Снулль вампіра Реджінальда
- -
- 100%
- +
Капрал, а він мав честь командувати ескортом, який дав собі волю, без суперечки погоджувався уговкати підлеглих. Він вислуховував прохання скарбівничого й зі старанністю досвідченого служаки уточнював: що саме заборонити? Співати хором із паном венатором? Чи співати можна, але не про жінок? Чи про жінок, але романтичніше? Єсть відставити про пісні! Що ще? Заборонити образливі коментарі? І жестикуляцію на вашу високоповажну адресу? Гаразд. Заборонити парі? Виконаємо. Чи парі залишити, але не на гроші? Обмежити розмір ставок? Не дзенькати монетами поблизу карети?
Що? Не пити стільки горілки?
Не дихати у вікно перегаром?
Ви звір, пане…
Пумпернікель проганяв капрала геть і втішався квадратними рівняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академії Малого Інспектруму, припустився ганебної похибки в розрахунках. Втіха від подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втіха?! Ох ти, рахівнику…
Неминучий жах поїздки, пом’якшений дбайливістю магів на одну дванадцяту!
Ага, от і нічліг під відкритим небом.
Приїхали.
* * *За пагорбами протягся південний кордон Брокенгарцького курфюршества.
Приблизно там само, якщо вірити очам, сідало сонце.
Здавалося, велетень Прессікаель, блукаючи, ліг відпочити й перекинув келих із вином. Густий багрянець, наскрізь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраєм, щоб незабаром стекти у володіння Нижньої Мами. Серпик молодого місяця, білястий і боязкий, дерся на вершини дубівветеранів, рятуючись від кривавої повені. Вітер ніс прохолоду, – він летів на мереживних крилах від вигину Вестфалиці – ріки невеличкої, з численними перекатами, але щедрої на червону рибу-горбунку.
Співали птахи.
Тріскотіли цвіркуни.
Мовчали гвардійці.
– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологові, потай хитнувши головою убік скарбівничого. – Ладен побитися об заклад – він щасливий!
Венатор не помилився. І справді, якби хтось сказав – та хоч і сам Едвард II! – Августові Пумпернікелю, що настане день, коли він забуде про невигоди дороги… Скарбівничий розсміявся би невдасі-віщувальникові у вічі. А оце зараз терзався би тим необачним сміхом та докорами сумління.
Забувши про муку стомленого черева й натовчені сідниці, дихаючи на повні груди, він сидів біля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полі, нітрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зірки: гілчасті, гранчасті, блискотливі…
Зірок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.
– Небес відкрилась глибина,І зорі сяють в ній довіку, —Немає тій глибині днаЙ зіркам ясним немає ліку.Фортунат наблизився до Пумпернікеля, на ходу цитуючи куплет із раннього Меморандуму:
– Зіркам, юначе, немає ліку, а глибині – дна…
– Як це – ліку немає? – не відводячи погляду від неба, здивувався скарбівничий.
Уперше стало ясно, що він, по суті, ще дуже молодий.
– У цю мить, не зійти нам із цього місця, добре видно дві тисячі чотириста тридцять вісім зірок. Плюсмінус три зірки. Думаю, коли припусти наявність похибки на видимий астрал, на природні явища, які заважають вільному огляду, а також узяти до уваги, що більша половина видимих наших діамантів перебуває нижче обрію, і ми не можемо споглядати всю компанію одночасно…
Він на мить замислився, наморщив чоло.
– Вісім тисяч чотириста сімдесят дев’ять зірок! – вигукнув скарбівничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях…
Радісний, піднесений і сяючий Август Пумпернікель підхопився.
– Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зіркам у вічі! Я певен, що тоді їхня кількість, доступна посиленому магією зору, досягне…
Ще мить роздумів.
– Сімдесяти секстиліонів! О, дожити б!
Мисливець на демонів не спромігся на відповідь. Будьяке слово пролунало би блюзнірством і руйнувало б захоплення – таємниче, високе, недоступне простому магові вищої кваліфікації. Сімдесят секстиліонів? Він, який не боявся зустрічей із буйними дітьми Нижньої Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, він здригнувся від двох слів, що означали нечувану кількість.
– Зірок без ліку, глибині – дна, – глузливо проспівав скарбівничий, демонструючи цілком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примітивного обчислення?
– Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов другові на допомогу.
– Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орієнтувальник?
