Пасербки восьмої заповіді

8

…Вона бігла темними заплутаними коридорами, де з горбистої стелі скрапував слиз, на стінах збиралися величезні колонії світляної гусені, а позаду тупотіли та важко сапали Стражі; Марта мчала з останніх сил і несла з собою щось… вона й сама не знала що саме, але кинути вкрадене не можна було, ніяк не можна, та й Стражі все одно не дали б їй спокою.

Марта відчувала, що вже давно заблукала в цьому нескінченному внутрішньому лабіринті, що Стражі женуть її до Чорного Ходу, до того пульсуючого виру, що роз’їдає жертву, – це про нього їй не раз розповідав вечорами батько Самуїл. Незважаючи на жах і липучий розпач, що паралізували волю, вона змусила себе зупинитися і зустріти Стражів віч-на-віч. Це нічого не давало, крім можливості гідно померти, але Стражі чомусь і досі не показувалися, а потім за поворотом коридора почувся якийсь шум і хрипке гарчання. Воно змінилося затихаючим хиренно-злісним виттям. Марта кинулася туди і, завернувши за ріг, побачила Джоша, її Джоша, спокійного зосередженого Мовчуна, він витирав об холошу довгий закривавлений ніж.

Поряд тіпалися в агонії три безформні Стражі й пронизували Марту сповненими ненависті згасаючими поглядами.

Марта мимоволі скрикнула, Джош звів на неї очі й сумно посміхнувся.

– Ну що ти, маленька, заспокойся… Усе гаразд. Ходімо.

Він обняв її за плечі рукою, вимазаною густою коричневою кров’ю, і вони рушили до виходу. По дорозі Марта все намагалася згадати, що ж тут не так, і коли попереду кволо блимнуло рожево-блакитне світло, вона врешті згадала: адже це Лабіринт Душі, чужої душі, куди вона невідомо як потрапила – отже, Джоша попросту не може тут бути, а вже тим більше він не повинен знати дорогу назовні!..

– Так, не може, – Джош повернувся до неї, немов прочитав її думки. – Не може й не повинен. Але я тут. Тому що без мене ти б загинула. Ось я й прийшов.

Він знову сумно посміхнувся, і тільки тепер Марта помітила, що на шиї в Джоша – мотузяна петля, ні, не мотузяна, а скручена з його пояса, а обличчя Мовчунове неживе, застигле, чимось схоже на обличчя убитих Стражів, і лише в запалих очах, як у вирі Чорного Ходу, куди Марта так і не добігла, б’ється жива невигойна туга. Марті захотілося кричати від цієї туги, що затопила її, – але тут щось сліпуче вибухнуло перед нею, Джош зник, і все зникло…

Марта скрикнула, розплющуючи очі, – й одразу ж замружила їх через яскраве світло, що ринуло під повіки.

– Слава Богу! – наче крізь вату почула вона голос доглядальниці. – Нарешті ви отямилися! Чудо, справжнісіньке чудо…

Видужувала Марта довго, але й баронеса (з’ясувавши, що її компаньйонка зовсім не заразна, практична Лаура негайно наказала перевезти Марту назад у маєток), і слуги все одно дивувалися: з усіх хворих вижила одна Марта.

«Боже провидіння! – перешіптувалися слуги, які любили Марту. – Господь її не покинув!»

«Відьма! – остаточно впевнилася баронеса. – Сам диявол їй допомагає!» Утім, свої міркування Лаура Айсендорф нікому звіряти не збиралася. Відьма була потрібна їй самій для відомих справ. На час хвороби Марти Лаура не те щоб зовсім припинила плекати нові паростки й без того гіллястих чоловікових рогів, просто стала обережнішою, зате тепер, коли компаньйонка знову поруч, вона своє надолужить!

Із Джошем Марта побачилася лише через три місяці, коли вперше після хвороби вибралася в місто. Тоді їм пощастило перемовитися лише декількома словами – Марта була не сама, – але через тиждень Марта зненацька постала на порозі скромного Джозефового житла.

З’ясувалося, що їй запропоновано постільний режим, а валятися в постелі самій Марті смертельно набридло, тому…

Словом, не тільки баронеса надолужувала згаяне.

