Кожен платить за себе
- -
- 100%
- +
А її друзі, вони б звичайно ніколи б собі не дозволили якихось жартів в стилі Устимових товаришів, але за спиною, не раз піднімалася тема в стилі: «Джулі могла б собі знайти і кращого». І не подаючи вигляду Устим не раз міг помітити на собі чийсь зверхній погляд, тому й часто під час розмов хлопець віддавав перевагу мовчанню і нейтралітету. Хоч і розмови друзів його дівчини рідко ставали для Устима цікавими. Найпопулярнішими темами їх дискусій були: обговорення якихось маловідомих для нього людей, подорожі і дорогі та дуже дорогі речі, які варто купити.
Багато що в поведінці та мисленні друзів Джулії було не зрозумілим для Устима, наприклад: «чому, коли ти їдеш на море є важливим вид на море з вікна, якщо ти можеш бути на ньому скільки завгодно; і така увага до готелів під час поїздок, якщо ти хочеш подорожувати, то готель потрібен, щоб переночувати, кинути валізи і поїсти, а не інтер’єри та кількість працівників, які тобі штучно посміхаються; а ці вічні розмови про всякі брендові речі, головне, щоб в одязі було зручно і тепло, а в чому перевага, щоб зайти в просторий магазин, де на одну пару черевиків виділена ціла поличка, а продавцівконсультантів більше ніж покупців, і тобі приходиться платити більше за рекламу, ніж за саму річ; і яка все-таки різниця трьох місячній дитині на костюмчик від якої фірми зригувати?!»
Друзі Джулії в очах Устима виглядали, як розбещені грошима люди. Та й проводити свій час у таких компаніях – було дорогим задоволенням, вони завжди обирали недешеві ресторани, де чай з десертом на двох дорівнював його обідам на цілий тиждень.
Одного разу наша пара вечеряла з кращою подругою Джулії – Веронікою і її чоловіком. Вони розмовляли про…як Устим любив це називати «забаганки багатих». Вероніка:
– Хочу своєму малому (це про свого 8-річного сина) зробити сюрприз Джулі, дивись, які кроси я вибрала – подруга почала показувати фотографії кросівок на своєму смартфоні. – Ці 2500 грн, а ці – 3000 грн.
Устимові після почутих цифр було важко промовчати:
– Навіщо твоїй дитині таке дороге взуття?
– Як? Що за дурне запитання? Я хочу, щоб він був щасливий.
– Коли мені було 8, я не знав скільки коштував одяг, який носив, але коли я вертався після ігор надворі додому, то завжди був брудний і мокрий, а мама на мене кричала так, ніби я когось вбив.
– Мене завжди батьки дорого одягали і я так буду одягати свою дитину – відстоювала своє Вероніка.
– Більшість мого одягу було зі старшого брата, але це немало для мене ніякого значення.
Вероніка з якимось співчуттям глянула на Устима:
– Вибач. Я завжди повинна була одягатися красиво, бо ми з Джулією ще від маленького щонеділі кудись ходили: то в кіно, в цирк, зоопарк; щотижня щось нове. В нас з Джулі було дуже веселе дитинство.
– Я не думаю, що це дуже веселе дитинство.
– Що? В тебе воно було краще?! – З посмішкою заперечила Вероніка.
– Так. Це було круто. Зимою мій дідусь прив’язував наші сани до машини, а інколи й декілька пар санів і ми каталися аж поки хтось із нас не падав; а літом, пам’ятаю як ми відстежували, коли сусіди підуть на роботу, щоб вилізти на їх черешню. Одного разу, я навіть впав з неї та зломив руку, місяць проходив з гіпсом, а друзі приходили мене провідувати, і на моєму гіпсі малювали машинки та побажання одужувати, хтось навіть намалював черешеньку. Оце, я вважаю, було веселе дитинство.
Олег (чоловік Вероніки) вирішив підтримати розмову:
– Ну, не знаю, мені ніколи не подобалися такого типу розваги.
