Трагічна любов отамана Артема

– Сідай племінничку, та послухай мене уважно. Добре пообідай, потім візьмеш коня і поїдеш у містечко Гранів до тамтешнього начальника міліції Грищенка. Повідомиш йому розпорядження, щоб приготував свій загін самооборони до можливих восьмого числа бойових дій між повстанцями, що знаходяться в гайсинському лісі та червоними військами, – напівголосно розпочав Петро розтлумачувати племіннику суть завдання.

– І ось, Павле, далі слухай дуже і дуже уважно. Поїдеш до Гранова по дорозі, але на зворотному шляху, коли вже стемніє, стиха завернеш до лісу. Там знаходиться загін повстанців під проводом Артема Онищука. Знайдеш отамана, тільки йому одному без свідків, передаси від мене привіт і розкажеш ту ж інформацію, що її ти повезеш у Гранів, – завершив Петро свій інструктаж.

– А я встигну до вечора повернутись додому? – в очах у Павла промайнув неприхований острах.

– Думаю, що до опівночі повернешся. Але май собі на увазі, що про прогулянку лісом нікому ні слова, бо тут легко можна втратити голову. Добре затямив?! – промовивши ці слова Петро закінчив обідати та прудко піднявся з-за столу.

Після обіду, Павло щоб обійтись без чергових напучувань матері, яка поралась біля печі, крадькома прошмигнув у конюшню, осідлав коня та, підганяючи його лозиною, прудко поскакав по дорозі у напрямку Гранова.

Ще звечора сьомого грудня, не очікуючи нападу червоних, що мав, за інформацією з Гайсина, відбутись завтра вранці, колона об’єднаного загону вирушила в дорогу. Колону, яка розтягнулась на півкілометра по дорозі у напрямку села Шура-Бондурівська, на прудкому гнідому коні очолював сам отаман Артем. За ним рухались козаки його загону, потім козаки загонів отаманів Марусі, Вінтоненка та Якубенка. В центрі колони розташовувався кінний обоз з провізією та гарматна батарея із боєзапасом. Замикав колону ар’єргард з козаків отамана Лихо. Таке розташування колони об’єднаного загону дозволяло швидко, у випадку нападу червоних, розгорнути оборону навколо центрального ядра колони, що складалось з обозу та гармат. Окрім того, голову колони та її хвіст контролювали найбільш досвідчені у бойовій справі отамани.

Тут слід зупинитись на тому, що як Артем Онищук, так і отаман Лихо, зовсім не були «отпетыми бандитами», чи «матерыми уголовниками», як про те розпиналась на усіх газетних шпальтах та по всіх кутках України пропагандистська машина радянської влади. Така характеристика підходила швидше усього до червоного героя-комбрига Котовського, який у ті буремні роки протистояв армії УНР та повстанцям. Той дійсно у свій час був і бандитом і «матерым уголовником», отримавши за це десять років каторги та судовий присуд до «вищої міри».

В той же час як Лихо, так і Артем Онищук були бойовими офіцерами спочатку царської, а потім армії Української народної республіки, що пройшли добрий вишкіл румунського фронту, а потім фронтів армії УНР.

Окремо слід зауважити, що отаман Лихо (а це було псевдо отамана, справжнє прізвище якого було Дорошенко) був у свій час, як і Артем Онищук, кадровим офіцером армії УНР. У 1919-му році Симоном Петлюрою йому було присвоєно чин підполковника армії УНР, як командиру першого Надбужанського повстанського полку [5]. Дорошенко був сином священика Кам'янець-Подільської губернії, мав на той час вік тридцять три роки, знав декілька мов, був колишнім поручиком царської армії. Після відступу військ Директорії на територію Польщі, Дорошенко проживав у селі Четвертинівка, його тестем був бершадський священик.

Наприкінці 1920-го році Лихо організував повстанський загін із селян сіл Четвертинівки, Гордіївки та Летківки теперішнього Тростянецького району. Цей загін станом на дев’ятнадцяте листопада 1920-го року нараховував біля тридцяти бійців. Однак вже 22-го листопада 1920-го року загін отамана Лихо, збільшившись до чотирьох десятків піших повстанців і двадцяти вершників, та на 37-й версті Христинівської залізниці (між Білоусівкою та Тростянцем) захопив більшовицький поїзд, що у місцевому лісі заготовляв дрова. Повстанці підірвали два вагони із снарядами, забрали багато зброї та набоїв, вбили співробітника Єлисаветградського Губернського ЧК, який керував командою поїзда, захопили у полон червоноармійців-новобранців. У відповідь на успішні дії повстанців більшовики в селі Летківка взяли сотню заручників, спалили одинадцять будинків, а на село наклали контрибуцію в розмірі п’яти мільйонів карбованців.