…Ще при першій після хвороби зустрічі Марту насторожила дивна Джошева поведінка – веселий кишеньковий злодій за минулі місяці немов постарішав на добрий десяток років. Тож збираючись іти, вона довго вдивлялася в його сонне обличчя. Відчувши на собі її погляд, Мовчун відкрив очі, сумно посміхнувся…

Уже в маєтку Марта згадала: саме такі Джошеві очі бачила вона в чумному кошмарі, коли він виводив її з лабіринту чиєїсь душі.

Душі з убитими Стражами; душі, у якій Джош не міг бути.

Минув майже рік. Життя ввійшло у своє річище, стало таким, як колись, але поступово Марта чимраз більше переконувалася, що з Джозефом діється щось недобре. Запитати прямо вона не наважувалася, а по-злодійському лізти в душу до коханої людини вона заборонила собі давно. Джош був болісно ніжний з нею, він угадував першу-ліпшу її примху, тож Марті часом здавалося, що Мовчун живе так, немов кожна його мить – остання, немов завтра його чекає ешафот, похмурий кат і прядив’яна мотузка, а отже, вже не буде блакитного неба та довірливих лебедів у ставку, не буде грайливих поглядів удень і палкої пристрасті вночі, не буде її, Марти, і самого Джоша незабаром не стане…

Нарешті Марта не витримала.

Мовчун довго не відповідав, немов заповзявся підтвердити слушність свого прізвиська чи просто не знав, що відповісти на запитання: «Що з тобою, Джоше?»

– Я влип у кепську історію, Марто. І дуже сподіваюся викрутитись. Через тиждень усе вирішиться. Якщо я стану колишнім – розповім тобі все. А якщо ні… Я дам тобі лист, але пообіцяй, що прочитаєш його не раніше, ніж через вісім днів після того, як я не прийду на призначену зустріч, або спалиш наступного четверга, якщо я скажу тобі, що все гаразд. Обіцяєш?

– Обіцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаєш, адже я тобі допомогла тоді…

– Ні, Марто. Злодій повинен уміти самотужки відповідати за свої вчинки. А втім, до чого тут злодійство…

Минув тиждень тяжкого чекання. Обоє намагалися забути про лячну розмову, безоглядно віддавалися одне одному, але десь на споді душі кожен відчував, як над ними купчаться хмари, готові от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою!

Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тільки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так і не зважилася.

Джош примчав додому за півгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, дві пляшки вигроненого бургундського…

– Ну? – викрикнула вона прямо з порога.

– Минулося! Я живий і здоровий, ти – теж. То давай відзначимо це! – посміхнувся Джош-Мовчун задоволено.

– Тоді розповідай!

– А, потім! – відмахнувся Джош. – Давай не псувати вечір!

І вони не стали псувати цей вечір, потім не стали псувати наступний і ще один… Лист так і залишився на столику нерозкритий і неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку і, проходячи мимо, байдуже сковзала по ній поглядом.

А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечір Марта, яка вже не знаходила собі місця, одержала записку, надіслану з хлопчиськом-посланцем.

«Прощавай, Марто. Я думав, що мені пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночі мені сниться, як ти помираєш від чуми. Я більше не можу бачити тебе вранці живою, знаючи, що вночі спостерігатиму знову до найдрібніших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дійсністю і незабаром збожеволію. Борги треба сплачувати. Ми більше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його – і все зрозумієш. Якщо ж спалила… утім, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто!

Прощавай.

Твій Джош».

В очах у Марти на мить потемніло, їй здалося, що серце зараз не витримає – зупиниться. Потім вона кинулася до скриньки, де зберігався лист, тремтячими пальцями розірвала дебелий вощений папір…

…Півняче Перо дав Джозефові рівно рік. Після чого Мовчун мав повіситися опівночі в занедбаній хижі на виїзді з міста, неподалік від окраїни Гюртеля.

Слуги ледве встигли відкрити ворота, коли Марта на гарячково засідланому жеребцеві, не розбираючи дороги, промчала розкішним баронським парком, топчучи італійські троянди та голландські тюльпани; копита жеребця підривали м’яку чорну землю, розкидали навсібіч пухкі грудки, безжалісно ранили доглянуті клумби й квітники – і тільки вітер здивовано присвиснув услід вершниці, яка зникла за поворотом.

– Божевільна! – з прикрістю й захопленням пробубонів садівник Альберт і, зітхаючи, пішов виправляти завдані Мартою збитки.

9

«Надто пізно!» – немов похоронний подзвін пролунав у Марти в голові гул дзвіниці з церкви Санкт-Марія-Ам-Гештаде. Він сповіщав про північ. Буквально впавши зі спини храпливого коня, жінка кинулася через луку до ледь помітної в темряві чорної плями – до хижі. Неслухняні після шаленої гонитви ноги підгиналися, заплутувалися в густій траві. Марта двічі падала, зачепившись за вузлуваті корені, що казна-звідки й узялися на лузі – а у свідомості, дедалі наростаючи, усе ще відлунював рокітливий дзвін, і

вторило йому з темної хижі безнадійне собаче виття, відлякуючи довколишніх жалких упирів – чи, може, то Марті тільки здалося?..

Вискнули й розчинилися замшілі двері, зависли на одній іржавій петлі, свічка, що горіла в кутку хижі, жбурнула жінці в обличчя рвані відблиски – і Марта побачила: важка колода відкотилася вбік, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно підібраний Джошем у їхньому улюбленому парку біля ставка з лебедями… А над невтішним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ремені тіло людини.

Джозеф.

Вона спізнилася.

Пес почав стрибати навколо Марти з німим благанням в очах – і божевільна, не людська, скоріше, звірина надія кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона підтягла колоду, вилізла на неї, висмикнула з потайних піхов у рукаві Джоша його вузький ніж і одним рухом – лезо був гострим, як бритва, – перерізала ремінь.

Мовчун, як той лантух, упав на долівку, і Марта, утративши рівновагу, впала зверху.

Пропущений через пряжку кінець ременя защипнуло мідним язичком, петля ніяк не хотіла розпускатися, руки Марти тремтіли, Одновухий нестямно вилизував рідне посиніле обличчя з білими плямами очей – чумний кошмар обступив Марту зусібіч і задоволено щирив божевільну пащу.

Цілковита безвихідь.

Найсправжнісінька.

Марті хотілося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навіть на виття – повіситися тут-таки, на тім же ремені…

Але замість цього, ще сама не розуміючи, що робить, вона відштовхнула пса, взяла в долоні холодіюче обличчя веселого кишенькового злодія, який загинув через неї, і прикипіла поглядом до мертвих очей.

Наступної миті свіча, жалібно блимнувши, узялася кіптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос:

– Ти спізнилася, жінко. Він виконав домовленість. Тепер його душа – моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тіло. Утім, я можу запропонувати тобі доволі вигідну угоду…

Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця – лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки.

О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін…

«Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, – казав Самуїл-баца. – І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!»

Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні – і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою.

Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем ще тоді, в її маренні, в ту мить, коли Мовчун підписав кров’ю диявольський договір, чим зняв охорону власної душі, – о, тепер вона розуміла це! – навколо простяглася схожа на віспяне обличчя рівнина, вона ледь помітно мерехтіла в яскравому місячному світлі, у сивій просторіні бродили примарні тіні, а прямо перед ворітьми лежала оголена людина.

Джош-Мовчун, шалапутний злодій, який обікрав самого себе.

Одним рухом Марта стала поруч і спробувала підвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Він був важкий, невимовно важкий, але Марті якимось дивом пощастило взяти неживе тіло на руки; в очах потемніло – чи, може, навколо справді запанувала ніч?! – і Марта незграбно ступнула до відчинених воріт. Джошеві ноги волочилися по землі; кров безугаву стугоніла в скронях, але жінка закусила губу й зробила ще один крок.

І тоді пролунав голос.

Той самий.

Тільки в ньому вже не було глузування – лише подив та якась зачаєна непевність.

– Він мій, жінко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш…

Крок.

– Стій!

Ще один.

– Хто ти?!

Ніколи… ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайці!..

Прости, батьку Самуїле!

Прости…

Он вони, ворота.

Он… вони.

