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки ірвали, не думаючи зовсім, що в іншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирів було мало, а якби вони самі були, то, певне, нічого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловік. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Одні стояли за їх через те, що були їм винні, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх іти; другі змагалися й собі вибитися вгору, на більше багатство, то держалися багатирської купи, сподіваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над іншими громадянами; третіх багатирі купували за горілку, і таких було трохи чи не найбільше. Зоставалася невеличка купка самостійніших людей; але одні з їх не знали, як обстати за своє право, а другі були вже занадто малосилі, щоб могли гору брати. Через те в громаді багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсігди багатирі з своїми прибічниками й полигачами. І дедалі вбивалися все в більшу та в більшу силу. Народу намножилося стільки, що вже йому не ставало тієї землі, яка в його була, а багатирі силкувалися підгортати під себе й ту, скуповуючи її в убожчих хазяїнів або забираючи за позичені й невернені гроші. Дедалі кожен з їх ставав уже потужніший та потужніший, і Зінькові здавалося, що може прийти такий час, коли вони посядуть усю землю громадську і громаді доведеться на їх робити.

Такий лад здавався Зінькові поганий. Хіба ж не могло бути краще? Але як?

Цього Зінько не знав. Але він певний був, що це можна знати і що десь хтось його знає. Де й хто? Може, його знають пани, великі генерали? Може, вчені люди? Може, де по книжках написано? Адже по книжках списано всяку науку: і як у бога треба вірити, і як по закону треба робити, і як та з чого що сталося на світі – все! Чому ж би не було там про те, як завести ліпший лад на селі?

До панів, великих генералів не можна Зінькові доступиться, хоч, мабуть, вони й знають про все, чого йому треба. Про вчених людей – не про панів, а таки про справді вчених людей – Зінько тільки чув, що вони є, але зроду ні одного не бачив, не зна, й які вони і де їх шукати. Лишаються хіба книжки.

Багато про все це Зінько думав. Ще змалечку він не такий удався, як усі: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсігди, що наказувано, тільки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючі… Як вони літають? Через що вони літають? А якби чоловік собі крила приробив, то літав би? Мабуть, ні, бо якби можна було, то давно б уже всі люди поробили собі крила та й літали б, – це ж краще, ніж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумніші за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й літатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголів глянути. Еге-ге! Тепер він знає, чого люди не можуть літати: бо якби могли, то й кожен грішний чоловік замісто пекла залітав би в рай та й надокучав би богові. Тим-то бог так і зробив. Хоч воно й не по правді, бо й між пташками не всі ж праведні, а є й грішні. Он шуліка – кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то від бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вівці, воли, кури… Як чудно на світі – одне одного їсть: вівця їсть траву, а чоловік та вовк вівцю; пташка їсть комашок, а шуліка та чоловік їсть пташок; риба їсть черваків, а чоловік рибу… Штука! Чоловік усе їсть, тільки його ніхто не їсть! Хіба ніхто? А вовк та ведмідь як піймає, то й з'їсть, коли чоловік його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як різати або вбивати. Чому б не було так на світі, щоб ніхто нікого не їв, а їли або хліб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тоді люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкоді. Біжить Зінько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелів йому надає… Бувало так, що й займано, то Зіньковому батькові доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис і бив за це…

Зріс трохи Зінько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тоді ще не було, так Зінько з свого заробітку дякові платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати він і сам трохи привчився: купив собі пропис у городі та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Він уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангеліє найбільше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справді свята, бо написано, як по правді жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбільше йому до смаку припало дві. Одного разу він був у городі на базарі і купив там дві старенькі, в поганеньких палітурках книжки. Одна була менша і звалася «Роберт Оуен». Важко було її розуміти, – Зінько й тепер ще не все в їй розібрав. Але оце він розібрав добре: є така земля Англія, а в тій Англії на фабриках та на заводах робочому народові дуже погано було жити; дак винявся такий чоловік, Роберт Оуен, – він усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, і всякого способу до того добирав, самого себе не жаліючи. І Зінькові цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловіком, трохи чи не святим: де ж таки – багатий пан міг би собі сласно їсти й пити, хороше ходити, ні про що не дбавши, а він за вбогих людей так клопочеться! В книжці був Оуенів патрет. Зінько вийняв його звідти, оддав завести в рямці під скло і почепив на стіні. Дививсь на його й думав: «От бач же, винявся там такий чоловік, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хліборобів та й позаводив серед їх кращі порядки?»

Друга книга була Зінькові така зрозуміла, така зрозуміла, як ще ні одна в світі: кожне тобі словечко в їй Зінько тямив, розумів і почував, бо воно йому якось до душі, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка», і як Зінько читав її, то так, мов батька рідного чув або до пісні, що кохана дівчина співає, прислухався. Так гарно! І написано про такі прості речі і про простих людей, а гарно! Через те ж і гарно воно Зінькові було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як і про панів великих, говориться. І Зінько так собі думав: «Велика душа в того чоловіка була, що цю книгу списав, бо він розібрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей».