В кінці листопада 1920-го року Лихо провів формально-примусову (для введення в оману радянської влади) мобілізацію в селі Оляниця. Усе чоловіче населення села пристало до повстанців, завдяки чому його загін збільшився до чотирьох сотень. На той час у загоні знаходився навіть колишній помічник начальника міліції містечка Тростянець – Білявський, а також якийсь священик, що виконував обов'язки завгоспа. Загін отамана Лихо у всьому нагадував регулярну військову частину: у ньому регулярно проводились стройові заняття, суворо дотримувалась дисципліна (козакам категорично заборонялися грабежі, пиятика тощо). За невиконання наказів винних карали шомполами, а якщо це було вдруге – то навіть і розстрілом.

Майже аналогічна біографія була у отамана Артема. Артем Євгенович Онищук народився 1891 року (за неточними даними) у селі Соколинцях Брацлавського повіту (тепер Тиврівського району). Батьки його були незаможними селянами, однак змогли забезпечити сину можливість отримати освіту, достатню для подальшої праці народним учителем. Артем ріс розумним та кмітливим хлопчиком. Навчаючись у церковно-приходській школі, цікавився церковною службою, що в подальшому допомогло йому у армійській службі [2].

Закінчивши однорічний педагогічний курс, і отримавши відповідне свідоцтво, Артем склав іспит у раді Вінницької церковно-учительської школи, у зв’язку з чим йому було присвоєно звання вчителя церковно-приходської школи. Будучи призваним перед початком війни 1914-го року до царського війська він у 287-му Жмеринському полку видав себе за дяка та відправляв службу у полковій церкві.

Після початку імперіалістичної війни Артем воював на румунському фронті, де став повним георгіївським кавалером і отримав офіцерський чин прапорщика. Демобілізувавшись у 1917-му році, Артем повернувся до мирного життя і вчителював деякий час на Гайсинщині. Однак, вже в кінці 1918-го року він, відгукнувшись на заклики Ананія Волинця, в листопаді того ж року вступає до його загону, а дев’ятнадцятого лютого 1919-го року стає сотником четвертої сотні 61-го полку 19-ї дивізії Армії УНР [1]. Першим командиром цього полку, що був створений 25-го січня 1919-го року на базі куреня імені Симона Петлюри, був призначений підполковник Волинець. В подальшому Артем Онищук отримав чин курінного армії УНР (приблизно відповідає посаді командира батальйону сучасної армії).

Але знову повернемось до подій сьомого грудня 1920-го року, коли колона загону вирушила у свій рейд. Маршрут об’єднаного загону був прокладений отаманами в основному через ліси Гайсинщини розпочинаючи від села Шура-Бондурівська. Пройшовши через села Верхівку, Василівку, В’язовицю, колона загону, під вечір наступного дня восьмого грудня, вийшла з лісового масиву біля села Бондурівка і направилась вже відкритою місцевістю у напрямку сіл Яри та Хвостівці (тепер це одне село Ковалівка).

Однак і червоні тим часом не дрімали. Їх командування, отримавши телефоном повідомлення з сіл, через які проходили повстанці, терміново передислокувало з Гайсина по залізничній колії Гайсин-Вінниця штабну роту 216-го полку. Роту швидко по тривозі завантажили у два товарні вагони та доставили вільним локомотивом на станцію Вітівці, що знаходилась буквально поряд з селом Яри. Дякуючи оперативній доставці, ця рота встигла зайняти оборону перед селом на шляху руху колони ще до вечора восьмого грудня.

Коли передова чота загону Артема наблизилась до окраїн села, то була обстріляна рясним градом куль. Втративши одного з козаків, роз’їзд повернув назад і спішився у видолинку перед селом. Позиція червоних була досить вигідною, вони зайняли оборону по краю сільського вигону. Обабіч цього вигону проходила польова дорога, яка вела з Бондурівки в село Яри.

