Обитель героїв

CAPUT II

«Вони бились день, вони бились ніч – полягли усі, та не в тому річ…»

Пудрениця вігіли виявилася вищою за всілякі похвали. Приступаючи до огляду кімнат зниклих – не хотілося думати, що загиблих – квесторів, барон трохи заздрив можливостям Тихого Трибуналу. У нього самого, аби зібрати таку безліч відомостей про Орден, пішов б щонайменше день роботи. Цілий день чхати від пилюки скрипторіїв Приказу, сваритися з архівними щурами, щоб підняли свої худі зади та зболили попорпатися на стелажах! Вічний Мандрівець, а життя ж таке швидкоплинне! Треба подати рапорт про необхідність впровадження досягнень…

Він відволікся на хвилинку, аби викликати двох лікторів і відправити з дорученнями. Першого – до «топтунів», другого – до «стояків»: так квізитори не без презирства називали дві гілки столичної варти – патрульної та брамної. Нехай з'ясують, чи не було помічено на вулицях і на виїздах з міста підозрілих возів. Конрад розумів, що спізнився – за ніч із легковажної Реттії можна вивезти всіх небіжчиків оптом і в роздріб! – але порядок є порядок.

Внизу Генрієтта ходила по камінній залі, вимірюючи рівень, спектр та інші параметри викиду мани. Через це «Притулком героїв» гуляли протяги й у ніс шибало грозою.

– Ваша світлосте! Якщо які цінності, то ви зверху лишіть! Щоб відразу видно…

– Майно гостей, що остаточно не розрахувалися з хазяїном, частково належить власникові готелю… Кодекс Спорів, розділ «Про несплату», стаття третя-прим…

– Добродію Трепчик! Заберіть свого стряпчого, поки я не викинув його у вікно!

– Замах на адвоката, нотаріуса та стряпчого при виконанні…

– Другий поверх, ваша світлосте… невисоко там…

– Ану геть звідси! Обидва!

Огляд барон почав з кімнати племінника. Вивчаючи одяг у громіздкому комоді, перебираючи особисті речі, нашвидку гортаючи забуті на ліжку «Стратагеми», «Щось із нічого» і «Рецепт випадкової перемоги», він ніяк не міг зосередитися на слідстві. Записаний у «Книзі родів» як прямий фон Шмуц із префіксом «високоповажний» і титулом «Ваша світлість», Конрад не був особливо близький з молодим родичем, який значився по лінії Шмуц-Міелів з нижчим префіксом «шляхетний». Та й бачилися вони всього раз чи два на рік у родовому замку – на сімейних торжествах, яких баронові через відданість обов'язкові не вдавалося уникнути… Ані, ще в Літтерні, на водах, де юний стратег-студіозус застосовував знання на практиці, морочачи голови дюжині палких молодиць! Незважаючи на витівки, властиві юності, незважаючи на випадковість їхніх зустрічей, юнак викликав у суворого обер-квізитора незрозумілу симпатію, даруючи у відповідь щиру прихильність до блискучого столичного дядечка.

Це, мабуть, тому що Хальдріг Розбійник, батечко Германа і молодший брат Конрада, викликав у обох однакові почуття. Іноді барон жалкував, що замолоду, переїхавши до столиці, за згодою батька підписав відмову від земельних претензій на користь Хальдріга. І часто сперечався зі своїм духівником, який стверджував, що братовбивство – тяжкий гріх.

Поза сумнівами, батьківський норов і штовхнув юнака на слизьку стежку лицаря Зорі. Якщо ти рано втратив матір, тиху й залякану жінку, якщо тобі все життя дорікають за легкодухість, а поруч бешкетує кошлатий і бородатий варвар, єдиний сенс життя якого – розпуста, ненажерливість, пияцтво та розбій на дорогах, на превелику радість сусідів, таких самих любителів пробивання чиїхось голів!.. Хіть-не-хіть сам загрузнеш у смердючому болоті провінції, або цілковито переймешся випадковою ідеєю, благородною і нісенітною. Якби не втручання обер-квізитора, який приїхав у Шмуц, аби побути біля батькової домовини – цей скорботний обов'язок братик Хальдріг перетворював на муку! – молодий Герман нізащо не отримав би дозволу виїхати в Бравалль.