– А які саме розваги? Після школи іти на музику, потім вчити уроки й дивитися телевізор. Ви жартуєте, це хіба весело?!
Вероніка:
– Мабуть, в кожного своє розуміння, що означає весело.
Джулі ця розмова явно не сподобалась:
– Устим, можна тебе на хвилинку.
– Щось сталося?
– Ідемо, поговоримо.
Джулія з Устимом відійшли вбік. Тільки хлопець не помітив нічого поганого в попередній дискусії:
– Тільки недовго, бо в нас розгорілася дуже цікава розмова.
Джулія глянула проникливим і трохи гнівним поглядом:
– А я якраз хотіла про це поговорити. Перестань ображати моїх друзів.
– Що? – Устим здивовано. – Ти серйозно? Як я їх образив? Коли я тихо слухаю ці «дуже цікаві» розмови про нікому непотрібні дорогі забаганки твоїх знайомих, то ти кажеш, чому я весь час мовчу, а коли підтримую розмову – ображаю твоїх друзів.
– Я не знала, що їх компанія складає для тебе таку проблему.
– Це не проблема, але більшість твоїх друзів поводять себе так, ніби їм належить півсвіту і вони лиш думають, як задовольнити власне «его». Бути в їх компанії гірше ніж усвідомлювати, що майже вся моя зарплата залишається в дорогих ресторанах. – Устим на емоціях трохи розійшовся, і в нього вирвалося більше ніж він хотів сказати.
– Що? – ображено перепитала Джулія – значить зустрічатися зі мною це для тебе так морально і фінансово важко, та тебе й особливо ніхто не заставляє.
– Вибач, я наговорив лишнього.
– А мені вже й не хочеться продовжувати цю розмову.
– Я правда, не хотів нікого образити.
До їх столика підійшов офіціант і подав десерт, Вероніка махнула рукою, щоб наша пара вже поверталася до них.
– Ідемо, вже принесли десерт, за який тобі прийдеться заплатити левову частку від своєї зарплати.
– Джулі, чекай. – Устим взяв її за руку – я не хочу, щоб між нами були сварки. Як мені спокутувати свою вину?
– Нічого не треба, ідемо.
– Я не хочу, щоб ти на мене ображалася.
– Добре, пам’ятаєш мою тітку Марту з Кременчука, вона з чоловіком приїжджають цього тижня і в неділю в нас буде так би мовити родинна вечеря. Вони купили невеличкий готель біля Одеси, будемо відмічати початок нового бізнесу. І ти будеш у списку запрошених, як мій хлопець.
Частково Устим пожалів, що запропонував спокутувати свою провину, бо ця вечеря обіцяла бути дуже нудною, а ще гірше родичі Джулії будуть оцінюючи дивитися на Устима, як на претендента влізти у їх чудову родину.
– А може, ти ще подумаєш, якесь інше покарання: скопати грядку чи якісь виправні роботи?
– Устим, буде весело! Якщо хочеш бути зі мною, то повинен навчитися ладити з моїми родичами і друзями.
– А вивчити пів книжки етикету, це замало?
– Перестань.
– А можна я своє вибачення залишу, а питання «як спокутувати свою провину» заберу.
– Все буде добре. Ідемо. – Джулія взяла Устима за руку і повела до їхнього столика. В неї були серйозні плани на рахунок свого хлопця, тому що було важливим як Устим виглядатиме в очах її близьких людей.
Футбол чи святкова вечеря?!
Суботній вечір Устим проводив вдома, у компанії брата і двох його друзів: Діми і Юри.
Діма: – Отже, завтра великий день «Динамо» грає з «Барселоною». Фінал. В кого зустрічаємося?
– Можна і в нас. – запросив Андрій Устим: – Хіба це завтра?
Юра: – Не сором мої тапочки, як ти не знаєш, коли фінал нашої збірної?!
Устим: – Народ, що мені робити? Я завтра не зможу.
Юра: – Та нічого, може попросимо і світовий чемпіонат трохи перенесуть.
Устим: – Я серйозно. Я мушу іти на нереально нудну вечерю з родичами Джулії.
