Сила трьох. Початок

Розділ 1. Початок нового життя

Ранок розпочався як завжди. Дід звично попорався по господарству. Нагодував і курей, і квочку з курчатами, і Сірка з Мурчиком. Але дивне відчуття марудило душу. Неначе щось потрібно зробити, а він запам’ятував. Тому й швендяв по подвір’ю, прислухаючись до своїх відчуттів. «Може з Ромкою щось трапилось?» – спало на думку. Та цього разу неспокій не стосувався правнука. Щось невідоме витягло Тихона з обійстя, але пильні чорні очі не шукали знайомий бляшаний дах. Він сторожко позирав у геть протилежний бік. У напрямку лісу й головної дороги.

Весняний вітерець куйовдив сиву чуприну, грався кошлатою бородою. Намагався звільнити стривоженого діда від примарних думок. І пустуну це, майже, вдалося. Трохи постоявши на узбіччі старий повернув вже до двору, аж раптом запримітив сріблясте авто. Воно неспішно їхало по дорозі. «Не з наших.» – подумав Тихін і неспокій зайняв насиджене місце. Коли машина зупинилася поруч, навіть не здивувався, та серце тьохнуло, щойно запримітив водія.

– Петре! – вигукнув, не вірячи власним очам. – Невже ти?!

Водій нашвидку вийшов з автівки і поспішив до нього. Це був високий кремезний чоловік із засмаглим рішучим обличчям. Чорне волосся вже торкнула сивина, та в сірих очах стрибали запальні дитячі бісики. На його вустах вигравала розгублено-радісна посмішка.

– Тихін Степанович! – вигукнув приїжджий і міцно обійняв діда. Від несподіванки той аж крекнув.

– Тихше, Петре, тихше. Чи хочеш задушити мене? Боже, бачила б зараз Уляна… Де ж ти був стільки років? Де тебе вітер носив?

– Е, Степановичу, і не питайте… – чоловік попустив обійми. – Де тільки не швиргало, та як прийшлося – принесло до вас.

«Ось вона і тривога.» – подумав Тихін.

– Що ж ми на дорозі стоїмо? – заквапився він, – Заганяй машину у двір, та й ходімо до хати.

– Так я не сам… – знітився приїжджий.

– А з ким? З жінкою?! Так знайом давай! – старий поспіхом пригладив чуприну, – Я ж тільки з виду страшний, а так людей не їм.

– Ні, не з жінкою… – чоловік чомусь враз посмутнішав, – З сином…

– Грицю, виходь! – звернувся до набурмосеного темно-русявого хлопця, який вигулькнув із вікна авто. – Познайомся з дідом.

Невисокий худий хлопчина неохоче виліз із машини, підійшов до батька і мовчки став поруч.

– Здоров був, козаче. – Тихін, похапцем, витер правицю об штани і простяг вперед. Хлопчина мляво потис.

– Е, хлопче, якийсь ти недолугий. Чи тебе батько з матір’ю кашою не годують? – запитав, тискаючи вузьку долоньку і намагаючись зазирнути в бліде обличчя онука. Парубійко шморгнув носом і з силою висмикнув руку. З ненавистю зиркнув на діда. В примружених очах малого причаїлося стільки люті, що Тихона пересмикнуло.

– Ну буде, Грицю, буде. – Петро тяжко зітхнув. – Не ображайтеся на нього, Степановичу, я все поясню…

– Гаразд-гаразд! – відмахнувся той, – Заганяй машину, та й ходімо до хати.

Він поспішив відкрити ворота.

– Грицю, іди, допоможи діду.

Хлопець щось невдоволено буркнув, але поплентався за старим.

– Прошу до світлиці. – припросив Тихін, – Проходь, проходь, козаче! У нас все по простому, – звернувся до онука який нерішуче тупав у сінях (після весняного сонечка там було досить таки темно та вогко). Хлопчина голосно зітхнув і навмання пройшов слідом.

