- -
- 100%
- +
Про народження Мазунчика і чому його так назвали
Минало тепле літечко. Трава і листочки ще зелені й хрумкі.
Одної гарної днини матінка Теплий Животик розродилася. І привела так багато донечок і синочків, що татко Прудколапий не міг їх порахувати. І не тільки тому, що всі зайчата підстрибували. Просто вони, мов краплі води, були схожі між собою. Щоправда, одне зайчатко відрізнялося від решти.
Здогадалися, чим зайчатко відрізнялося? Так! Воно було найменше.
Хтось із малечі штовхнув малюка. Він плаксиво схлипував. Матуся взяла його на ручки, втішала. Зайчата заздрили братикові. Кожен хотів, щоб матуся його колисала й пестила. Зайчатка підстрибували і прозивалися з братика:
– Ти Мазун. Мазунчик ти.
Образливе прізвисько приклеїлося до зайчика і стало його ім’ям.
Як Мазунчик катався на родичах і що з того вийшло?
Зайчата швидко підростали. Самостійно ходили з кошиками до лісу. Там збирали на обід смачні листочки і гриби сироїжки.
Ось вони знову в лісі. А Мазунчик, як завжди, вдома. Він сумував. Чіплявся до татка. Просив його:
– Будь ласка, покатай мене.
Прудколапий катав малого на собі.
Зайчатку подобалось їздити верхи. Він не хотів з татка злазити. Але Прудколапий згадав про роботу, яку повинен сьогодні виконати. Він обережно зсадив із себе синочка. Схопив відеречко і побіг до річки.
Зайчатко чіплялося до мами.
– Будь ласка, покатай мене.
Теплий Животик жаліла найменшого і возила на собі. Та в неї було дуже багато хатніх справ.
А зайчатко знай вередує:
– Хочу кататися! Е-е-е-е!
Якось Прудколапого відвідав його давній приятель їжак Шпичак. Дядько Шпичак звернув увагу на малого, що рюмсав.
– Чого ти плачеш, Мазю? – запитав.
Зайчатко тре лапкою очі й плаксиво тягне:
– Хо-чу ка-та-ти-ся! Е-е-е-е!
Їжак припрошує:
– Чого ж, сідай на мене. Покатаю.
Гострі голочки на спині їжака вляглися. Вона стала гладенькою і м’якою, ніби подушечка. Мазунчик забрався на дядькову спину. Смикав лапками і пищав:
– Но! Но! Поїхали!
Їжак бігав, мов справжній кінь. Ще й вигукував: «І-а-а, і-а-а!».
Мазунчик реготав від задоволення. Лупцював дядька п’ятками та підганяв.
Обідньої пори куцохвоста родина зібралася в хатинці. Зайчата притихли й чекали, коли матінка покличе їх до столу.
Тільки найменший не хотів злазити з дядька. Гецав на ньому, мов вершник на коні. Красувався, вихвалявся перед братиками і сестричками.
Шпичак захляв від біганини. І через це розсердився на Мазунчика.
А коли їжаки сердяться, то голки на їхніх кожушках настовбурчуються. Так було й цього разу. Зайча заволало:
– Ой-йо-йой, боляче!
Зіскочило з дядька і, ображене, забилося під своє ліжечко.
Братики і сестрички реготали. Перестали реготати лише тоді, коли матуся запросила всіх до обіднього столу.
Заяча малеча шумно всідалася за стіл. Лише Мазунчик ображено сопів у темному кутку.
Однак борщик і кашка так смачно пахли, що Мазунчик тихенько перебрався із-під ліжечка на ослін. Схопив найбільшу ложку – і до миски.
Татко Прудколапий суворим голосом попередив синочка:
– На мені покатаєшся, як на їжакові.
Матуся Теплий Животик скрипнула передніми зубами:
– І на мені покатаєшся, як на їжакові.
Мазунчик опустив вушка. Він схлипнув раз, а потім ще два рази. Проте ніхто йому не співчував. Всі сьорбали смачний борщик. Мазунчик перестав схлипувати. Винуватим голосом пискнув:
– Пробачте мені. Я сам, своїми ніжками бігатиму.
Зайці радісно плескали лапками. Найгучніше виляскував дядько Шпичак. Він дивився на вередуна добрими, лагідними очима.
Мазунчик взяв свою, найменшу, ложечку. Він з апетитом уминав кашку зі своєї маленької мисочки.
Зі смереки спорхнула сорока. Через відчинене віконце птаха все бачила і чула. Вона літала над хуторами, селами, містами і скрекотала:
– На мені покатаєшся, як на їжакові! На мені покатаєшся, як на їжакові!
