- -
- 100%
- +
–
Ми тікали. Я не знаю, де тепер мої батьки, мабуть, їх упіймали, – і заплакав гірко.
–
Маріє, а знайди щось із одежі хлопців наших та накрий його тіло, бачиш, які дрижаки б’ють його.
Софія піднесла йому відро з водою, полила на руки:
–
Умийся. Ось рушником утрися та й будеш їсти.
Свекруха дала несподіваному гостю скибку хліба, картоплі, цибулину. І він накинувся на них і за мить все з’їв. Видно, давно не було в нещасного й рісочки в роті.
–
Ой, війна, що вона робить з нашими дітьми! – зітхала Марія, згадуючи й своїх синочків. Як там найменший синок Петя, забрали його в неволю, утікав уже тричі, просила, застерігала, що вб’ють. А він одно: «Я їм не покорюся. Недовго тут будуть, ось побачите, як тікатимуть Великим шляхом».
!Старий Назарій на ранок став радитися зі своїми молодицями:
–
Щось треба думати з Яшком. Не буде ж він сидіти увесь час у нас на печі. Гляди, сьогодні знову зайдуть німці у село. Та щоб і свої собаки-поліцаї не винюхали та не схопили цього півпарубка.
–
Я знаю, де його переховувати! – мовила Софія. – На хуторі.
Відведу, як трохи звечоріє.
–
А як хто побачить? – стривожилися батьки.
–
Ніхто не побачить. Ми підемо берегами, сховатись там легко за вербами.
Я відведу його до Храсини, вона з дітьми малими сама живе, бідує, нікому й дровини врубати, ні води в хату внести. Туди й поліцаї і німці не навідуються.
Та й Яшка не схожий видом на жида. Якось перебуде лиху годину.
На цьому й погодилися.
–
Не йди проти ночі, бо ще потрапиш у пастку. Підете рано, – сказав батько.
–
Добре, тату, – погодилася невістка.
Рано-ранесенько, як тільки-но схопилася перша зіронька, Софія з Яшком вийшла з двору. Було ще майже темно, не видно, куди ставати, ноги раз у раз загрузали у глибоких заметах, бо вночі несподівано знову випав сніг.
Хлопець у величезних чоботях, які дали йому зі старшого сина Михайла, ледве-ледве виборсувався із снігу і наздоганяв молоду жінку.
–
Не спіши, бо я тут заблуджусь, – шепотів.
–
Мовчи і йди, нам до світу поспішати треба, – нагримала на
нього. – Ніхто з тобою панькатись не буде, як спіймають. Ще й мене коло тебе вб’ють.
Сяк-так дісталися на хутір. Зайшли на занедбане подвір’я з убогою хатиною. Видно, що тут не було давно чоловічих рук.
Вона легенько постукала у причільне віконце. Звідти швидко обізвалася хазяйка – вже не спала.
На сході займався червоним полум’ям молодий ранок.
–
Хто там? – спитала Храсина.
–
Я, твоя сусідка, Софія Андрієва. Відчини.
Засув загрюкотів, і на порозі стала молодиця, худенька, бліда, з довгим розплетеним волоссям.
–
Храсинко, ти бідуєш із дітками, нікому і дров нарубати, а я тобі привела молодого парубка. Прийми, хай тобі буде за помічника. Він робитиме за миску борщу і за дах над головою. Йому немає куди йти, хату їхню розбомбило, сім’я загинула. Ми його трохи підрятували, але тепер, коли німці ось-ось будуть у селі, у нашій хаті йому бути небезпечно, бо ще й поліцаї можуть донести, що чужий. А я, як буду тут коли в батьків, то заразом приноситиму вам молочка, якщо корову не заберуть, бо вже поліцай погрожував: мовляв, де твій чоловік, молодице, а де ваші сини, Маріє? Думаєте, не знаємо? Отож-то, не сердьте мене, бо буде вам непереливки. І корову вашу давно треба у вас забрати, та держіть, поки я ще добрий.
