Семен Жук і його родичі

– «Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.» Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила її и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: «Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити.»

– «Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.»

– «А наш полудень поспів?» спитала Рися у куховарки.

– «Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух… Опанас! Опанас! де ти?» гукала куховарка.

– «Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?» озвався за катрягою Опанас.

– «Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?»

– «Зараз буде готов… вареники ліплю.»

«З чим, Рисю, будуть вареники?» спитав Жук.

– «З полуницями; я з Сонею назбирала.»

«Отсе добре! я дуже люблю вареники.»

– «По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!» гукали косарі.

– «Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,» сказала Жучиха.

– «По корячку! по коррячку!»

«Зараз, зараз!» одгукнув Жук. «Давайте, матусю, я ім понесу.»

И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б її не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні – звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить її вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на її, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…

Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.

– «Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.

– «Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.

– «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмішався Джур.

Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до її спідниці.

– «Ну – бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?» сказала Жучиха поварові.

– «Готово! готово!» озвався Опанас, «зараз даватиму.»

– «А в тебе, Марусю, готово?»

– «Готово, пані.»

– «Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.»

Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела її у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»

– «Даремно гукаєш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!»

– «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.

– «Ні, не почують.»

– «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.

– «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»

– «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!»

Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.

Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.

– «По чім у вас косять?» спитав Джур.

– «Вони в мене не за гроші,» одказада Жучиха, «а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.»

– «Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?»

– «Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці – що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.»

– «Пють,» всміхнувся Джур, «а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.»

– «Куди вам!» сказала Жучиха; «вони про се и думки не мають.»

«Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,» вмішався Жук, «що у іх горілка лікарство: заболить живіт – чарку горілки; стане нудно – знов горілки.»

– «Се – правду ти кажеш, синку!»

Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.

– «Нуте, хлопці! пісню!» гукнув отаман. «А де ти – Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!»