- -
- 100%
- +
Старшина Гувальд у ті дні постував, тому й вижив.
Скарги на кривдників він не подавав.
…Балтазар Монтего, солдат. Хорунжий Драгачівської роти кірасирів, після Тршичської баталії – осавул лави, ескадрону вільнонайманої кавалерії. Ветеран партизанської війни в Загреблі, тричі поранений, кавалер «Вічного Мандрівця» зі стрічкою. Під Сліпою Бялицею ескадрон Монтего було піддано килимовій одержимості, всупереч угоді воюючих сторін про обмеження бранної магії масового ураження. Демонічно регочучи, вершники перебили один одного. Балтазара врятувало поранення: з госпіталю його виписали через тиждень після загибелі ескадрону, і під Бялицю він спізнився.
Подавши клопотання про відставку, Балтазар Монтего виїхав на батьківщину.
Бялицький маг-психот, що наслав одержимість, відбувся п'ятирічним ув'язненням у «Чарівності», в'язниці для чарівників. На суді він заявив, що, давши присягу деспотові Бялиці, був зобов'язаний виконувати накази без вагань, за законами воєнного часу. Навіть якщо накази порушували угоди держав і особливу клятву Аз-Зілайля, яку дають усі маги при реєстрації Колегіумом Волхвування. Деспот загинув при штурмі, а тому не міг дати свідчення: піднімати осіб королівської крові суворо заборонялося. Шкода, шкода… Інакше загиблий міг би повідати правду про амбіції психота, що бажав випробувати в бою ряд відкриттів, і давно підкорив собі зруйновану волю деспота.
Втім, це вже не мало значення.
…Анна-Марія Ялиця, вишивальниця. Бажаючи довідатися про справжні наміри нареченого, вона прийшла на прийом до авгура-віщуна. Авгур був молодий, дурний і над міру допитливий. Його цікавило, що буде, якщо, окреслюючи поле спостереження, провести жезлом лінії не з півночі на південь і зі сходу на захід, а навпаки. І чому наставник побив його до непритомності, коли він якось спробував поставити такий експеримент.
Сказано – зроблено. Авгур задовольнив цікавість, лінії доль змістилися, наречений вишивальниці вмер від сінної гарячки; Анна-Марія прожила все життя старою дівою. Авгурові заборонили приватну практику ауспіцій, але суворіше карати не стали. Зрештою, людина так щиро каялася…
…Ейрік Кетіль, маркграф Полінський. Приймаючи в гостях відомого лозоходця Раймонда Видока й помітивши, що гість випив зайвого, маркграф відмовився від пропозиції лозоходця знайти воду просто зараз, на замковому подвір'ї чи навіть у трапезній. Упертий і запальний, Раймонд втратив тяму й «відкрив жили» без належних приготувань. Замок затопило, Ейрік урятувався дивом, але синам і дружині маркграфа пощастило менше.
Раймонд-лозоходець втопився по пиятиці.
Доля розпорядилася так, що ці семеро одного разу зустрілися. Сім осіб, які постраждали від незаконних чарів. Сім звичайних людей, що не мають відношення до Високої Науки, накладання заклять чи волхвування.
І народився Дозор Сімох.
Приватний орден-невидимка, що контролює зловживання магією.
Верховний архіваріус Гувальд Мотлох по крихтах збирав відомості, сидячи в архівах, куди стікалися дані, немов павук у центрі павутиння. Скарбник Овадія Клін відав доходами й витратами Дозору, примудряючись із нічого створити щось, якого з головою вистачало на дещо. Великий магістр ордену Ейрік Кетіль брав на себе тягар відповідальності за прийняте рішення, коли сімом не вистачало єдності. Генерал Балтазар Монтего вів незримий бій армію профосів, унікальних магів-блокаторів, яких без причини згадувати не варто. Доротея Ренфрю й Анна-Марія Ялиця, високі матері-хранительки, рятували потерпілих, знаходячи в милосерді розраду й черпаючи сили. Лорд-волонтер Антек Ронцер відав пошуком і вербуванням нових членів ордену.
Капітул Дозору.
Сім станів, сім доріг, сім барв веселки.
Дворяни, ремісники, торговці, селяни, армія, жебраки, богема.