Командир чоти одразу ж послав одного козака з донесенням до отамана. Надворі вже сутеніло, хоча була тільки п’ята година пополудні. Дорогу до села та навколишні поля груднева погода припорошила і підморозила легким сніговим покровом. Зима явно вступала в свої беззастережні права, не залишаючи осені жодного теплого дня.

Почувши часті постріли, колона зупинилась на відстані одного кілометра від села у невеликому лісочку. Незабаром один за одним помчали гінці до отаманів об’єднаного загону з запрошенням терміново прибути на нараду до головного отамана. Артем, спішившись з свого коня, присів на край одного з обозних візків, очікуючи наближення отаманів. Йому було цілком зрозуміло, що на цей раз бою уникнути не вдасться. З одного боку, попереду колони розташувався заслін червоних, з іншого боку, позаду колони на п’яти наступав 216-й полк червоних. Виходу практично не було, потрібно було вступати у бій.

Усі отамани зібрались біля візка за якихось півгодини. Першою прискакала Маруся, потім Вінтоненко з Якубенком. Останнім прибув отаман Лихо. Спішившись, усі отамани розташувались на обозному візку поряд з Артемом. Першою запитання задала, як то, напевно, і мало бути, запальна Маруся.

– Артеме, ми чули постріли зі сторони села, що там сталось? – ковтаючи слова від поспіху та хвилювання проговорила юна отаманша.

– Та сталось те, що й мало статись, тільки от не дуже очікувано. Я поки що не знаю, хто нам перепинив шлях, цілком можливо, що це місцевий міліцейський загін. Однак по рясності обстрілу мого передового загону, схоже на те, що там досить значна чисельність вояків, – трохи подумавши відповів Артем.

– Думаю, що нам потрібно спробувати провести гарну розвідку, перш ніж прийняти якісь заходи до бою. А без бою, теж аж ніяк – позаду на п’яти наступає 216-й полк, що йде за нами з під самого Гайсина, – продовжив свою думку Артем.

Наступним слово взяв отаман Лихо:

– Панове отамани, я підтримую думку Артема, що нам доведеться вступати у бій, бо інакше зостанемось і без обозу з провіантом і без гармат. Однак потрібно терміново провести стиха ретельну розвідку та дізнатись, хто перед нами і скільки їх. Я пропоную розшукати в загонах і послати у розвідку тих, хто народився, або жив у цьому селі, чи у селі Хвостівці – воно знаходиться поряд.

Тут в свою чергу подав голос отаман Вінтоненко:

– А знаєте що, у мене в загоні є один козак, на ім’я Охрім, то він саме із села Яри і буде.

Терміново послали посильного за Охрімом, який прибув за якихось десять хвилин. Коли Охрім підійшов до отаманів, то Артем промовив:

– Друже Охрім! Ми тебе покликали на допомогу, тому що ти з села Яри, що перед нами і, напевно, добре знаєш, як можна тихо проникнути в село та дізнатись, хто нам заступив шлях і скільки їх там. Але потрібно розвідку провести дуже обережно та дуже швидко, бо позаду нас полк червоних.

Похмурий Охрім, що трохи потерпав від того, чому це він терміново знадобився отаманам, тепер повеселів і бадьоро відповів:

– Не сумнівайтесь панове отамани, тут у мене багато родичів і побратимів, тож через годину-дві будемо усе знати.

– Добре Охріме, ти ж розумієш, як ми на тебе покладаємось. Тож не пізніш як через дві години чекаємо тебе з новинами, – закінчив свою думку Артем, – з Богом!

Охрім підніс руку до своєї шапки і тихо зник у сутінках. Отамани тим часом роз’їхались по своїх загонах, проінформували старшин про плани ради отаманів, розпорядились бути готовими до бою і по тому повернулись до попереднього місця збору. Охрім прибув навіть трохи раніше призначеного часу. Відхекавшись, він почав свою розповідь:

– Панове отамани, на жаль, перед нами не просто міліцейська залога. Міліція знаходиться поряд у селі Хвостівці у будинку сільської ради. Їх там шестеро, що теж досить щоб нас гарно постріляти, коли ми будемо проходити через село. А перед нами регулярна рота 216-го полку, яка була терміново сьогодні перекинута потягом з Гайсина, щоб організувати тут засідку. І вони це встигли зробити. У роті десь, за оцінками моїх односельців, біля сотні бійців, то вони можуть нанести нам відчутні втрати, особливо вдень.