– Університет? – запитав, а скоріше, ригнув Хальдріг, якого мучило похмілля. – У нашому роду досить і одного розумника!

Хоча навіть одного забагато, як на мене… Агов, Конні, давай-но розважимося на кийках?

Конрад спершу відмовився, а потім раптом передумав. Брати розважилися на кийках, і обер-квізитор не залишав цього заняття доти, поки Хальдриг не підписав письмового дозволу на від'їзд сина. Втім, довелося попрацювати ще й позаурочно, зате Германові було виділено стипендію з доходів баронства.

Струсивши спогади, обер-квізитор кинув «Стратагеми» назад на ліжко, опечатав кімнату племінника й рушив далі. Симпатія до Германа дивовижним чином поширилася й на інших квесторів. Мабуть, у всіх були непорозуміння з батьками, а можливо, і з однолітками, якщо дітей занесло до лав горезвісного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикує життям у пошуках Пупа Землі, тим самим підтримуючи існування цивілізації, байдужої до рятівника, Конрад не міг.

Напевне, саме тому він любив слухати балади заїжджих трубадурів.

Компенсував брак фантазії.

– Ваша світлосте, а вам не потрібен вправний стряпчий? Майнові спори, позови за наклепи? Заповіт? Відновлення доброго імені?

– Добродію Терц, ідіть геть…

За годину барон опустився в крісло біля вікна кімнати Джеймса Рівердейла і задумався. Складати опис речей не було сенсу. Камзоли, панчохи, куртки, чоботи й капелюхи чоловіків. Сукні, туфельки, капелюшки, накидки і, даруйте, нічні сорочки жінок. У дам був і чоловічий одяг, для зручності подорожей. Пояси, гребені, фляги. Клунки, заплічні мішки, шкіряні кошелі. Словом, дурнички. У Рівердейла знайшовся палаш доброї криці в дерев'яних піхвах, метальний кинджал із клеймом «вовка» і дага під ліву руку. У Санчеса Панчохи, експерта із запірних пристроїв, – три набори відмичок і монета, гостро заточена по ребру. У Лайзи Вертенни – короткий лук із двома змінними тятивами й сагайдак зі стрілами, з особливим, невідомим баронові способом оперення. В Агнешки Малої – два флакони зілля. Судячи з перламутрового відливу, сумнозвісна «неродуха», котру запитують в аптекаря пошепки, з соромливим поглядом.

У кімнаті Кристофера Форзаца не знайшлося практично нічого.

Маги не люблять залишати майно, просякнуте маною власника, без догляду.

Жодної зачіпки, – стверджувала логіка. Тут щось не так, втручалося чуття. Речі можуть розповісти про власника дуже багато. Але бувають речі німі, речі з вирваним язиком, і вони здатні напліткувати уважному слухачеві набагато більше, ніж найпромовистіший доказ. Треба повернутися сюди пізніше й довше посидіти наодинці з речами квесторів. Помовчати разом з ними. Почекати, поки тиша оформиться в підказку.

А Трепчика-молодшого гнати від цих кімнат стусанами. Нехай хоч усі стряпчі світу почнуть в один голос скандувати статті «Кодексу про несплату». Якщо хазяїн поцупить із майна гостей бодай флакон повнолітньої гуртівниці для коханої куховарки Анички, – слово честі, Гільдія Готельєрів втратить свого почесного члена…

– Кидай! Кидай, дурило!

– Йолоп!

– Сам йолоп!

Крики з боку Четвертого тупика, куди виходило вікно, відволікли барона. Роздратований, він підхопився, до половини висунувся назовні, аби відвести душу прокльонами. І застиг соляним стовпом, вражений видовищем.

Унизу зграя крисюків із міських нетрів грала в м'яча чиєюсь відрубаною головою.