Спершу це було смішно. Дуже смішно. Приблизно так само, як монстр на ім'я «Конституційна Монархія», що оселився в Лох-Ненсисі Озерному через бунт ткачів проти короля Якобса Задумливого. Обмеження абсолютної влади? – тридцять три рази «гіп-гіп-ха-ха!» Але ж у цьому випадку йшлося не про владу і її межі. Мова йшла про Високу Науку, що пронизала повсякденне життя вздовж і впоперек, як золоті нитки пронизують парчу. Авжеж, трапляються прикрі відхилення від загальноприйнятих правил, за всім не встежиш, людина недосконала, будь то волхв, маг, кобник чи ворожбит. Але для контролю, стримування і впливу існують вчені ради Універмагів, Колегіум Волхвування, капітули лож і гільдій, що об'єднують чарівників і регламентуюють їхні дії; клятва Аз-Зілайля, даючи яку, найзапекліший некрот клянеться Овалом Небес неухильно дотримуватися «вибору двох зол» і так далі…
Є Тихий Трибунал, нарешті!
А тут якісь випадкові скривджені люди.
Багато хто сміявся навіть тоді, коли грошове забезпечення діяльності Дозору Сімох зрівнялося зі скарбницею багатого королівства. Народові – який із задоволенням точить зуб на Високу Науку без особливих причин, про всяк випадок! – приємно знати, що десь у тумані є вільні стрільці, готові заступитися. Не питаючи дозволу в монарха чи глави магічної ложі. Швидше, ніж ледащо-закон, а буває, що й усупереч йому. Є хтось, здатний винести вирок і виконати його без зайвих зволікань.
Хтось свій.
Наш.
Захисник.
Сім станів жертвували на Дозор Сімох. Сніги танули, утворюючи струмки, струмки зливалися в річку, річка живила море. Браку коштів орден не відчував. А відстежити таємну діяльність звичайних людей, не пов'язаних з Високою Наукою, шляхом відстеження сплесків мани чи зчитування мана-фактури – цього їхні супротивники-чарівники не могли.
Тому й прозвали орден невидимкою.
Незабаром ідею підтримали особи королівської крові. Негласно, нишком, про всяк випадок. Тим більше, що державній владі орден не загрожував. Швидше навпаки. Минули роки, і орден – так само негласно – підтримали глави чарівницьких синклітів. Ложа Бранних магів, капітул Колегіуму Волхвування і ректор Реттійського Універмагу – серед перших. Розумні та обережні, ці чарівники розуміли небезпеку зловживання Високою Наукою, що прагне позбутися нудних законів, правил та обмежень. Вони не заперечували, якщо над буйними головами зависне невидимий меч.
Нехай.
У разі потреби вони готові були надати Сімом будь-які консультації.
Тихий Трибунал займався вже скоєними злочинами, і то лише за наявності незаперечних доказів, а тут з'являлася чудова можливість запобігати. Мета виправдовувала засоби. Висока Наука – надто жвава конячка, щоб керувати нею за допомогою однієї вузди. Шпори також не завадять. Гострі зубчасті шпори з коліщатками.
Життя тривало.
Понад триста років Дозором керували ті самі імена. Склад капітулу змінювався, вмирали старі, народжувалася молода зміна. Але завжди, кого б не обрали в члени капітулу, це була звичайна, далека від магії людина. І завжди обраний відмовлявся від власного імені, беручи ім'я попередника.
Ейрік Кетіль, Овадія Клін, Балтазар Монтего, Гувальд Мотлох, Доротея Ренфрю, Анна-Марія Ялиця та Антек Ронцер.
Семеро.
Навіки.
Втім, Дозор Сімох ніколи не перетворився б на впливову силу, якби не профоси ордену – чарівники, що свідомо віддали себе справі служіння. Маги, що постраждали від безумств власних колег. Ревнителі законів, що потерпіли від порушників.
Вовкодави Дозору.
Блокатори.
Вони перебродили, як виноградний сік у кадовбі.
Вино вже ніколи не стане виноградом. Не дозріватиме на лозі, не радітиме сонцю та гарній погоді. Не шепотітиметься з листям і вітром.
Але вино може вдарити в голову.
CAPUT IV
«Не гомін за стінами, не тіні за спинами-то удача біжить поза тинами…»
Заданий тон дозволяв як прийняти, так і чемно відхилити безмовне запрошення. Конрад вагався лише мить. Він чудово розумів, що сьогоднішній Гувальд Мотлох – не той жебрак-упертюх, що заснував Дозор. Ім'я колишнє, а людина – інша. Цей цілком міг вправляти суглоби й розминати м'язи клієнтам салону «Умілі руки», перш ніж нещастя або випадок штовхнули його в обійми ордену-невидимки. І потім, коли ще член капітулу Дозору Сімох запропонує зробити масаж обер-квізитору Всевидющого Приказу в присутності царственно! особи?!