Почувши оповідку Охріма отамани на деякий час притихли. Кожен думав над тим, що можна зробити, щоб втрати об’єднаного загону були якомога меншими. Першою, як завжди, озвалася Маруся:

– Охріме, а на твою думку, що нам потрібно було б зробити?

Охрім трохи помовчав, почухав потилицю, розгріб заскорузлими селянським пальцями свою чуприну, а потім стиха промовив:

– Я звичайно, тільки простий вояк, але на місці панів отаманів, я не чекав би до ранку, а напав би на тих червонозадих прямо сьогодні вечором, коли вони цього не дуже очікують.

– Добре Охріме, дякуємо за розвідку і твою пораду. Тепер ти можеш, поки що бути вільним, але знаходься десь поряд, бо скоро нам знадобишся, – промовив Артем.

На хвилину над обозним візком запанувала крихка тиша, усі задумались над планом бою. Затим слово взяв отаман Лихо:

– Панове, думаю Охрім правий, треба використати фактор неочікуваності. Напасти на червоних потрібно коли засутеніє, обійшовши їх стиха зі всіх сторін. І розпочати баталію потрібно тільки опісля того, як їх обстріляє наша батарея. Хоча воно і майже поночі, та ми маємо гарних гармашів, то думаю навіть у цей час вони червоних шрапнеллю щільно накриють, – Лихо замовк та запитально подивився на Артема. Незважаючи на те, що він і був вищим за посадою та званням в армії УНР, проте мав значно менший бойовий досвід і не приймав участі у Листопадовому поході Дієвої армії УНР 1920-го року.

– Я теж вважаю, панове-отамани, що саме так потрібно і зробити. Але додатково іще необхідно нейтралізувати міліцейську залогу у Хвостівцях, бо вони, почувши бій, влаштують нам по тому гарну засідку, – підвів підсумки по виробленню плану дій головний отаман об’єднаного загону.

– Пошлемо у Хвостівці Охріма з десятком піших козаків із мого загону, – додав свою думку до загального плану і Вінтоненко.

По завершенню ради отамани вирішили, що оточення роти червоних зі сторони поля бере на себе отаман Лихо, у загоні якого є багато піших козаків. А отамани Артем і Маруся із своїми кінними козаками нападуть на червоних із сторони дороги одночасно з пішими козаками Лихо. Напад відбудеться одразу ж по завершенню шістнадцятого пострілу батареї з восьми гармат. Гармати відкриють почерговий вогонь рівно о десятій годині вечора, коли усі бійці вийдуть на вихідні позиції.

В подальшому місцеві газети повідомили, що в ніч на дев’яте грудня 1920-го року в селі Яри (тепер – с. Ковалівка Немирівського району) повстанцями було вбито шістнадцять бійців 216-го полку 24-ї дивізії. Одночасно в селі Хвостівці (нині – теж село Ковалівка того ж району) повстанці побили, а потім відпустили шість міліціонерів.

Того ж дня повстанці проходили через села Головеньки, Боблів, Байраківку, Луку-Немирівську, Никифорівці у напрямі села Колюхів. Згідно офіційних джерел, «жодних збитків… бандити не вчинили. Насилля над населенням з боку банди не було» [6].

Щоб дістатись до села Колюхів потрібно було переправитись на протилежну сторону річки Південний Буг. Ця річка розпочинається у теперішній Хмельницькій області, протікає через Вінницьку, Кіровоградську, Миколаївську області та, утворивши широке гирло, впадає у Чорне море за шістдесят кілометрів від міста Миколаїв. Біля села Никифорівці ріка вже досить широка та глибока, і хоча на той час вона вже місцями затяглась кригою, проте було б дуже необачно розраховувати переправитись по тій кризі на протилежний берег. Тому і взяв Артем, який виріс у цих місцях, напрям на поромну переправу, що знаходилась між селами Никифорівці та Колюхів.

Село Колюхів розташувалось на відстані приблизно з півтора кілометри від річки Південний Буг [7]. В цю річку впадає малесенька притока, що розпочинається майже в центрі села з невеличкого джерела. По шляху протікання річечки в напрямі до Південного Бугу сільською владою з часом були побудовані широкі греблі, внаслідок чого утворилось декілька ставків. На початку двадцятого століття у селі нараховувалось три ставки, потім з часом їх кількість збільшилась вдвічі.