Стрибати з другого поверху барон передумав. Незважаючи на пам'ятні завіряння Трепчика-молодшого, мовляв, тут невисоко. Це стряпчих викидати невисоко, а обер-квізиторам скакати не з руки. Точніше не з ноги.

Ми й сходами – вихором.

Куди вони подінуться, крисята з тупика…

Коли біжиш, мчиш, стрибаєш через сходинку, збиваючи з ніг хазяїна, що саме ловить ґав, і не витрачаючи дорогоцінні

секунди на вибачення – як не дивно, встигаєш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудників-крисюків, які, цілком можливо, кудись подінуться, так подінуться, що з собаками не знайти, – адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Ці шибеники з околиць усі входи-виходи… через паркан, у таємний лаз, підземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лікторам з вікна: сюди, мовляв! тримай! Хапай! Крикнеш згарячу, а крисята врозсип, із чужою головою під пахвою… Моторошне видовище, навіть для бувалої людини. Чорт, обличчя не розібрати: волосся злиплося, суцільна кірка бурої крові. Спритні пальці хапають «м'яча» без найменшого трепету, з реготом перекидаючи дружкові… Чому ліктори проґавили?! Чому не знайшли тупика під час огляду?! Самим голови повідриваю, роззявиськам!.. І грати примушу, на платню…

Відлетіла латунна спиця, якою кріпився на сходах білий килим.

Відлетіла друга.

У голові гупає «Сарабанда» Баруха Доуленда. Ранній варіант, заборонений у Південному Анхуесі за «вульгарність та презирство і зневагу до належної скромності» – під тамбурин, кастаньєти, з хвацькими вигуками танцюристів…

Хруснув під каблуком уламок картинної рами.

Злякано вереснули двері готелю, мало не злетіли з завісів.

За ріг, швидше за ріг…

У цьому забігу Тихий Трибунал виграв у Всевидющого Приказу. Нехтуючи пристойністю, вігіла Генрієтта – мабуть, і в неї серце танцювало знайому, заборонену ханжами «Сарабанду»! – вискочила за речовим доказом просто з вікна камінної зали. Лише зметнулися хмарою нижні спідниці та майнули, відкрившись випадковому погляду, точені щиколотки. Ну звісно, бельетаж, тут і схочеш, а ніг не поламаєш… Що, пане обер-квізитор, соромно, соромно…

Обом має бути соромно.

Бо перший біля крисюків опинився нудний стряпчий Терц.

– Псування чужого майна, взятого без дозволу!.. Стаття «Про самоуправство», параграф…

– Та пішов ти, штурпак…

– Ой! Дядьку, ой! Ну ой же, кому кричу…

– Братва! Шустримо! Сморчки на хвості!

Зупинившись і відновлюючи подих, Конрад із задоволенням милувався, як стряпчий спритно тримає за вухо здоровенного крисюка, ватажка зграї. І виговорює за погані манери, через слово поминаючи кодекси, статті та параграфи. Крисюк погоджувався й волав. Такі діточки вдень у м'яча підібраною головою грають, а вночі з кистеньком виходять підпомогти родині на мілині безгрошів'я. Вухо – не та частина тіла, за яку їх можна тримати безкарно. Ти його за вухо, а він зігнеться в три погибелі й тобі самому певний артефакт відгризе.

Чи стряпчим вони не відгризають?

Чи стряпчі за вуха вправніше скубуть?!

Четвертий тупик, як і передбачалося, виявився тупиком тільки за назвою. Зграя недолітків пирснула врізнобіч і розчинилася швидше за ложку меду в окропі. Допомогти дружкові, що трафив у лабети правосуддя, ніхто й не подумав: взаємовиручка тут була не в пошані. Якщо сморчки на хвості, значить, носи в дірки, хвости в щілини…

– Дядьку, ну пусти… відірвеш же, клешнястий…

Стряпчий закінчив виховну бесіду, здав лікторам зажуреного крисюка – той схлипував і світив розпухлим вухом, – а по тому обернувся до барона з вігілою.

– Сподіваюся, ваша світлосте, ви дозволите мені додати це до опису?