Андрій: – То не йди. Думаю, твоєї відсутності ніхто не помітить.
Устим: – Я мушу піти. Що я маю Джулії сказати, що не зможу, бо хочу футбол подивитися? – трохи задумавшись, після короткої паузи додав. – Ні, дівчата такого не зрозуміють.
Діма: – Ну, то придумай щось.
Устим: – Що? Я не можу їй брехати.
Юра: – Чого? Ти що їй ніколи не брехав? За три роки?
Устим задумався: – Ні, я міг, хіба що уникати відповіді або ігнорувати запитання, якщо дуже треба, але я їй ніколи не брехав.
Діма: – То раз в три роки можна. Скажи, що ти захворів, від цього ніхто не застрахований, і всі хвороби приходять раптово.
Андрій: – А ще, ти ж і так залишишся вдома. Нікуди не потрібно іти, всі до нас прийдуть.
Устим: – Я навіть не знаю.
Юра: – А що тут знати, там тебе і так нікому не треба. Джулія буде зі своїми дорогими родичами, а ти в себе вдома, ніхто не скаже. Що тебе ще стримує?
Діма: – Будь патріотом! Хто буде за «Динамо» вболівати, як не ми?
Устим: – Може й так. Я ж нічого поганого не зроблю.
Андрій: – Тоді, завтра всі до нас на пів 8.
Все було домовлено і команда патріотів-вболівальників чекала на завтрашній чемпіонат.
Наступного дня Устим подзвонив до Джулії та жалібним голосом повідомив про «страшний вірус», який він підчепив. Розказав, як в нього піднялась температура, загальна втома, горло болить, і взагалі нема бажання далі жити й так далі… Одним словом, все, що в його силах – це лежати в ліжку і пити гарячий чай, Джулія без найменшого сумніву щиро повірила у «важку хворобу» свого коханого, і трохи розстроївшись, побажала видужувати. Устим проковтнув солодку пілюлю власної брехні з невеликим камінцем вини пішов зустрічати хлопців.
Піца, пиво, друзі, захоплений і насичений чемпіонат по футболу – життя – класна річ. Кімната наповнена емоційними розмовами та вигуками. Для Устима цей вечір був приємним і цікавим, але одного маленького моменту він все-таки не врахував, що на другому кінці міста хтось сильно скучає за ним.
Перший тайм закінчився. Реклама. Діма подаючи пусті коробки від піци Устимові:
– Іди на кухню по ще одну піцу і коробки забери.
Устим не задумуючись взяв коробки і пішов у сторону кухні, але ледь встигнувши переступити поріг кімнати, як перед ним стояла Джулія зі строгим лицем і поглядом переповненим розчарування.
Той вечір для дівчини не був таким же приємним, оскільки майже всю вечерю вона відчувала біля себе нестачу Устима. Їй було жаль коханого і відчуття, що йому погано, а її нема поруч мучило дівчину. І не чекаючи завершення святкування, Джулія купила фруктів і поїхала до Устима, щоб полікувати та підтримати його.
Але на її превелике здивування, зайшовши в дім, замість хворого Устима, вона побачила як її хлопець в компанії друзів весело й емоційно проводили час разом. Футбол? Це те на що Устим її проміняв і ще й нагло збрехав? Це було надто низько як для Джулії. І тепер емоції переповняли вже її, і вони були явно не позитивними.
– Швидко ти видужав. Я не чекала. – з образою в голосі сказала Джулія і кинула пакет з фруктами на землю…
– Джулі, я все поясню. – тільки дівчина швидко вийшла, не бажаючи вислуховувати ніяких пояснень.
Устим вибіг за нею:
– Чекай.
– Я навіть не хочу з тобою говорити.
– Вибач, я знаю як це виглядає.
– Добре як би ти ще знав яке це відчуття.
– А якби ти знала, яке це відчуття проводити час з людьми, які тебе постійно зневажають.
– Про що ти говориш? Тобі ніхто нічого поганого не сказав.