Треба скористатися нагодою.
– Дякую. Ви дуже люб'язні.
Барон улігся на тапчан долілиць – як до нього капітан Штернблад – і постарався розслабитися. Але незабаром продовжив розмову, бо король очікувально мовчав.
– Звісно, панове, я спробую з'ясувати зміст злощасних листів. Не виключено, що вони вписуються в первинну версію, згідно з якою боротьба чистих начал вийшла за межі Чорно-Білого Майорату. Не можна ткож виключати, що зміст листів докорінно змінить картину злочину.
Пауза. Руки масажиста-архіваріуса, змащені олією реп'яха, спритно ковзають по спині, розігріваючи, розм'якшуючи тіло. Відчувається хватка майстра! Схоже, в минулому наш член капітулу працював з борцями… Надто вже пальці сильні…
– Ми покладаємося на вас, бароне, – м'яка вкрадливість у голосі Едварда ні на мить не ввела обер-квізитора в оману. – Нам необхідно точно знати: хто винен у тому, що сталося? Якщо дійсно Чорний Аспід…
– Ну і що ми зможемо вдіяти в цьому випадку, ваша величносте? Згідно «Пакту про нейтралітет», Майорат має екстериторіальність. Квестори загинули, квест завершився, не почавшись. Чорний Аспід залишиться на троні ще на чотири роки. З огляду на обставини, свої володіння він навряд чи покине. На те, що він здасться добровільно, я б теж не розраховував. А військове вторгнення чи магічне втручання з нашого боку порушить «Пакт про нейтралітет» і навряд чи буде схвалене суміжними державами. Ми можемо хіба що оточити Майорат кордонами, щоб миша не проскочила. Але карантин вимагатиме забагато людей і коштів. Зауважу, що межує Майорат не тільки з Реттією…
М'язи приємно нили, озиваючись солодким болем. Так! Так… ось тут, нижче, в ділянці поперека! Здавалося, Гувальд читає думки підопічного, хоча магом-сенслегером він бути ніяк не міг. Напевно, під впливом масажу в голову Конрада закралася дивна підозра. Хто її знає, цю боротьбу чистих начал! На вигляд – дурня дурнею, на зразок «боротьби ла-ланзьких хлопчиків», коли якесь опудало городнє натягає спеціальний костюм і починає боротися саме з собою. А почнуться порушення, особисті ініціативи Голубів з Аспідами, ми займемося кордонами й карантином, скасуємо екстериторіальність… Візьме та й лопне який-небудь зв'язок часів. Розірветься опудало городнє на дві половинки, тільки клапті полетять. Добре б залишитися в рамках, про всяк випадок…
– Мені здається, ви все ускладнюєте, друже мій…
Обер-квізитор не відразу зрозумів, що це заговорив Серафим Нексус, який дрімав у кріслі.
– Знаєте, мені приснився дивовижний сон. Як ми разом з колегою Просперо, а також із вами, дорогий Рудольфе, і ще з рядом найдостойніших людей, подаємо спільне клопотання про прийняття нас до Ордену Зорі. З великої і чистої любові до великих і чистих начал. І наше клопотання, як це не дивно, задовольняється. А за чотири роки ми надягаємо гарне, але непрактичне біле вбрання й вирушаємо у квест. За всіма правилами Ордену. Далі ми акуратно – або не дуже акуратно, це вже залежно від обставин! – розбираємо цитадель по камінчику… У вас, дорогий Просперо, є чималий досвід у цій шляхетній справі! Розбираємо, значить, і витягаємо під Овал Небес нашого енергійного приятеля, Чорного Аспіда. Для передачі в руки правосуддя. А, згадав: когось треба буде залишити на троні Майорату… Бароне, хочете послужити Білим Голубом? Років чотири? Зі збереженням платні й вислуги літ?
Конрад сподівався, що остання фраза лейб-малефактора – безневинний жарт. Але його мимоволі пересмикнуло, як пересмикнуло б від будь-якого жарту «Шкідника Божою милістю», почутого на свою адресу.
Навіть архіваріус-масажист із Дозору Сімох затнувся.
– Це було б цікаво, пане, – з чималим зусиллям видушив із себе обер-квізитор. – Але навряд чи сумісно з виконанням моїх службових обов'язків. Я щиро сподіваюся, що прокуратор Цимбал не пристане на вашу пропозицію.
– До речі, про службові обов'язки, – король, як завжди, рухався до мети найкоротшим шляхом. – Тепер ви розумієте, бароне: нам потрібно точно знати, має відношення Чорний Аспід до вбивства квесторів чи ні. Час на збирання доказів у вас є: якщо Аспід винен, раніше ніж за чотири роки нам його не дістати.
«І все-таки високоповажне панство чогось не договорює… Якщо справа така важлива – чому Тихий Трибунал сповістили із запізненням? Дали мені фору? Через суперництво відомств і застарілу ворожнечу? Навряд чи. У справах подібного рівня про ворожнечу забувають. Чому загибель шістьох лицарів дурнуватого Ордену Зорі так хвилює кращих людей Реттії?! Людинолюбство? Чисте начало у серце настукало? Не смішіть мої ботфорти…»
– Я розумію вас, люб'язний бароне. На вашому місці мені теж було б невтямки, чого раптом цій події надається таке велике значення.
Просперо Кольраун цілком міг читати думки. Від нього можна сподіватися: прочитає й не почухається. Щоб зайвих сил не витрачати.
– Це пре-це-дент, друже мій. Точніше, може стати прецедентом, якщо за цим і справді стоїть Чорний Аспід. Вихід ритуалізованої воєнної гри за відведені межі. З екстериторіального Майорату – на територію Реттії. Якщо залишити цей прецедент безкарним – наслідки не забаряться. Проблема боротьби чистих начал переходить із галузі філософії, міфології та забав молоді у сферу державних інтересів… Не хотілося б, слово честі. Можливо, ви недооцінюєте загрозу, але Абсолютним Злу й Добру місце в резервації, а ніяк не в нашому з вами світі, де абсолюти існують лише у вигляді теоретичних абстракцій…
«Хто б сперечався… Ідеал, вирвавшись із темниці абстракцій, гірший за демона, що звільнився з „лебединої зірки“ … Чи як там бойові маги називають пастки-пентаклі? Цікаво, а інші причини, менш „філософського“ характеру, мені викладуть? Ой, як добре… Це погано, що добре, це присипляє…»
Верховний архіваріус добрався до баронового хребта. Змінив олію для розтирання: повіяло м'ятою і кардамоном.
– Прошу вас, розслабтеся… Глибокий вдих… видих… затримайте подих…
Долоні Гувальда Мотлоха впали з неба, розпластали, позбавили залишків повітря.
Почувши чарівний хрускіт, хтось захихотів. Здається, лейб-малефактор Нексус, добра душа.
– Пречудовенько! Тепер ще разок, для гарантій…
Від «гарантій» зі стегон Конрада звалився рушник. Так відступає поріділа в бою рота загородження, оголюючи фронт. Якусь хвилину барон міркував, чи зручно виблискувати сідницями в присутності найяснішої особи та цвіту нації. Потім згадав капітана Штернблада, який розгулює голісінький, і подумки махнув рукою на пристойності. Чи то його величність чужих задниць не бачили…
– Завдання зрозуміле, бароне?
– Так, ваша величносте.
– Тоді чи не відсторонити нам нашого приятеля Конні від розслідування?
Такого підступу з боку прокуратора Цимбала барон не очікував! Даремно розслабився! Треба було прикритися. У всіх розуміннях.
– На якій підставі?
Ще один сюрприз! Хто б міг подумати, що на допомогу прийде глава Тихого Трибуналу Месроп Серкіс?! Дива та й годі…
– На тій підставі, що він – близький родич одного з загиблих квесторів.
– Ви вважаєте це за доцільне, колего?
– Так. Офіційно.
Єдине слово все розставило по своїх місцях. Конрад відразу заспокоївся. Здається, хитрун Віль щось придумав.
– А неофіційно?
– Ну, ми ж не в змозі стежити за діями приватних осіб, засмучених жахливою втратою родичів? Я, наприклад, котрий рік подаю клопотання на найвище ім'я, благаючи розширити особовий склад Приказу… І що? Всемилостивий монарх незмінно відмовляє, посилаючись на вбогість скарбниці! Як тут накажете стежити за окремими випадками самосуду? До речі, про самосуд і окремі наслідки: Конні, якщо тобі знадобиться підтримка…
Прокуратор витримав багатозначну паузу.
– Як я розумію, – втрутився Месроп, – офіційно розслідування продовжить вігіла Кукіль. Ви згодні, колего?