Цей вислів знають і дорослі, і діти. Він став прислів’ям.
Як Мазунчик з Рудим Хвостиком і Мекекою бігали наввипередки?
У ліжечку, сплетеному з духмяних трав, солодко спить заяче маля. З відчиненого віконця долинуло: «Ме-ке-ке!».
Сонько зірвався з ліжка. Забився у куток і тремтів від страху.
– Ме-ке-ке! – долинуло знову.
Із-за фіранки вистромилася кошлата голова з вишкіреними рідкими зубами.
Зайча впізнало товариша. Вибігло зі схованки. Радо гукало:
– Привіт, Мекеко.
За віконцем тупцювало плямисте козеня. Воно ввічливо привіталося:
– Доброго дня, Мазю.
На підвіконня викараскалося білченя зі смугастим хвостиком. Звали його чомусь Рудим Хвостиком. Білченя стало стовпчиком і писнуло:
– Мазунчику, ходімо на Маленьку поляну.
Зайча кинулося до порога. Однак зачепилося за ліжечко і впало.
– Де ти там? – гукали друзі знадвору. – Хутчіше виходь.
Зайча пхинькало:
– Мені потрібно ще ліжечко застелити. Зачекайте.
У вікні знову з’явилася кошлата голова з вишкіреними рідкими зубами. На підвіконні стовпчиком стояв Рудий Хвостик.
– Ме-ке-ке! – щиро дивувалося козеня. – Я сплю у ліщині. Ніколи не прибираю за собою.
Білченя так само щиро дивувалося.
– У нашому дуплі порається матуся. Я нічого не роблю. Я ще маленький.
– Ми маленькі. А маленькі не працюють. Маленькі бавляться, – авторитетно сказало козеня.
Зайча міркувало вголос, приклавши пальчика до рота:
– Я найменший у родині Прудколапого татка. Значить, повинен бавитися.
З легким серцем Мазунчик вибіг із хатки.
Маленька галявина купалася у золотавому світлі.
Мазунчик із задоволенням скуб яскраво-зелену, вмиту росою, траву. Мекека пасся неподалік. А Рудий Хвостик знайшов боровик і гриз його, забравшись на пеньок.
Над друзями пролітали заклопотані пташки. Вони носили у дзьобиках черв’ячків для своїх малят. А ще гули бджоли, перелітаючи з квітки на квітку.
Мазунчик запитав друзів:
– Де їжаки, зайці, кабани з поросятками?
Рудий Хвостик йому пояснив:
– Пішли до лісу. Збирають там ягоди, сушать на зиму траву. Моя матуся збирає гриби і настромлює їх на гілочки. Я теж їй допомагав. Але працювати нудно. Тому я від матусі втік.
Козеня мекнуло:
– Добре, що їх нема. Ніхто не гримає на нас і не заважає бігати. Хлопці, давайте влаштуємо змагання. Будемо бігати наввипередки.
Білченя жбурнуло боровик. Майнуло смугастим хвостиком і з усіх ніг побігло через галявину.
– Ме-е-е! – сердився Мекека. – Так нечесно. Слухайтеся моєї команди! Стійте струнко!
Рудий Хвостик, присоромлений, повернувся.
Друзі виструнчилися. Мекека голосно командував:
– На старт! Увага! Руш!
І вони разом, в одну мить, зірвалися. Попереду мчав Мекека. За Мекекою дріботів Рудий Хвостик. Мазунчик чеберяв останній. Він дуже хотів бути першим. Біг так швидко, як ще ніколи не біг. Проте випередити друзів у нього чомусь не виходило.
Раптом щось трапилося. Мекека впав і просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетів Рудий Хвостик. Зайча оббігло друзів. Воно зраділо, що випередило друзів. Але побачило купу – і зупинилося.
Мазунчик уважно розглядав купу. Її хтось склав із сухої землі, хвої, шматочків листя та стебел. Але найцікавіше, що купа ворушилася. Ой, на ній сновигають мурахи! Їх видимо-невидимо. Вони бігають туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мураха щось цупила: травинку, листочок, шматочки кори. Деякі колисали малят у білих згорточках.
– Ти диви, – сказало зайча. – Такі малесенькі, а працюють. Ніхто не байдикує.
– Я їм зараз покажу! Ме-ке-ке! – погрожувало козеня.
Враз вискочило на купу і жваво запрацювало ратичками і повністю розвалило її. Потім носиком тикало у колишній мурашник, а ратичками швиргало залишки сухого листя. Знялася густа хмара їдкого пилу.
