Жага до життя: Золотий жук, Останній листок, Дари волхвів, Зоряний хлопчик, Чарівна крамниця

Але незабаром, зібравшись з силами, він рушив далі, охоплений новим страхом. Тепер він боявся вже не смерті від нестачі їжі, але був одержимий жахливою думкою, що звірі розірвуть його раніше, ніж голод виснажить останню частку його життєвої сили. Навколо бродили вовки. Їх виття чулося звідусіль, наповнюючи повітря загрозою; від цієї загрози, в своєму божевіллі, яке починається, він слабо відмахувався руками – немов відштовхував від себе тент намету, який напинає вітер.

Вовки раз у раз наближалися по двоє і по троє, перетинаючи шлях, яким він йшов. Але вони все ж трималися від нього на достатній відстані – мабуть, їх було небагато. Вони звикли полювати на карібу, який чинить мало опору, і з побоюванням ставилися до людини – дивної тварині, що ступає на задніх ногах і здатної, можливо, захищатися кігтьми і зубами.

До вечора він дійшов до місця, де лежали кістки, недавно залишені вовками. Їх здобиччю був молодий карібу – годину тому він був ще живий. Подорожній оглянув кістки, начисто обгризені і вилизані, рожеві – клітинна тканина, мабуть, ще не відмерла. Невже і він перетвориться на таку купу кісток до кінця дня? Так ось що таке життя?! Померти – хіба це не означає заснути? У смерті є велике заспокоєння і мир. Так чому ж він не хоче померти?

Але він не довго філософствував. Він присів на моху, висмоктуючи з кісток соки, які ще збереглися в клітинах. Солодкий смак м'яса, тонкий і невловимий, як спогад, дратував його. Ламаючи зуби, він почав розгризати кістки, потім став розбивати кістки каменем і витолок їх на порох, який проковтнув. Поспіхом він ударив себе по пальцях і дивувався, чому не відчуває болю.

А потім настали жахливі дні зі снігом і дощем. Він не знав вже, коли влаштовує стоянку і коли знімається з табору. Йшов він і ночами, і вдень, відпочивав скрізь, де йому траплялося падати; і коли життя знову спалахувало, повз далі. Свідомо він вже не боровся. Життя – саме життя, що не бажало вмирати – штовхало його вперед. Він вже більше не страждав. Його нерви притупилися, оніміли, а в свідомості пропливали моторошні видіння і солодкі сни.

На ходу він смоктав і жував стовчені кістки карібу, які зібрав і забрав з собою. Він не переходив більше через пагорби і ущелини, але машинально йшов уздовж великого потоку, що протікав низом широкої і неглибокої долини. Але він не бачив ні води, ні долини. Він нічого не сприймав, крім своїх видінь. Душа і тіло його ніби йшли – вірніше, повзли поруч, – залишаючись роз'єднаними і пов'язаними однією тонкою ниткою.

Він прокинувся цілком свідомим, горілиць на виступі скелі. Сонце яскраво сяяло. Неподалік чулася хода карібу. В мізку його мерехтіли непевні спогади про дощ, вітер і сніг, але він не знав – боровся з бурею два дні, або два тижні.

Він лежав деякий час без руху, відігріваючи на сонці своє виснажене тіло. Хороший день, думав він. Можливо, йому вдасться визначити своє місцезнаходження? Під ним, внизу, текла широка і спокійна річка. Він не знав її і був здивований. Повільно простежив він поглядом її течію, звивисті вигини між пустельними, голими пагорбами; пагорби ці виглядали більш оголеними і низькими, ніж ті, що він бачив раніше. Повільно і уважно, без збудження і навіть без звичайного інтересу він стежив за течією цієї незнайомої річки і побачив, що вона вливається в яскраве і блискуче море. Це не справило на нього особливого враження. Галюцинація або міраж, подумав він, – найімовірніше, галюцинація – наслідок його пригніченого душевного стану! І немов на підтвердження, він побачив корабель, що стояв на якорі у відкритому морі. На мить він закрив очі і потім знову розкрив. Дивно – видіння не зникало! Але як раніше він знав, що не могло бути набоїв в порожньому патроннику рушниці, так і тепер був упевнений щодо примарності моря: кораблів в серці пустелі бути не могло. І раптом він почув за собою дивне сопіння ніби задушливий кашель. Повільно, дуже повільно, ледь рухаючись від слабкості і задубіння, він перекинувся на іншу сторону. Поблизу нічого не було видно, але він терпляче чекав. Знову пролунали сопіння і кашель, і в декількох десятках кроків він побачив між двома скелями сіру голову вовка. Гострі вуха його, однак, не стояли піднятими вгору, як зазвичай у вовків, очі виглядали каламутними і налилися кров'ю, а голова понуро і безнадійно була опущена. Тварина весь час блимала на сонячному світлі і здавалася хворою. У той час як він на нього дивився, він знову засопів і закашляв.