Те, що назвали світлицею, виявилося напрочуд сонячною та затишною кімнатою. На покуті стояли образи, а на підлозі простелені чудернацькі вузькі доріжки. Підвіконня – густо заселені вазонами. Деякі з них квітували і, можливо, тому в кімнаті пахло чимось приємним й рідним.

– Оце так! Тут нічого не змінилося! – вигукнув Петро, поспіхом поклав сумки на лавку, яка стояла попід стіною, і роззирнувся.

– Все, як у дитинстві! Та сама лава! Ті ж домоткані доріжки. І мій вазон! Дивно, за стільки років не пропав. Виріс, як у справжнісіньких джунглях. – Чоловік підійшов до величезної монстери, що стояла в кутку, і погладив по розкішному темно-зеленому лапатому листі.

– А чого б він пропав? – Тихін кахикнув у бороду. – Поливається, удобрюється і раптом пропав. Чи він дурний?

– Ні, він не дурний! Грицю, пам’ятаєш, я розповідав про вазон під яким любив сидіти й мріяти про мандрівки у тропічних лісах? Оце він! Завдяки йому я став моряком.

– Так ти таки поступив у «мореходку»?! – дід здивовано всміхнувся, та вмить змінився на обличчі. – А розказав як чкурнув туди, де Макар телят не пасе?! Так, може я й не розумів тебе… Але ж заради пам’яті Уляни… Вона ж матір тобі замінила! А то лишив якусь цидулку про море й відвагу і шукай вітру в полі!

Занадто довго давня образа гнітила душу старого, тому і не стримався. Петро враз понурився. Знав – завинив перед дядьком. Тітка Уляна, дядькова жінка, справді, замінила йому матір яка рано померла. Та запальний парубок не зміг зжитися із суворим характером Тихона. Щойно тітки не стало – втік вчитися «на моряка».

– Е, Тихоне Степановичу, якби молодість знала…

– Еге ж. А старість могла… Та годі! – старий махнув рукою. – Нумо ладнати снідання, а то скоро й обідати час. І з чого б це я «Тихін Степанович»? Дядько я! Зрозумів?! А для тебе, Григорію, дід. Ходімо на кухню. Зараз яєшеньку підсмажу, картопельки відварю. Я ж гостей не чекав…

– Так ми привезли… – чоловік підхопив сумку і поспішив на кухню. – Грицю, мий руки і допомагай. Поїси й ляжеш відпочинеш. Ми ж рано виїхали. Ти, мабуть, втомився.

Опісля Тихін відвів онука в бічну від світлиці кімнату. Хлопчина ліг у прохолодну постіль і вперше, за багато часу, заснув міцним сном.

– Ну, Петре, ходімо на вулицю, – старий щільніше причинив кімнатні двері. – А то за сніданком ти щось не дуже гутарив.

Чоловіки вийшли на двір і повсідалися на ганку. З будки визирнув Сірко, дзявкнув на незнайомця й знову заховався.

– Ти гля! Швидко за свого признав. – здивувався дід, – Що то значить молоде-дурне. То розповідай, Петре, чому додому не навідувався? Чому приїхав тільки з сином, без дружини?

– Та, дядьку, не знаю з чого й почати. Стільки всього трапилося. Ото вступив до училища… На практиці у море ходили… В одному з портів познайомився з Надійкою, такою ж непосидою, як сам. Одружилися, жили добре. Я вивчився, вона вивчилася. Вона в мене етнографом була… – почав Петро і замовк, поринувши у спогади.

– Дак, чому ж була!? Вона й зараз Є! – вигукнув розпачливо, але враз обм’як, похилив голову і спустошено притулився до стіни.

