Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

I

Зима була така тяжка і довга, що милостивий Блистек, король краснолюдків, аж примерз до свого трону. Його сива голова від інею стала срібною, з бороди звисали льодяні бурульки, наїжені ожеледдю брови стали грізними і суворими; в короні, замість перлів, іскрились краплі замерзлої роси, а пара з віддиху осідала снігом на кришталевих стінах його скельної печери. Вірні піддані короля, жваві краснолюдки, закутувалися, як могли, у свої червоні опанчі та великі ковпаки. Багато з них поробили собі жупанці з коричневого і зеленого моху, зібраного в лісі ще восени, з шишок, з деревної губки, з білячого пуху і навіть із пір’я, яке погубили птахи, відлітаючи за море.

Але король Блистек не міг одягатись так убого і так просто. Взимку і влітку він мусив носити багряницю, яка з давніх-давен служила королям краснолюдків і була вже така витерта, що аж вітер свистів крізь неї. Навіть новою багряниця не була надто теплою, бо, виткана з пряжі тих червоних павучків, що навесні по грядках снуються, була така тоненька, як маковий листочок.

Тож сердега король увесь дрижав, раз у раз хукаючи в руки, які так закостеніли, що й скіпетра вже не міг утримати.

У кришталевому палаці, як відомо, вогню розпалювати не можна, бо все потріскалося б – і підлога, і стіни.

Тому король Блистек грівся світлом золота і срібла, полум’ям брильянтів – великих, як яйця жайворонків, райдугами, що їх запалював промінь денного світла на кришталевих стінах тронного залу, грівся іскрами, що сипались з довгих мечів, якими вимахували браві краснолюдки не лише тому, що зроду були хоробрі, а й щоб зігрітися. Але ж від цього всього тепла було дуже мало, так мало, що бідний старий король аж цокотів зубами, які ще залишилися в нього, і з величезним нетерпінням очікував весни.

– Світлячку!.. – звернувся він до одного з придворних, – слуго вірний! Виглянь на світ, чи не йде весна.

А Світлячок покірно відповідає:

– Пане володарю! Ще не час для мене, поки не почне зеленіти кропива під селянським плотом. А до цього ще далеко!..

Король похитав головою, а за хвилину знову кивнув і мовив:

– Синичко! А може, ти виглянеш?

Але Синичці не хотілося і носа на мороз вистромити. Він і мовить:

– Пане володарю! Не час мені, аж поки трясогузка не почне цвірінькати. А до цього ще далеко!..

Помовчав король трохи, помовчав, але холод так страшенно дошкуляв йому, що він знову кивнув головою і каже:

– Сонечко! Слуго мій! А ти б не виглянув?

Однак і Сонечко не поспішав на мороз та метелицю. Він також кланявся та відмовлявся:

– Пане володарю! Не час мені, аж поки не прокинеться комашка під сухим листком. А до цього ще далеко!..

Опустив король бороду на груди і зітхнув, а від його зітхання піднявся такий сніговий туман, що хвилину в печері нічого не було видно.

Так минув тиждень, минуло два тижні, аж одного ранку стало якось ясно, а з льодяних бурульок на королівській бороді почала капати вода. На волоссі також почав танути сніг, з королівських брів опадала ожеледь, а замерзлі крапельки, що звисали з вусів, спливли, наче сльози.

Відразу ж іній почав опадати зі стін, а лід на них тріскався з таким гуком, як тоді, коли на річці скресає крига. У кімнаті зробилося так вогко, що вся двірня, разом з королем, чхала, як із гармат.

А треба знати, що у краснолюдків неабиякі носи.

Сам цей народ невеличкий: побачивши чоловічий чобіт, краснолюдек стає, роззявляє рота і дивується, бо думає, що це величезний будинок. А як влізе в клітку для курей, то питає: «Що воно за місто, як пройти до рогаток?» А впаде в кухоль, то верещить: «Рятуйте, бо потопаю в криниці!»

Така це дрібнота.

Але носи у них такі, що й органістові до табаки кращого не треба. Чхають усі, аж земля трясеться, бажають один одному й королеві здоров’я.

