Про військове мистецтво

Переходжу тепер до римського способу набору легіонів. Вступаючи на посаду, консули, на яких було покладено військову справу, починали з упорядкування свого війська (кожному з них ввірялися зазвичай два легіони, набрані з римських громадян, і які становили основу їхньої військової сили) і призначали для цієї мети на кожен легіон по шість, а всього двадцять чотири військових трибуни, вони виконували ті ж обов’язки, що виконують тепер наші батальйонні командири.

Потім вони збирали всіх римських громадян, здатних носити зброю, і розподіляли трибунів за легіонами. Триби, з яких мав початися відбір, визначалися жеребом, і з триби, виділеної таким чином, вибиралося четверо найбільш придатних: одного брали трибуни першого легіону, другого – трибуни другого легіону, з двох останніх одного брали трибуни третього легіону, а останній потрапляв в четвертий легіон. Після першої четвірки відбиралася друга, причому першу людину брали трибуни другого легіону, другу – трибуни третього легіону, третю – трибуни четвертого легіону, а четвертий залишався в першому легіоні. Потім йшла третя четвірка: перший з неї йшов в третій легіон, другий – в четвертий легіон, третій – в перший легіон, четвертий залишався в другому легіоні.

Так послідовно діяв цей порядок, поки відбір, влаштований на рівних засадах, не закінчувався і не утворювався повний склад легіону. Ми вже говорили вище, що завдяки цьому способу легіон можна було одразу ставити до справи, бо він складався з людей, значна частина яких знала справжню війну, а війна приблизна була відома всім. При виборі людей можна було керуватися одночасно і досвідом, і здогадкою. Однак в країні, де треба створювати військо вперше, відбір людей може проводитися тільки за допомогою здогадки, що спирається на вік і зовнішній вигляд людини.

КОЗІМО. Все, що ви сказали, по-моєму, вірно. Але перш ніж ви продовжите, я хочу задати вам питання, на яке ви самі мене навели, коли говорили, що в країні, де жителі не навчалися військовому строю, вибір солдат може проводитися тільки за здогадом. З різних сторін чув я засудження нашої міліції, особливо за її чисельність. Багато хто стверджує, що людей треба брати менше, так як це приносило користь, бо солдати відбиралися б більш ретельно; на громадян не накладався би настільки важкий тягар, а людям, узятим до війська, можна було б дати певну винагороду, яка їх порадувала б і зробила більш слухняним. Мені хотілося б знати вашу думку – чи надаєте ви перевагу набору у великій чи малій кількості, і якого порядку дотримувалися б ви в обох випадках?

ФАБРІЦІО. Велике військо, без сумніву, краще малого; треба навіть сказати більше – там, де неможливий великий набір, неможливо і створення оптимальної міліції. Доводи супротивників цього погляду легко спростувати. Перш за все, варто сказати, що нечисленна міліція в такій населеній країні, як, наприклад, Тоскана, не забезпечить вам ні кращої якості солдатів, ні більшої ретельності відбору. Адже якщо ви хочете під час набору солдатів судити про них за досвідом, то в цій країні досвід ваш буде застосовний лише до найбільш незначної меншості, тому що далеко не всі були на війні, а ще менше з них просунулися настільки, щоб мати перевагу і бути обраними серед інших. Тому, якщо проводити відбір в такій країні, треба відмовитися від досвіду і брати людей за здогадом. В таких умовах мені хотілося б знати, чим же я маю керуватися, коли до мене прийдуть двадцять молодих людей підхожої зовнішності, і за яким принципом я завербую одних і відпущу інших? Кожен, без сумніву, визнає, що оскільки ви не можете знати, хто з них кращий, то ризик помилки буде меншим у тому разі, якщо взяти всіх, озброїти і навчити, а більш точний вибір зробити вже пізніше, коли при навчанні виокремляться більш хоробрі і сильні.