Отак-то, Храсинко, будемо надіятись на краще. А ти, Яшко, слухайся хазяйку, роби все, що скаже, то не будеш голодний і в безпеці житимеш.
Це добре, що так вийшло, і жінка добра тебе візьме, а недавно по селі ходила жидівочка, люди її направили подалі від центру села, аж на Пасєкове, та й там найшлася підла людина, видала. То її повезли в Звенигородку і разом з іншими одноплемінниками розстріляли.
Отож, старайся більше увечері та вночі виходити, вікна гарно затуляйте, щоб хто не побачив.
Латай дітям чоботи, топи грубку, а по солому на поле до скирти ходіть тільки вночі.
Так тепер усі роблять, аби лишній раз не показуватися поліцаям на очі. Вони в цей час гуляють, сліпи заливаючи горілкою, або сплять.
Щотижня, навідуючи батьків, Софія забігала і до Храсинки, несла літру молока, яку-небудь пампушку чи трохи сала, бо знала, що в цій хаті часом буває і без хліба.
Питала Яшка, як йому тепер живеться. Спочатку говорив, що непогано: і діти до нього пригорнулися, і господиня від ложки-миски не відсаджує.
А через місяць-два став жалітися, що з нею важко порозумітися, робить усе не так: то картоплю чомусь на горище заносить, то ще щось таке дивне творить.
Піду я від неї, – якось заявив. – Не можу тут жити, боюсь. Та й одна молодиця мене кличе до себе в прийми, Любка Гарестова.
–
Он як. Коли ж це ти встиг з нею познайомитись? – спитала Софія.
–
Коло скирти. Я брав солому: вона прийшла, розбалакались, спитала, де живу.
І до себе покликала. Піду я, – рішуче сказав.
–
Діло твоє. Як хочеш, так і роби, але будь обережний, бо там не хутір, а село, – попередила.
*
* *
Невдовзі нове лихо спіткало родину. Масово почали відправляти молодь у Німеччину. Спочатку забрали сусідського хлопця Василя Бородія, а потім не оминула «увага» поліцаїв і хати Брусліновських – забрали найменшого сина Петра, та він, нахмуривши юне чоло, пообіцяв:
–
Не плачте, мамо, я однаково втечу, а фріци, побачите, як ще тікатимуть Великим шляхом у свою Германію.
–
Ой, синку, не втікай, бо вб’ють, як не німці, то свої ж поліцаї, – схопилася за серце мати Марія.
–
А я всеодно тікатиму! – уперто мовив хлопець.
Забрали Петра, знову осиротіла хата, а в родині неспокій, ніяк не можуть відучити малу Марусю, яка вигукує з тину, побачивши поліцая:
–
Ах ти поліцяюга, забрав мого дядю, поліцяюга поганий!
–
Накажіть дитині, щоб мовчала, бо я такий, що стерплю, а як інший хто почує, то буде біда, – якось сказав один з поліцаїв.
–
Пильнуй, дочко, нерозумне ще дитя, – просила свекруха. –А то, не приведи Господи, як і справді почують вороги.
*
* *
Якось уранці біля воріт з’явилися поліцаї, викликали Назарія та об’явили, що у їх хаті квартируватимуть німецькі вояки. Наказали звільнити більшу половину хати та добре харчувати і опікуватись ними. В обід прибули і німецькі солдати, серед них віком виділялися двоє близнюків – Отто і Ганс, які більше скидалися на дітей. Вони, зайшовши в хату, майже одразу стали посміхатися до малечі, пригощали їх, почали з ними гратися, давали їм губну гармошку.
–
Знать, погані у фріців справи, що погнали отаких солдатів. Їм би ще коло матері сидіти, а не воювати, – говорив Назарій.
І правду говорив: при кожному пострілі наших гармат із яру, вони здригалися і лізли під широку лаву.
А коли Назарій пішов дорізати теля, яке впало на ноги, то обидва німчики забігли в хату та позатуляли вуха подушками, щоб не чути голосу нещасної тварини…
–
Ой, плаче за вами мати – німкеня, – журно хитала головою стара Марія.
Інколи близнюки йшли на декілька днів на якісь завдання.
Одного разу із них повернувся лише один і крізь сльози, ламаною мовою пояснював: що інший загинув, показуючи фотокартку, де вони з братом удвох:
–
Іх Ганс, а це Отто! Пах, пах, ніхт Отто, – і заплакав безутішно, як мала дитина.
Шкода стало Марії цих чиїхось дітей, шкода і їхньої матері, в якої теж серце болить, як в неї за синами.
*
* *
В січні 1944р. наблизився фронт. Він розрізав село на дві частини. Знову смерть косила все живе у селі, німці відступили. В село зайшли червоні частини, виловлювали поліцаїв та тих хто працював на німців, майже відразу почали проводили мобілізацію. Михайло разом із такими ж, як і він чоловіками та геть молодими хлопцями, яких визнали годними до військової служби, був призваний до війська.
Перша звістка прийшла від Михайла, пізніше від сусіда Сергія Темченка, що вони зараз знаходяться у Білій Церкві, але після спеціальної підготовки їх відправлятимуть у військові частини. Чоловіки писали, що жінки, хто може чим добитися, привозять своїм харчі. І хоча обидві молодиці мали маленьких діток, все ж вирішили поїхати та завезти своїм домашньої провізії. Зібралися, розпитали людей, якими поїздами можна добратися в Білу Церкву. І вирушили в неблизьку дорогу.
–
Бережи себе, дочко, в дорозі не відставай від поїзда, кланяйся Михайлові, – наказувала свекруха.
Батько Андрій разом із свекром Назарієм, провели на станцію, дуже хвилювалися, щоб молодиці в сіли у вагон, бо поїзд у Стецівці довго не стоїть…
Слава Богу, дісталися до міста, а потім і до розташування частини, де служили стецівчани. Як же зраділи молоді чоловіки!
А жінки не стримували сліз, передчуваючи гіркі й болючі роки страшної війни, що впала зненацька на кожну родину. Плакали від розлуки й розпачу. Поверталися додому уже знайомою дорогою, несучи з собою в серці страждання й страх від невідомості. А вдома всі кинулися з розпитуваннями:
–
Як там Михайло, чи дають їм їсти, добре, що встигли побачитись та підтримати чоловіків, до того, як їх відправлять по інших військових час
тинах.
–
О Господи! Сохрани і помилуй вас, діточки. Он і Коля давненько надсилав листа уже з Кавказу, – захвилювалась мати Марія.
–
Ждемо від Миколи звісток, а їх чогось все немає… – обізвався батько.
Усі засмутилися ще більше, вечеряли мовчки.. Кожен думав свою невеселу та гірку думу…
*
* *
Нарешті діждалися весни, природа квітувала, левада вибухала запашним сіном, річка Шполка переливалася срібними хвилями, але ніхто не радів, не тішився цим цвітом, цією музикою навколишнього світу. Софія молила Бога, щоб допоміг спинити війну та повернути з війни Михайла до дітей (відчула вже під серцем друге дитя). Про це лише знали вони вдвох з матір’ю Марією: вона оберігала її від важкої роботи, а більше сама піднімала вередливу внучку Марійку, кращий шматочок підсовувала невістці, заспокоювала, як могла: «Допоможемо підглядіти діток, а там і батько їхній повернеться. Може ж, недовго ще війна триватиме?» Від таких розмов теплішало і спокійнішало на серці в молодої жінки… Минуло й гаряче спекотне літо. Осінь, як могла, втішала журбу людей своїми дарами.
Якраз копали картоплю, як Софію почали мучити перейми. Пізнього вечора свекруха забрала з городу невістку. Усю ніч промучилась вона, а дитя з’явилося лише на ранок, сповістивши про себе голосним криком.
–
Ця буде співати гарно, бо чути аж надворі, – засміявся батько, заходячи до хати. – Угадала ти народити дівчинку прямо на великий празник Пречистої. Софія усміхнулася, а з її синіх, як льон, очей скотилася сльозинка.
Літала колиска з малою Любою аж під стелею, коли сусідський хлопець Іван бавив дівчинку. А в зимові люті морози до хати вносили тільки народжене телятко, і дитині була забавлянка. Воно спочатку лежало собі тихо під широким дубовим столом, а потім почало й ходити. Телятко намагалося дістати до колиски, лизало дитину, і від лоскоту вона задоволено сміялася.
–
Та гоніть від неї цю няньку, – гримала свекруха на сина рідної сестри Назарія Неоніли. – Знайшли чим потішатися! Ще злякається дитя!
–
Та ні ж бо, вона радіє. Дивіться, як тягне ручки до нього, – заперечував підліток.
–
Не розгойдуй високо колиску, бо ще впаде дитина теляті під ноги, – наказувала.
–
А тут м’яко, багато соломи, то ж нічого не буде їй, – казав, сміючись.
–
От шибеник! Софіє, а покинь лиш роботу та йди краще наглядай за дітьми, – кликала невістку несердито, турботливо.
Прийшла весна на змучену, захололу від сліз і горя землю. Посадили на городах цибулю, бралися до картоплі, вижидаючи гарну днину. Нарешті така наступила: травень зігрів усіх своїм теплом і щедро уквітчав цвітом: духмянився всюди бузок, цвіли абрикоси, вишні. Софія з батьками і донечками садила картоплю.
–
Матимемо цьогоріч і вишні, і яблука. Поприходять сини з війни – буде чим пригощати, – казав старий батько.
–
Коли це
ще буде? Війна ж іде, – відгукнулася мати. – Піду до погреба ще винесу піввідра картоплі та досадимо оцю смужку. Мати пішла і раптом швидко повернулася без відра і без картоплі. Вона плакала і сміялася разом, примовляючи: «Замирилися, замирилися», – і пов
торювала, повторювала.
–
Що з тобою, Маріє? – затривожився Назарій. Софія стала, як укопана, не вірячи свекрушиним словам.
–
Перемога! Війна закінчилася, передали тільки що. Я чула від контори, з гучномовця. Слава Богу, замирилися! Синочки повернуться скоро додому! Дякую тобі, Господи, що замирив прокляту війну!
Хіба знала тоді чи думала мати, що ніколи вже не побачить живими ні зятя Івана, батька її чотирьох онуків: Миколи, Анатолія, Василя, Михайла… Не побачить, не діждеться із страшного пекла і своїх юних синів – Миколи і Петра…
Скільки виплакала нещасна мати, скільки сліз вилила! Про це знає лише Бог і її зболене серце. Поверталися солдати додому, і з ними її найстарший син Михайло, ані про Петра, ні про Миколу не було чутки.
А перед самим Різдвом повернувся сусідський хлопець Василь Бородій, худий, змарнілий, Марія побігла до батька його, Явтуха, питала, чи не розказував син про Петра, їх же майже разом вивозили в ту прокляту Німеччину. Явтух відвів погляд і мовчав, а потім сказав: «Спитайся в нього сама». Кольнуло в матері в серце, якесь страшне передчуття промайнуло в її душі.
–
Василю, скажи мені правду про сина, де він, чому не повернувся разом із тобою? Він мовчав, ховаючи погляд від неї, потім випалив з болем:
–
Не ждіть, не виглядайте, спалили його нелюди в печі за те, що сім разів тікав із своїм товаришем. Обох згубили.
Схопилася мати за серце, зойкнула страшно і, як підкошена косою стеблина, впала на сніг. Одволодали її ледве-ледве із фельдшером. З тих пір замкнулися уста матері: ніхто не бачив уже більше на її обличчі усмішки.
–
Шукай, сину, Миколу, може, хоч він живий, буває ж, затримують офіцерів на службі, – просила Михайла.
