- -
- 100%
- +
Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнір вимер.
– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злі – вони гостріше бачать, а добрі – сліпі! Ґвеніль його щойно під чужий удар підставив, для перевірки Майстерності Контролю, а цей Ріг Мейланьський… Добренькі ми всі, Наставнику, аж по руків’я добренькі, не перевчити нас!..
І – ледь чутно в поновленому гомоні – чийсь скрипливий смішок.
3
…Зіпсували настрій, мерзотники! Ледве Вчителеві зопалу Бесіду не запропонував… І не те щоб я його остерігався чи щось інше – такого й перемогти почесно, і програти йому не соромно – а просто ніяково на турнірному полі сперечатися й Бесіди випадкові затівати.
І з ким? Із Дитячим Учителем роду Абу-Салімів?! Не вистачало ще з блазнем на майданчик вийти, на втіху всьому Кабіру… Розслабився, називається! Завівся з першого змаху, як учора кутий…
– Гей, Єдинороже! Оглух, чи що?!
Зовсім поруч ударили в землю кінські копита, подув вітру приніс запах звіриного поту й шкіряної збруї, і збоку від мене зринув Місячний Кван-до, устромивши в землю наконечник основи ратища.
Здавалося, миршавий і жилавий Придаток у юхтовій куртці по пояс і штанях з добре вистібаної тканини, гарцюючи на погано об’їждженому коні, вчепився з переляку за стовбур самотнього кипариса – у якого замість крони помилково виросло величезне лезо з товстим шпичастим обухом.
– Мейланцю, куди ти подівся? Тебе на твоєму майданчику вже давно чекають! Твій вихід! Ґвеніль кривому дворучникові поступився, всі тебе шукають…
Ось лише скільки себе в Кабірі пам’ятаю, завжди у Квана Придатки дрібні…
Що? Що він сказав?!
Те, що Ґвеніль умудрився-таки програти заїжджому Но-дачі, одразу відтіснило на задній план решту думок.
– Як поступився? В чому?!
– Аж у кінці… Їх спершу, щойно ти пішов, на Майстерність Контролю тричі перевіряли – і все чудово! Біля гранітної плити, біля натягнутої струни, біля бичачого міхура – обидва, б’ючи з усього розмаху, впритул зупинялися! Відтак по палаючій свічці зрубали – знову рівні… ґніт зняли, свічка стоїть. А тоді гість запропонував цвяхи в повітря кидати. Ото Ґвен на другому цвяхові й зрізався!..
Захоплений Кван усе говорив і говорив, докладно оповідаючи подробиці змагання в рубці, але я вже не слухав його, піймавши себе на дивному й неприємному відчутті. Дуже дивному й дуже неприємному.
Після клятих слів блазня Ґвенілева поразка почала набувати для мене доволі несподіваного забарвлення. Чи справді досвідчений еспадон поступився в рубці, нарвавшись на вправнішого Звитяжця, чи ховається тут якийсь таємний намір? Ото і в Абу-Салімів він найпалкіше турнір обстоював, попри Шешезове попередження й мої слова…
Стій, Єдинороже, не дурій… Ґвеніль, може, і найгучніший був, але все ж твій голос останній виявився, останній і вирішальний! І хто, як не ти сам, хвилину тому стверджував, що віриш еспадонові, як собі?!
Вірю. Так. І в Тьмяних вірю. І в те, що марення це все – теж вірю. І в те, що Тьмяними не одразу стають. І…
Ох, якось багато різної віри на одного Єдинорога!
І Придатка на вулиці Сом-Рукха, навпіл розрубаного, теж сам бачив. Уперше в житті таке бачив – але розумію, що в принципі багато хто зі Звитяжців на це здатний. Той же, скажімо, Кван чи ятаган Шешез… Тільки я ж не вчора кований! Кван, звичайно, будь-якого Придатка запросто розпанахав би – але не такий після Кванового леза вигляд був! І після Шешезового не такий…
А я або Заррахід – нам проткнути простіше, хоча ми й рубати можемо.
Дворучний там був, Тьмяний або ще який – але дворучний, за звичками й ударом… і він Шамшера ан-Імра ламав.
Щоб тобі ґарду сточили, Уламку тупорилий! До чого довів… у друзях сумніваюся, думаю про казна що, смикатися незабаром почну…
– То що – дощу чекатимеш із безхмарного неба?! – обурився Кван, лягаючи поперек кінської холки. – Доганяй!
І я послав Придатка Чена слідом за конем. Бігцем.