– Так, але ти просто цього не помічаєш: з яким холодом твоя мама завжди дивиться на мене з першого дня нашого знайомства. Чи зверхнє ставлення твоїх друзів. Чи ці постійні питання в стилі, «які в тебе плани на майбутнє?», «чим ти займаєшся?», «а ти плануєш міняти роботу?», бо діджей на радіо звучить не дуже перспективно.
– Перестань, відколи для тебе так важлива думка інших?
– Біда в тім, що вона важлива для тебе. Я знаю, що всі говорять за моєю спиною: «чи він зможе її забезпечити в житті?», «чи зможе дати їй те, на що вона заслуговує?», і взагалі, що я тебе недостойний. Ти зможеш, щось сказати, щоб це заперечити?
Джулія промовчала, Устим мав рацію, в порадах її близьких часто могли пролітати фрази в такому стилі.
– Ти мовчиш, бо це правда. Вибач, але я ненавиджу за це твоїх рідних. І так я знаю, що поступив сьогодні паскудно, але це не настільки через той футбольний матч, як через небажання зустрічатися з твоєю родиною.
– Вав, я просто не маю слів. А знаєш, може вони дійсно праві, може мене не достойний чоловік, який мене і мою родину може проміняти на дурнуватий футбол. І ще й розказуватиме, як ненавидить мою родину. Що скажеш?
– Я можу ігнорувати думки й слова інших людей, але не можу ігнорувати твої. Якщо ти так вважаєш, я не можу це змінити.
– Зараз я так вважаю.
– Тоді, це все?
– Я думаю, що так. Більше не дзвони мені.
Джулія пішла, але змісту зупиняти її не було. І це був кінець довгих і щасливих відносин двох закоханих людей.
Чому ти мене уникаєш… (на даний момент)
Устим ще довго прогулювався містом, намагаючись розібратися в собі та позбутися спогадів, які вже давно вкоренилися. А тривала прогулянка і пекуче сонце повело Устима в магазин по мінералку. То був старенький магазинчик на районні, який би вже давно закрили, якби не молоденька і дуже балакуча продавщиця – Маша, ніхто з покупців не відмовляв собі у задоволенні поспілкуватися з дівчиною, а вона в свою чергу знала все про всіх і жодна плітка не могла пролетіти повз її вуха.
Без лишніх думок, відчинивши двері крамниці, Устим побачив Джулію, яка якраз розраховувалась на касі, вона виглядала такою ж красивою, як і тоді, коли вони ще були разом. Її волосся акуратно зібране блискучою шпилькою на бік, а легка зелена сукня облягала тендітну фігуру. Пройшло стільки часу, що Устимові було якось незвично бачити свою колишню дівчину, щось затиснуло його в серці й мурашки побігли під шкірою. Ступивши декілька кроків Устим зупинився, очікуючи на коротку розмову з Джулією.
Дівчина виходячи здивовано глянула на Устима, не очікуючи такої зустрічі.
– Привіт! – Устим зупинився.
– Привіт! – з сухою посмішкою відповіла Джулі й пройшла мимо так ніби це був якийсь далекий знайомий.
Така реакція дівчини здивувала й одночасно зачепила за живе, невже після всього, що між ними було, він навіть не заслужив на коротку розмову з Джулією.
– О, мій столичний хлопець повернувся! – помітивши Устима, весело прощебетала продавщиця.
– Привіт, Маша!
– Якщо ще раз так затримаєшся в своєму Києві – нам прийдеться ще раз знайомитися.
– Не хвилюйся, я тобі нагадаю про себе.
– Чому ти так засумував?
– Та ні, ні. Жара, хотів мінералки купити.
– Якої? Це не жара, щось сталося.
– «Моршинської». Все добре.
– Боже, невже це через Джулі. Ви були прекрасною парою. Кажуть шлюб її змінив.
– Що значить змінив?
– Пам’ятаєш, яка вона була завжди привітна і весела. Тепер ні одного лишнього слова не скаже, я думаю, що в неї, можливо якісь проблеми. 10 гривень. – Маша подала водичку.
– Це тільки тобі так здається?
