Де батько твій, Адаме?

Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:54

…кумедно.

Таємниця за сімома печатками: чому я вирішив вести записи від третьої особи? Гра розуму? Або страх виявитися голим «Я» перед натовпом? Хоча про натовп думалося лише потай… Але хотілося. Ах, як хотілося: ви бачите! це він! автор, той самий… Знав би, у що виллється, – зовсім не починав би. Зате тепер мені подаровано можливість закінчити. Сірники і маленьке багаттячко. Що горить, принце?

Слова, слова, слова.

Уявляю обличчя співробітників клятого «Емпакома», коли вони зрозуміли, що доля, повернувшись до них дупою, раптом нахилилася, задерла поділ і сказала: «Гаразд, хлопці! Хрін з вами. Користуйтеся…» Вже пізніше набігла купа мала академіків – пояснили, підтвердили, зробили розумний вигляд. А спочатку хрещений батько ментал-комунікації почувався, м’яко кажучи, поганенько. Примусити прогрес стрибнути вище голови – і побачити, що твій винахід здатний лише плодити психів. Швейцарець Бауер, голова проекту, запив. Подекуди почалися мітинги протесту: мляві, більше для реклами мітингерів, ніж від реального обурення. За півроку про невдачу взагалі забули. Преса перекинулася на придушення бунту в Катманду, телебачення смакувало бурхливі розлучення зірок. І раптом, як грім серед ясного неба: еврика!

Спершу не повірили.

Але коли тверезий, як скельце, Бауер у присутності свого заклятого друга Казаряна явив «місту і світу» колишніх шизофреніків, нібито потерпілих від експериментів… Журналісти стали полювати на кожного з відставників-реципієнтів, як зголоднілий кроманьйонець – на жирного мамонта. Або за ким він там полював, той кроманьйонець, коли жерти хотів. Виявилось, у довбешці в братів-сапієнсів є така маленька штучка… Честь відкриття «штучки» належала бунтівному професору Казаряну. З ревного співробітника «Емпакома» ставши лютим захисником пригноблюваних реципієнтів, «Горець» всі сили кинув на те, щоб зганьбити колишніх побратимів, і на пошук методів лікування потерпілих. А сили у Вачагана Арсеновича виявились неабиякі; знайшовся й глузд зрозуміти врешті-решт, що з боротьбою час зав’язувати. Спостереження й реабілітаційні процедури засвідчили: вихід поруч. Головне – не заважати. Так, справді: мозок не здатний впоратися з прийомом чужої інформації, обтяженої образним і емоційним фоном. Напочатку не здатний. Як дитина надірветься, підіймаючи мамцю – але дитя росте, бігає підтюпцем, «качає залізо», і незабаром вже тягає батька по квартирі за милі віники! І псевдо-шизофренія, розшарування особи – захисна реакція. Тимчасова броня, що дає мозку можливість налаштуватися, включити програми, які дрімали в ньому до винаходу ментальних коммунікаторів, швидко охрещених «ментиками». Пройшовши стадію «розшарування», відставні реципієнти навчилися виділяти групу вузькоспеціалізованих субосіб, кожна з яких без шкідливих наслідків контачила з донором-передавачем. З десятком донорів. Із сотнею. І говорили, що межі цьому немає. До речі, за першим, абсолютно рефлекторним бажанням «господаря» субособи, ім’я яким – легіон, миттєво інтегрувались у спільну, базову.

Мозок звикав, стаючи схожим на руки піаніста.

Час адаптації – півроку. Не годиться. Внесли корективи в технічні установки «ментика». Час адаптації скоротився до двох місяців. Підключили психологів, кинули всі сили на розробку програм, що дозволяють прискорити запуск «рефлексу Казаряна». Прискорили – місяць. Якийсь далай-лама запропонував медитативний тренінг «Древо Бодхи», заявивши, що готовий сприяти приходу на світ нових архатів. В «Емпакомі», перейменованому в «Ментат Інтернешнл», до далай-лами поставились з розумінням. Дослідили, перевірили, додали. Древо Бодхи пустило коріння. Зазеленіло. Розквітло.

Час адаптації – близько тижня. Кажуть, є шанс скоротити ще трохи.

Ось він, другий зошит. Я повернувся до записів через шість років після інтерв’ю з Казаряном. Повернувся іншою людиною: пам’ятаю, на відміну від діяльного молодика, тоді мене захоплювала, хай їй грець, психологічність тексту. На шкоду сюжету й решті інтриг. Мої матеріали стали надмірно довгими – редактори сварилися, скорочуючи. Мабуть, тут я зібрався реалізувати «нові віяння» без чужого олівця.

Коли я гортаю сторінки, зсередини випадає недогризок аркуша для принтера. Кружляє метеликом-капустянкою, падає на підлогу. Піднімаю, вчитуюся у знеособлений машинний шрифт:

Дуже доречно. Звідки узявся лютий, якщо надворі стояло літо?

Хоч убий, не пам’ятаю – хто такий Індж, чию фразу я поставив епіграфом.

Зошит другий

Коли пращури тікали з раю, Адам, певно, сказав Єві:

«Люба, нам випало жити в перехідний період!»

Зубна паста закінчилася вельми невчасно.

Вичавивши з тюбика «Blend-a-med» жалюгідні залишки, Кирило завзято орудував щіткою. Давалася взнаки напруга, яка не випускала зі своїх лап з минулого четверга. Ясна на місці тих двох зубів, що випали, трохи кровила. Треба сходити до стоматолога. Треба. Але пізніше. Він лукавив, знаючи: це «пізніше» тягтиметься до останнього. Завжди боявся болю, вторгнення в святиню тіла. Не по-чоловічому? Справжній мачо запросто відгризне собі кісточку, лише б не здатися боягузом? А ми і з кісточкою… Так, тепер поголитися. Хочеш бути красенем? – запросто.

Мачо – вони до того ж голяться рідко. Із щетиною ходять.

Голуби-сизарі.

Сьогодні Ванда повернеться з тест-центру. Після розлуки – додому. Після величезної, жахливої, неймовірної розлуки в цілу вічність: п’ять днів. Коли сам виїздиш у тижневе відрядження, збираючи матеріал або бажаючи увірвати ексклюзив-інтерв’ю, не відчуваєш нічого особливого. Знаєш, що дружина удома, що вона чекає… Є велика різниця: коли чекають тебе, і коли чекаєш ти. Дуже велика. Покидаючи дім, ти рухаєшся, купуєш квитки, їси зварені круто яйця, посипаючи їх сіллю, говориш з попутниками про дурниці, губиш узяті в дорогу пантофлі, зустрічаєшся з людьми, повертаєшся, нарешті. Потік життя не уривається, створюючи ілюзію незмінності. Зате відсутність улюбленої людини, хай коротка… Чекаєш, чекаєш, чекаєш, утопаючи в бездіяльності – що б ти не робив при цьому, бездіяльність невідворотна, як похмілля після тижневого запою! – у повній упевненості, що повернеться хтось інший, підмінок, воскова лялька з очима-гудзиками, і ніяким справам, ніякій горілці не вибити цього дивного й страшного відчуття. Ймовірно, якщо вірити розповідям приятелів, слід було влаштувати загул. Свято самотнього чоловіка. Навести баб, учинити дим коромислом і зараз спішно виносити на смітник порожні пляшки і пом’яті ліфчики, поцятковані зрадницькими відбитками пальців. Матюкаючись, спізнюючись у тест-центр і з жахом уявляючи майбутній скандал.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.