Щоб погані думки з себе вивітрити.
4
…Шум трибун віддалився, розпливлися туманом постаті тих, хто юрбився біля майданчика – і ми залишилися сам на сам.
Я і Но-дачі.
Фінальні турнірні Бесіди – не місце для дозвільних міркувань або самокопання. Не місце й не час. У ці недовгі миті власне буття переживається особливо гостро, і впору розсікти світ гордим вигуком: «Я є!» Воістину мали рацію древні, кажучи, що в таку мить «лише меч сам стоїть спокійно під небом!..»
Під небом, у якому так само самотньо спалахнув промінь Но-дачі, припиняючи всі зайві нитки роздумів, які ще тягнулися в мені.
Ні, це був уже не той чемно самовпевнений Звитяжець, якого зовсім недавно підводив до мене Ґвеніль. Тепер він був уважний і обережний, тепер його Придаток був босоніж і міцно тримав руків’я обома руками, підносячи величезний клинок Но-дачі над головою, немов збираючись простромити хмару.
Там він і завмер, цей дворучний, що подобався мені все більше й більше, завмер дивним шпилем над нерухомим храмом його Придатка.
У Кабірі такі вступи до Бесід були рідкістю – але я ж виріс не в Кабірі! І тому чудово знав, що непорушність Но-дачі була свого роду викликом, який можна було приймати або не приймати.
Я прийняв.
Тримаючись на відстані, яка робила неможливим удар без попереднього підходу, я вислизнув із піхов і повільно провів праву руку Придатка Чена по дузі вниз, назад і вгору, вказавши вістрям на обличчя Придатка Но-дачі. Потім я внутрішньо напружився – і Придаток Чен виставив уперед порожню ліву руку, одночасно піднімаючи ліву ногу так, щоб коліно опинилося майже біля підборіддя.
І напроти кам’яного храму з гострою банею застигла в танці статуя птаха Фен із розправленими крильми, праве з яких було вдвічі довше від лівого й блищало на сонці.
Тривале стояння на одній нозі значно складніше й утомливіше, ніж на двох – як стояв Придаток Но-дачі – але я не припускав і тіні сумніву у висліді. Занадто часто ми стояли ось так у себе в дворі, поклавши на підняте коліно Придатка Чена піалу з гарячим вином, і я вже геть-чисто забув ті часи, коли вино розхлюпувалося.
Мовчали онімілі трибуни, сонце неспішно рухалося небосхилом від зеніту до заходу, росли наші тіні на землі – а ми все стояли, і лише коли шпиль над храмом злегка здригнувся й похитнувся, я дозволив птахові Чену переможно сплеснути крильми й стати на обидві ноги.
Після чого на мене напала дворучна блискавка.
Ухиляючись від першого зіткнення й розриваючи дистанцію до відносно безпечної, я вже розумів, що Но-дачі діятиме дуже рішуче. Програвши змагання на непорушність і пам’ятаючи про розрізані ремінці сандалій, він не дозволить собі нічого суперечливого, нічого зайвого, нічого…
Що ж, я був радий за нього. За нього й за себе.
Отже, настав час для того, що було родинним умінням прямих мечів Дан Ґ’єнів. Час для того, за що я й вирізняв рід Анкорів Вейських, віддаючи перевагу їм перед будь-якими іншими Придатками.
Придаток Но-дачі стрімко стрибнув уперед, сам Но-дачі зметнувся над його правим плечем – і на мить зупинився, не розуміючи, що відбувається.
Придаток Чен сміявся. Він сміявся радісно й щиро, а тоді простягнув порожню ліву руку перед себе й узявся обмацувати повітря, немов намагався знайти щось невидиме нікому, крім нього.
І намацав.
…Но-дачі не рухався з місця, і кінчик його клинка посмикувався у сторожкому нетерпінні.
Пальці Придатка Чена побарабанили по знову ж таки невидимій полиці й зімкнулися, утворюючи розірване кільце – немовби в них опинилася круглобока філіжанка.
…Босі ноги Придатка Но-дачі нетерпляче переступили на місці, підминаючи хрустку траву, але сам Но-дачі не змінив своєї позиції.
Я опустився до землі в геть розслабленій позиції, мало не впираючись вістрям у камінчик, який казна-чому тут опинився.
…І Но-дачі, не витримавши, ударив.
Він ударив прудко, наче кобра, що нападає, він був упевнений в успіхові і, демонструючи найвищу для дворучника Майстерність Контролю, зупинився точнісінько впритул до голови Придатка Чена, який усе ще сміявся.