Якось їхав селянин у ліс по дрова. Почув це чхання та й каже:

– Ого, гримить! Скрутила зима в’язи! – бо думав, що це весняний грім. Зразу перед корчмою завернув коня, щоб не витрачати на дрова грошей, і просидів там до вечора, підраховуючи і роздумуючи, щó коли має робити, щоб на все вистачило часу.

А відлига тривала. Вже коло полудня в усіх краснолюдків порозмерзались вуса.

Почали вони радитись, кого б послати на землю, щоб перевірив, чи вже настала весна. Король стукнув об землю золотим скіпетром та й каже:

– Наш учений літописець Кошалек-Опалек піде поглянути, чи вже прийшла весна.

– Мудре королівське слово! – закричали краснолюдки, і всі подивилися на вченого Кошалека-Опалека.

Той, як звичайно, сидів над величезною книгою, в якій описував усе, що відбулося від найдавніших часів у державі краснолюдків, звідки вони взялися і яких мали королів, які вели війни і як їм у них щастило.

Що бачив, що чув – те описував правдиво, а чого не бачив і не чув – придумував так гарно, що при читанні його книги аж серце раділо.

Це він перший довів, що малесенькі краснолюдки насправді є велетнями, які навмисно вкорочуються, щоб менше сукна йшло на одяг, бо ж усе дороге.

Краснолюдки були страшенно горді за свого літописця. Як тільки хто з них знайшов яке зілля, зараз сплітав вінок і накладав йому на голову. Ті вінки до решти витерли і так рідке волосся, і Кошалек-Опалек був лисий, як коліно.

II

Кошалек-Опалек відразу почав збиратися в дорогу. Наготував собі горнець найчорнішого чорнила, потім приготував велике гусяче перо, таке важке, що мусив нести його на плечі, як гвинтівку. Свої величезні книги прив’язав до спини, жупан підперезав ремінцем, надів на голову ковпак, на ноги взув капці, закурив люльку і був готовий в дорогу.

Вірні товариші почали зворушливо прощатися з ученим Кошалеком, бо не були впевнені, чи на землі не трапиться йому яка лиха пригода, і чи побачать його ще коли-небудь.

Сам милостивий король Блистек хотів обняти Кошалека-Опалека, бо дуже цінив його за вченість, – але не міг поворухнутись, тому що шати у нього зовсім примерзли до трону. Він тільки схилив золотий скіпетр над ученим мужем, а коли той цілував королівську руку, кілька ясних перлів скотилося по королівському обличчю і з дзенькотом упало на кришталеву підлогу. Це були замерзлі сльози доброго короля. Скарбник держави Грошик негайно підняв їх, поклав у дорогоцінну шкатулку й заніс до скарбниці.

Весь день учений Кошалек видирався нагору, поки виліз із печери на землю. Дорога була стрімка, переплетена корінням одвічних дубів, уламки скали, гравій і камінці сунулися з-під ніг і з глухим шумом неслися кудись на дно провалля. Замерзлі водопади світились, як льодяні шибки, по яких учений мандрівник ковзав у своїх капцях і тільки з величезним зусиллям пробирався нагору.

Та ще, як на біду, вибрався в дорогу без жодних харчів, бо, несучи великі книги, велику чорнильницю і велике перо, вже нічого більше не міг узяти. Був би Кошалек-Опалек зовсім вибився з сил, коли б не натрапив на заможну хату одного дбайливого хом’яка.

Цей хом’як мав повну комору різного зерна, букових горіхів і дещо з цього вділив зголоднілому мандрівникові та навіть дозволив відпочити на сіні, яким була встелена ціла хата, – з тою умовою, що про його оселю Кошалек не скаже в селі ані словечка.

– Бо, – каже, – там є такі пустуни, що коли б тільки дізналися про мене, то ого! вже б я не мав від них спокою!

Кошалек-Опалек, підкріпившись гарненько, з вдячністю залишив гостинного хом’яка. Він ішов тепер, веселий і бадьорий, поглядаючи з-під темного ковпака на селянські нивки, на луки та гаї. А вже зелень вибивалася з-під землі й нестримно випирала на поверхню; вже на вогких долинках показувалася молода травичка, вже над повноводним струмком червоніла лоза, а в тихому туманному повітрі було чути курликання журавлів, що летіли десь високо-високо.

Будь-який інший краснолюдок пізнав би по цих прикметах, що весна вже близько, але Кошалек-Опалек ще змолоду так заглибився в книжки, що за ними нічого на світі не бачив і нічого не розумів.