Назва села «Колюхів», судячи з усього, походила від слова «колюхи». Так від переправи через річку Південний Буг до села пролягає польова дорога, біля якої колись росли густі зарослі дикого терну всипаного колюхами до такої степені, що продертись через них було майже неможливо. Напевно саме тому в цих заростях і поселились перші жителі з тим, щоб знайти хоч якийсь захисток від частих набігів татар. З часом ці зарослі потроху розпочали зникати і тепер важко знайти навіть їхні сліди.

Через річку Південний Буг у її найвужчій частині, була налагоджена переправа до села Никифорівці за допомогою порому. Біля переправи зі сторони Колюхова знаходиться досить глибоке озеро-стариця, яке з’єднується невеликою протокою з річкою. Вода в озері була такою прозорою, що місцями проглядалось дно із зграйками грайливих рибок, що шмигали з сторони в сторону розшукуючи собі поживу.

Через поромну переправу селяни навколишніх сіл Колюхова, Соколинець, Канави та Дзвонихи часто їздили на ринок до міста Немирів і також до центру повіту містечка Брацлав. Для того щоб не доводилось довго очікувати зустрічних подорожніх на переправі майже постійно знаходився поромник. Оплату за свою працю він отримував від тих людей, яких переправляв через річку. На пагорбі біля переправи був викопаний земляний курінь, у якому влаштували гарну дров’яну пічку. Це дозволяло поромнику знаходитись на переправі також і в холодні осінні та весняні місяці. Зимою річка перемерзала і тоді через неї їздили саньми та ходили пішки.

Пором приводився в рух поромником і людьми, які переправлялись через річку. Для цього на металевий трос, що закріплювався на стовпах, встановлених на протилежних берегах ріки, і проходив через два стовпи розташованих на одній із сторін порому, надівався спеціальний привід. Привід був у вигляді дерев’яної рукоятки з отвором, через який просилювався трос. Привід легко пересувався по тросу при перпендикулярному положенні до нього. Коли привід завертали під кутом до троса, то його зчеплення з ним ставало настільки жорстким, що можна було тягнути пором по воді у потрібному напрямку. Пором мав вигляд великого дерев’яного квадратного корита з настеленою зверху дерев’яною палубою. Розміри сторін цього корита досягали десяти метрів, що дозволяло перевозити на ньому не тільки людей, але й худобу, коней та вози.

На окраїні села зі сторони, що вела від річки Буг знаходилась садиба професора психоневрології Миколи Попова. Будинок професора стояв на в’їзді до садиби, яка навкруги була обсаджена дубами, опоясана неглибоким ровом та огороджена колючим дротом. Садиба була гарно впорядкована і займала площу десь біля десяти гектарів. Половина цієї площі була засаджена молодим садом, а друга половина використовувалась під різноманітну городину. Професор практично в садибі не проживав і приїжджав з Одеси тільки на відпочинок. Коли усе ж знаходився у садибі, то до хворих не ходив, як його не запрошували. Лікували односельчан його жінка, яка майже постійно жила в садибі, і економка Антоніна Вертальська, отримуючи за свої послуги вдячність від селян продуктами. Перед самою революцією у кінці садиби був зведений новий двохповерховий будинок. До нового будинку від старого, зі сторони села, була прокладена широка дорога обсаджена з обох сторін пахучими липами.

Майже в самому центрі села знаходився будинок місцевого малопомісного поміщика Рублевського. Він був розташований на пагорбі біля великого ставу поряд з дорогою, що вела до сусіднього села Канава. Будинок поміщика був одноповерховим, добротно побудованим з цегли місцевого виробництва. Перед будинком знаходився невеликий майдан, на якому росла стара сосна метрів зо тридцять висотою та метрів зо чотири в обхваті.

На протилежній до річки Південний Буг стороні села біля дороги у напрямі до села Соколинці знаходилось сільське кладовище. Перед кладовищем на досить великому майдані була побудована дерев’яна церква, в якій місцевий люд як розпочинав свою мандрівку в життя обрядом хрещення, так і закінчував її по шляху на погост.