У горлі Мазунчика неприємно лоскотало. Він дременув подалі від мурашника. Сів під смерекою. З відстані спостерігав.
А білченя не дременуло. Крутилося коло Мекеки й підохочувало його:
– Так, мурахам! Так! Це наша галявина. Хай ідуть у ліс і не заважають нам змагатися.
Раптом козеня не своїм голосом мекнуло і вибриком пішло по всій галявині. Але дорогою звалилося у траву і енергійно качалося.
Мазунчик подумав, що Мекека грається. Та коли прислухався, то зрозумів, що він плакав:
– Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!
Рудий Хвостик так само волав не своїм голосом. І голос його звучав дуже жалісно.
На Маленьку поляну прибігла захекана коза Гострі Ріжки. Вона вилизала плямисте хутро свого синочка. Вибрала з нього всіх мурах, до останньої. Вмовляла синочка не плакати.
А білченя лізло вгору стовбуром дуба і рюмсало:
– Мамусю, рятуй мене! Ой, боляче!
У дуплі відчинилися дверцята. Рудий Хвостик зник за ними.
Чому бджілка розсердилася, а зайчик дав собі страшну клятву?
Життя в Нашому лісі тривало. У повітрі дзвеніли малі й більші мухи, на гілці сперечалися білобокі сороки, з трави зеленими іскрами вистрибували коники. А ще з трави невпинно доносилося: «Шу-шу-шу». То сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бігали – до розваленого мурашника і в різні боки. Тягли довгі стебла, несли камінці, грудочки – відбудовували зруйновану хатку.
– Треба вертатися додому, – сказав собі Мазунчик. – Але не поляною, а лісом, щоб мурахи не кусали.
Сказав і пострибав.
Дорога в обхід виявилася довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви і колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки та гілки.
Раптом по сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.
Зайча шмигнуло під лопухи. Під величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерігало за дощем.
Біля лопухів утворилася річечка. Вода у ній вирувала, підхоплюючи все на своєму шляху. Швидкий потічок ніс бджілку жовтим черевцем догори.
Мазунчик викотив бджілку з річечки. Бджілка тремтіла від холоду. Він хукав на неї. Комаха від теплого подиху зігрілася. Блимнула величезними очицями і запитала:
– Де я?
– Бджілко, ти зі мною, під лопухами. Тут сухо і затишно, – втішав бідолашну комаху зайча. – Це я тебе визволив із полону води.
– Сердечно дякую тобі, Мазунчику.
Бджілка ретельно оглянула себе. Спочатку смикала по черзі лапками – перевіряла чи всі цілі. Потім розправила крильця. Насамкінець втупилась очицями у проміжок між величезними листками. Там голубів клаптик неба. Бджілка довго його вивчала. А коли вивчила, то наказала собі:
– Розпогодилося. Лети, бджілко. Працюй. Збирай з квітів солодкий нектар.
– Не лети. Будь зі мною, – просив працьовиту комаху Мазунчик.
– Ні, не гоже сидіти. Треба братися до праці, – стояла на своєму бджілка.
– Ти маленька. А маленькі не працюють. Маленькі лише бавляться.
– Мазю, ти сам так вирішив? Можливо, тебе хтось цьому вчив? – спитала бджілка.
– Навчили друзі. Мекека з Рудим Хвостиком. Спасибі їм, – похвалився Мазунчик.
– Жу-жу-жу, – продзижчала бджілка. – Який сором! Який сором! Мазунчик повірив неробам і сам ледарює.
Бджілка вже погрозливо дзижчала.
Зайчик подумав, що вона хоче його шпигнути. Тому завбачливо прикрив носика передніми лапками. Але бджілка його не шпигнула. Лише сердито дзигнула й вилетіла з-під лопухів.
Мазунчик задумливо чухав лапкою за вушком. Думав уголос:
– Мої родичі працюють. Увечері прийдуть стомлені. Нарву смачних листочків. Приготую для родичів салат. І обов’язково застелю своє ліжечко.
Ще трішки подумав і дав собі страшну клятву:
– Щоранку застелятиму ліжко і прибиратиму після себе. Якщо порушу клятву, то хай мене з’їдять мурахи.
З легким серцем Мазунчик вистрибнув з-під лопухів.
Заяче маля збирало листочки кульбаби і материнки, рвало солодкі квіточки деревію. І, звичайно ж, співало: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля-ля».
Цю пісеньку знає кожен хлопчик і дівчинка.