Однак і він почув у серці таку дивну радість, таку бадьорість, що раптом почав вимахувати своїм великим пером і співати відому стару пісеньку:

Але ледве дійшов до половини строфи, як почув цвірінькання горобців на тину, що відгороджував нивку; він негайно обірвав свою пісеньку, щоб не брататися з цією голотою, і, насупивши брови, пішов повагом, аби знали, що він, учений муж, з горобцями не водиться.

А що вже й село було видно, то він звернув на бічну стежку, де його майже зовсім закрило торішнє бадилля бур’яну, і, не помічений ніким, дійшов до першої хати.

Велике село розкинулось широко серед почорнілих і безлистих ще садів, а останні його будівлі доходили аж до темної стіни густого соснового бору.

Хати були гарні, свіжо побілені, з коминів піднімався синій дим, на подвір’ях скрипіли колодязні журавлі, парубки напували коней і худобу, а купки дітей бавилися на обсадженій тополями дорозі то в квача, то в піжмурки.

Але над усім цим гамором розносився стук молота і дзенькіт заліза з недалекої кузні, перед якою стояло і голосило кілька жінок. Побачивши їх, Кошалек-Опалек обережно рушив уздовж плоту і, ставши за кущиком тернини, слухав.

– От негідник! От негідник! – говорила одна. – Коли він не побоявся прокрастися до ковалевого курника, то вже від нього ніде курки не сховаєш.

А друга:

– Щоб це звичайна курка! То золото було, а не курка! Щодня несла яйця, і то такі, як мій кулак! На все село такої другої не було!

То знов інша:

– А мого півня хто задушив? Хіба ж то не його справа? Як я побачила те розсипане пір’я, то тільки ласка Божа, що не зомліла. Легко б узяла за нього п’ять злотих або ще й п’ятнадцять грошів.

Тоді знов перша:

– І який підступний! Який катюга! А яка ж то сила в тих пазурах, щоб таку яму під курником вигребти! Навіть чоловік лопатою глибшої не зробив би! І то жодної кари нема на такого розбійника!

Та ось із хати коло кузні вибігла ковалиха і, незважаючи на холод, без каптана стала перед порогом, підняла до очей запаску і почала голосити:

– Ой, мої ж ви чубатенькі, мої кохані! Ой, мої ж ви півники золочені! А що ж тепер я, сирота, буду без вас робити?

Кошалек-Опалек дивувався цьому голосінню, слухаючи то одним, то другим вухом, бо якось відразу не міг зміркувати, про що йшлося цим жінкам. Аж раптом стукнув пальцем у чоло, сів під плотом поміж бур’янами, відіткнув каламар, вмочив у нього перо, стріпнув і, відкривши свою велику книгу, записав:

«На другий день моєї подорожі я зайшов до нещасної країни, на яку напали татари, вибили, видушили або забрали в полон усіх півнів і курей. Після цього коваль кував мечі для походу, а перед кузнею розлягались плач і нарікання».

Він ще писав, коли раптом на порозі кузні з’явився коваль і гукнув басом:

– Що поможе плач? Тут треба взяти горщик жару і димом викурити цього негідника з ями! Адже ж відомо, що лис сидить у ямі під лісом. Або викурити його, або викопати! Гайда, Ясеку! Хутчій, Стаху, скликати хлопців і з лопатами на нього! А ти, стара, не плач, лиш готуй горщик жару! Я б і сам пішов, але робота термінова.

Він відразу ж повернувся до кузні, і знов почувся дзенькіт заліза. А два його помічники, покинувши ковальські міхи, бігли через село, вигукуючи: «На лиса! На лиса!»

Потім і жінки рушили до хат, щоб готуватись до походу.

І тоді Кошалек-Опалек, що спостерігав усе довкола, знову вмочив перо і вписав до книги такі слова:

«Татари ці мають безстрашного вождя і хана, що зветься Лис Великий, а переховуються вони в лісових норах, звідки місцеве населення викурює їх гарматним димом».