Стало добре видно: голова – ніяка не голова. Куля, вкрита суцільною брудно-бурою коростою, лише здалеку схожою на запечену кров. А волосся – трава з узбіччя, що поналипало поверх кірки. Різьбяр прикрасив кулю складним різьбленням: у заглибини набилася земля, де-не-де застрягли дрібні прутики.

– А чи не забагато вас, добродію Терц? Куди не поткнуся…

– Ви постійно ставите мені перепони, ваша світлосте! А в королівстві кояться жахливі речі! Якщо не вжити заходів, негайно та безбоязно…

– Звольте без натяків!

– Та які тут натяки!

Стряпчий нахилився вперед, напружився, як перед стрибком. Конрад наче вперше побачив його обличчя: запалі щоки, сітка зморшок у кутиках очей, горбатий ніс із тремтячими крилами.

– Навкруги злодії та шахраї, злодії та шахраї! Мабуть, ви в курсі, ваша світлосте, як крадієві Міхалю Ловчику в Бадандені руку привселюдно рубали? Честь по честі, із зачитуванням списку провин, на ешафоті! Відрубали, смолоскипом припекли й погнали втришия… А рука, значить, візьми й вирости заново, за тиждень. А все чому?

Барон не знайшов що відповісти.

Нісенітниця якась… абсурд…

– А все тому, що в крадія Міхаля тінь особлива була! – стряпчий тріумфально тицьнув пальцем у небо, спритно перехопивши кулю під пахву. – Із чотирма руками. Про запас, розумієте? А до такої тіні й ім'я особливе додається. Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас! У народі перешіптуються, а в народі даремно перешіптуватися не будуть!..

– Ви з глузду з'їхали, добродію?

– Анітрохи, ваша світлосте. Просто коли власті мовчать, народові тільки й залишається, що голосно шептатися… Гляди, почують, кому треба!

– Навіть якщо так, до чого тут Всевидющий Приказ? Це компетенція Тихого Трибуналу! – барон із жахом відчув, як його затягає у сварливу воронку скандалу, безглуздого й гидкого. – Руки, тіні, імена…

Отут і втрутився Тихий Трибунал.

– Добродії мої, звольте припинити! Обидва!

Вігіла різко простягла руку вперед, страшнувато скорчивши пальці. Рука зробилася навдивовижу схожа на лапу неяситі-брадачихи: так крилатий хижак пікирує на мишу, що загаялася. І поганий манікюр не завадив: глянеш і здригнешся – ба, які пазурі… Але ще більше вразила куля, затремтівши у відповідь. Знахідка затрусилася, застрибала в долонях стряпчого, наче спіймана жаба. Терц, який продемонстрував неабияку спритність у затриманні крисюка, на баронів подив, не зумів утримати шалену кулю.

– Овал Н-не… бес!

Тоненько вереснувши, стряпчий відпустив «це» на волю.

Огидна «голова» спурхнула в повітря, струсила на ловця частину бруду й полетіла до Генрієтти.

– Поза сумнівом, обсервер, – визначила вігіла, розглядаючи здобич. – Персональний, обмеженої дії, із самонаведенням на ману власника. Ми називаємо їх «манками». Наявний ряд сильних ушкоджень. Думаю, йому в цьому рейвасі дісталося не тільки від тих… бадьорих отроків. І сталлю приклалися, й підборами, і залишковими бранними еманаціями… Ставлю ловчу видру проти білана капустяного, це куля Кристофера Форзаца.

Барон парі не підтримав. Генрієтта знала свою справу. Такі кулі на дорозі не валяються, а серед квесторів, якщо вірити готельним записам, був лише один маг – згаданий Кристофер.

– Якщо наша кулька виявиться із вживленою «самопискою»… – цокнувши язиком, дама розсміялася у безпідставній надії, цій згубі сищиків, і сховала кулю в сумочку, з якою, схоже, не розлучалася навіть у купальні. – Ваша світлосте, скажіть чесно: ви везунчик?