– Ні, деякі її друзі теж розповідали, що зустрітись з Джулією і поспілкуватися – це велика рідкість. Вона вже не така, як раніше.
В магазин зайшли нові покупці. Устим подав гроші:
– Ясно, дякую.
Зустріч з Джулі та розмова з Машею ще більше заплутувала Устима. Він не міг стати байдужим до дівчини, хоч вона й не з ним, але нехай буде щаслива з іншим, але тепер вже все було під великим знаком питання.
Через декілька днів Устим таки вирішив поспілкуватися, хоча б через Фейсбук, тільки переписування виявилася дуже короткою. Устим:
– Привіт! Я чув, що ти вийшла заміж, вітаю!
– Так, дякую!
– Як в тебе справи? Все нормально?
– Так, все добре. Вибач, зайнята. Па.
Навіть в такий спосіб не вдалося поговорити. Подумавши декілька хвилин Устим вирішив ще щось дописати, але «що це?», на екрані висвітлилося «нема в списку друзів», невже Джулія його видалила зі списку своїх друзів у Фейсбуці: «що сталося?», пізніше Устим подивився на інші соцмережі: контакти, вайбер, скайп; дівчина його видалила з усіх своїх контактів. Ні, він її таки напряму запитає, це вже дійсно розізлило Устима. Що сталося? Чим він завинив? Це все так не схоже на Джулію, навіть після їхнього розриву, вона так себе не поводила.
Устим розгнівавшись кинув свій телефон на підлогу, якраз в той момент, як в кімнату зайшов Андрій:
– Е, що це за летючі телефони по кімнаті?
– Вона божевільна, на питання «як в тебе справи?», видалила мене з усіх контактів. Це нормально?
– Хто?
– Джулія, коли ми з нею зустрілися, то вона поводилася так, ніби ми ледве знайомі. Я не розумію цієї жіночої логіки.
– А я не розумію твоєї, Джулія – заміжня жінка. Забудь про неї.
– Я хочу. – Після невеликої паузи. – Я хочу побачити в її очах, що вона щаслива і поряд з чоловіком, якого вона любить. І тоді зі спокійною душею поїхати в свій Київ і забути про все, що мене зв’язує з цією жінкою.
– Ти вже повинен був зробити це. Вибач, але всі знали, що з ваших відносин нічого хорошого не вийде – ви надто різні, ти знаєш, що я маю на увазі.
– «Нерівність душ – це гірше, ніж майна». Ми були щасливі разом і якби не загальні думки і ставлення інших, ми були би досі разом. Але це вже немає ніякого значення, все вже в минулому.
Так, майже в кожній ситуації можна поставити «якби». Але життя нам і підкидає проблеми, щоб побачити нашу готовність боротися за власне щастя. І той, хто здається передчасно, може дуже пожаліти про це в майбутньому.
РОЗДІЛ ІІ
(27 років тому)
* * *Попелюшкою – саме так називали Віру її рідні та друзі, вже надто багато спільного в неї було з цією казковою героїнею. Тендітна фігура, витончені риси обличчя і розкішне каштанове волосся – дівчина була справжньою красунею. Народилася вона у маленькому селі, далеко від районного центру, росла в багатодітній сім’ї, де крім своєї любові та турботи, батьки не могли їй нічого не дати. Та одного разу, на своє щастя чи біду, Віра познайомилася з високим розумним і дуже заможним чоловіком. І в силу певних обставин, наша Попелюшка вийшла заміж за багатого принца. Тільки сімейне життя виявилося не таким чудовим, як в її казкової наставниці.
* * *Вірин маленький п’ятилітній син лежав у своєму ліжку. Вже було досить пізно, але він ніяк не міг заснути, чи то щось тривожило хлопчика, чи то просто вітер так розгулявся, що своїм свистом не пускав сон до дитячої голівки. Багато незрозумілих речей було навколо Сашка, які цікавили і дивували водночас. Його погляд був спрямований на вікно – звідки доносилися різні звуки: то шелест листя, то рипіння незмащеної хвіртки, чи гавкіт розлючених собак. Все це заставляло його щораз міцніше притуляти до своїх грудей плюшевого коричневого ведмедика. Ніч несла з собою якусь свою містичність і в уяві маленького хлопчика поставало – що всі дерева оживають, а їх гілки – то руки. І коли могутній дуб, під дією вітру, своєю важкою рукою почав стукати в шибку – то це не на жарт зачепило дитяче серце.