– Біда у нас, дядьку… Рік тому переїхали ми до Києва. Мені немає різниці звідкіля у рейс іти, а Надійці добре: і архіви близько, і формування експедицій. Вона влітку їздила й Гриця за собою брала. Та цієї зими, пішла Надя зі своєю групою на Лису гору. Пішла і пропала… Потім розповідали, що всією громадою шукали. Не знайшли… І міліція з собакою приходили… Я тоді також там був. Марно! І дивно якось! Тут на снігові є сліди, а тут вже нема… Собака весь час скавучав… Щойно прийшли туди де Надя пропала, то наче закляк. А потім поводок вирвав і тільки бачили. Аж увечері догукалися. З тих пір й живемо самі… Тільки треба мені знову у море. Не можна розірвати контракт! Роботодавці, чорти б їх узяли, вважають, що зникнення дружини – не причина, щоб не йти в рейс! Радять, щоб на час відрядження, здав малого до інтернату. А я не можу! Не можу! Занадто важко Гриць дався! Скільки зусиль доклали, щоб він залишився! Його ж нам підкинули! Ще зовсім маленьким. Надя запевняла, що тижнів зо два як мав, то й добре. Але ріднішої кровинки ми не мали й не матимемо. Це якось враз відчули! А яким хворобливим ріс. Без любові та батьківської турботи він зачахне. Одна лиш надія на вас. Не відмовте, візьміть малого. Ні з ким його лишити. Надійка, як і я, сирота.

«Ось вона й тривога.» – знову майнула думка, але в голос старий нічого не сказав. Ні-ні, і не думав відмовлятися від онука. Як не крути, а рідна душа. Але боявся відповідальності. А що, коли хлопець такий, як його батько? Що Петрові скаже, як не приведи Боже, онук щось утне? Коли з малим щось трапиться, то з нього ж спросять! Що з того, що він Петрові не рідний? В очах у хлопця та ж сталь що й у батька. Отже й характером у нього. Та він і сам собі не пробачить, якщо з онуком щось станеться.

«Господи Боже, дай мені силу та розум! Не лишати ж на поталу дитину!» – думав Тихін.

– Дядьку, ви не переживайте! Я сходжу останній раз! В мене контракт до осені. Гриць закінчить у вас сьомий клас, а там літні канікули. Я у серпні повернуся й мізкуватимемо як жити далі. – вмовляв Петро, занепокоєний довгою мовчанкою. – Дядьку?!

«Старий я вже, старий. Не так, навіть, старий, як давній. Але ж старе дерево довго рипить. Може, з Божою поміччю, й справлюся? Не міг Петро погано виховати сина. Років десять йому мабуть. Це ж не мале дитя, якому цицьки треба, – думав дід. – Вдвох, лиш, справимося.»

– Ти, Петре, не галасуй даремно. А що хлопець каже?! Чи захоче лишитися тут? Він вже досить дорослий. Скільки йому?

– Дванадцять. В серпні тринадцять виповниться. – відповів, поспіхом, чоловік.

– Тю-ю-ю! А я гадав десять… Ви що, дитину голодом морили? Чому такий немощний?

– І не питайте… – Петро витер непрохані сльози. – Як Надя пропала, то малий ні їсти не хоче, ні спати не може. Все сахається чогось.

Сидів понуро і дивно було бачити міцного й, на вигляд, рішучого чоловіка, таким безпомічним та безпорадним.

– Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нікому ж. У мене й на свого рука не підіймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж раніше не приїхав? По-людськи, із сім’єю. Хлопець би відпочив на свіжому повітрі, молочка попив, здоров’я набрався.

– Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що не приїхав раніше. І зараз боявся… Переживав чи приймете. А ще більш боявся, що не застану вже вас…

– Тіпун тобі на язик! Хіба ж ото такі, як ти, дадуть спокійно померти?! Ну та нічого. Ось Григорія виростимо, а там побачимо. Коли він не проти, то я й поготів! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.

– Спасибі вам, дядьку! Спасибі. Навіть не знаю, що робив би, коли б ви відмовили. – Петро обійняв долоні діда. Старий знітився й зауважив:

– Чекай дякувати, ще нема за що. Скажи, коли збираєшся їхати? Щоб встигнути все владнати. Це ж і документи якісь до школи треба і одяганку. Коли хлоп’я півроку тут житиме – що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаєш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких він звик. Та є: Сірко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, і кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якісь питання, хай відразу йде до мене. Одна голова добре, а дві краще. Усі проблеми рішатимемо удвох. Поговориш?!

– Звісно поговорю. А до школи я зараз навідаюсь, бо в п’ятницю ввечері мені треба в порту бути. Сьогодні ж вже середа?

– Та вранці була середа, а зараз, після обід, хто його знає… Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися.

– Дядьку, я дістану з машини Грицеві речі – нехай розпакує. Де ви його поселите? – Чоловік рвучко підхопився з ганку.

– В будці у Сірка! Чи ліпше на горищі з Мурчиком? Ти любив там на сіні спати. А син твій чим краще? Це нічого що сіна вже нема, за те павуків багацько! – старий всміхнувся в бороду. – Шуруй! Не бійсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там і житиме.

Грицько так солодко заснув, що прокинувся коли батько вже повернувся зі школи.

– Ну, козаче, ти й сонько! – зауважив дід, коли заспаний онук вийшов у світлицю. – Батько наказав нам стільки переробити, що куди тій Попелюшці! А ти спиш та спиш. Добре спалося на новому місці?

– Угу! – кивнув хлопець.

– Так, там ліжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще раніше Олекса, син мій. І кімнатка, хоч маленька, та затишна. Ходімо на двір, там батько вже приїхав. Спитаємо чи взяли тебе до нашенської «академії».

– Взяли його, взяли. – сказав Петро, зачувши із сіней їхню розмову. – Не йдіть на двір, там дощ починається.

– Дощ це добре. Дощ навесні – на врожай. – промовив замислено дід, та враз схапнувся. – А чорти б тебе узяли! Там же в мене квочка з курчатами!

Прожогом вискочив на вулицю. За ним поспішили й батько з сином. Довго метушилися під весняним дощем, аж поки Грицько не примітив, що песик теж чомусь мокне. Турботлива матуся не знайшла кращої схованки для малечі, ніж собача будка. Сірко ж, як справжній джентльмен, поступився своєю житловою площею. Пропажу знайшли і віднесли до сараю, а потім, цілісінький вечір згадували ті пошуки.

На душі у хлопчини стало так добре, що вже й не сердився на батька який лишає його з чужою людиною. Старий виявився не таким й страшним. І дивно, за біганиною під дощем, десь подівся той сум, що нестерпно мучив. Наче небесна вода, змила несамовиту тугу та самотність.

Коли вклалися спати, Петро спробував поспілкуватися з сином. Добре пам’ятав, як неприємно закінчилася їхня бесіда в Києві, тому дуже здивувався, почувши спокійний голос Гриця: «Їдь, тату. Мені тут подобається.» Чоловік вирішив рушати вранці.

Нашвидкуруч поснідавши, Петро зазбирався у дорогу. Коли сидів вже за кермом, щось пригадав. Вийшов із машини, відвів сина в бік і тицьнув гроші.

– Це, на власні потреби. В діда не проси, я й так мало залишив. – ще раз обійняв і сів у авто. Старий із хлопчиною ще довго махали в слід сріблястій машині.

– Що, Григорію, залишилися ми удвох. Будем жити – не тужити! – Тихін погладив онука по голові.

Так, Грицеві було сумно, але він усім єством відчував: починається нове життя. І що дивно, це життя ввижалося не тільки новим, але й цікавим та сповненим пригод. Ввечері вирішив, що не чекатиме понеділка, а піде до школи вже завтра. Про це й сказав дідові.

– Що ж, завтра так завтра. Проведу тебе до головної вулиці, а далі – сам. З нашого кутка багато дітвори йде, так що не заблудиш. Після дощу в мене ноги ломить, так що вибачай, козаче.

«Що ж, сам так сам. Я ж не першокласник, щоб старий, немічний дід вів за руку до школи.» – думав хлопець, складаючи шкільне приладдя в рюкзак.

Розділ 2. Школа

Наступного ранку, так-сяк поснідавши, Гриць рушив у нове життя.

– Ти йди і запам’ятовуй дорогу назад. Якщо, не приведи Боже, заблудиш, то запитай у людей, де живе дід Тихін. Мене в селі всі знають, тож виведуть. Воно, звісно, краще б тебе із Романом познайомити (він трохи старший буде), та з Нінкою, матір’ю його, я не дуже… Ось прибіжить до нас, тоді й познайомитеся. А може в школі десь перетнетесь. – примовляв старий, доки крокували по ґрунтовці.

– Оце головна вулиця. Тобі, прямісінько по асфальту, в оту сторону, – показав праворуч. – А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берізки. Зрозумів?

Грицько кивнув.

– Ну то, з Богом! – сказав дід. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив услід.

Гриць швидко дістався до школи, та не знав, що робити далі. Чи йти в кабінет до директора, чи в учительську? Боязко стало. «Постою, поки, надворі, а там побачу.» – подумав собі. Та через пару хвилин пошкодував про це. Учні йшли до школи і з цікавістю зиркали на новенького. Ні, вони його не займали і не ображали, та хлопчина, не звичний до перебільшеної уваги, почувався ніяково. «Я так більше не можу!» – подумав Грицько й рішучим кроком зайшов до приміщення. На щастя, відразу в холі, побачив двері з написом «ДИРЕКТОР». Поспіхом підійшов і постукав.

– Заходьте! – почув у відповідь. Рвучко відчинив двері і зайшов до кабінету. Втупився у підлогу й випалив скоромовкою:

– Добрий день! Мене звати Грицько Портянка, мені дванадцять років і я учень сьомого класу.

Голосно вдихнув і підняв погляд. Прямо перед собою побачив чоловіка похилого віку з добрими розумними очима. Той з цікавістю розглядав нового учня.

– Доброго дня, Грицю. Ти сам до школи прийшов?

– Так. – пролепетав хлопчина.

– Впізнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене звати Дмитро Іванович. Ходімо, проведу тебе до класу, а із Степановичем, я при зустрічі поговорю. Це ж треба! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму відправити?! Ну, Степанович!

Грицько не втерпів, що на діда так «наїжджають.»

– Я не мала дитина! А в діда ноги від дощу болять!

– Ноги у нього болять?! Ну-ну…

Продзвенів дзвоник і Гриць поспішив за директором. Доки йшли по коридору, той все примовляв:

– Ох, і Степанович…

Хлопця це страшенно дратувало. Був майже щасливий, коли Дмитро Іванович зайшов до класу і сказав:

– Доброго ранку, діти! Від сьогодні з вами вчитиметься новий учень. Звати його Грицько Портянка.

Вчитель прискіпливо глянув поверх окулярів. По класу пішов дурненький смішок. Та хлопчина вже звикся, що інколи, на його прізвище так реагують.

– Грицю, сідай на вільне місце і готуйся до уроку. У нас зараз мова і викладаю її я.

У класі стояло десять парт, по п’ять у два ряди. За всіма – по двоє учнів. Тільки на останніх, по одному. Правильніше по одному та одній. Коли в першому ряду розташувався кремезний чорнявий хлопець, то у другому, ближче до вікон, сиділа дівчина. «Не вистачало ще з дівкою сидіти!» – подумав Грицько. – «До того ж рудою.» Хоча дівчинка мала не руде, а каштанове волосся. То так падали промінці весняного сонечка.

Попрямував до хлопця. По класу знову пішов дурненький смішок. Чорнявий парубок почервонів і поспіхом прибрав розкидані по парті речі.

– Ось і добре. – зауважив директор і по сумісництву вчитель української мови. – А після уроку отримаєш підручники в бібліотеці. Гадаю, твій сусіда проведе тебе. Проведеш, Романе?

– Проведу. – Неохоче відповів хлопець і знову густо почервонів. Він добряче гаркавив.

На уроці писали диктант, Грицько також старався. Не боявся ізганьбитися, бо любить цей предмет і знає непогано. Щойно продзвеніло, до нього звернувся сусід:

– Ходімо, получиш книжки.

За всю дорогу до бібліотеки, чорнявий хлопець не промовив жодного слова. Почекав поки новенький отримає підручники, а потім відвів назад до класу. Наступним уроком була алгебра. Вивчали новий матеріал. Гриць не любив оці нудні цифри. Часто помилявся, та все ж вперто рахував. Інша річ його сусіда. Розв’язував рівняння, неначе насіння лузав. Списувати не давав, а допомагати й не намагався. І взагалі, по всякому ігнорував новенького. Продзвеніло на перерву. Щоб якось зав’язати розмову, Гриць подякував за допомогу в отриманні підручників. Сусіда голосно засопів, розвернувся до нього і втупився важким поглядом.

– Ти книжки получив? Получив. Шо ще хочеш? Сиди мовчки і не займай мене, а ні – давай до Гальки. – Промовив він, старанно підбираючи слова, без важкої для нього літери, й кивнув на одиноку дівчинку, яка зосереджено втупилася у підручник.

– Гей, новенький! – обізвався один із хлопців, по всьому видно ватажок хлопчачої компанії. – Ти Ряску не займай! З ним говорити – себе не поважати. Хоча й ти від нього не далекий! Портянка і Ряска – Ганчірка та Гаркавий. Карочє, ви ще Бабачку візьміть і вийде повна комплектація команди отстою!

Весь клас нестримно зареготав. Гриців сусіда стис дебелі кулаки і насупив кошлаті брови. Під смаглявою шкірою проступили вилиці. Чорні очі метали блискавиці, та хлопець змовчав. Дівчинка, у другому ряду, ще більше закрилася книжкою, але все рівно було видно, як вона зблідла.

«Чому вони їх ненавидять? – думав Грицько. – Ну хай мене, новенького. Але ж то їхні однокласники. Вони провчилися разом не один рік і не видно, що ці двоє підлабузники чи «стукачі». Швидше навпаки. Роман не такий вже й поганий хлопець. То й що, шо не балакучий? І дівчинка, Галька, здається, звати. На вигляд також непогана.» – мимоволі скосив погляд. – «Навіть дуже непогана!» – від таких думок, враз почервонів. Бліде дівоче обличчя з великими виразними зеленими очима, обрамленими довгими чорними віями і мов намальованими «шнурочком» бровами, викликало, невідомий досі, приємний щем.

І на інших перервах Роман його ігнорував, а однокласники тільки підсміювалися. «То нічого, то тільки перші дні так. За що їм любити мене і пропонувати свою дружбу? Вони мене зовсім не знають. Можливо думають що я «стукач» і навмисно це роблять. Перевіряють, чи не побіжу жалітися.» – розмірковував Грицько, ідучи додому. Берізки запримітив ще здаля, тому звернув де потрібно. Коли крокував по своїй вулиці, то навіть якби й не запам’ятав дідових воріт, повз двору – не пройшов би. Радісний Сірко загавкав ще здаля. Це трохи розрадило Гриця. Зайшов у двір і відразу поспішив до песика, щоб почухати за вухом.

Тихін запримітив онука, щойно той зійшов із головної дороги. Зауважив також, що малий чимось засмучений. Рушив назустріч, та передумав, хутко завернув і поспішив до літньої кухні. Коли Гриць зайшов у двір, старий вже саме виходив. Стурбований дід заквапився до онука, та знову спинився. Чомусь Сірко впав на живіт і заходився лизати хлоп’ячі черевики. «Що це з псям? – здивувався Тихін, – Сама більша дяка це раз, у друге лизне руку. А тут гляди як чоботи чистить, як заправський ваксувальник.»

Грицько опустився перед песиком на коліна, підняв писок й чмокнув прямісінько у чорний вологий ніс. Від такого щастя Сірко просто здурів! Тричі перекрутився через спину, підхопився й підстрибнув вище ніж на метр. А потім взявся ловити свій хвіст. «Здуріло щеня.» – подумав старий. Набридливою мухою закрутилася здогадка, та ніяк не давалася. «Ет, старий я став. Шо не треба – саме в голову лізе, а як треба, то не вловиш.»