На погляд Конрада, у сумочку не помістилися б і наливне яблучко з мальованим блюдечком. Настав час подавати рапорт про впровадження! І вігілу поставити на місце теж давно пора.

– Ні. Я не везунчик. І хотів би, щоб ви офіційно пообіцяли, що при одержанні додаткових відомостей, пов'язаних зі знахідкою, поділитеся ними зі співробітниками Всевидющого Приказу.

Раптом Генрієтта Кукіль опинилася зовсім поруч. Барон відчув аромат її парфумів – слабкий, ледь помітний, із пряними тонами вербени. Широко розплющилися великі, небесно-блакитні очі. Ворухнулись тонко окреслені уста:

– З вами, бароне. Тільки з вами. Сам на сам. Інші співробітники Приказу, повірте, будуть вам заздрити…

Конрад не відсторонився.

– Браво, пані. Добре працюєте. Майстерно. Чекатиму повідомлення. Знаєте, я чув, що люди вашого відомства завжди працюють по троє. Вас прислали одну з якихось особливих міркувань?

– Ох, ваша світлосте! Це в арешт-командах ми працюємо трійцями. Або числом, кратним трьом, якщо арешт очікується складний. І повірте мені на слово – щойно йтиметься про затримання, я не залишуся на самоті…

Коли вігіла, розсміявшись, пішла, барон із хвилину проводив її поглядом. Хитра бестія! Тільки зі смаком лихо: вербена їй зовсім не пасує. У певному віці варто переходити до елегантних тонів шавлії, клементину й лаванди, на тлі, скажімо, зеленого лимона.

Під час наступної зустрічі треба буде порадити.

Якщо, звісно, Генрієтта заслужить.

Лікторам барон наказав надоумити затриманого крисюка з допомогою помірного рукоприкладства і гнати втришия. Не личить фон Шмуцам ловити всіляку шушваль!

Нехай їх «топтуни» ловлять, якщо знадобиться.

Або стряпчі.

– Із завтрашнього дня! – кричав услід хазяїн, розхрабрившись. Привид збитків, бродячи готелем і навколо, позбавляв Трепчика-молодшого глузду й останніх крихт обережності. – Завтра ж почну пускати в готель пожильців! З подвійною оплатою! За можливість безкарно пожити на місці злочину!

– Цілком вірно, добродію! – вторив йому нахабний стряпчий Терц, розмахуючи описом, як воїн мечем. – Привілеї Гільдії Готельєрів непорушні! Стаття «Про приватний заїзд», параграфи з п'ятого по тридцять шостий…

– І оточення звольте зняти! До вечора! Я свої права знаю! Нема чого мені гостей лікторами відлякувати!

– Щира правда, добродію! Ви свої права знаєте! А яких не знаєте, то я роз'ясню…

– Квест закінчився! Квестори виїхали! Я вільний від зобов'язань перед Орденом!

– На чотири наступні роки! Пане Трепчик, я особисто відпишу в орденську канцелярію…

«Треба ж! – зачудувався Конрад, сідаючи в сідло. – У чорно-білих ідеалістів ще й канцелярія є… А казали: боротьба чистих начал, таємний фундамент цивілізації! Я ось завжди думав, що саме канцелярії і є таємний фундамент цивілізації…»

Чи можна сказати, що Конрад всіма фібрами душі ненавидів писати рапорти, звіти й іншу паперову чортівню? Ні, добродії мої, цього сказати ніяк не можна, не покрививши душею. Відомий акуратист і прихильник дисципліни, барон щиро любив непохитність світобудови та кругообіг документів, заведених у Всевидющому Приказі. З віком починаєш цінувати традиції, у якій би формі вони не проявлялися. Однак зараз більшість явищ навколишнього світу викликали в обер-квізитора лише глухе роздратування. Зокрема, необхідність писати рапорт прокураторові Цимбалу. І добре б тільки рапорт! Статутом був передбачений додаток з детальним описом місця злочину, переліком доказів, долучених до справи, особистими міркуваннями стосовно заходів із розшуку та затримання винних.