«Це, принаймні, – дійсність», – подумав він і повернувся в інший бік, щоб переконатися, що галюцинації вже немає. Але море все ще блищало далеко, і корабель було чітко видно. «Невже це справді дійсність?» Він закрив очі і деякий час розмірковував. І раптом зрозумів. Він йшов не на північ, а на схід, йдучи від річки Дізи, рухаючись в напрямку Долини Мідних Рудників. Цей широкий і повільний потік – Мідна Річка. Мерехтливе море – Льодовитий океан. Корабель – китоловне судно, що зайшло далеко на схід з гирла річки Маккензі. Воно стояло на якорі в затоці Коронації.

Він згадав карту, яку побачив колись в конторі Компанії Гудзонова затоки, і все стало для нього ясним і зрозумілим.

Він звернувся до справ, які не терпить зволікань. Обмотки виявилися зношеними, і ноги його перетворилися на безформні шматки м'яса. Ковдру він вже втратив; рушниці і ножа теж не було. Він втратив десь шапку з пачкою сірників в підкладці. Але сірники на його грудях збереглися сухими в тютюновому кисеті і в пакеті з вощеного паперу. Він подивився на годинник. Він показував чотири години і все ще йшли. Очевидно, він їх машинально заводив.

Спокій і холоднокровність не полишали його. Незважаючи на надзвичайну слабкість, болю він не відчував. І голодний він не був. Думка про їжу не особливо його турбувала, і свідомості він не втрачав. Відірвавши матерію штанів знизу до колін, він обмотав її навколо ніг. Якимось чином йому вдалося зберегти жерстяний казанок. Він усвідомлював, що у нього поереду важкий шлях до корабля, і вирішив спершу напитися гарячої води.

Його рухи були повільні, і він тремтів, як у лихоманці. Зважившись встати, щоб йти збирати сухий мох, він виявив, що не може піднятися. Він повторив спробу – так само безуспішно – і потім задовольнявся тим, що поповз на руках і ногах. Довелося проповзти повз хворого вовка. Тварина неохоче відсунулася, облизуючи губи ослаблим язиком. Він зауважив, що язик цей був не червоний, як зазвичай, а жовто-бурий і покритий якимось сухим нальотом.

Випивши казанок гарячої води, подорожній знайшов, що може не тільки стояти, але навіть рухатися – втім, так, як міг би пересуватися і вмираючий. Вже щохвилини він був змушений відпочивати. Його хода була слабкою і невірною, і його рухи схожі на рухи хворого вовка. Йшов він повільно, і коли темрява приховала мерехтливе море, виявилося, що за весь день він пройшов тільки чотири милі.

Вночі він не раз чув кашель хворого вовка і мукання оленів.

Він знав, що хворий вовк тягнеться його слідом, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці він побачив звіра, який спостерігав за ним жадібним і голодним поглядом. Звір напівлежав-напівстояв, з хвостом між ногами – як нещасна, кинута собака, – і тремтів від холоду, мляво шкірячи зуби, коли людина хрипко звернулася до нього пошепки.

Зійшло яскраве сонце, і подорожній, хитаючись і падаючи, йшов весь ранок до корабля. Погода була надзвичайна. То було коротке індіанське літо далекої Півночі. Воно могло тривати тиждень і будь-якого дня зникнути.

Після полудня подорожній натрапив слід. Це був слід людини, яка вже не могла йти, а тяглася рачки. Подорожній зрозумів, що це міг бути Білл, але думав про це без особливого інтересу. Він не відчував цікавості, бо давно вже втратив здатність відчувати і переживати по-справжньому. Він став нечутливий до болю. Шлунок і нерви його заснули. Але життя, яке тріпотіло в ньому, невпинно гнало його вперед. Він відчував себе абсолютно виснаженим, але життя не здавалася. Підстьобуваний ним, він продовжував їсти ягоди, ловити пічкурів і пити гарячу воду і з побоюванням стежив за вовком, який чвалав за ним. Скоро слід людини, що тягнувся попереду, присікся, і він натрапив на кілька свіжообгризених людських кісток. Навколо них сирий мох зберіг сліди вовчої зграї, а на моху лежав плаский мішок з лосиної шкіри-точнісінько такий, як і його. Мішок був розірваний гострими зубами. Він підняв його, хоча мішок був занадто важкий. Білл ніс його до кінця! Ха-ха! Ось коли можна було посміятися! Він-залишений позаду – виживає і понесе мішок до мерехтливого моря! Його сміх звучав хрипко і моторошно – подібно карканню ворона. Хворий вовк приєднався до нього похмурим виттям. Але людина раптом замовкла. Як може він сміятися над Біллом, коли це, що лежить тут – Білл? Ці кістки, рожево-білі і чисті – Білл!..

Він відвернувся. Так, звичайно, Білл його кинув. Але все ж він не візьме золота і не буде смоктати його кісток. Втім, подумав він, Білл це зробив би – якби тільки все сталося навпаки.

Він підійшов до калюжі, нахилився над нею, шукаючи пічкурів, і раптом відсмикнув голову, ніби його вжалили. У воді він побачив своє власне відбиття – таке страшне, що він був вражений. У калюжі плескалися три пічкури, але вона була занадто велика, щоб можна було вичерпати з неї воду. Після кількох невдалих спроб зловити їх казанком, він залишив цей намір. Був він такий слабкий, що боявся впасти у воду і потонути. Тому він і не наважувався довіритися річці і продовжувати подорож на якійсь мандрівній колоді, викинутій на піщаний берег.

За цей день відстань між ним і кораблем зменшилася приблизно на три милі. Наступного дня – на дві, бо він уже міг тільки повзти, подібно до того, як повз Білл. В кінці п'ятого дня корабель знаходився ще за сім миль від нього, а він не в змозі був робити більше однієї милі на день. Але індіанське літо все ще трималося, і він продовжував повзти, часом перекочуючись з боку на бік. Весь час за собою він чув кашель і сопіння хворого вовка. Коліна людини перетворилися – так само, як і його ноги, на сире м'ясо – і хоча він загортав їх шматками сорочки, відірваними від її спини, вони залишали за собою на моху і на каменях червоний слід. Раз, обернувшись, він побачив, що вовк жадібно лиже цей кров'яний слід, і він раптом зрозумів, що чекає його, якщо… якщо він не зловить цього звіра! І тоді розігралася одна з найстрашніших трагедій: хвора повзе людина, хворий накульгує вовк – дві живі істоти тягнуться, вмираючі, через пустелю, полюючи один на одного.

Якби вовк був здоровий – мабуть, було б легше. Але думка про те, що він стане за їжу для цієї огидної напівмертвої істоти, була йому противна. Він став розбірливий. Він знову почав галюцинувати, і проблиски свідомості ставали все рідшими і коротшими.

Одного разу він прокинувся від сопіння біля самого його вуха. Вовк ніяково відскочив, втрачаючи рівновагу і падаючи від слабкості. Це було безглуздо, майже смішно, але аж ніяк його не бавило. Втім, він не боявся. Йому було вже не до цього. Але думка його залишалася ясною, і, лежачи, він обмірковував становище. Корабель був не більше як за чотири милі від нього. Він бачив його виразно, протерши очі для того, щоб змахнути туман на них. Він бачив також вітрило невеликого човна, що прорізував воду блискучого моря. Але йому вже не проповзти цих чотирьох миль! Усвідомлення цього давало йому свого роду спокій. Він знав, що не може проповзти навіть і однієї милі. І все ж він пристрасно хотів жити. Було б безглуздо померти після всього того, через що він пройшов! Він не міг примиритися з такою долею. Вмираючи, він відмовлявся померти. То було явне безумство: перебуваючи в пазурах смерті, він кидав їй виклик і вступав з нею в рішучу сутичку!

