- -
- 100%
- +
Ольга Блик Переводчик
© Віолета Лосєва, 2018
© Ольга Блик, перевод, 2018
ISBN 978-5-4493-9619-8
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Замість передмови
«Економка» («Домроботница») – це повість зі збірника «Мене звати Жаклін. Розповіді з минулого та інші малюнки печальних дам».
Перший переклад українською мовою здійснив Василь Дронь.
Дякую тобі, мій перекладачу, за підтримку, за натхнення і за те, що ти взявся за справу, якою ніколи не займався, і зрозумів навіть те, що було між рядків.
Остаточний переклад здійснила Ольга Блик.
Спасибі тобі, моя дівчинка, за професіоналізм, небайдужість, скрупульозність і любов до української мови.
…За давніх часів, коли копірайтинг ще не звався копірайтінгом, (а про франчайзинг, мерчендайзинг, стрімінг та коучінг взагалі ніхто не чув), я писала просто оповідання та статті.
Зараз схотілося якось елегантно «підрихтувати» їх, прикрасити, зробити більш співзвучними сьогоднішньому дню.
Але… Я ж себе знаю (сподіваюся, що знаю)…
Варто тільки почати, і каменя на камені не залишиться від цих оповідок, які чомусь і для чогось були написані більше десяти років тому…
До того ж немає нічого більш безглуздого, ніж спроба вмістити старі слова у нові форми і навпаки… Все одно що змінювати дату на етикетці…
Це продукти і послуги можна кілька разів перепакувати, а есе і новели – на жаль, ні…
Крім того, мені просто шкода їх… Нехай живуть! Не факт, що з корективами вийде краще…
Це зараз я веду себе більш розважливо, а пишу – легковажно…
Тоді все було навпаки…
Тому…
Нехай в минулому все залишається як є. Його все одно не змінити.
Отже…
ЕКОНОМКА
І
– Елечко, посидь зі мною.
Тамара просить так благально, що я погоджуюсь залишити прибирання і, знявши гумові рукавички, сідаю на краєчок крісла. Вона сидить на веранді, що засипана жовтим кленовим листям, і дивиться вдалину. Коли осінь тільки почалася, я намагалася змітати опале листя, але Семен Михайлович вирішив, що це непотрібно – вони так чудово виглядають на землі??? На веранді і нікому не заважають. І зараз наш будинок та двір просто потопає в листі. Звичайно, коли підуть дощі, їх доведеться прибрати, але, поки що, я милуюся разом з усіма – ми живемо, немов в казці.
Тамара прямо проситься на полотно художника: витягнувши ноги в світло-рожевих штанях, злегка похитуючись у плетеному кріслі, вона курить довгу сигарету, а на обличчі її відображено всі муки світу.
– Як я втомилася від усього цього, – вона киває в бік будинку, – іноді мені хочеться зібрати речі і зникнути кудись, де мене ніхто не знайде.
У мене на язик так і проситься «А що тобі заважає?», але, звичайно, я мовчу. Я розумію, що у багатих теж бувають чорні дні, але не думаю, що грати переді мною мученицю – це доречно.
Можливо, моя думка хибна. Я точно знаю, що живеться їй несолодко, хоча дев'ятсот дев'яносто дев'ять жінок з тисячі, напевно, тільки мріють про таке життя.
– Елечко, скажи, у чому ти знаходиш розраду, коли тобі зовсім погано?
Я не можу сказати, що у мене зовсім немає схильності до самокопання, але Тамарині питання мене просто дратують. Я її не люблю. А відповідати щось потрібно. До того ж, потрібно відповідати так, щоб їй сподобалося. І боронь боже почати суперечку!
Я не люблю її за те, що вона красива і багата. Не люблю, тому що вона може вважати мене прислугою. З іншого боку, якщо приходять гості, і хтось намагається звернути на мене увагу, Тамара називає мене «дівчиною, яка допомагає по господарству». За три тижні роботи тут вона мене жодного разу не образила, жодного разу не зробила зауваження (хоч, звичайно, було за що – я ж не професійна домробітниця, тобто економка).
Спочатку вона мене просто не помічала. А останнім часом у неї стало з'являтися бажання поговорити зі мною відверто, поговорити на особисті теми. Я і сама люблю заглиблюватися в жіночі проблеми, але у випадку з Тамарою я весь час відчуваю її бажання почути від мене слова захоплення або побачити мою заздрість. Напевно, якби я сказала «ох, якби ж мені так», вона почувалася б щасливою. Думаю, що розумію я її теж дуже добре, хоча бажання якось зачепитися в цьому житті у нас з нею закінчилося по-різному. У неї – вдалим заміжжям (правда, її багатому чоловіку, а моєму роботодавцю, скоро виповниться п'ятдесят років). У мене – роботою економкою в їх величезному будинку. Але, в чомусь, ми, напевно, схожі, і вона могла би бути моєю подругою, якби не була тут господинею.