І як тільки вчений літописець закінчив писати, до нього долетів страшенний галас. Дивиться: валить селом гурт жінок, дітей і підлітків з лопатами, палицями, горщиками, а за ними, завзято гавкаючи, біжать у напрямі лісу Жучки, Забої та інші селянські собаки. Тоді Кошалек-Опалек ще раз умочив перо і дописав у своєму літописі таку примітку:

«У цій країні на війну з татарами ходять не чоловіки, а жінки, діти й підлітки; військо це в поході на ворога мчить через село і зчиняє страшенний галас; за головною армією купа собак страшним валуванням додає мужності до бою.

Що на власні очі бачив, підписом стверджую».

Тут він схилив голову, примружив ліве око і, написавши на краю сторінки: «Кошалек-Опалек, придворний історик його милості короля Блистека», зробив складну і широку закарлючку.

Тим часом з-за тину до нього донісся приємний ялівцевий димок, що його так люблять краснолюдки. Кошалек-Опалек потягнув раз своїм великим носом, потягнув другий і, розсунувши бур’ян, почав уважно придивлятися, звідки йде димок. Він побачив, як під лісом вилася синя стрічка, а добре протерши окуляри, помітив на полі і невелике вогнище, і пастушків, що сиділи біля нього.

Добродушний краснолюдок дуже любив дітей. Тож рушив навпростець перелогом до вогню, йдучи прямо на той димок і кумедно перескакуючи через борозни.

Пастушки здивувалися, коли побачили малого чоловічка в подорожній, підперезаній ременем опанчі, в ковпачку, з книгою під пахвою, чорнильницею біля пояса і з пером на плечі. Юзик Срокач штовхнув Стаха Шафарчика в бік і, показавши пальцем на цього чоловічка, шепнув:

– Бачиш? Краснолюдок.

А Кошалек-Опалек був уже близенько і приязно усміхався до дітей, киваючи головою.

Діти широко повідкривали роти і дивилися на нього, не відводячі очей. Вони не боялися, але їх охопив якийсь раптовий подив. Не боялися, бо кожне добре знало, що краснолюдки нікому не чинять кривди, а бідним сиротам навіть допомагають. Стахо Шафарчик пригадав собі, що коли минулої весни його телята втекли у ліс, то ось такий малюсінький чоловічок допоміг йому знайти їх і загнати на пасовисько. Ще й по голові його погладив і суниць у шапку насипав, приказуючи: «Не бійся! На, сирото!»

Тим часом Кошалек-Опалек підійшов до вогнища, вийняв люльку з зубів і чемно промовив:

– Вітаю вас, діти!

А пастушки поважно відповіли:

– Добрий день, краснолюдку!

Тільки дівчатка знітились і, натягнувши хустини на очі так, що ледве виднілися кінчики носів, витріщили на прибулого голубі оченята.

Кошалек-Опалек подивився на них з усмішкою і запитав:

– Чи можна погрітися біля вашого вогнища? Бо холодно! Брр!..

– Авжеж, можете, – відповів сміливо Ясько Кременець.

– Ми не такі скупі, – докинув Шафарчик.

А Ясько Срокач:

– Сідайте собі, краснолюдку, на почесне місце, – і підтягнув поли сірої свитинки, лаштуючи йому місце коло вогню.

– Як допечеться картопля, то й попоїсти можна, якщо воля ваша! – докинув гостинно Кубусь.

Тоді інші:

– Певно, що можна! Ось-ось і допечеться, бо вже дух іде від неї.

Кошалек-Опалек сів і, з любов’ю поглядаючи на рум’яні личка пастушків, говорив розчулено:

– Ой, діти ж мої кохані! А чим же я вам віддячу?

Та ледве встиг це сказати, як Зоська Ковальчанка, затуливши очі рукою, кинула раптом:

– А казку нам розповісте?

– Е-е, вам казку, – поважно промовив Стахо Шафарчик. – Завжди правда краща, ніж казка.

– Авжеж, авжеж, що краща, – підтвердив Кошалек-Опалек. – Правда краща понад усе.

– Ну, коли так, – весело вигукнув Юзик Срокач – то скажіть нам, звідки взялися краснолюдки на цьому світі?

– Звідки взялися? – повторив Кошалек-Опалек і вже збирався розповідати, коли раптом з великим гуком почала тріскатися картопля. Діти зараз же кинулись витягати її паличками з жару і попелу.