–
Добре, мамо, я ще напишу запит, будемо надіятися, що обізветься… – сказав, аби хоч трохи якось заспокоїти неньку.
*
* *
…У 1946 році Бог послав родині Назарія ще одного внука. Мати Марія знову сама прийняла пологи в невістки. Хлопчина народився міцненьким, усе вимагав і вимагав уваги. Від колиски не відходили сестрички – няньки, вони його розгойдували в колисці, закладали до рота куклу (хустинку із завернутим в неї розжованим печивом або хлібом), якщо та випадала.
Софія з Михайлом працювали в конторі, а пізніше голова колгоспу Іван Нишпора перевів здібного чоловіка на посаду агронома-польовода.
Згодом жінка попросилася на роботу в ланці.
–
Чого тобі не сидиться в теплі? – розраював чоловік.
Тепер Софія ходила на ланку, а троє дітей самі шукали собі в печі
їжу, бувало, що й перекидався горщик з кашею, тоді бігли до бабусі і казали, що в неї і каша, і борщ смачніші, аніж з їхньої печі. Баба насипала їм зі свого обіду у миски, і вони, задоволені, все з’їдали, вкладали малого в колиску, а самі бігли гуляти на подвір’я. Чи плакав, чи кричав, а чи спав малий братик, сестрички не чули: на подвір’ї так весело гратися із подружками. А одного разу із дитиною трапилася страшна трагедія: нагулявшись, дівчатка прибігли до хати, заглянули в колиску, а там Петя лежить весь синій, вдавившись куклою. Старша Марійка не розгубилася і смикнула її, хлопчик враз закричав на всю хату, а сестри взяли його на руки і бігом по подвір’ю, аби заспокоївся.
–
Гляди ж, не розкажи мамі, бо битиме, – наказувала Марійка Любі. – Чуєш?
–
Чую, – відповіла Люба. Та вона не втерпіла і все розповіла мамі, коли та прийшла з роботи.
–
Ой, Господи, спасибі тобі за дитину! Глядіть же мені, щоб такого більше не було. Частіше навідуйтеся до нього. Добре?
–
Добре, мамо, – відповіла за обох Маруся, – а ти базікало, – тихенько сказала сестрі. З тих пір сестрички не залишали братика надовго. Коли ж дуже хотілося купатися в річці, старалися заколисати його, куклу не даючи. Тоді чимдуж бігли на міленьке (місце на ставку, де купалися найменші діти) швиденько пірнаючи, бризкаючи одна на одну, і вибігали з води. Удома мерщій довідувалися до колиски, забавляли колисковими, які чули від мами. А якоїсь днини хлопчик ніяк не хотів спати, хоч як няньки не розгойдували колиску. І куклу давали, а він не засинає.
–Уже всі покупалися, а через нього сиди вдома, – сердилася Маруся.
–
Ти побудь, а я побіжу скупаюся, а тоді побіжиш ти, після мене.
–
Я так не хочу, – сердилася Люба. – З ним сама не буду.
Тоді, відчуваючи, що сестру годі вговорити, Маруся взяла братика з колиски і вибігла з ним надвір. За нею – сестра. Чимдуж бігли до ставка, не помічаючи навислих над ними хмар, рідких блискавиць та не чуючи грому. Їм назустріч бігли діти, вигукуючи:
–
Тю, ви куди, ми від ставка, адже зараз буде гроза! Та Маруся ніби не чула, добігла до ставка, перебрела міленьке і посадила на зеленому сіні братика. Сама пірнула у воду, а виринувши, гукнула до Люби: «Хто більше просидить під водою?! Я чи ти?» Люба справді боялася води, але щоб сестра з неї не насміхалася, й собі кинулася у воду. Заринула, але швидко вискочила і зразу ж очима – шукати на березі Петю. Та його не було на зеленому моріжку. Щосили дитина забила долон
ями по воді з криком: «Петя втопився»! Чи Маруся під водою почула, але її голова з’явилася, і вона руками стала шукати малого…
А коли дістала, дитина вже була синя. Сестри, не одягаючи на себе нічого, кинулися бігти, і диво: братик зайшовся кашлем і голосно заплакав.