На мою думку, її бажання поговорити зі мною про життя зраджує в ній відсутність справжнього аристократизму – англійський лорд ніколи не став би обговорювати з прислугою своє сімейне життя.
– У тебе буває такий стан, коли тобі зовсім нічого не хочеться? – запитує Тамара.
– Буває, – відповідаю я, розуміючи, що вона не чекає на моє співчуття. Їй хочеться послухати про те, як погано мені, щоб на моєму тлі відчути себе королевою, яка втомилася від вечірок та шанувальників. Якби я була хитрішою, наші стосунки могли б бути теплими. Але, я просто фізично не можу терпіти, коли мене жаліють, тому відповідаю коротко:
– Буває, але рідко.
Насправді це буває досить часто. Та я не хочу робити їй приємно. Тамара зітхає.
– Хочеш соку? – Вона робить ще одну спробу «подружитися».
– Ні, дякую, – відповідаю я і чую, як в кімнаті дзвонить телефон.
Я відповім, – Тамара ліниво встає і, похитуючи стегнами, заходить до будинку. Роль мучениці на сьогодні закінчилася. Я підхоплюю склянку та попільничку і продовжую прибирання.
…Знаходитися в їхній спальні мені якось ніяково, хоч я і маю на це повне право – заходити туди, природно, в денний час. Чомусь мені здається, що це спальня двох людей, які не люблять одне одного. Мені заважає величезне дзеркало навпроти ліжка, розташоване таким чином, що як не повернись, ти все одно побачиш себе. Не думаю, що Семенові Михайловичу в п'ятдесят років так вже хочеться побачити свій далеко вже не юний животик поруч з ідеальними формами Тамари. Напевно, це було її бажання – зробити зі звичайної спальні залу для презентацій. Але я, звичайно, можу помилятися.
Я витираю пил з комода і складаю до шафи випрасувану білизну. Покривало неохайно кинуте на ліжко і мені доводиться його поправити, а заодно і побачити розкішну піжаму, недбало засунуту під подушку. Я не знаю, що робити з цією піжамою – покласти в шафу, скласти на стілець, залишити під подушкою чи кинути в брудну білизну. Попервах я, мабуть, ставила надто багато питань з приводу того, що можна, і що не можна, і, тому, після того, як Семен Михайлович сказав мені «Роби, як вважаєш за потрібне», я приймаю рішення сама. Нехай лежить там, де лежала.
На туалетному столику тисяча флакончиків. Половину назв я навіть не знаю. Мені дуже подобаються Тамарині парфуми – єдине, який змушує мене іноді побути біля неї довше. Я бачу кілька флаконів біля дзеркала і, треба визнати, борюся з бажанням побризкатися парфумами. Але стримуюся. Думаю, що ніхто не помітив би відсутності кількох крапель парфумів, а навіть, якби помітив, вони б навряд чи стали піднімати шум через це, але за три тижні роботи тут, я вже сформулювала для себе декілька принципів, один з яких – не проявляти цікавість і не користуватися чимось без дозволу.
Я оглядаюся і знову бачу себе в дзеркалі на тлі бездоганного порядку в кімнаті. Вони не заходять сюди цілий день, але ввечері, напевно, їм буде приємно. Я намагаюся полюбити свою роботу. Я переконую себе, що працюю для того, щоб людям було приємно зайти в кімнату. Хоча десь в глибині душі, я розумію, що СЛУЖИТИ – це абсолютно не моє, і я ставлюся до своєї роботи з гумором.
Спускаючись сходами я чую розмову Тамари по телефону. Знову ситуація, в якій мені належить розібратися. Я ненавиджу, коли хтось чує мої розмови, навіть якщо це пусті балачки. Я можу повернутися в спальню і почекати там, але я не знаю, як довго вона буде розмовляти. Я можу постояти на сходах і не слухати того, що вона говорить. Я можу пройти повз неї, але не знаю, чи сподобається це їй.
Я вибираю друге і зупиняюся на верхній сходинці. Якщо вона побачить мене тут, вона може подумати, що я підслуховую.