А вчений муж страшенно налякався цього несподіваного гуку і, відскочивши вбік, причаївся за польовим камінцем; лише з-за цієї фортеці він приглядався до дітей, що їли якісь невідомі йому кулі, з яких ішов дим. Потім розгорнув книгу і, поклавши її на той польовий камінець, тремтячою рукою записав у ній такі слова:

«Народ у цій країні такий войовничий і мужній, що малі діти печуть у гарячому попелі картечні кулі. А коли в жарі вони почнуть вибухати з гуком, подібним до небесного грому, тоді хлопці, які вже з пелюшок нехтують смертю, і навіть кволі дівчатка витягають оті кулі і кладуть їх просто в рот, хоч з них ще й куриться. Що, бачивши на власні очі і не в силі надивуватись такій рицарській відвазі, і записую на пам’ять нащадкам. Записано в полі на перелозі, в надвечірню пору».

Потім ішов підпис і закарлючка, ще більш розгониста, ніж попередня.

Тим часом рознісся такий смачний запах печеної картоплі, що вчений муж раптом почув у шлунку якусь порожнечу і голосне буркотіння. А коли побачив, що ті картечні кулі не роблять пастушкам найменшої шкоди, а, навпаки, діти аж по животах себе гладять від цієї чудової їжі, обережно вийшов з-за камінця і поволі наблизився до вогню. Зоська Ковальчанка зараз же відколупнула шматочок картоплі і подала йому на паличці, запрошуючи брати і їсти.

Кошалек-Опалек не без остраху поклав цю крихту в рот, але, покуштувавши, знову простягнув руку. Тоді дівчатка почали кришити найкраще спечену картоплю і, даючи краснолюдкові по крихітці, так звикли до нього, що Каська Бальцерівна сама поклала йому останню крихточку в рот, і всі, побачивши це, запищали з великої радості, а найголосніше – Кася.

III

Попоївши, Кошалек-Опалек знову сів біля вогню, а коли хлопці підкинули свіжого хмизу й іскорки стали весело скакати по сухих галузках, він так почав розповідати пастушкам про краснолюдків:

– У сиву давнину нас звали не краснолюдками, а боженятами. І жили ми не під землею, не під камінням або корінням старих дерев, як живемо тепер, а по селах, по хатах, разом з людьми. Це було давно-давно. Ще тоді, коли в цій країні панував Лех, який збудував місто Ґнєзно на тому місці, де знайшов гнізда білих птахів. Бо міркував так: «Якщо птахи живуть тут безпечно, то земля ця, мабуть, тиха і добра». І справді земля була такою. Люди кажуть, що птахи ті то були орли, але в наших старих книгах записано, що це були лелеки, які бродили по рівнинних луках і там вили собі гнізда.

Як було, так було, досить того, що вся ця країна від Леха почала зватися Лехія, а люди, що жили в ній, теж прийняли назву лехітів, хоч сусіди звали їх ще й полянами, бо це був народ хліборобів і ходив за плугом на полі. Усе це записано в наших старих книгах і скріплено печаткою.

– А лісу тоді не було? – запитав раптом тоненьким голоском Юзик. – Ані річки, нічого?

– Чому ж! – відповів Кошалек-Опалек. – Був ліс, і то не такий, як сьогодні, а величезна, майже безконечна пуща. А в цій пущі жили великі й страшні звірі і так ревли, що невеликі дерева аж ламалися. Але ми, краснолюдки, знаємо лише про ведмедів. Одного разу розповідав мені прадід мого прапрадіда, що коли такий ведмідь вигорнув його з липового дупла разом з бджолами і медом, то тримав у себе слугою до половини зими і велів день і ніч розповідати казки, а сам тільки лапу смоктав і дрімав у барлозі. Лише коли вдарив лютий мороз і ведмідь міцно захропів, прадід мого прапрадіда бігом пустився з тієї пущі і по семи роках мандрівки повернувся до своїх.