– Григорію, а штани хто пратиме? – запитав строго дід, наближуючись.

Хлопець швиденько підвівся і почав обтрушувати штани. Сірко, який досі несамовито крутився, запримітив поблизу господаря. Ошалілий песик зупинився, підстрибнув і лизнув діда прямісінько в обличчя. Схаменувся й гепнувся на живіт. Поклав морду на витягнуті лапи і заметляв хвостом, як помелом (завше так робив, коли чимсь завинив). Розгублений старий завмер і отетеріло споглядав то на онука, то на нахабу.

– Оце дожився! Собаки цілують! Оце та-а-ак… Старість – не радість. Пройшли ті часи, коли молодиці цілували, теперечки тільки собаки.

Втерся рукавом, махнув рукою і подався до хати. Сірко винувато заскавучав і поліз у будку. Нічого не второпавши, Гриць поплентався за дідом. Старий тарабанив на кухні мисками. Хлопчина тихенько зайшов у світлицю і попрямував до себе в кімнату. «Щось дід засмутився. Мабуть краще не займати його.» – подумав. Переодягся і хотів сідати за уроки, як у двері зазирнув дід.

– Що, як собака мене облизав, то вже й не сядеш зі мною за стіл? – запитав він. – Так ти не бійся, не покусаю. Сірко привитий проти сказу, хоча й поводиться чудно.

Онук здивовано глипнув на нього. Тихін збагнув – малий не оцінив його жарт. Він усміхнувся в бороду.

– Ну, не цілувався, до сьогодні, я з Сірком! Та це не привід, щоб ми не пообідали разом. Ходімо! За борщиком розповіси, як пройшов перший день у школі.

Та скільки дід не допитувався, Грицько мовчки працював ложкою. Не мав чим хвалитися, а нарікати на життя, не любив. Навпослід, правда, повідомив, що в класі вісімнадцятеро дітей, а з ним дев’ятнадцять і сидить на останній парті з хлопцем, якого звати Роман Ряска.

– Роман! Ряска? Так це ж мій онучок! Вірніше правнучок. А я гадав він старше за тебе. Ти глянь, як заморили хлопця! Ти їж борщик їж, а то схожий на того чия смерть в яйці. Може ще підсипать?

– Ні, дякую, не треба. – Гриць густо почервонів і нахилив голову. Вже почав «доганяти» гумор старого. Образливо, коли тебе мають за Чахлика Невмирущого.

– Роман – хлопець непоганий, ви з ним потоваришували?

– Ні. – коротко відповів онук і дід зрозумів: питати – даремно.

П'ятниця добігала кінця. І хоча попереду два вихідних, Грицько вирішив зробити домашнє завдання. Просидів за ним довгенько, а ввечері допоміг загнати квочку з курчатами і прийнявся завзято полювати на хрущів. Збивав їх кашкетом, саджав на долоню і спостерігав як той повзе. Від дотику лапок, було так приємно. Дивився на жука і згадував маму. Раніше вона часто брала його в експедиції. «На вилазки», так говорила мама та її співробітники. Саме вона й навчила ловити хрущів кашкетом. А потім спостерігати, як той залазить на верхівку середнього пальця, хвильку сидить, розправляє тоненькі крильцята й здіймається. І летить такий поважний та бундючний, ніби якийсь пан.

Ці спогади навіяли на Гриця сум. Тихін довго спостерігав за ним, та так і не второпав, чому це хлоп’я щойно гасало, як навіжене, аж тут принишкло. Дивиться на хруща, шепоче, а в самого сльози бринять на оченятах. «Справді, недобре з хлопцем. – занепокоївся старий, – І нічого ж не розповідає! Прям, партизан! Треба його чимсь відволікти.»

– Григорію, а ходи-но сюди! – покликав. – Ходімо, картоплі на вечерю насмажимо. – нічого більш путнього вигадати не зміг.