– Поет. Штабс-секретар Ложі Силаботоніків, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, між іншим, піїт…
Пумпернікель бридливо наморщив брови:
– Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезія – жалюгідна подоба арифметики! Найпростіша числова основа: ямб, дактиль, трибрахій… тьху ти, як пак його?.. амфібрахій! У нас в академії говорили: в поети йдуть ті, кому не вистачило уяви для математики!
Він узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити!
І раптом скис. Сів на колишнє місце, згорбився, накинув на плечі вовняний плед. Немов піднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зірки.
– Добродії, вам буває страшно?
На щастя, хоробрі гвардійці були заклопотані власними справами. Інакше вони неодмінно поцінували би дивовижність Пумпернікелевої репліки. Чи буває нам страшно? Хіба страх буває? Страх накочує, приходить, охоплює…
Обидва маги кивнули без коментарів.
Так, мовляв, буває.
– Безпричинний? Ірреальний?
– Усілякий, – відповіли маги.
– Але такий, що страшнішого не буває?
– Такий – теж.
Скарбівничий зітхнув із полегшенням.
– А я думав, що це тільки в мене… Хочете, розповім?
* * *Смутна повість Августа Пумпернікеля, розказана плутано тихим голосом при беззаперечному співчутті всіх слухачів
У всьому минулому винуваті зірки.
Уперше жахливий сон наснився Августові Пумпернікелю за рік до закінчення Академії. Готуючись до іспиту з теорії небезпечних наближень, він настільки поринув у медитацію, що не помітив, як заснув. І перше, що побачив юнак у тім сні, були зірки.
Він перебував у приміщенні без даху. Зоряний пил безборонно сипався в зал, де арифмети: скопці, керівники кафедр і студіозусивипускники – насолоджувалися гармонією чисел. О, тут панував справжній бенкет розуму! Відкинувшись у застелених килимами ложах, упавши на волохаті звірині шкури, часом освіжаючи себе яблуками та збадьорюючись вином, товариство дозволяло собі найвишуканіші у світі задоволення.
Одні шалено бавилися скалярними й векторними величинами. Другі, впавши в екстаз, віддавалися стохастичній апроксимації. Треті, регочучи, мінімізували функціонал середнього ризику. Декотрі ретельно користувалися інтерполяційними поліномами, інші – вирощували дерева рішень, в усій їхній просторовій і тимчасовій складності.
Словом, снився рай.
Мовчазні служники снували поміж ложами, розносячи досконало білий папір, жовтуватий пергамент і кремовий папірус із цукрового очерету. Від чорнильницьневиливайок млосно пахло розарієм, скрипіли пера, записувалися формули й рівняння, яким ще не було рівних, – корінь добували з усього сущого, чудовий квадратний корінь, чий смак солодкий до млості, а плоди ароматні!
І раптом зоряний пил над головами перетворився на руку велетня.
Волохата, могутня рука опускалася дедалі нижче. Було добре видно, як виграють атлетичні м’язи, бугруються під шкірою. Густо поросле волоссям передпліччя могло розчавити всіх, що зібралися. У вузлуватих пальцях велетень стискав крейду, затесану, як долото.
– О! – злякано вигукнув юнак.
– О! – заволали згодні з Пумпернікелем бенкетуючі.
Але то був ще не найстрашніший жах.
У міру того, як наближалася каральна десниця, стіни залу почали мінятися. Ще мить тому були всуціль списані цифрами, сполученими знаками множення та ділення, чисельниками й знаменниками – картина, кращої за яку годі й шукати в межах освоєного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стіни смоляними патьоками.
Згасли світильники.
Засичали ґноти в лампадах.
Крізь непроглядну темінь – лише зірки мерехтіли над головами та світилася крейда в дивовижній руці! – арифмети тремтіли, з’юрмившись у центрі зали. Вони прагли ввійти в заспокійливу медитацію, бо помічали, що найпростіші формули їм більше не підвладні. Плюс збився, мінус затинався, а за дужки не вдавалося винести навіть сміття з хати.
Ділення на нуль! – і то не викликало колишньої огиди.
Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стінах. На кожній заяріло по троє слів: палаючих, пломінких. Август Пумпернікель не знав мови, у лоні якої народилися ці слова, але зміст їхній був йому безперечно ясний.
Більше нічого рахувати.
Більше нема чого обчислювати.
Більше ні до чого додавати й віднімати, множити й ділити, бо шлях від умови до розв’язку пройдено відтепер та навіки, а нових шляхів нікому прокладати.
Підсумок підбито.
– О!
От і все, що залишилося від гармонії.