Діти сміялися, слухаючи про цю пригоду, а Кошалек-Опалек розповідав далі:

– Го-го-го! Ото були часи!.. Над полями, над водами тоді шуміли липові гаї, а в них жив один старий, дуже старий божок на ім’я Світовид, який дивився на три сторони світу і охороняв усю країну. Але щодо хат, худоби і подвір’я, то їх стерегли боженята, яких через маленький зріст називали коротульками або скшатами. «Кожна хата має свого скшата», говорили люди в ті старі часи, і нам добре було і весело, бо ми допомагали своїм господарям у всякій роботі: то коням овес насипали і віддмухували полову, щоб золотилось саме чисте зерно, то січку різали, то перетрясали солому, то курей заганяли на сідало, щоб не губили яєць у кропиві, то били масло в масничках, то віддушували сир, то колихали дітей, то мотали пряжу, то на вогонь дули, щоб каша швидше варилась. Яка тільки робота була в хаті і на подвір’ї – ми охоче брались до неї. Правда, це не задарма. Як не господар, то господиня пам’ятали про нас. Завжди в світлиці на краю лави були крихти хліба й сиру, завжди в кварті було трохи меду або хоч молока. Було з чого жити.

А виходила господиня на город полоти або з серпом у поле, то тільки озирнеться з порога, візьме з діжки жменю проса й, розсипавши по хаті, промовить:

І йшла спокійно до роботи. А ми гульк з-під запічка, стриб з-під лави, гульк з-під мальованої скрині. І ну господарювати, розповідати дітям казки, хлопцям стругати коники, дівчаткам ляльки робити, кіски заплітати. Ну протирати віконця, впускати сонечко через них до хати і ту золоту ясність по кутках розносити, аж усе пахло довкола. Праці, правда, було багато, але людської вдячності ще більше. Не було заручин ані острижин [1], на які б не запросили нас господарі:

Між гостей ми, правда, не пхалися, бо народ наш, хоч і маленький, завжди розумівся на справах. Але коли один, другий і десятий починав під вікном або під порогом на гусельцях грати, то люди не могли наслухатись нашої музики, така веселість, така радість від неї йшла, начеб у серці співало. Гей-гей! Де ті часи, де?

IV

Кошалек-Опалек зупинився і поволі пахкав люлечкою, а діти, задивившись на нього, захоплено слухали, хоч він нічого й не говорив. По хвилині промовив:

– Як довго то тривало – не знаю, бо в наших книжках про це не записано. Але потім часи почали мінятися. Не стало добрих володарів з роду Леха. А ті нові, що настали, весь час бились між собою, бо їх щось аж дванадцятеро панувало разом. Набридли, нарешті, народові ті чвари, і він прогнав заколотників геть і знов обрав собі одного володаря.

Заспокоїлось трохи в цій країні, але щойно сонце засвітило над нею – знов прийшла буря.

Як сарана спадає на посіви, щоб знищити їх до кореня, так на лехівську землю напали німці, а їхній князь хотів насильно взяти заміж нашу князівну і панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тільки боженятами, але в ті стародавні добрі часи була єдність, і ми йшли разом з народом, як браття.

Князівна, однак, не хотіла за німця…

– А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерівна. – То була Ванда.

– І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

І давай одна поперед одну затягати:

Кошалек-Опалек покивав на це головою, усміхнувся і каже:

– Не хотіла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пісня записана в наших книгах. З давніх-давен навчаємо її малу сільську дітвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дітей навчив цієї пісні. А вас хто навчив?

Ми не знаємо…

– Ну, то, мабуть, я. Інколи здається, що в повітрі щось говорить або співає…

– Егеж! – поважно притакнули хлопці.

– Це, бачите, краснолюдки так говорять і співають. Тільки що вони маленькі – то їх не видно, як поховаються десь у хліба або в траву на луках, або в гаю між листочками, або під тими польовими камінчиками… Ну, гаразд. Коли князівна не схотіла німця, то зчинилася війна. На країну цю відразу почали летіти круки і ворони, відразу почали вовки вити, відразу небо затягнулося чорними хмарами.

Ми також почали голодувати, бо й хліб, і сир – усе йшло для тих воїнів, що билися з німцями. Збіднів весь край, збідніли разом з ним і боженята. А як розболілося серце в нашої князівни, що через неї весь народ страждає від війни, то вона кинулася в ріку, у Віслу, та й втопилася. Тільки тоді німці пішли геть, а у нас настав мир.

Але війна все зіпсувала, звела нанівець. Брат почав зраджувати брата, сильніший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирітську нивку. А через те, що у краї, де кривда і сирітські сльози, не може бути щастя, запанували і злі князі, що звались Попелі.