– Так.
– Вона ж забезпечить циркуляцію відомостей між нами та бароном. «Pegasus charteus cursus» – метод перевірений, надійний і захищений від незаконного розкриття. Ваша величносте, ви не заперечуєте?
– Ні в якому разі, панове. Цілком покладаюся на ваш досвід у справах такого штибу. І чекаю на результати.
* * *На перехресті Дігтярів і Пишномовної виступали жонглер з танцівницею.
Жонглер з відстороненим, трохи сором'язливим обличчям тримав у повітрі п'ять булав. Він вийшов з пори квітучої молодості, але був досі стрункий і спритний. Одягнений у двоколірне трико – на щастя, не чорно-біле, а червоно-синє, – жонглер іноді переступав з ноги на ногу, але в цілому залишався нерухомий. Лише руки жили окремим, особливим, уважним життям. Булави описували хитромудрі петлі, ледь торкаючись одна одної. На них дивилася купка ранніх роззяв. Від крамниці лікарського зілля за виставою спостерігав кремезний, міцно збитий чоловік у куртці, та ще снувала туди-сюди дрібна горбатенька квіткарка, настирливо пропонуючи фіалки та айстри.
Один з роззяв заявив, що він сам жонглював би не гірше, коли б не гідність шляхетної людини й нестача вільного часу.
Приятелі мляво погодилися, продовжуючи дивитися. їх більше цікавила танцівниця – молоденька дівчина, струнка та висока. Пропливаючи по колу, вона тримала за кінчики яскраву шаль, і та летіла за хазяйкою корабельним вітрилом. Неприродно пряма, з гордим аристократичним поворотом голови, дівчина несла в собі якийсь божевільний ритм. Без музики, без супроводу: сама. Так несуть чашу з окропом, боячись розхлюпати. Мимохіть роззяви притупували, приплескували в долоні, цокали язиками і клацали пальцями. Це поширювалося швидше за епідемію.
– А постривай-но, друже!
Агітатор зупинив карету біля тротуару. Прочинивши дверцята, щоб було краще видно, Конрад усміхнувся. Багато хто назвав би його легковажним диваком. Після подій божевільного ранку, після бесіди з людьми, за чий погляд, скороминущий і випадковий, три чверті Реттії готові віддати все, що не попроси; після таємниць, секретів і рішень – видивлятися на вуличних паяців. Витрачати дорогоцінний час на дурнички, коли треба ретельно перебирати крупинки інформації, вишукуючи дрібні перли, міркувати про недомовки та натяки, робити далекосяжні висновки із хрускоту пальців і тремтіння лівого коліна співрозмовника, що саме по собі є важливою ознакою; прикидати так і сяк…
Це теж було частиною методу обер-квізитора. По закінченні важливої зустрічі чи збору інформації він займався різними дурницями. Ішов у цирульню чи ароматорій, на турнір вагантів-пересувників чи виставку живописця Адольфа Пельцлера, блукав вулицями без мети й сенсу, збирав опале листя в Буальському парку, де нещодавно спорудили пам'ятник Нихону Сивочолу – великий маг нагадував ображеного борця, який через інтриги суддів здав першість столиці без бою. Монумент збиралися переробити, та все відкладали…
Після ситого обіду треба дати їжі засвоїтися.
Не рвати душу, не мучити розум, вриваючись із ланцетом напереваги: підрізати, розітнути заново, розсікти ще раз… Нерозумно й користі не буде.
Жонглер замінив булави на кільця, танцівниця прискорила крок. Роззяви пішли. У капелюсі, що лежав на бруківці біля артистів, бряжчав жалюгідний дріб'язок. Зажурилася квіткарка: її квіти залишилися без уваги. Біля ніг жонглера розпласталася тінь: чорний силует з дюжиною рук.
Конрад здригнувся.
«А все тому, що в злодюги Міхаля тінь особлива була! Із чотирма руками. Про запас, розумієте? Чи ж це на добро? Ні, не на добро, запевняю вас!..»
Гарячий шепіт стряпчого накотився – й відступив геть. Нісенітниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаєш значення дурницям. Тінь жонглера, балаканина нудного добродія Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?
– А криша від пристріту у вас є?
Тінь як тінь. Жонглер як жонглер. І танцівниця: звичайнісінька. Тільки жонглер упіймав кільця і стоїть, розгублено кліпаючи, а танцівниця загорнулася в шаль і відступила до партнера. «Вони схожі! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк і здивування – видовище не з найкращих.
Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.
«Забагато його, паскудника… час скоротити…»
– О, шльондри! Збиваєте, значить, малиновий дзвін, а криші від пристріту не маєте? У голові жуки дірку проїли? Значицця, так: будете мені десятину віддавати, і будь спок! Ніхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…
– Навіщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бідні люди. Ми нікому не робимо зла.
– Навіщо? Ну, брат, ти зовсім трюха… Люди, вони лихі. Взагалі лихі, втямив? Побачать, плюнуть, бац – і зурочили. Нутро боліти почне. Або дівка твоя спортиться. Не, без криші тобі ніяк.
– Ми бідні, – повторив жонглер, бліднучи. – Ми…
– Я ближче до обіду заскочу, – не слухаючи артиста, підбив підсумок здирник. – Відстібнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло ріже. Втямив? Не жмися, тобі ж краще…
Конрад зібрався втрутитися, але його випередив міцний чоловік у куртці.
– Що ви сказали, добродію? Криша? Від пристріту?
– Ну! – вишкірився «добродій». Неприємності вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодійкуватого шмаркача на істоту непередбачувану, мерзенну й хижу.
Допитливий підійшов до капелюха. Нахилився і не вкинув, а поклав півбінара. У крисюка загорілись очиці.
– Ви впевнені, добродію, що здатні захистити своїх… е-е-е… підопічних? Я з вами цілковито згоден: бідних артистів усякий скривдити наміряється.
– Ну!
– А якому, дозвольте запитати, методу ви віддаєте перевагу, зводячи дах від пристріту? «Вище крокви, теслі!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повірте, це не пуста цікавість…
– Ну ти, дядьку…
Крисюк застромив руку за пазуху.
«Там у нього ніж. З цепу зірвався, паскудник… Серед білого дня!»
Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спізнився.
– Особисто я волію класти з правої, – дружньо повідомив чоловік у куртці.
І поклав. Точніше, неквапливо розмахнувся і припечатав крисюка чималим кулаком. З правої, як і обіцяв, у самісіньке око. Ефект був разючий. Паскудника відкинуло до квіткарки, розвернуло гвинтом, змівши по дорозі три горщички з айстрами, гупнуло об стіну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому стані.
Чоловік у куртці задоволено кивнув.
– Чудовий метод. Простий у використанні, доступний навіть для початківців. І, головне, дуже дієвий. Метод з лівої трохи поступається йому в кінцевому підсумку, але теж непоганий. Бажаєте випробувати, добродію?
– Він не бажає, – за крисюка відповів Конрад. – Правда ж, Феліксе Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн? Ти більше не бажаєш? Чи я помилився?
У здоровому оці крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи від жахливого, всюдисущого обер-квізитора, вереснув недорізаним поросям і – тільки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слід прохолоне, барон кинув у капелюх артистів цілий бінар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловіка в куртці вдвічі.
– Ваш метод пречудовий, пане. Прийміть моє захоплення. Дозвольте відрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу.
Захисник жонглерів поклонився у відповідь:
– Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки. Дійсний член лейб-малефіціуму, до ваших послуг.
Він нагнувся і провів долонею по бруківці. «Бере слід! – здогадався барон. – Магістр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слід бере пан малефік і навіщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собі на долоню, а потім примружився вслід подуву, барон раптом пожалів нещасного крисюка.
Сьогодні Феліксові Шахраю не поталанило значно більше, ніж учора.
* * *«Обитель героїв» зустрів обер-квізитора бадьорим стукотом молотків, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрів. Какофонія долинала з Білої камінної зали, де ремонт ліквідував пам'ять про нічне побоїще. Барон рушив у прямо протилежному напрямі, на Чорну половину, прагнучи тиші.
Він вирішив заглянути в Чорну залу, де ще не був.
Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вікна, інтер'єр Чорної зали нагадував би оздоблення розкішного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стінах і аспідній стелі, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробі зібралися справляти свято.
Не бадьорі покійнички, а цілком живі люди.
Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома пані, однолітка барона, яскрава брюнетка у вишуканій сукні з накидкою. «Гіацин-віолет, анхуеський крій, облямування фалбалою», – відзначив Конрад. Сам він віддавав перевагу стоячим комірцям з мережив і складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядів і приймав нововведення. У всьому приємна пані, що й казати. Біля ніг хазяйки спав лобатий пес невідомої породи. А ще в залі, звісно, був присутній Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотілося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – і пошвидше ретируватися.