– Завтра я не зможу, – тихо каже Тамара, – тільки якщо з самого ранку. Після обіду у нас гості. Сьогодні? Добре, зараз запишу.
Вона щось пише, притиснувши трубку до плеча, потім вириває листок з блокнота і ховає його в кишеню брюк.
Я починаю спускатися сходами і по її напруженому погляду розумію, що мені не потрібно це було чути. Тамара проводжає мене очима. Я дивлюся на неї одним з найтупіших своїх поглядів і вмикаю пилосос. Мені залишилося прибрати в холі і тоді можна їхати за продуктами.
– Я сьогодні сама поїду в магазин, – заявляє Тамара, – напиши мені список і я все привезу.
Я даю їй повний список того, що потрібно купити, і зітхаю з полегшенням, закриваючи ворота за її яскраво-червоним Вольво. Я люблю їздити за покупками для них, мені подобається ходити по супермаркету і, не думаючи про те, що скільки коштує, купувати найдорожчі і найкрасивіші продукти, але сьогодні мені хочеться, щоб вона швидше поїхала, тому я з радістю поступаюся правом з'їздити в магазин. Вона так рідко де-небудь буває, «бідолашка»!
Я люблю залишатися в цьому будинку одна. Тоді я ходжу кімнатами і уявляю, що це мій власний будинок. Я «розставляю» меблі так, як мені хочеться, я «міняю» жалюзі на портьєри, я «прибираю» з холу вісім з десяти картин, розвішаних на стінах, я «облаштовую» студію замість спальні. У перший день будинок здався мені просто палацом, потім, за старою звичкою, я почала шукати недоліки. Зараз мені здається, що цьому будинку не вистачає турботливої руки- Семен Михайлович їде рано, приїжджає пізно і зайнятий зовсім іншими справами. У Тамари хороший смак, і вона дуже старанно стежить за своїм зовнішнім виглядом і здоров'ям, але у неї немає бажання зробити затишним цей будинок. Я розумію, що я для них- це просто елемент красивого життя. Нагальної потреби тримати економку, так само як і садівника, у них немає.
Мені подобається спостерігати за ними. У Семена Михайловича двоє дітей від першого шлюбу, перша дружина, його ж віку, і купа родичів, які розраховують на його допомогу. Я поки що ні з ким не знайома, але сподіваюся побачити всю цю компанію в суботу на його п'ятдесятиріччя. Мабуть, усіх, крім колишньої дружини. Хоча я не здивуюся, якщо він запросить і її- мені подобається його прагматичний підхід до всього.
Я працюю тут уже три тижні. До цього я кілька років була вчителькою в школі, що, напевно, зіграло вирішальну роль у рішенні Семена Михайловича взяти мене на роботу – він, напевно, сподівається, що Тамара коли-небудь народить дитину. Я додумалася до цього сама, після того, як він довго розмовляв зі мною, розпитуючи що я вмію і знаю.
Так, індустрія підготовки гувернанток та покоївок у нашій країні поки що не розвинена, і, тому багатим людям доводиться підбирати собі персонал серед зубожілої інтелігенції, до якої належу і я.
ІІ
Тамара повертається години через три збуджена, весела, немов рукою зняло смуток, який був удень. Ми разом дістаємо покупки з багажника, і вона щебече без угаву.
– Я купила новий гель для душу, зараз покажу.
Я з цікавістю розглядаю покупки, тягну все на кухню і починаю розкладати по поличках і шафках.
Мені подобається, коли у Тамари гарний настрій, але в холі я знову бачу її в сльозах. Вона стоїть біля дзеркала і тремтячими руками намагається прикурити. Мені хочеться запитати її просто «чого ридаєш?», Але, дотримуючись нейтралітету, я ввічливо киваю їй і проходжу знову до кухні. Тамара з тих людей, які люблять плакати «на публіку». З мене, наприклад, не видавиш і сльозинки, якщо поруч хтось є. Не розумію, як можна виставляти напоказ свої переживання, не кажучи вже про сльози.
– Елю, якби ти знала, як мені все набридло, – Тамара заходить на кухню, сідає за стіл і наливає дві чашки кави.
– Ви чимось засмучені? – питаю я.
– Сідай, вип’ємо кавусі, – запрошує вона і шепоче, – мене тут всі ненавидять.
– Хто? – Я теж переходжу на шепіт.
– Всі! – Тамара зривається на крик.
– Семен Михайлович вас дуже любить, це видно, – обережно кажу я.