Він закрив очі і став ретельно збиратися з силами, намагаючись не віддаватися смертельній слабкості, яка поступово охоплювала – подібно наростаючому припливу – всю його істоту. Ця смертельна втома була справді схожа на морський приплив. Вона рухалася, наближалася і поступово затоплювала свідомість. Іноді він відчував себе майже затопленим нею, і йому вдавалося осилювати безпам'ятство тільки моментами. В результаті якогось дивного душевного процесу воля його напружувалася і він міг чинити опір забуттю, яке наздоганяє його.

Терпіння вовка вражало. Але не менш вражаючим було терпіння людини. Протягом половини дня він лежав без руху, борючись із забуттям. Часом томління наростало в ньому, і він знову починав галюцинувати. Але весь час – і наяву і в напівзабутті – він прислухався до хрипкого дихання поблизу себе.

Раптом він перестав його чути. Він повільно прокинувся від сну і відчув, що чийсь язик лиже його руку. Він чекав. Зуби, схопили його тіло, повільно стискалися; тиск їх поступово збільшувався. Вовк напружував останні сили, щоб встромити зуби у здобич, яку він так давно чекав. Але людина теж довго чекала, і укушена рука схопила вовка за щелепу. Повільно – вовк ледь-ледь боровся, а рука слабо його тримала – інша рука теж потягнулася, щоб схопити звіра. За кілька хвилин людина всією своєю вагою перекинулася на звіра. Руки були занадто слабкі, щоб задушити вовка, але він притиснувся обличчям до пухнастого горла, і рот його був повний вовни. За півгодини людина відчула в своєму горлі якийсь теплий струмінь. Це не було приємно… немов розтоплений свинець вливався йому до шлунка. Він ковтав, напружуючи всю свою волю. Потім він перекинувся на спину і заснув.

На борту китобійного судна «Бедфорд» перебувала наукова експедиція. З палуби хтось помітив на березі дивну істоту. Вона рухалася по піску до води. Визначити, що це за істота, члени експедиції не могли і, будучи допитливими, сіли в човен і вирушили до берега. Там вони побачили якусь істоту – щоправда, ще живу, але яку ледь можна було назвати людиною. Сліпе і без свідомості – вона звивалася на землі наче величезний черв'як. Більшість його рухів були безрезультатні, але вона все ж виявляла велику завзятість. Звиваючись і перекочуючись, істота посувалася вперед зі швидкістю приблизно декількох десятків футів на годину.

Три тижні потому чоловік лежав на ліжку китобійного судна «Бедфорд» і зі сльозьми, які струміли змарнілим обличчям, розповідав, хто він і що пережив. Він говорив незв'язно про свою матір, про сонячну місцевість в Південній Каліфорнії, про будинок серед апельсинових гаїв і квітів.

За кілька днів він сидів за столом з вченими і офіцерами корабля. Він насолоджувався видом великої кількості поданих страв, ревниво стежачи за тим, як зникала їжа. Кожен шматок, що з'їдається, він проводжав поглядом, повним глибокого жалю. Його переслідував страх, що запаси провізії вичерпаються. Він був при здоровому глузді, але під час їжі ненавидів цих людей і постійно розпитував кухаря, юнгу, капітана про запаси провізії. Вони його заспокоювали незліченну кількість разів. Але він не вірив і підглядав у комору, щоб упевнитися на власні очі.

Помітили, що людина ця повніє. Він ставав товщім щодня. Вчені качали головами і будували теорії. Вони обмежили його порції за столом, але, незважаючи на це, він все одно товстішав – немов розпухав під своїм одягом.

Матроси сміялися. Вони знали, в чому тут справа. І коли вчені стали за ним стежити, вони теж дізналися. Вони побачили, як він крадеться після сніданку і, подібно жебраку, з простягнутою рукою, просить матроса. Матрос сміється і дає йому шматок морського сухаря. Той жадібно його хапає, милується ним, як скупець золотом, і ховає за пазуху. Те ж він робив і з подачками інших матросів.

Вчені не показали виду. Вони залишили його в спокої, але непомітно оглянули його ліжко. Воно була кругом обкладене сухарями, і в матраці виявилися сухарі, кожен куточок і щілина були забиті крихтами. І однак він був при здоровому глузді. Він тільки вживав заходів проти можливого голодування. Він повинен одужати від цієї нав'язливої ідеї, говорили вчені. І справді, він одужав, раніше навіть, ніж якір «Бедфорда» загримів у бухті Сан-Франциско.