Село Колюхів належало до Брацлавського повіту і славилось вирощуванням тютюну. Тютюн – теплолюбива культура, тому садили його селяни весною розсадою, яку отримували з парників. У відкритий грунт розсаду тютюну висаджували рядами на відстані до півметра у міжряддях та до двадцяти сантиметрів у ряду. Висота рослин досягала двох-трьох метрів. Листя на рослинах виростало розкішне, фікусоподібне у декілька рядів. Селяни його зривали, насилювали на мотузки, розвішували та сушили на сонці. Потім добре висушене листя складали в папушки і різали ножем на тонкі смужки. Часто тютюн у селян оптом закуповували євреї, які держали тютюнові фабрики. Вони гарно платили за те золотими карбованцями. Ці карбованці потроху ховались на чорний день, як універсальна валюта, що мала свою ціну при будь-якій владі.

Коли об’єднаний загін переправився через річку, то розпитуючи зустрічних селян, які прямували до містечка Немирів, Артем дізнався, що у Колюхові знаходиться невелика залога з п’яти червоноармійців. Ця залога розміщувалась у будинку поміщика Рублевського і, судячи з розповідей селян, не дуже переймалась тим, щоб організувати належну охорону. Червоноармійці мали на своєму озброєні, окрім гвинтівок іще і ручний кулемет «Льюїс», а тому було необачно вступати з ними у відкритий бій.

Отримавши цю інформацію, Артем дав команду колоні зупинитись у невеликому ліску, що знаходився майже біля річки за озером-старицею. Передавши керівництво колоною об’єднаного загону отаману Лихо, Артем відокремив із свого загону десять козаків, один з яких був місцевим жителем, і з ними вирушив в сторону Колюхова. Артем і сам досить непогано знав навколишні місця, тим більше що в Колюхові проживала його рідна сестра Тетяна, яка нещодавно вийшла заміж за жителя цього села Івана Кулібабчука. До революції Тетяна служила в Одесі прислугою у професора Миколи Попова. Коли професор під час революції подався у Францію, Тетяна повернулась додому і невдовзі вийшла заміж за Івана.

Надворі вже сутеніло, тому Артем розраховував в цих сутінках стиха підійти до будинку Рублевського та, напавши на червоноармійців зненацька, роззброїти їх. Так воно і сталось. Загін увійшов у село зі сторони нового будинку професора, потім пройшов по окраїнній вулиці, що носила назву Садиби, і, промайнувши напрямки через городні ділянки селян та першу ставкову греблю, вийшов біля садиби Рублевського.

Одне з вікон будинку поміщика було яскраво освітлене керосиновою лампою, що стояла прямо на підвіконні. Заглянувши через це вікно всередину будинку, Артем побачив за столом у вітальні п’ятьох червоноармійців, які мирно вечеряли. Вони навіть не виставили зовнішньої охорони, розраховуючи на те що вночі повстанці нападати не будуть. Отаман дав команду двом козакам стати з гвинтівками до вікна, інші двоє взяли під спостереження підступи до будинку зі сторони майдану та вулиці. Опісля того, на чолі інших шести козаків, з маузером в руках Артем увірвався до будинку з криком:

– Усім руки вгору! Кинути зброю і без жартів, бо стрілятиму без попередження.

Червоноармійці, зненацька заскочені повстанцями за вечерею, слухняно підняли вгору руки з затисненими в них ложками та окрайцями хліба і заціпеніли від страху, очікуючи пострілів.

Однак Артем вирішив їх не вбивати, а тільки дав розпорядження закрити полонених у господарському приміщенні та виставив охорону. По тому він послав гінця до Лихо із звісткою, що село звільнене від більшовиків і колона може розквартировуватись у ньому на ночівлю.

За годину основна частина об’єднаного загону була розміщена у новому будинку та інших господарських будовах садиби професора Попова. Загін Артема отаборився у будинку Рублевського. Отаман дав розпорядження своєму помічнику виставити на ніч охорону навколо будинку поміщика. Сам же Артем вирішив на хвильку завітати до сестри Тетяни, а потім заночувати до ранку у батьківському домі, який знаходився поряд за два кілометри у Соколинцях.

У вікнах хати родини Кулібабчуків ще світилось. Підійшовши до ганку Артем рукояткою револьвера вимогливо постукав у вхідні двері. Через декілька хвилин двері хати зі скрипом відчинились і на порозі з’явився із свічкою в руках кремезний невисокий чоловік. Глухуватим голосом він досить грізно запитав: