- -
- 100%
- +
Останній листок
У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплуталися і помережилися на короткі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і вихиляси. Одна вулиця там навіть перетинає саме себе рази два. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустимо, збирач з магазину, який чвалає нею з рахунком за фарби, папір і полотно, зустріне там самого себе, що йде геть, не отримавши жодного цента за рахунком!
Так от, люди мистецтва натрапили на неповторний квартал Гринич-Віллідж у пошуках вікон, що виходять на північ, покрівель ХVIII століття, голандських мансард і дешевої квартирної плати. Потім вони перевезли туди з шостої авеню кілька олов'яних кухлів і одну-дві жаровні і заснували «колонію».
Студія Сью і Джонсі містилася нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі – зменшувальне від Джоанна. Одна з них приїхала зі штату Мейн, інша з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному ресторанчику на Восьмійй вулиці і знайшли, що їх погляди на мистецтво, цикорієвий салат і модні рукави цілком збігаються. У результаті і виникла спільна студія.
Це було у травні. А у листопаді непроханий чужинець, якого доктора називають Пневмонією, почав вештатися колонією, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Вест-Ендом цей душогуб крокував сміливо, вражаючи десятки жертв, але тут, в лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він спроквола плентав нога за ногу.
Пана Пневмонію ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, тендітно-вразлива від каліфорнійських зефірів, навряд чи могла вважатися гідним противником для старого гицеля з червоними кулаками і задишкою. Однак він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібні скельця голандського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.
Одного ранку заклопотаний доктор змовницьким порухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.
– У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, – сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. – І то, якщо вона сама захоче жити. Вся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають схилятися до інтересів трунаря. Ваша маленька панянка вирішила, що їй вже не одужати. Про що вона думає?
– Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.
– Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чогось такого, про що дійсно варто було б думати: наприклад, чоловіки?
– Чоловіки? – перепитала Сью, і її голос зазвучав скреготнув, як залізо на склі. – Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.
– Отже, вона просто заслабла, – вирішив доктор. – Я зроблю все, що буду спроможний зробити як представник науки. Але, якщо мій поціент починає рахувати карети у своїй поховальній процесії, я відкидаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви зможете домогтися, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукава будуть носити цієї зими, я закладаюся, що у неї буде один шанс з п'яти, замість одного з десяти.
Після того як доктор пішов, Сью вибігла до майстерні і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не просякла вологою вщент. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи регтайм.
Джонсі лежала, повернувшись обличчям до вікна, ледь помітна під ковдрами. Сью припинила насвистувати, думаючи, що Джонсі заснула.
Вона прилаштувала дошку і почала малювати чорнилами ілюстрацію до журнального оповідання. Для молодих художників шлях до мистецтва буває вторований ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори торують собі шлях до літератури.
Викнуючи для оповідання фігуру ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона поквапом підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко відкриті. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала навпаки.
– Дванадцять, – промовила вона, і трохи згодом: – Одинадцять, – а потім: – Десять і Дев'ять, а потім: – Вісім і Сім, – майже одночасно.
Сью подивилася у вікно. Що там можна лічити? Видно лише порожнє, сумовите подвір’я і глуху стіну цегляного будинку за двадцять кроків від вікна. Старезнийплющ з вузлуватим, підгнилим біля коріння стовбуром вкрив до половини цегляну стіну. Холодний подих осені зірвав листя з лози, і оголені скелети гілок чіплялися за подзьобані цеглини.
– Що там таке, люба? – запитала Сью.
– Шість, – ледь чутно відповіла Джонсі. – Тепер вони спадають набагато швидше. Три дні тому їх було майже сто. Голова паморочилася. А тепер це легко. От і ще один полетів. Тепер залишилося тільки п'ять.
– Чого п'ять, люба? Скажи своїй Сьюді.
– Листя. На плющі. Коли впаде останній лист, я помру. Я це знаю вже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?
– Вперше чую таку дурість! – з чудово зіграним презирством відповіла Сью. – Яке відношення може мати листя на старому плющі до того, що ти одужаєш? А ти ще так любила цей плющ, бридка дівчинко! Не будь дурненькою. Та просто сьогодні доктор сказав мені, що ти скоро одужаєш… чекай, як же це він сказав?… що у тебе десять шансів проти одного. Але ж це не менше, ніж у кожного з нас тут, у Нью-Йорку, коли їдеш трамваєм або йдеш повз будівельний майданчик. Спробуй з'їсти трошки бульйону і дай твоїй Сьюді закінчити малюнок, щоб вона могла продати його і купити вина для своєї хворої дівчинки і свинячих котлет для себе.
– Вина тобі купувати більше не треба – – відповідала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. – Ось і ще один полетів. Ні, бульйону я не хочу. Отже, залишається всього чотири. Я хочу бачити, як впаде останній лист. Тоді помру і я.
– Джонсі, люба, – сказала Сью, схилившись над нею – – обіцяєш ти мені не відкривати очей і не дивитися у вікно, доки я не закінчу працювати? Я повинна здати ілюстрацію завтра. Мені потрібне світло, лише тому я не закриваю штору.
– Хіба ти не можеш малювати в іншій кімнаті? – холодно запитала Джонсі.
– Мені б хотілося посидіти з тобою, – сказала Сью. – А ще я не бажаю, щоб ти дивилася на це дурне листя.
– Скажи мені, коли скінчиш, – закриваючи очі, вимовила Джонсі, бліда і нерухома, як скинута долі статуя, – тому що мені хочеться бачити, як впаде останній лист. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Мені хочеться звільнитися від усього, що мене тримає, – Летіти, летіти все нижче і нижче, як один з цих бідних, втомлених листків.
– Спробуй заснути, – – сказала Сью. – Мені треба покликати Бермана, я хочу писати з нього золотошукача-відлюдника. Я лише на хвилинку. Благаю, не ворушися, доки я не прийду.
Старий Берман був художник, який жив поверхом нижче їх студії. Йому було вже понад шістдесят, і борода, вся кучерями, як у Мойсея Мікеланджело, спадала у нього з голови сатира на тіло гнома. У мистецтві Берман був невдахою. Він все збирався написати шедевр, але навіть не розпочав його. Вже кілька років він не писав нічого, крім назв крамничок, реклам і тому подібної мазанини заради шматка хліба. Він заробляв дещо, позуючи молодим художникам, яким професіонали-натурники були не по кишені. Він пив безупинно, але все ще говорив про свій майбутній шедевр. А загалом це був злий дідок, який знущався з всілякої сентиментальності і дивився на себе, як на собаку на ланцюгу, припнутого для охорони двох молодих художниць.
Сью знайшла Бермана, від якого виразно пахло ялівцевими ягодами, в його напівтемній комірчині нижнього поверху. В одному кутку двадцять п'ять років стояло на мольберті незаймане полотно, готове прийняти перші мазки шедевра. Сью розповіла старому про фантазію Джонсі і про свої побоювання щодо того, щоб вона, легка і тендітна, як листок, не полетіла від таких фантазій, коли втратить свій зараз неміцний зв'язок зі світом. Старий Берман, чиї червоні очі дуже помітно сльозилися, розкричався, насміхаючись з таких ідіотських фантазій.
– Годі! – гримав він. – Чи можлива така дурість: помирати від того, що листя падає з проклятого плюща! Вперше чую! Ні, не бажаю позувати для вашого ідіота-відлюдника. Як ви дозволяєте їй забивати голову такою нісенітницею? Далебі, бідна маленька міс Джонсі!
– Вона дуже хвора і слабка, – сказала Сью, – і від лихоманки їй вступають у голову різні хворобливі фантазії. Дуже добре, містере Берман, – Якщо ви не хочете мені позувати, то й не треба. Проте, все ж думаю, що ви гидкий старий… гидкий старий базікало.
– Отакої, справжня жінка! – залементував Берман. – Хто сказав, що я не хочу позувати? Йди. Я йду з вами. Півгодини я тобі торочу, що хочу позувати. Бігме! Тут зовсім не місце хворіти такій гарній дівчинці, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр,і ми всі поїдемо геть звідси. Так, так!
Джонсі дрімала, коли вони піднялися нагору. Сью спустила штору аж до підвіконня і зробила Берману знак пройти в іншу кімнату. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на старий плющ. Потім перезирнулися, не кажучи ні слова. Йшов холодний, затятий дощ навпіл зі снігом. Берман у старій синій сорочці сів у позі золотошукача-відлюдника на перевернутий чайник замість скелі.
На інший ранок Сью прокинулась після короткого сну і побачила, що Джонсі не зводить тьмяних, широко розкритих очей зі спущеною зеленої штори.
– Підніми її, я хочу подивитися – – пошепки скомандувала Джонсі.
Сью втомлено підкорилася.
І що ж? Після зливи і дошкульних поривів вітру, що не вгамовувалися всю ніч, на цегляній стіні ще виднівся один листок плюща – останній! Досі темнозелений біля стеблинки, але зубчасті краї вже торкнула жовтизна тління і розпаду, поза тим, він хоробро тримався на гілці за двадцять футів від землі.
– Це останній, – сказала Джонсі. – Я думала, що він неодмінно впаде вночі. Я чула вітер. Він впаде сьогодні, тоді помру і я.