– Я втомилася від такої любові. Він подарував себе всім. Їм усім від нього щось потрібно. На мене він не має часу. Я не можу сидіти вдома цілими днями… Я не для того виходила заміж, щоб сидіти вдома і дивитися в стінку. Мені нікуди одягнутися пристойно. Він нікуди мене не водить…
– Напевно, він працює, – м'яко помічаю я.
– Звичайно, працю-ю-ює, – передражнює вона, – тільки коли щось потрібно Ніці або Вадиму, то у нього завжди знаходиться час для них.
Ніка і Вадим – це діти Семена Михайловича від першого шлюбу.
– Це ж діти, – кажу я.
– Ну то й що? Я ж не проти того, щоб вони тут жили! – обурюється Тамара.
Я дипломатично мовчу, думаю, що навіть якби Тамара і була проти, на рішення Семена Михайловича це ніяк би не вплинуло.
– Тим більше, – продовжує Тамара, – Вадиму вже дев'ятнадцять. І він не дитина. Я пропонувала Семенчику, щоб він купив Вадику квартиру, а Ніка могла б жити зі своєю матір'ю!
Якась фальш відчувається в її тоні, голосі, словах. Мені здається, що її пропозиції з приводу того, де жити дітям, не зустрінуть розуміння у Семена Михайловича. І Тамара це прекрасно знає. Але для мене вона продовжує грати роль капризної красуні.
– Він встигає все. Зустрітися з Аллою, хоча бачить Бог, їй це не потрібно. Поговорити з Вадимом, посидіти з Нікою. І тільки до мене черга доходить востаннє, – Тамара розуміє, що фраза вийшла не надто красивою і швидко додає, – Про мене він не турбується.
Можливо, я несправедлива до Тамари, але мені її не шкода. Все, що вона говорить, звучить якось неприродньо. Що я повинна відповідати? Знову плести солодку маячню про те, як він її любить? Я сумніваюся, що Тамара зможе оцінити Семена Михайловича, який зумів досягти успіху в житті і зберегти нормальні стосунки зі своєю колишньою сім'єю. Я розумію, що Тамарі не подобається його рішення про те, що діти будуть жити з батьком. Їй набагато краще було, коли Ніка і Вадим жили зі своєю матір'ю. Але тепер – і Тамара про це знає – Алла їде до Франції – «Навіщо їй Франція, цій старій бабі?», А «діточки» будуть жити з татом.
Тамара ще раз схлипує і закурює чергову сигарету.
– Вони мене всі ненавидять, – повторює вона вже більш спокійно.
– Ну що ви, – кажу я, – просто до цього потрібно звикнути, – у нього є сім'я і з цим нічого не поробиш.
– Його сім'я – це я, – переконує мене Тамара, і я розумію, що мені краще взагалі мовчати. Бо ж розмовам не буде кінця, – Я ж не проти того, щоб він спілкувався з дітьми…
За вікном кухні догоряє теплий осінній день. Я витираю стола і прощаюся з Тамарою. Вона дивиться на мене, як на людину, яка не здатна зрозуміти всіх її переживань. Але я – суцільна нейтральність. Тамара зітхає і йде. Листя продовжує падати, беззвучно опускаючись на ледь зігріту осіннім сонечком землю. Мені подобається тиша навколо.
…Я прислухаюся до себе… Не можу позбутися відчуття, що зробила крок назад. Все ж радянське виховання зробило свою справу – сфера обслуговування це сфера обслуговування. Хоча, по суті, чим відрізняється робота економки від роботи, наприклад, перекладача? Можна сказати, моя робота навіть більш творча. Але все одно… щось тисне. Відчуття того, що це явище тимчасове, не проходить. Напевно, я ніколи не зрозумію, як можна бути економкою все життя…
Я приходжу до Сергійка. Це мій старий друг. Захоплення психологією сприяло тому, що він опинився в повному андеграунді – працює сторожем, а у вільний від роботи час здійснює свої експерименти. Коли я приходжу до нього, він змушує мене пройти крізь «енергетичну рамку» – це конструкція, що нагадує турнікет в аеропорту, через який проходять пасажири і який дзвенить з приводу і без.
Я не кидаю дружбу з Сергійком, хоча сприймати його висновки з кожним разом стає все тяжче. Перш ніж влаштуватися на роботу до Семена Михайловича, я зайшла до нього і отримала відповідь:
– Сьогодні ти – це 28 відсотків злості, 40 відсотків розгубленості і 32 відсотки протесту.