І тут Марта відчула, як зовсім поруч з її плечем у Джошеве горло вп’ялися чиїсь міцні пальці. Тіло на руках жінки здригнулося й захрипіло, приростаючи до неї, як нерозривно зв’язана з матір’ю дитина до пологів; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навіть не встигла злякатися. Джоша повільно, але невблаганно відривали від неї, відривали разом зі шкірою – з їхньою спільною шкірою! – і Марта закричала від болю та відчаю, зубами вчепилася в чужі пітні пальці на душі її коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звір, – і в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота.

Оглушливе ревіння потрясло Всесвіт – немов кричало саме пекло, яке вивертали навиворіт. Нелюдський зойк нелюдського болю навалювався з усіх боків, давив, туманив свідомість, застеляв очі кривавою завісою. Марта, оглухла та осліпла від цього крику та від своєї дивовижної ноші, уже не мала сил підвестися, тож вона поповзла, як повзе кішка з перебитим хребтом, чіпляючись за пожухлу траву, – туди, куди вів її інстинкт, виплеканий строгим батьком Самуїлом, додому, до себе, бо Джош був усе-таки з нею, вона не віддала його Великому Здрайці зі скрадливим голосом та жадібними пальцями, не віддала, а отже, тепер усе буде…

Ні.

Не буде.

Тягар чужої душі все-таки був їй не до снаги. Марта вже майже добралася до власного тіла, наполовину втягшися в нього, як черепаха в панцир, несподівано відчула зовсім поруч щось живе, тепле, воно скиглило, прагло їй допомогти – але невидима пуповина між нею та Мовчуном обірвалася; непритомніючи, Марта з останніх сил потяглася до щирого живого тепла й відчула, як Мовчунова душа розриває її та йде геть, падає в цей теплий колодязь, що гостинно промениться лагідним добрим світлом…

Вона ніколи не народжувала.

Тому не знала, на що це схоже.

Здається, вона отямилася майже відразу. Тіло боліло, наче Марта справді тягла на собі Джоша, у роті відчувався солонуватий присмак крові з прокушеної губи. У кутку хтось хрипко стогнав, видно, теж приходив до тями.

«Джош?!» – надія спалахнула й згасла. Тіло Джозефа Воложа лежало поряд, мертве, заклякле й порожнє. А в кутку… у кутку приходив до тями Великий Здрайця! Свічка немилосердно чадила, але морок трохи розтанув, і стало видно силует худого чоловіка: він стояв навколішках і витирав обличчя своїм беретом. Марта насилу примусила себе встати, похитнулася, непевно ступила до дверей. Щось вологе м’яко тицьнулося їй у руку, Марта ледь не скрикнула, але відразу збагнула, що то – собачий ніс. Вона машинально нагнулася, щоб попестити пса по голові, побачила, як судомно стискається горло Одновухого, як болісно клекоче його паща, ніби пес хоче заговорити, хоче, але не може… лапи його розповзалися, як у щойно народженого щеняти, – і божевільний здогад холодним лезом прохромив Мартину душу.

– Джоше, за мною! Ходімо! – коротко наказала вона й на ватяних ногах пішла-побігла до коня, що мирно пасся на луці. Треба було поспішати, поки Великий Здрайця не отямився остаточно. Схоже, ТАМ йому теж добряче дісталося.

Услід жінці та собаці летів стогін упереміш із захопленими прокльонами.

10

Вони залишили Відень на світанку, потайки, як злодії. Та вони, власне, злодіями й були. Марта не знала, куди вони вирушили, але якийсь інстинкт погнав її на північний схід, через рівнини Словаччини, угорський Ліптов і далі – уздовж лівого рукава Чорного Дунайця до Нижніх Татрів.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Пся крев – досл. «собача кров» (польська лайка).

2

У шістнадцятому столітті в Польщі, а пізніше в Речі Посполитій, було скасовано дворянські титули (князь, граф тощо), але вони зберігалися в традиційних мовних формах та у неформальному спілкуванні).

3

Здрайця – по-польському те саме, що й давньоєврейське «Сатан», тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець.

4

Гуралі – вільні горці Підгалля, чий побут у рідних горах був схожий на побут запорозьких козаків.

5

Ксьондз – священнослужитель.

6

Трейтор (англ.) – зрадник.