Вірніше, впритул до того місця, де щойно була голова Придатка Чена. Бо Придаток Чен одночасно з ударом підніс безтілесну філіжанку до губ і відхилився назад, вливаючи в себе її вміст. Так, що голова його відсунулася якраз на чверть довжини клинка Но-дачі, і цього цілком вистачило.
У той же час Придаток Чен ніяково махнув правою рукою, утримуючи рівновагу – а в цій правій руці зовсім випадково був я. І мій клинок легко вперся в пахвову западину Придатка Но-дачі.
У Бесідах Звитяжців, особливо у турнірному фіналі, судді не потрібні. Тому Но-дачі зрозумів усе, що повинен був зрозуміти. Зрозумів – і вдарив на всю довжину клинка, скорочуючи дистанцію до безвихідної й тримаючись і далі на рівні голови мого Придатка. І мені навіть здалося, що цього разу Но-дачі міг би й не встигнути зупинитися – хоча, звичайно, таке могло лише приверзтися.
Та вміст невидимої філіжанки вдарив у голову Придатка Чена швидше, ніж розсерджений невдачею дворучний меч.
І Придаток Чен упав на коліна. П’яні Придатки погано тримаються на ногах – ото він і не втримався. А я недбало полоскотав живіт Придатка Но-дачі і втомлено ліг на плече Придатка Чена.
Здивований Но-дачі повів свого Придатка назад, намагаючись розібратися в тому, що відбувається, але Придаток Чен хрипло закричав, протестуючи – і кинувся вслід, збираючись продовжити.
Знову вдарила з неба в землю слабко вигнута блискавка Но-дачі – і знову марно.
Придаток Чен не зумів довести перекид до кінця, незграбно завалившись на землю ще в середині перекату, і Но-дачі встромився в землю на півклинка лівіше.
Я по дорозі зачепив босу п’яту Придатка Но-дачі – і раптом зупинився, вражений несподіваним здогадом.
Но-дачі встромився в землю. Але він не міг цього зробити! Не міг! Він же припускав, що в цьому місці виявиться Придаток Чен… І, отже, мусив зупинитися вище, над тілом, а не в ньому!
Не можна думати під час Бесід. Не можна…
– Вибач, – свиснув Но-дачі, різко опускаючись майже впритул до вершечка мого руків’я. – Мені справді жаль…
І я відчув, що пальці, які стискали мене, вмирають.
Ні.
Уже мертві.
А поруч упирався в багряну траву обрубком правої руки Придаток Чен, і німе питання билося в його тверезих очах.
– Ти ж… ти ж не Тьмяний?! – це було все, що міг прошептати я, непритомніючи від мертвої хватки закляклих пальців.
– Вибач…
– Скоріше, Но! Не барися!.. – пролунав зовсім поруч дивно знайомий скрипливий голос, і я ще встиг побачити трійцю однаковісіньких Звитяжців, коротких і схожих на тризубець без ратища; і всі троє розміщалися за поясом худого незграбного Придатка… вони звали Но-дачі, кваплячи його, не даючи мені договорити, довідатися, зрозуміти – чому?!
А потім я перестав їх бачити – і дворучного Но-дачі, і кинджали-тризубці з однаковими голосами, і сонце, тьмяне й гаряче, як…
Бо прийшла темрява.
Постскриптум
…А трибуни спочатку нічого не зрозуміли.
Коли веселий Чен Анкор, наслідний ван Мейланя, починає, як зазвичай, вдавати п’яного, і легкий прямий меч у його руці снує проворніше від голки в пальцях найкращої вишивальниці Кабіра, глядачі на трибунах завмирають від захвату, і хто може встежити за непередбачуваністю рухів усмішливого Чена, зрозуміти справжню причину, повірити в небувале?!
А тих, хто зміг устежити, хто зумів зрозуміти, хто готовий був повірити – на жаль, не виявилося їх у перших рядах юрби, яка врешті кинулася на поле… захльоснула їх рокітливою хвилею, зім’яла й розметала врізнобіч. Тим і страшна юрба, що тонеш у ній, розчиняєшся, і не прорватися тобі, не встигнути, навіть якщо й бачиш ти більше від інших, і пекучий гнів клекоче у твоїх грудях, як розлютований вогонь у ковальському горні!..
Десь у гущі людського виру оглушливо свистів над головами гігантський еспадон у потужній руці Фальґрима Білявого, лорда Лоулезького, і зичне ревіння жителя півночі ледь не перекривало багатоголосся юрби:
– Пустіть! Пустіть мене до нього! Та пустіть же!..
І не було зрозуміло, до кого саме рветься шалений Фальґрим – до мимовільної жертви чи слідом за катом, що втікає.
Мчав від східних майданчиків неосідланий буланий трьохліток, на якому, наче безвусий хлопчина-пастух, пригнувся до кінської шиї сам емір Кабіра Дауд Абу-Салім, і кривий ятаган при його боці безжально бив тварину по крупу, кваплячи, підстьобуючи, женучи…
Вужем прослизала між здавленими тілами біла туніка Діомеда з Кімени, і серповидний клинок-махайра невідступно стежив за смаглявим і гнучким Діомедом, уписуючись у ледь помітні просвіти, розсовуючи людей, що штовхаються, допомагаючи кіменцеві протиснутися хоч на крок… хоч на півкроку…
І стояла аж угорі на західних трибунах біля центрального входу геть заскочена дівчина в чорному костюмі для верхової їзди. А поруч із нею, ледь нахилившись до киплячого турнірного поля, що нагадувало зверху кратер розбудженого вулкана, стояла висока піка з безліччю зазубрених гілочок на ратищі.
Шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чибетів і Вовча Мітла встигли повернутися з гірського плато Малого Хакасу якраз до кінця турніру – і мало про що промовляло їм побачене юрбище.
Але першими до Чена Анкора, що стікав кров’ю поруч зі спадковим мечем і шматком власної плоті, встигли двоє. Суворий дворецький Анкорів на ім’я Кос ан-Танья, на перев’язі якого схвильовано розгойдувався вузький есток із крученою ґардою; і один з наближених еміра Дауда – чи блазень, чи радник, чи одне й інше відразу, – якого всі знали як Друдла Муздрого.
Дворецький Кос ан-Танья спішно перетягав покалічену Ченову руку біля ліктя шнуром від чиїхось піхов, а приосадкуватий блазень-радник Друдл усе дивився крізь біснувату юрбу, доки не опустив у безсилому розпачі маленький, гострий, як бритва, ятаган і гранований тупий клинок із самотньою пелюсткою товстої ґарди.
І цього разу нікому й на думку не спало засміятися.
А коли божевільний океан юрби почав поступово дробитися на краплі окремих особистостей, усі зрозуміли, отямлюючись і роззираючись, – пізно. Пізно виправдуватися, пізно шукати винуватих і карати зловмисників, бо всі винуваті й нікого карати.
Спізнилися кабірці.
– Пустіть… пустіть мене до нього, – тихо прошепотів Фальґрим Білявий, і скорботно поникнув гігант-еспадон у його руці.
Ніколи не пробачить собі Ґвеніль сьогоднішнього програшу в рубці…
Частина II
Людина меча
…Розрубає повітря він умлівічЧервоний спалах – вогненний меч.У грізні дні напружених січВидовжується меч.Адже для гарту його неспроста —Настільки гаряча у нього сталь —Забракло холодних струмків,Пересохло безліч струмків!У чреві дракона побувши, мечВерхівку гори зносить із пліч,А якщо кинеш його у траву —Горить трава, чорніє як ніч…МанасРозділ 4
1
Біль.
Біль повзе від ліктя вниз по передпліччю, жаром стікає в п’ясть і виливається вогненним потоком із кінчиків онімілих пальців. Потім біль повільно відступає, посміюючись – адже боліти вже нічому. Немає пальців, немає кисті, немає частини правого передпліччя.
Нічого цього більше немає.
Усе залишилося там, на турнірному майданчику – і досі у мене в очах мерехтить оте райдужне півколо, яким на мить стало лезо вигнутого дворучного меча. Тоді я ще не встиг зрозуміти, що сталося – лише відчув, як моя права рука стала незвично короткою й неслухняною.
І небо, небо над головою мого суперника… воно сліпо хитнулося, метнувши сонячний диск кудись убік, коли я спробував знайти точку опори…
І не зміг.
Болю ще не було – він прийде незабаром, але не одразу – і ось я з подивом дивлюся то на людину з великим мечем на плечі, що швидко віддаляється, то на чиюсь п’ясть правої руки, яка чомусь стискає руків’я мого – мого! – Єдинорога, який валяється поруч. Чому мій меч лежить у траві? Чому ці пальці вчепилися в чужий для них меч, як павук у тріпотливу здобич – чому вони теж лежать на траві?
Чому зелена трава так швидко стає червона?!.
А потім нарешті приходить біль, і в мене темніє в очах…
…Скільки ж часу минуло відтоді? Тиждень? Місяць? Рік? Століття?.. Не пам’ятаю. Час зупинився, життя розсічене мерехтливим півколом, і все сховалося за мрячною завісою забуття й байдужості.
І біль.
Біль у руці, якої немає.
Як мені жити далі? І чи варто – жити?
Погляд мій мимоволі спрямовується в той куток, де на різьбленій лакованій підставці, привезеній іще моїм прадідом з Мейланя, спочиває спадкоємний ніж кусунгобу. Його я втримаю й у лівій руці. Його я втримаю й у зубах. Бо кусунгобу – не для турнірів і парадних виходів у люди. Це пропуск Анкорів Вейських на той світ. Один короткий рух зліва направо або знизу вгору…
Я встав із ліжка. Похитнувся. Устояв.
І довго дивився на ніж, розглядаючи потьмяніле від часу, але все ще гостре лезо. Відтак повільно простягнув руку.
Ліву.
Руків’я, покрите кістяними пластинками, зручно лягло в долоню. Занадто зручно. Я підкинув кусунгобу й піймав його клинком до себе. Сонячний промінь сковзнув по сталі, і ніж немов усміхнувся, підморгуючи й дражнячи мене: «То що, хлопче, зважився? Тоді ти будеш перший з Анкорів! Я вже зачекався…»
Я задумливо похитав ніж у долоні.
– Доведеться тобі ще почекати, приятелю, – невесело усміхнувся я у відповідь, акуратно кладучи кусунгобу на місце.
Ніж розчаровано дзвякнув.
І підбадьорливою луною відгукнувся із протилежної стіни мій Єдиноріг. Протяг, чи що?..
Корячись якомусь неясному пориву, я перетнув залу і зняв меч зі стіни. Прямий меч Дан Ґ’єн. Родинний клинок. Частина мене самого.
Тримати меч у лівій руці було трохи незвично. Ану спробуємо… тим паче, що тіло мене слухається погано, але все ж слухається.
На перший раз я повільно почав із найпростішого. «Веселка, що простромлює хмари» у мене вийшла доволі стерпно, на «Синьому драконі, що залишає печеру» я двічі запнувся й зупинився посеред танцю, важко дихаючи. Звичайно, посилені заняття багато що виправлять, заново відшліфувовують рухи, але…
Мені й так було доволі кепсько, щоб намагатися обманювати самого себе. Сторонньому глядачеві мої рухи могли здатися майже колишніми, але щось було не так. Щось невловиме, настільки тонке, що його неможливо було передати словами. І я відчував, що це, швидше за все, не вдасться повернути жодними самокатуваннями.
Хоча, може, справа в моєму пригніченому настрої?
Я хапався за соломинку.
Я ще раз виконав «Веселку…», потім одразу перейшов до дуже складних «Голок дикобраза», зім’яв усі переходи між круговими змахами, до болю в яснах стиснув зуби й ривком пішов на подвійний випад «Хвіст, що злітає,» з одночасним падінням…
У дверях беззвучно зринув мій дворецький Кос ан-Танья і застиг на порозі, не бажаючи мене переривати. Однак я перервався сам. І зробив це з хворобливою поспішністю. Я не хотів, щоб Кос бачив мій убогий «Хвіст, що злітає», який розсипався на «голки»… Ото він і не побачив. Або побачив, але вдав, ніби не побачив. І що, Чене Анкоре, наступник ван Мейланя, тобі від цього легше? Ні. Мені від цього – важче. Хоча, здавалося б, далі нікуди.
– До вас гість, Вищий Чене.
– Хто?
Чи до гостей мені?!
– Шляхетна пані Ак-Нінчі, хис-чахси з роду Чибетеїв.
По моєму, лише Кос ан-Танья, з його повагою до будь-яких традицій, міг навчитися без запинки вимовляти повне ім’я тієї, яку я давно називав дитячим коротким ім’ям Чин. Кос та ще родичі й земляки Чин із порослих лісом передгір’їв Хакаса, зрештою, їм те сам бог велів, хоча бога їхнього звуть так, що навіть Кос язиком подавиться…
Ні, мені не стало веселіше від того, що прийшла Чин. Чен і Чин – так полюбляли жартувати близько знайомі з нами кабірці. То й що, Чене-каліко, усміхнися й відповідай бадьоро й спокійно, як личить вихованій людині!..