У річці великими чудовиськами скидалися дощові потоки. Під гуркіт грому, в небі над ставом вибухали блискавиці. Дівчатка перебрели дощовий потік, що з’єднувалася зі ставом, і кинулися додому. Брат мовчав, не плакав, але трусився від холоду. Маруся роздягла його, якось загорнула в пелюшки, прикрила ряденцем і наказала: «Спи»! Неначе розуміючи, що він тільки що врятований від страшного лиха, хлопчик закрив свої сині, як льон, оченята і міцно заснув.
–
Ну, як, донечки мої, доглядали за братиком? Годували? – запитала мама, повернувшись з роботи.
–
Ні, мамо, він не хотів. Заснув і досі спить, – відповіла Маруся.
Минуло декілька днів, і Люба все ж розповіла про страшну пригоду з братиком на річці, заручившись маминою обіцянкою, що не розкаже нічого Марійці. Слава Богу, братик після страшної пригоди ні захворів, ані перелякався, та й його нянькам було тоді старшій 5, а меншій 4 роки.
Швидко, як на коні, пролетіло спекотне літо, у село зайшла непривітна і невесела осінь. Вона була сердита, холодна і вся в рясних щоденних дощах-сльозах. Мама Софія з батьком день при дні ходили на роботу. Поверталися втомлені, поралися по господарству, вранці наказували донькам добре доглядати братика, годувати його. Часто, бувало, й сварила, що не їли ні каші, ні борщу, а лише пили молоко з хлібом.
–
Борщ треба обов’язково вдень поїсти, бо не повиростаєте.
–
Якби такий борщ, як у баби Марії, то ми б і їли, – відказували діти. Ці дитячі слова стали доброю підказкою для матері. Вона попросила свекруху, щоб у її печі ставити обід для дітей.
–
А чого ж, хіба печі шкода? Став, доню, а я їм ще й насиплю сама, – погодилася свекруха.
–
Ну, як? Добрий сьогодні обід? – бабуся питала дітей, які виїли гарно і борщ, і кашу.
–
Добре все, а вдома не таке, – уплітаючи із задоволенням видане бабусею, хвалили внуки. – Ми хочемо і завтра їсти у вас.
–
Якщо так смачно вам, то взавтра теж обідати будете моїм, – сказала Марія.
Настала важка пора для колгоспників. Безперестанку лили дощі і не давали викопати буряки. Софія приходила з роботи мокра і втомлена, а в хаті теж було холодно.
–
Мабуть, до роботи ще треба протоплювати грубу для дітей, бо вони теж мерзнуть, – порадилася з чоловіком.
–
Твоя правда, і малим буде тепло, і ми з роботи прийдемо не в холодну хату. Так і стала робити Софія. У хаті оселився теплий затишок для дітей.
А цього ранку вони повставали – і зразу до грубки. Батьки вже давно пішли на роботу. Обидві сестрички, як старші, пустили Петю до самих дверцят:
–
Грійся, ти – маленький. Сюди тулися, тут тепло, – наввипередки заохочували стати, де найтепліше.
Діти тулилися до тепла, аж братик раптом заверещав не своїм голосом.
–
Що ви йому тут робите?! – забігши до хати, крикнула баба Марія,кинулася до дитини і зойкнула: Та в нього сорочечка уже тліє! – і метнулася до відра з водою.
–
Слава Богу! На цей раз обійшлося благополучно, перевдягаючи внука, – сказала бабуся. Бачиш, до чого додумалися – поставити дитину до самої топки. А що, якби я не почула, то спеклася б уся спинка в нього. Няньки, няньки, дивіться ж мені, більше так не робіть! – наказувала.
–
Не будемо, ми хотіли його нагріти, та й він сам тулився до теплого. Ми думали, що так буде краще, – навперебій розказували обидві сестрички.