І він вийняв з книги патрет Тарасів Шевченків та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякі його щирі слова (знав з голови багато); а як згадає такі, як от:

Обніміте, брати мої,Найменшого брата, —Нехай мати усміхнеться,Заплакана мати! —

то йому аж сльози бриніли на очах. Дух переймало йому й тоді, як читав:

Учітеся, брати мої,Учітесь, читайте —І чужого научайтесь,И свого не цурайтесь.Бо хто матір забуває,Того бог карає.

Спершу він не розумів, до чого це тут матір ізгадується, але далі, багато разів прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумів.

І тоді сказав сам собі, що буде він поважати свою хату, не хоче відбиватися від своїх людей і буде вчитися.

Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся істота його! Вчитися, щоб знати, як і що є на світі і через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобігти лихові, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Він певний був, що наукою цього зможе дійти, бо не дурно ж той, хто написав «Кобзаря», люблячи так дуже правду та вбогих людей, велів усім учитися. Він знав, нащо це казав, і Зінько хоче його слухатися, за його приводом іти і вчитися.

Але як? Де? Від кого?

До школи вже пізно було йти такому, як він. Через те пішов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а він за те йому платитиме.

– Чого ж тебе вчити? – запитав учитель.

– Усієї науки, яка є на світі! – відказав Зінько. Учитель засвистів, а тоді зареготався.

– Дурний ти!

– Та я знаю, що я дурний, – тим і прийшов, щоб ви мені розуму доточили.

– Хіба ж можна всіх наук навчити? Та й почав лічити, які є науки: і така, і сяка, і он яка… Аж моторошно Зінькові стало…

Одначе все ж згодився вчити Зінька дечого, і справді, за рік навчив його трохи арифметики та підучив дужче розуміти книжки… Та незабаром Зінько побачив, що цей учитель і сам не дуже більше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседі горілочку цмулить, то з собакою качок диких стріляти бігає… А ще більше не сподобався він Зінькові тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже «ти» та величається перед мужиками, що він пан… Покинув Зінько до його ходити. Наважився вчитися сам.

Купив собі арифметику, щоб і далі вчити її, купив географію, бо хотів знати про всякі землі… Купував іще багато всяких книжок. Які були в його гроші, що міг би на парубоцькі вбори витрачати абощо, – все віддавав за книги. Купував на базарі, в щетинників і в поганенькій книгарні в городі. Купував, не знаючи, які вони, а так – яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував і читав багато і врешті кинув. Здебільшого йому траплялися недотепні, а часом і гидкі книжки. Зінько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, світу прагнуща голова. Над «Кобзаря» та над «Роберта Оуена» книги не знайшов, хоч не збувся надії колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрі книги, але сам не тямив, по чому їх пізнавати і де їх знаходити. Зрозумів, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловіка.

Де ж він? Де його шукати?

Навкруги, поблизу Зінька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги; батюшка не любив розмовляти з селянами ні про що, опріч церковних справ; панок Глушківський (поблизу жив) тільки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зінько й не сподівавсь там нічого доброго почути… та й не смів до його, до незнайомого, йти.

«У город хіба піти?» – думав собі парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що він якось не полюбляв того города після нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге – до кого б же він і там удався? Все невідомі люди, не схочуть з ним і говорити. І зостався Зінько сам із своїми думками…

Хоч і не зовсім сам. Таки були деякі товариші, що він міг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум і серце. Найбільше – з Карпом та з Васютою.

III

НА ПАСІЦІ

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з півдня. Піт проймав Зінька, а вітер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печі.

Зінько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, – хоч би швидше дійти.

Він скинув чумарку, щоб не було так душно, і зостався в самій гарно й рясно вишиваній сорочці з тонкого полотна. Відкотний комір злегка обнімав йому загорілу шию. Загоріле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсім ховала його лоба гарного, хоч і була розчесана наперед. З-під чорних рівних брів (заздрощів дівочих) сяли розумні променисті очі. Він вдивлявся тими очима в близький уже гай, – чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нікого. Додав ще ходи і незабаром став біля гаю.

Маленька стежечка вбігла з поля поміж дерева. Зінько вступив на неї, і його враз обняло таким гарним, любим холодком, що він аж зітхнув широко й легко. Пішов тоді помалу, впиваючись тією живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якій стежці. Трохи згодом дерев поменшало, і незабаром перед Зіньком розіслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промінням.

Це була пасіка. Десятків зо три вуликів, понакриваних покрівлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золоті бджоли бриніли в золотому сонячному промінні, купчились на вуликах біля вічок, гули весело. Ліворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зінька, в холодку під великою гіллястою грушею, сиділо двоє.

Просто Зінька сидів, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з сніжистою стріхою, зовсім білий дід. Велика довга борода спадала йому на товсту білу сорочку і на їй ще біліла, як сніг. Худорлявий дід мав широкі плечі і могучі, ще жилаві руки. Він з упокоєм зложив ті руки на колінах і, не поспішаючись, оповідав тихим, рівним голосом, іноді киваючи злегка головою, і тоді Зінько бачив, як з-під його білих кудлатих брів блищали чорні, надзвичайно молоді очі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.