Стогін переляканих істот.
Юнак тремтів, благаючи смерті. Йому здавалося, що він потрапив на останні сторінки підручника, туди, де чекають безжальні вбивці – відповіді на питання, і страшнішого фіналу він не міг придумати.
Слова на стінах догоріли й погасли.
Лише ворушилася над головою рука велетня.
* * *– Я прокинувся від холодного поту, панове.
Скарбівничий узяв із рук гвардійця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч із собою і взяв чашу з вином. Зазвичай помірний, він одним духом випив півкелиха й лише після цього звів очі на співрозмовників.
Ні, маги не сміялися.
Пумпернікель був вельми вдячний їм за це.
– Декому я розповів про той сон, – хлопець утяг голову в плечі, немовби в темному піднебессі вже намітився контур велетенської долоні. – Дехто зрозумів, дехто приховав посмішку або знизав плечима. Що ж, кожному своє. Додам тільки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка підбиває підсумок. Перший, але не останній. Незабаром я помітив: якщо розповісти про видіння кому-небудь, воно втікає від мене. Спасибі, сьогодні я матиму спокійну ніч.
Знайомий гвардієць приніс ще дві миски й стосик коржів. Потім вояк повернувся до ескорту біля багаття, і його хрипкий баритон приєднався до виспівування хором пісеньки «Миленька С’ю».
– Скільки вам тоді було років? – запитав мисливець на демонів.
– Вісімнадцять.
– На п’ять років старший за мене…
– У якому розумінні?
Венатор посміхнувся.
– У розумінні дня зустрічі з великим страхом. Мені було тринадцять… Певен, мій страх такий самий смішний, як і ваш. І такий же страшний. Вони часто ходять плічопліч: смішне та страшне. Ми просто вдаємо, що розрізняємо їх, цих братівблизнюків.
– Ти нічого мені про це не розповідав! – зауважив Матіас Кручек, наминаючи печеню. – А я, між іншим, твій друг дитинства!
– Що тут розповідати?.. Втім, гаразд. Слухай.
Спогади Фортуната Цвяха, викладені зі стриманою іронією – найкращим захистом від страхіть дитинства
Три роки навчання в найкращого у світі венатора – це огого!
Уважай, диплом з відзнакою – в кишені.
Час – до діла.
Жаль, Гарпагон Понурий, наставник юного Фортуната, цілковито відповів своєму прізвиську. Адже є такі люди, з яких зайвого доброго слова не вичавиш. Із Гарпагона, страховиська всіх інферналів, ні доброго, ні лихого, ні нейтрального – жодного слова не вичавлювалося без особливої потреби. Хоча з друзями й колегами венатор бував цілком говіркий.
Зате з учнем…
День народження тринадцятилітній учень зустрів, як звичайно, – серед тиші й на самоті: стирав пил із товстелезних гримуарів, мив закіптюжені реторти, полірував жезли – символи влади – та товкмачив, щоб од зубів одскакувала, чинну класифікацію демонів за Триєру-Лапфурделем:
– Дев’ятий чин – спокусники й злозичливці; восьмий чин – обвинувачі та спостерігачі, сьомий чин – сіячі розбратів; шостий чин – посудини беззаконня… Ні, посудини – це третій! А шостий… Лжечудодії? Карателі? А, згадав: шостий чин – повітровладці, що напроваджують заразу!
Попереду бовваніли ще три класифікації – планетарна, за родом занять та за ділянками впливу. Слово честі, хотілося взяти за чемери мудрих класифікаторів, які живого демона, мабуть, й у вічі не бачили – та надавати їм, як слід, ще й коліном під зад на остаток!
Ми – мисливці чи жалюгідні зубряки?
Слід зауважити, що Фортунат «живого демона» теж поки що не бачив. Тільки самохідні опудала в залі для навчальних поєдинків. Ну, картинки не беруться до уваги. На картинках будь-який дурень…
«І коли був малим, – підказала пам’ять. – Пам’ятаєш, ти сидів на огорожі, Матті ховався за кущем жасмину, а купа фіолетового гною на ваших очах зжерла фокстер’єра Шумка? Ти тоді ані краплі не злякався».