Підростали троє дітей у родині Софії і Михайла. Старші дівчатка доглядали за меншим братом, влітку пасли гусей, пильнуючи, аби з подвір’я не побігли в город. Вони дуже раділи, коли їх мама хвалила, а тому, доки вона повернеться з роботи, прибирали в хаті, навіть бралися підбілювати біля печі.
А одного разу вони задумали розмалювати червоним біля челюстей. Поки Маруся замітала в хаті, то менша сестра заходилася швиденько, щоб першою, випередивши старшу, малювати зубчики і квіти, як робить мама.
Але чомусь щітка не слухалася її і забігала та й забігала убік та все вбік.
–
Що ти наробила оце?! – закричала Маруся. – Давай я поправлю, бо скоро прийде мама з роботи!
Та щось і їй не вдавалося виправити намальоване.
Від такого «мистецтва» піч, неначе скривджене дитя, аж засмутилася.
Увечері з роботи повернулася першою мати.
Доньки ще надворі почали хвалитися, що і в хаті поприбирали, і на кухні підмазали. У їхніх словах відчувалася тривога, і мама сказала:
–
Так ви ж молодці, всю роботу переробили в хаті та ще й гуси пасли, і за братиком дивилися.
А вступивши в хату, вона не впізнала печі і замість того, щоб насварити дочок, весело засміялася.
–
Ох, ви ж мої помічниці! Що б я робила без вас?!
Свекруха, нагодившись на веселий гомін, аж в долоні сплеснула:
–
Оце так помазали! А я то думаю собі, чого вони притихли, бісової віри помічниці! А ти, Соню, потакаєш їм.
–
Та вони ж, мамо, так старалися, щоб мені допомогти. Нічого, наступного разу вийде краще… І ніжно погладила обох по голівках. – Розпуск ти великий їм даєш, – бурчала мати Марія.
*
* *
–
Ти не хочеш на річці попрати платки? – одного дня запитала сестру Маруся. – Бо я піду, мені треба свою хустину випрати. Візьму з собою і Петю.
–
І я піду з тобою. Давай ще винесу велику мамину хустку, яку вона узимку носила – запропонувала Люба.
–
Давай! – погодилася сестра.
Вони зібрали прання, взяли мило і швиденько побігли до ставка, який був зовсім недалеко. Поклали речі на великий камінець і засперечалися, хто буде прати мамину велику хустку. Та вона, не діждавшись закінчення суперечки, впала у воду і попливла собі за течією. За нею зсунулася з камінця і хустина Марусі. Швидко вода відносила хустини, а дівчатка, розгублені і злякані, тупцювали на великому камені, але у воду не наважились стрибати, бо знали, що від самого каменя – велика глибочінь. Про це говорили старші. Поверталися з річки невеселі і аж поки мама не прийшла з роботи, не пустували, не бігали по подвір’ї.
–
Щось трапилося? – запитала Софія дітей.
–
Ми хустки на річці хотіли попрати, та вони упали у воду і попливли, – відповіла старша донька.
–
А ви ж хоч у річку не стрибали самі за ними? – злякано запитала мама.
–
Та ні, ми боялися, бо там глибоко.
–
От і молодці. А хустки ми нові купимо. І більше без дозволу не ходіть самі прати на річку. Добре? – сказала і зітхнула полегшено: ще одного страшного горя уникнула родина з Божою допомогою. Після цього випадку дочки не ходили з пранням до річки.
*
* *
Серпень тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого був гарячим і задушливим.
Жданого дощу все не було. Городина мліла, мучилась від спеки. Софія вже руки пообривала, носячи воду з копанки на капусту, помідори й огірки. На городі було так спекотно, що навіть земля потріскалась. У леваді все ж було краще – рятували могутні верби і джерельна вода в копанці: то ж молодиця залюбки набирала воду і поливала городнину.
Босим ногам було приємно, коли з відра вихлюпувалася вода.