Зазвичай, після того, як людина проходить через його енергетичну рамку, Сергійко кидається до свого комп'ютера. Нікому, крім нього, не дозволяється заглядати в екран. Тобто кожен повинен сприймати його слова як істину і не сумніватися.
Іноді він змушує постояти в рамці довше. І тоді можна почути його бурмотіння:
– Прибрати сумніви… Додати впевненості в собі… Позбавитися від забобонів…
Потрібно сказати, що у більшості колишніх друзів Сергійка його захоплення викликає посмішку або роздратування. Та й друзів у нього не так вже й багато. Сергійко ображається. Я приховую посмішку і, тому удостоююся честі бути оціненою за всіма параметрами.
Тиждень тому у мене було 12 відсотків радості та 12 відсотків відчаю. На моє запитання, як таке можливо, Сергійко легко відповідає:
– Так буває завжди. Радість не може бути безмежною. Людина, що складається з однієї радості – це не жива людина. У тебе такого, думаю, просто не може бути.
– Чому?
– Тому, що ти бачиш те, що відбувається навколо. Ти ніколи не помічала?
Сергійко заглиблюється в розпитування. На жаль, я починаю згадувати випадки, коли чуже горе псувало мені настрій на кілька днів, знецінюючи мої успіхи – старенька в магазині, яка перераховує копійки на тремтячій долоні, дитина, якій не вистачило грошей на морозиво, дівчинка, яка відстала від екскурсійного автобуса…
– Ось бачиш? – каже Сергійко, – і це не випадково. Грань між нормою і відхиленням дуже хитка. Та й хто має право встановлювати норми?
Я не завжди розумію те, про що він говорить. Але іноді, беручи участь у дослідженнях, я бачу, що деякі його думки дійсно підтверджуються різними життєвими ситуаціями.
– Добре, – кажу я, – радість і прикрощі – це зрозуміло. Радість і смуток – це теж, в якійсь мірі, сумісно. Але радість і відчай? Як таке може бути?
– Вони у тебе знаходяться на різних полюсах, – пояснює Сергій, – і те й інше займає менше чверті твоєї свідомості… Між ними – область переходу…
– А що в ній?
– Над цим ще треба попрацювати, – відповідає мій друг і порадник.
Він довго дивиться у свій комп'ютер, і я тихо залишаю його квартиру. Я знаю, що його не можна відволікати під час роботи.
Я завжди вважала себе людиною, яка викладає думки на папері набагато успішніше, ніж в усній формі. Саме тому, в той час коли я опинилася в цьому будинку – не надто близько до інтелектуальної праці – я і вирішила занотовувати все, що відбувається в родині, яка найняла мене на роботу, і, якій я розраховую служити вірою і правдою до того часу, доки мені не набридне витирати їхній пил, купувати для них продукти, мити місця загального користування і посміхатися усім підряд, незважаючи на те, який настрій у мене на даний момент.
…Причина моєї появи у цій родині надто вже прозаїчна – після розлучення з чоловіком я опинилася у нього «в боргу» і борг цей потрібно виплатити протягом найближчого року, інакше доведеться продавати квартиру і половину від виручених грошей віддавати йому. Після розлучення я опинилася перед вибором – працювати, як і раніше, вчителькою в школі з перспективою в один прекрасний день бути виставленої на вулицю з власної квартири або йти заробляти гроші будь-яким способом. Природно, я вибрала друге, а добрі друзі допомогли мені влаштуватися на не надто престижну, але добре оплачувану роботу.
Платить мені Семен Михайлович – прекрасна людина, яку я дуже поважаю за те, що він за три тижні спілкування жодного разу не продемонстрував мені, що я – прислуга, і навіть висловив своє захоплення тим фактом, що я, молода жінка, не «приклеїлася» до чергового мачо, який міг би вирішити мої проблеми, а сама заробляю собі на життя. У глибині моєї душі жевріє надія, що коли-небудь Семен Михайлович побачить у мені не тільки вміння догоджати йому і його родині, але і певні ділові якості. Побачить і запросить попрацювати в його фірмі. Але це, звичайно, лише мрії.
Семен Михайлович керує великою компанією, вдома буває вкрай рідко і зовні нагадує класичного бізнесмена – сивий, імпозантний, у випрасуваному костюмі, суворий і небагатослівний. Він, мабуть, добре знає ціну собі, та й усім іншим теж. Він в міру любить себе, багато читає і добре знає справу, якою займається. У нього тонкі губи і сітка зморшок під очима – напевно, в молодості він любив посміхатися, поки життя і статус не змусили його бути серйозним. Він невисокий і накачаний, наскільки можна бути накачаним в п'ятдесят років. По його фігурі видно, що за нею ретельно стежать.