На жаль! На превеликий жаль…

Скреготнувши зубами, свіжозаточеним пером і разсохлим кріслом (давно вже час вимагадати заміни!) барон взявся до роботи. Однак, попри очікування, процес писання вплинув на розум і нерви цілком добродійно. Хвала мудрим порядкам Приказу! Ставлячи останню крапку й розмірковуючи, що доречніші були б три крапки, жирні й задумливі, Конрад повернув розуму колишню ясність. Забагато для одного ранку: знайомство з екстравагантною вігілою, унікальним стряпчим і облудливим готельєром. А вже про долю племінника Германа навіть думати не хотілося…

Краєм ока він зауважив якийсь рух у вікні, відчиненому навстіж через нечувану для цього сезону спеку. Наступної миті просто на стіл з легким шурхотом опустилося паперове «лелеченя», яких люблять робити діти, задумуючи бажання.

Птаха сварливо каркнула й розгорнулася в записку.

«Його світлості Конрадові фон Шмуцу, особисто в руки.

Високоповажний колего!

Цим сповіщаю Вас, що розшифрування записів обсервера, знайденого на місці події, виявилась доволі успішним. Запрошую Вас у палати Тихого Трибуналу для спільного перегляду з третьої до четвертої години пополудні. Ця записка є офіційною перепусткою.

Щиро Ваша, вігіла Генрієтта Кукіль, м. н. к.

P. S. Я знаю, що Вам більше подобаються клементин і лаванда, але віддаю перевагу вербені. Готова посперечатися в приватній обстановці».

І райдужна печатка зі знайомими перехрещеними «Т».

Годинник на вежі Великого Консенсусу пробив тричі. До палат Тихого Трибуналу пішки – чверть години, і то якщо не надто поспішати. У результаті барон накидав ще дві депеші, й залишивши рапорт секретареві прокуратора, вручив їх кур'єрові. У першій він подавав запит до архівів Приказу на зниклих безвісти квесторів. Будь-яку інформацію, яку знайдуть. Конрад мало сподівався щось довідатися про повнолітню гуртівницю чи експерта із запорів, але родовитість віконта Треццо чи ліцензія вільної метальниці давали шанси. Зараз важлива будь-яка крихта знання. Другу ж депешу барон звелів віднести у свій будинок. У короткому посланні він доручав камердинерові Любеку зібрати середній похідний набір особистих речей пана й доставити в готель «обитель героїв».

А якщо хазяїн готелю почне чіплятися з запитаннями – мовчати у відповідь і супитися.

– Гадаю, шановний Іпсиусе, у простоті старожитності є свої принади. Зокрема, ця загадка про істоту з різною кількістю ніг у різні періоди її існування… Погодьтеся, століття надають класиці особливого шарму!

– Звісно, дорогий Оффіціуме! Але думка, як гарячий скакун, не повинна стояти на місці. Теорія загадок за останні два тисячоліття досягла значного поступу, і ми не вправі відмовлятися від передових знахідок…

– Ви про другий принцип алегорій?

– І про нього теж…

– Даруйте, наймиліший Іпсиусе, але цей пан, здається, до мене.

– Звісно, пречудовий Оффіціуме! Служба над усе! Сподіваюся, незабаром ми продовжимо нашу захоплюючу бесіду?

– Безперечно, люб'язний Іпсиусе! Із превеликим задоволенням!

Вдовольнившись відповіддю товариша, Іпсиус, лівий із двох мармурових сфінксів, що охороняли вхід до палат Тихого Трибуналу, з гідністю скам'янів і впав у сторожову сплячку. Оффіціум же, правий сфінкс, повернув голову до гостя.

– Доброго здоров'я, пане обер-квізитор! Що вам завгодно?

У Трибуналі баронові доводилося бувати неодноразово, тож балакучість статуй не справила на нього особливого враження. Як не здивували і сходи перед входом у будинок: вони впиралися в глуху стіну, складену із циклопічних, грубо обтесаних плит граніту.

– Вігіла Кукіль запросила мене на ділову зустріч.