– Запроси шляхетну пані.
Кос відійшов убік, і майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замість різьбленої рами була дверна пройма.
Чорний обтислий костюм для верхової їзди зі срібним вишиттям на грудях і рукавах лише підкреслював гнучкість її фігури (багато хто в Кабірі вважав би її надміру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендітні плечі, а непокірні пасма на лобі були перехоплені тонким обручем із білого металу без звичайних розеток із камінцями – лише ледь помітне різьблення текло по обручу, і мова цього різьблення була древніша від численних мов, якими говорили, писали й співали в еміраті й довколишніх землях.
Найдорожчий самоцвіт міг лише применшити цінність цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеїв із Малого Хакаса; і найдорожча сукня не додала б маленькій Чин ані грана зачарування.
І не сперечайтеся зі мною! Однаково я не буду вас слухати. Закохані й дурні – безнадійні, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…
Погляд зелених очей Чин із тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моїй руці й, навіть не встигнувши зміркувати, що рука – ліва, тривога в її очах змінилася радісною усмішкою.
А я непомітно сховав куксу правої руки за спину.
– Я рада вітати вас, Вищий Чене, і подвійно рада бачити вас на ногах і здоровим, судячи з оголеного меча.
Вона переступила поріг і знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмінну Вовчу Мітлу – немов інстинктивно відгороджуючись нею від мене й від того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.
– І я радий вам, шляхетна пані Ак-Нінчі, – уклонився я у відповідь, намагаючись триматися до неї лівим боком. І, помовчавши, додав:
– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емірат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навіть корчячись на крижаній Горі Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш наді мною у Західний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеїда?
– Як я на еміра Дауда, – усміхнулася Чин і акуратно поставила свою Мітлу в збройовий куток для гостей.
А я, сам не знаю чому, опустив поруч із її пікою Єдинорога без піхов – хоча зазвичай мій меч висів зовсім в іншому місці, трохи оддалік.
Усюдисущий Кос уже встиг за лічені секунди накрити легкий стіл, із вигадливим безладом розставивши таці з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, дві піали з найтоншої порцеляни, – у дверях зринув було хтось зі слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, і слугу як вітром здуло, – а тепер мій чуйний і чудовий дворецький ставив на центр стола керамічний чайничок із підігрітим вином.
Білим, ліоським – судячи із запаху. Цікаво, коли це він устиг його підігріти, не виходячи з зали? І камін геть холодний…
– Що нового в Кабірі? – запитав я, безуспішно намагаючись узяти чайничок правою рукою.
Усмішка повільно сповзла з губ Чин. Я помітив, що вона старається не дивитися на мою покалічену руку, але, проти волі, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксі – і тоді пальці дівчини судорожно стискалися у тверді кулачки.
І біль, біль, що пливе в зелених хвилях її очей – не мій біль, чужий, але краще б – мій…
Я взяв клятий чайничок лівою рукою й ніяково розлив паруюче вино в піали, трохи проливши на скатертину. Гарячі краплі розпливлися, утворивши потворні плями.
За цей час Чин отямилася й навіть змогла заговорити.
– О, Кабір – велике й галасливе місто. У ньому відбувається стільки нового, що про половину дізнаєшся лише тоді, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цікавить, Чене?
Звісно, делікатна Чин постаралася відповісти якомога ухильніше й безтурботніше. Що ж, яке питання, така й відповідь…
– Мене цікавить, чи знайшли чоловіка, який…
Я теж мимоволі глянув на свій обрубок і перевів погляд у куток, де розташувалися Вовча Мітла і Єдиноріг. Чомусь вид зброї не заспокоїв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена піка.
Усе було не так.
– Він… – Чин запнулася й поспішно надпила зі своєї піали. – Він зник. Мені Фальґрим і Діомед розповідали, а метушню на турнірі я й сама бачила, лише не розуміла нічого. Але знайшлися люди, які начебто помітили схожого чоловіка в каравані, що йшов у Мейлань…
Вона раптом різко замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Так, певно, мені справді не варто було цього знати.
Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.
– Після його… е-е-е… його втечі в місті більше не траплялося нічого незвичайного? – якомога спокійніше поцікавився я.
Прокляття, увесь час доводиться стежити за своїми руками…
Чин насупилася й міцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.
– Трьох людей убито і двох поранено за останні два тижні. Поранені описали двох… – вона довго не могла дібрати слова, так і не знайшла його й тихо закінчила. – Але їх так і не виявили.