Від першого шлюбу у нього двоє дітей: Ніка і Вадим. Його першу дружину я бачила тільки раз, та й то поспіхом, коли вона приїжджала до нього в новий будинок і навіть не подивилася в мій бік. Тепер я розумію, що не представляю для неї ніякої небезпеки – його друга дружина, Тамара, є каменем спотикання у стосунках між ними.
Аллі вже далеко за сорок, і це добре видно. Вона модно вдягнута і ретельно зачесана, але туфлі на низьких підборах і простора блуза зверху дорогих брюк показують, що вона вже більше піклується про те, щоб їй було зручно. Риси обличчя у неї дрібні та приємні. Вона інтелігентна й пихата, як і належить бути дружині (навіть колишній!) процвітаючого бізнесмена.
За деякими зауваженнями садівника я зрозуміла, що з Аллою Семен Михайлович прожив двадцять років, і вона була з ним поруч, «пліч-о-пліч» весь час, поки він проходив період становлення, робив помилки, виправляв їх і пробивався нагору. Вона була йому вірною подругою багато років і – це ще більш прикро – як тільки він став на ноги, їй довелося відступити, тому що з'явилася Тамара – істота красива, манірна та ефектна. Вона витіснила сім'ю з серця Семена Михайловича дуже швидко. Мало того, він не просто закрутив роман з нею, а розлучився з Аллою і одружився на Тамарі.
Як я зрозуміла, саме для життя з Тамарою Семен Михайлович і купив цей величезний будинок. Але через кілька місяців після розлучення нестямна від горя Алла знайшла собі роботу у Франції (Тамара вважає, що не без допомоги колишнього чоловіка) і, вирішила, що діти на час її відсутності повинні переїхати до Семена Михайловича.
Наш будинок – я не можу позбавитися від звички називати його «нашим» – розташований у лісі, в 12 кілометрах від міста. Це сучасний двоповерховий котедж. Навколо будинку – кілька плодових дерев, живопліт, вимощені цеглою доріжки і прозорий осінній ліс. У будинку все дуже новеньке, красиве і дороге – на кухні блиск і срібло, у вітальні благородна напівтемрява, у спальнях – тиша і кругом – багатство, багатство і ще раз БАГАТСТВО. Навіть туалетний папір у них якийсь особливий – незвично м'який і з картинками.
Думаю, Тамара теж не звикла до подібної розкоші – іноді я бачу її, коли вона розглядає ту чи іншу штучку. Я роблю два висновки – по-перше, вона теж не з «багатеньких», і, по-друге, вона не брала участі у створенні цього будинку.
З розповідей садівника, а також з деяких зауважень Тамари і фотографій, я зробила висновок: Ніці тринадцять років і це звичайна худенька, нічим не примітна, дівчинка з довгим попелястим волоссям і стандартними для її віку примхами. Я сподіваюся побачити її на святкуванні ювілею Семена Михайловича, і ще я сподіваюся, що вона не стане командувати мною.
Про Вадима поки нічого сказати не можу. На фотографіях, які мені показувала Тамара, це дев'ятнадцятирічний солодкавий красень з маленькими чорними вусиками і байдужою усмішкою. Тамара так наполегливо намагалася мені навіяти думку про те, яким монстром є Вадим, що я мимоволі, відчуваю до нього щось на зразок симпатії. Якщо він так не подобається Тамарі, то я не виключаю, що ми з ним знайдемо спільну мову.
Завтра вони приїжджають до нашого будинку. Ніка з Аллою відпочивали на Майорці і сьогодні повинні були прилетіти. Вадим з Італії прилетів тиждень тому, але до нас не заїхав жодного разу.
Завтра я їх побачу, а післязавтра Семену Михайловичу виповнюється п'ятдесят, і мені хочеться, щоб перше свято в цьому будинку запам'яталося їм усім. Я постараюся.
ІII
Восьма година ранку. Я під'їжджаю до будинку. Моя старенька машинка їде повільно, але я вмію радіти дрібницям – осінь, тепле сонечко, радіо «Шансон». Що не кажи, дорога – як у казці! У мене є робота, яка у всьому світі вважається не менш престижною, ніж всі інші, у мене є новий костюм, який я одягла сьогодні перший раз, у мене сьогодні перша зарплата, яка, я сподіваюся, допоможе мені змиритися з моєю роботою. Я знаю, що це не назавжди.