– Мама! – налякано покликав Сашко.
Саме мама його могла захистити від всіх цих неусвідомлених страхів. В її теплих обіймах, він зразу ж би заспокоївся і заснув. Тільки відповіді не було.
Хлопчик тихо встав із ліжка, одягнув свої м’якенькі тапочки, у вигляді пухнастих смішних пандочок; а під рукою, як завжди – його вірний друг – ведмедик Тьома. Сашко попрямував у пошуках мами, яка мала б допомогти й захистити свого маленького сина.
Батьки були на кухні – з-під відкритих дверей розливалося світло по коридору, і було чітко чути їх голосну розмову. Хлопчик підійшов до дверей, але щось його зупинило перед самим порогом – батьки сварилися, спілкування було на підвищених тонах, а напруга в повітрі була така, що здавалося її можна було різати лезом. Сашко став за прочиненими дверима і спостерігав за всім, що відбувалося.
Я більше не можу так жити. Я заберу нашого сина і піду від тебе. З мене досить! – від хвилювання дихання Віри все частішало, а в погляді ховався страх і розпач водночас.
– Куди ж ти підеш?! Будеш жити з дитиною на вулиці? Вже забула з якої діри я тебе витягнув? Якби не я, то ти б до тепер жила в своїй норі, і світа Божого не бачила б. – Сашинин тато говорив розлючено, а його погляд був наповнений ярістю.
– Досить! – рішуче відповіла Віра і демонстративно взяла з полички ключі від машини – Я забираю ключі – ти нікуди не поїдеш.
Вона розвернулася, щоб вийти з кухні й нарешті закінчити цю напружену розмову. В той момент обличчя її чоловіка ще більше налилося люттю, він вхопив її за довге волосся і вдарив головою об стіну. Віра від несподіваного удару і болі – впала на землю, а ключі вислизнули з руки на підлогу. Чоловік спокійно підняв їх і байдуже переступивши через свою дружину, вийшов через другий вихід з кухні.
Сашко стояв нерухомо, немов скам’янілий, така жорстокість батька була справжнім зривом у його дитячій незрілій свідомості. Таким Сашко, ще ніколи не бачив свого тата, невже це й справді та людина, яка його так любить: носить на своїх сильних плечах, вчить їздити на велосипеді й розказує, як поводять себе справжні чоловіки. Здавалося, що хтось чужий оволодів ним і так агресивно себе поводить з матір’ю. Він вже не раз був свідком сварок між батьками, вже навіть почав сприймати це нормою їх відносин, але від побаченого хлопчик ніяк не міг відійти.
Віра припіднявшись, сиділа на підлозі й обнявши обома руками коліна, плакала. Тоді вона й уявити не могла, що весь цей час, з-за дверей за нею спостерігав її маленький син.
Тепер чудовиська – дерева з великими гілками-руками, які стукали у вікно – здавалися, нічим, проти того що Сашкові прийшлося пережити кілька хвилин тому. Він і правда вже не знав, що робити, але вертатися в свою кімнату було надто страшно.
– Мама, ти плачеш?
Віра здивовано підняла голову, побачити перед собою свого сина – була справжньою несподіванкою для неї. «Боже, хоч би він нічого не бачив»– промайнуло в її голові. Вона похапцем повитирала очі так, ніби нічого й не сталося:
– Котику, що ти тут робиш? Чому ще не спиш?
– Я не можу заснути. Можеш лягти біля мене?
Так, звичайно – Віра відповіла так, наче це був її обов’язок про який вона посміла забути. Вона підвелася, взяла Сашка за руку і вони разом попрямували в дитячу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.