А зараз – і поготів, відповів на згадку Фортунат. Жменя «пекучих голок» із рукава, шістнадцяте закляття Вінера в контроктаві… Голос, щоправда, тільки почав ламатися. З контроктавою – кепсько. Але бойова мобілізація ресурсів – і півень басом закукурікає! Лівою рукою – помах Трьох Лекал, із краплинним скиданням…
Захопившись, він зобразив Три Лекала й ледь не розбив улюблену вчителеву реторту. С переляку забувши, що Гарпагона немає вдома, юнак забубонів уголос класифікацію за ділянками впливу:
– Смерть – ваалберити й бабаели; ненависть – андраси та агаліарепти; таємниці – піфони й делепітори…
«Доведи! – пам’ять поступилася місцем гордині. У внутрішньому голосі почувся дзенькіт металу й грім овацій. – Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, він тільки й чекає, коли ж я нарешті зроблю це самотужки. А що? Я б на його місці поводився точнісінько так само. На словах забороняв би навіть до опудала зайвий раз підходити, а на ділі – випробовував учня бездіяльністю. Перевіряв би: маруда чи путній чоловік? Буду слухняний – впродовж усього життя поліруватиму жезли…»
О, солодке видиво! Тихий, покірний, мов ягнятко, делепітор у путах уклоняється вчителеві, котрий повернувся, – і розповідає, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цілком заслужив на заохочення. О, спокуса серця!
Розхвильований Фортунат розгорнув гримуар, якого тримав у руках.
– Інгредієнти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яниці…
П’ять хвилин – і все було зібрано якнайкращим чином.
– Захист за Нексусом: пентаграма з відтятими другим і п’ятим променями, три німбус-смолоскипи, коло з морської солі, товчений нефрит, бубонці До Юрга…
Ще п’ять хвилин – на установку захисту.
«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася підленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобі, мисливцю!»
– Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволі починало проникати крізь оболонки світу. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кілґен…
Тріщина розітнула повітря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипів. Зеленавий димок став схожий на рідке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелі. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькіт бубонців став гучніший – тепер він голкою вгвинчувався в мозок.
Розширившись, тріщина перетворилася на вузький портал.
У глибині, серцем у рані, пульсувала геєна.
А посеред пастки стояв…
О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нізащо не зумів би впоратися.
– Я так і думав, – тужно прорік викликаний, копнувши ногою найближчий німбус-смолоскип. – Сіль, бубонці, самохід… Захист за Нексусом – відмінно. Виклик за Мерлем – задовільно. Поведінка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолітка, по філейних частинах…
Риторичне запитання.
Зрозуміло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домі стоїть діжка з ропою та лозини, вимочені саме для таких випадків.
* * *– Звідки ж я знав, – розвів руками венатор, коли слухачі відреготалися, – що Гарпагон усі виклики з дому замкнув на собі? Бар’єр «Сім лих», із «тріскачкою». Кого хочеш клич, хоч самого Вічного Мандрівця – один біс… Ні, теперто я його розумію. А тоді… Він мені сідниці так розмалював – куди тому художникові Пельцлеру! Тиждень спав на животі!
Скарбівничий подався вперед:
– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазі: злякалися появи наставника?
Крива посмішка послужила йому відповіддю.
– Ні, пане. Під страхом я мав на увазі зовсім інше. Адже портал був справжній. І геєна – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвіночок… От, виходить, я й побачив навіч: яке воно, пекло. У щілинку підглянув. Кричав потім ночами. Слізьми вмивався. Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові…
Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем.
Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався.
– Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав – від зубів одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите – донині…
Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.
– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смішно, еге ж?
– У мене теж сон, – замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.
Венатор зітхнув.
– Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.
Приватдемонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонів.
– Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свій страх, панове.
Від іншого багаття до них поспішав капрал із теплими плащами.
CAPUT III
у якому герої прибувають до славного міста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернікель захоплюється, Матіас Кручек спростовує постулат, і всі беруться за виконання своїх обов’язків
– Ідилія, – резюмував Кручек.
Він дивився з вершини пагорба на місто, що розкинулося внизу. Мета поїздки тішила зір. Місто було не таке вже й мале, хоча здавалося іграшковим, мало не льодяниковим. Стіни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчасті башточки з бійницями та червоними ковпаками були схожі на капелюшки підосичників. Спиці вузьких вуличок радіально розходилися від центральної площі-маточини з будівлею ратуші на ній. Строката мозаїка дахів, труби, вітродуви у вигляді рибок чи носатих диваків, зграї голубів…
Скарбівничий повчально підняв палець.
– Гармонія – в доцільності й порядку.
– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрізь. Від стічних канав сморід, прислужники ледачі, в готелі кишма клопів. А вечорами – п’яні бійки та шляхетні дуелі, які мало чим відрізняються…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.