– Та боже збав! – вимовила Сью, схиляючись втомленою головою до подушки. – Подумай хоча б про мене, якщо не хочеш думати про себе! Що буде зі мною?
Але Джонсі не відповідала. Душа, яка лаштується відбути в таємничий, далекий шлях, стає чужою всьому на світі. Хвороблива фантазія заволодівала Джонсі все сильніше, разом з тим, як одна за одною рвалися всі ниточки, що пов'язували її з життям і людьми.
День минув, і навіть у сутінках вони бачили, що самотній лист плюща тримається на своїй стеблинці на тлі цегляної стіни. А потім, як настала темрява, знову здійнявся північний вітер, і дощ безперервно стукав у вікна, скочуючись з низької голандської покрівлі.
Щойно розвиднілося, нещасна Джонсі звеліла знову підняти штору.
Листок плюща досі залишався на місці.
Джонсі довго лежала, дивлячись на нього. Потім покликала Сью, яка розігрівала для неї курячий бульйон з допомогою газового пальника.
– Я була поганим дівчиськом, Сьюді – – сказала Джонсі. – Мабуть, цей останній лист залишився на гілці для того, щоб переконати мене, яка я була бридка. Гріх бажати собі смерті. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону, а потім молока з портвейном… Хоча ні: принеси мені спочатку дзеркальце, а потім обклади мене подушками, і я буду сидіти і дивитися, як ти куховариш.
За годину вона сказала:
– Сьюді, сподіваюся колись написати маслом Неаполітанську затоку.
Вдень прийшов лікар, і Сью, вигадавши якийсь привід, вийшла за ним до передпокою.
– Шанси рівні, – сказав доктор, потискуючи худеньку, тремтячу руку Сью. – За умови гарного догляду ви отримаєте перемогу. А тепер я повинен відвідати ще одного хворого, внизу. Його прізвище Берман. Здається, він художник. Теж запалення легенів. Він вже старий і дуже слабкий, а форма хвороби тяжка. Надії немає жодної, але сьогодні його відвезуть до лікарні, там йому буде покійніше.
Наступного дня доктор сказав Сью:
– Вона поза небезпекою. Ви перемогли. Тепер харчування і догляд – і більше нічого не потрібно.
Того ж вечора Сью підійшла до ліжка Джонсі, яка із задоволенням дов'язувала яскраво-синій, абсолютно безглуздий шарф, і пригорнула її однією рукою – разом з подушкою.
– Мені треба дещо сказати тобі, біла мишко, – почала вона. – Містер Берман помер сьогодні в лікарні від запалення легенів. Він хворів лише два дні. Вранці першого дня швейцар знайшов бідолашного старого на підлозі в його кімнаті. Він був без свідомості. Черевики і весь його одяг просякли вологою і були холодні, як лід. Ніхто не міг зрозуміти, куди він виходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, що все ще світив, драбину, зрушену з місця, кілька покинутих кистей і палітру з жовтою і зеленою фарбами. Подивися у вікно, люба, на останній лист плюща. Тебе не дивувало, що він не тремтить і не ворушиться від вітру?… Так, люба, це і є шедевр Бермана – він намалював його тієї ночі, коли впав додолу останній справжній листок.
Переклад українською Віталія Лук’яненка.
Дари волхвів
Один долар вісімдесят сім центів. Це все, що було. Причому, шістдесят центів складали одноцентові монети, які їй вдалося кілька разів заощадити, затято торгуючись з бакалійником, продавцем овочів і м'ясником – так затято, що у неї аж щоки пашіли від німого усвідомлення того, що такий наполегливий з її боку торг здавався їм примітивною жадібністю. Делла перерахувала тричі. Як і раніше, все ті ж один долар і вісімдесят сім центів. Але завтра вже Різдво.
Що тут поробиш? Залишилося тільки впасти на стару потерту кушетку і заплакати. Власне, це Делла і зробила. Це ще раз підтверджувало приказку, що життя складається з ридань, схлипувань і посмішок, причому схлипування найчастіше переважають.
А поки господиня дому поступово переходить від одного стану до іншого, давайте поглянемо на саму оселю. Мебльована квартира за 8 доларів на тиждень. Це, звичайно, не повні злидні, але, дивлячись на все це, чомусь саме таке слово крутиться на язиці.
У вестибюлі унизу висить поштова скринька, до якої не протиснеться жоден лист, а змусити електричний дзвінок видати хоч якийсь звук, здається, не під силу жодному смертному. До всього цього додається табличка з написом «Містер Джеймс Діллінгем Янг».
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.