Тому, зваживши всі обставини, треба сказати, що думка про перевагу в цьому випадку малої кількості в ім’я кращої якості є абсолютно помилковою. Щодо меншого тягаря для країни і людей скажу, що набір міліції, будь вона велика або мала, не накладає ніякого тягаря, бо цей порядок не відриває нікого від роботи, не пов’язує людей настільки, щоб вони не могли займатися звичайними справами, а тільки зобов’язує їх збиратися в дні відпочинку для навчання військовим вправам. Країну і людей тут ніщо не обтяжить, а молоді це доставить тільки задоволення. Замість того щоб швендяти в свята по шинках, молоді люди охоче підуть на ці заняття: адже військові вправи дуже гарні, і вже тому вони повинні подобатися юнакам. Що стосується можливості оплачувати невелику міліцію, яка завдяки цьому буде задоволеною і слухняною, то, по-моєму, не можна скоротити народне ополчення до такої малої кількості, щоб утримувати її на такій постійній платні, яка б її задовольняла: наприклад, якщо платити міліції в п’ять тисяч піхотинців платню, якою вона була б задоволена, довелося б витрачати на це щонайменше десять тисяч дукатів на місяць. По-перше, цієї кількості піхоти мало, щоб утворити військо, і разом з тим такі витрати занадто обтяжать державу. З іншого боку, цієї платні недостатньо для того, щоб люди були задоволені і вважали себе зобов’язаними прибути на першу вимогу. Таким чином, цей порядок коштував би дуже дорого і в той же час давав би країні слабке військо, з яким не можна ні захищатися, ні нападати. Якщо збільшити платню або набирати більше людей, то неможливість платити тільки зросте; якщо скоротити і платню, і чисельність ополчення, міліція буде ще меншою і ще більш безкорисною.

Тому прихильники народної міліції на постійній платні говорять про речі або неможливі, або марні. Зовсім інакше буде, коли війська набираються для війни: тоді, звичайно, необхідно призначити їм платню. Якщо в мирний час такий військовий устрій навіть заподіє громадянам, записаним в солдати, деякі незручності, хоча я цього не бачу, вони задовольняються усіма благами, які дає країні добре організоване військо, тому що без нього взагалі не може бути ніякої безпеки.

На завершення скажу, що бажаючі утворити невелику міліцію, щоб тримати її на постійній платні або з інших міркувань, про які ви говорили, погано розуміють справу; крім усього іншого, моя думка підкріплюється ще тією обставиною, що число військ, завдяки нескінченним труднощам війни для людей, все одно безперервно скорочується, і мала кількість обернулася б на нуль. Навпаки, при великій міліції ти можеш за власним бажанням користуватися малими або великими частинами. Нарешті, військо корисне не тільки для самої справи війни, а й тому, що зміцнює твоє значення, а, звичайно, велике військо завжди надає тобі більшої ваги. До того ж міліція створюється для навчання людей військовому строю, і якщо в населеній країні в неї буде записано мало народу, то за великої віддаленості будинків громадян один від одного їх без найбільших незручностей не можна буде навіть збирати на навчання, а без цього міліція не потрібна, що я покажу це далі.

КОЗІМО. Ваша відповідь на моє запитання задовольнила мене цілком, але тепер мені хочеться, щоб ви вирішили інший сумнів. Противники міліції кажуть, що велика кількість озброєних людей викличе в країні смуту, чвари і безлад.

ФАБРІЦІО. Ця думка також безпідставна, і я вам скажу чому. Заворушення, які чинять озброєні люди, можуть бути двоякими: або сутички між собою, або хвилювання, спрямовані проти інших. Запобігти цьому було б взагалі неважко, але ж устрій міліції сам по собі вже припиняє можливість подібних смут; воно попереджує взаємні сутички, а не допомагає їм, тому що при заснуванні міліції ви надаєте їй зброю і начальників.

Якщо країна, в якій створюється міліція, так мало войовнича, що громадяни не носять зброї, або настільки єдина, що в ній немає ватажків партій, то створення міліції сильно озлобить їх проти зовнішніх ворогів, але аж ніяк не роз’єднає їх між собою. Адже за хорошого устрою держави громадяни, озброєні або беззбройні, шанують закони і ніколи не стануть на них зазіхати, якщо начальники, поставлені вами на чолі, самі не стануть винуватцями безладів; далі я скажу вам, як з цим боротися.

Навпаки, якщо країна, в якій створюється народне військо, войовнича і роз’єднана, то тільки така установа, як міліція, здатна об’єднати її знову; адже у громадян вже є і зброя, і начальники, але зброя не годиться для війни, а начальники тільки сіють смути. Запровадження міліції дає зброю, придатну для війни, і начальників, які будуть придушувати заворушення. У такій країні всякий, хто чим-небудь ображений, зазвичай йде до ватажка своєї партії, який, щоб підтримати свій вплив, схиляє його до помсти, а не до миру. Абсолютно протилежно чинить начальник державної установи; тому створення міліції усуває приводи до розбратів і готує єднання громадян. Країни єдині і зніжені виліковуються від слабкості і зберігають єдність; країни роз’єднані і схильні до міжусобиць об’єднуються, і та відвага, яка зазвичай проявляється в розбещеності, звернена на користь суспільну.

Щодо шкоди, яку озброєні люди здатні заподіяти іншим, треба мати на увазі, що вони можуть це зробити тільки за потурання начальників, і, якщо ви хочете, щоб самі начальники не затівали смут, необхідно подбати про те, щоб вони не набували надто великого впливу на підлеглих. Зауважте, що цей вплив створюється або природно, або випадково. Для усунення впливу природного треба поставити справу так, щоб уродженець відомої місцевості не був на чолі жителів тієї ж місцевості, записаних в міліцію, а призначався б начальником частин, з якими він не має ніяких природних зв’язків.

Що стосується впливу, який купується випадково, то тут потрібні інші заходи: начальники повинні щорічно мінятися місцями, оскільки постійна влада над одними й тими ж людьми породжує такий тісний зв’язок з ними, що легко може обернутися князю на шкоду. Наскільки ці переміщення корисні для тих, хто ними користувався, і як дорого обходиться державам нехтування цим правилом, показують приклади Ассирійського царства і Римської імперії. Ассирія проіснувала тисячу років без будь-яких зовнішніх і громадянських воєн; пояснюється це виключно тим, що полководці, які стояли на чолі військ, щороку переміщалися.

Інакшими були справи в Римі, де після припинення роду Цезаря виникло стільки громадянських воєн між окремими полководцями і складалося багато змов цих полководців проти імператорів; причина була одна – постійне перебування воєначальників на одних і тих самих місцях. Якби перші імператори і їх наступники, які займали престол зі славою, як Адріан, Марк Аврелій, Септимій Север і їм подібні, були настільки проникливі, щоб ввести порядок щорічного переміщення начальників військ, вони, безсумнівно, зміцнили б спокій і міцність імперії, бо у полководців було б менше можливостей бунтувати, а сенат під час перерв у престолонаслідуванні мав би більший вплив на вибори імператорів, які від цього, звичайно, були б вдалішими.

Річ у тім, що, чи то через невігластво людей, чи то через їх байдужість, але досвід як поганих, так і хороших прикладів безсилий проти укорінених поганих звичаїв.

КОЗІМО. Боюся, що не відхилив я вас своїми питаннями від ходу ваших думок, так як ми перейшли від виборів до зовсім інших міркувань; я заслужив би докір, якби не вибачився перед вами.

ФАБРІЦІО. Анітрохи. Всі ці відступи були необхідні; оскільки я хотів говорити про міліцію, яку багато хто засуджує, я зобов’язаний був спочатку захистити її, а особливо її основу – відбір солдатів. Перш ніж перейти до інших предметів, я хочу сказати вам про способи вибору кінноти. Древні вибирали її із середовища найбагатших громадян, звертаючи увагу на вік і якості людей; вибирали вони по триста осіб на легіон, тож римська кіннота у всякому консульському війську не перевищувала шестиста коней.

КОЗІМО. Чи пропонуєте ви створити кінну міліцію, яка навчалася б вдома і служила під час війни?

ФАБРІЦІО. Звичайно, це необхідно, і нічого іншого зробити не можна, якщо ви хочете мати свої війська, а не наймати солдатів, для яких війна є ремеслом.

КОЗІМО. Як будете ви відбирати цих вершників?

ФАБРІЦІО. Я б наслідував римлян і склав би кінноту з людей багатших, дав би їм начальників тим же порядком, як вони призначаються тепер для інших родів військ, а потім озброїв і навчив би їх.

КОЗІМО. Чи слід призначати їм платню?

ФАБРІЦІО. Так, але не більше, ніж це потрібно на корм коневі, адже, якщо ви обтяжите підданих витратами, вони почнуть нарікати. Тому необхідно оплатити коня і витрати на його утримання.

КОЗІМО. Якою повинна бути чисельність вашої кінноти і як би ви її озброїли?

ФАБРІЦІО. Ви переходите до іншого предмету. Я скажу про це свого часу, коли поясню вам, як повинна бути озброєна піхота, і як її треба готувати до бою.