Як Мазунчик був продавцем столичного супермаркету?
Наступного ранку Мазунчика ніхто не злякав. Він сам прокинувся. Застелив ліжечко і вистрибнув із хатки.
На галявині було багато сонця і яскраво-зеленої трави. Вони підказували, що пора снідати.
Зайчик скуб траву і оглядався. Чому друзів на Маленькій галявині немає? Зайчик почав заглядати у кущі. Мекека з Рудим Хвостиком в кущах не ховалися.
Мазунчик збирав гриби, горішки, смачні листочки конюшини та заячої капусти (її ботаніки назвали очитком пурпуровим). Він їх з’їсть на обід. Складав харчі окремими купками. Гриби до грибів, горішки до горішків, смачні листочки конюшини та заячої капусти теж порізно. За роботою мугикав під ніс улюблену пісеньку: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля…».
Пісеньку він не доспівав, бо хтось грубим голосом мекнув:
– Що робиш, Мазю?
Кривенькі ніжки роз’їхалися. Зайчик гепнув на яскраво-зелену траву.
Перед ним стояло волохате страхіття. Голова здоровенна-здоровенна. І майже без очей.
– Ти хто? – пролопотів Мазунчик тремтячим від страху голосом.
– Ме-ке-ка, – мекнуло страхіття.
– Мекека? – не повірив Мазунчик.
З іншого боку обізвався незнайомий тоненький голос:
– А я – Рудий Хвостик.
Це пищало білченя, що збігало стовбуром дуба.
Зайчик приховав свій страх. Він зрадів друзям. Хоча, коли б вони самі не назвалися, то він би їх не взнав. Виглядали друзі кепсько. У білченяти розпух ніс. Мекека взагалі на себе не схожий. Ох і дісталося ж обом від мурах!
– Ме-е-е-е! Ненавиджу мурах, – хитав розпухлою головою Мекека.
– Вони противні й кусючі, – підтримав друга Рудий Хвостик.
Мазунчик зібрався за компанією пискнути: «І я ненавиджу мурах!». На підтвердження він би тупнув лапкою. Але не пискнув і не тупнув. І все через Мекеку, в якого майже не було очей. Козеня помітило смакоту, складену купками! І не лише помітило. Воно крутилося біля смачних купок. Плямкало губами і вигукувало:
– Смачне зіллячко! Я його зараз з’їм!
Білченя підбігло до купки з горішками і вкинуло в рот найбільший горішок.
Зайчик розтрутив друзів. Упав на своє добро, обхопивши його лапками. Кричав:
– Не руште, це все моє!
Спантеличений Мекека зупинився. Рудий Хвостик проковтнув горішок разом із шкаралупкою і стояв стовпчиком.
Але пауза тяглася не довго. Рудий Хвостик почав умовляти зайчика:
– Мазю, будь ласка, поділися з нами, своїми друзями.
Мазунчик не мав ні найменшого бажання ділитися. Навіть із друзями. Він зморщив носика – і придумав, як викрутитися. Атож повагом підвівся. Взявся в боки і гордовито сказав:
– Це мій супермаркет.
Білченя сплеснуло лапками:
– Ой, як здорово! Хлопці, будемо гратися у продавця-покупця. Мазун – продавець. Я і Мекека – покупці.
Білчення відразу кудись побігло.
– У вас грошей нема, – непохитно стояв зайчик.
Рудий Хвостик, що оббіг купку з грибами і поцупив найбільшого рижика, запропонував:
– Листочки з берези – найкращі гроші. Вони дрібненькі, міцні, а головне – красиві.
Однак зайчик і за найкращі гроші не хотів продавати свій обід. Він знову зморщив носика. Та цього разу нічого гарного не встиг придумати. А все через Мекеку. Козеня голосно його хвалило:
– Друже, класно придумав! Уявляєш, ти власник столичного супермаркету! Навіть у Темному лісі такого нема. Усі тварини про нього узнають. Всі прийдуть до супермаркету купувати собі харчі.
Зайчик щасливо сміявся у ріденькі вуса. Так приємно, коли твою працю хвалять!
Рудий Хвостик відкинув рижика і стрімголов побіг до берези. Насмикав листочків і швиденько вернувся. Чемно звернувся до Мазунчика:
– Ласкавий пане, прошу, дайте на всі ці гроші горішків, грибочків, а ще…
– Досить! Досить! – нестямно кричав Мекека і хвиснув ратичкою білченя.
Козеня розійшлося не на жарти. Тупало ратичками і волало на всю галявину:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.