Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– Невже ти, падлюка, курінний, у пеклі й справді був?

– Так, – відповів князь, трохи помовчавши, та розпочав проводити жесту. – Хай буде так.

– А поясниш, Якове з брудною сракою, навіщо ти чаклу…

Вартовий не встиг закінчити. Біле снігове ручисько, з два сажні вгору, що утворилося просто з повітря, спіймало його і Тара у свою долонь. Здоровезні крижані пальця склалися у щільного куркуля. Біла, переливаюча перламутром, рука розсипалася, залишивши вежу пустою, трохи притрушеною снігом.

* * *

Перше, що почув князь, коли розплющив похололі від снігу очі, був тріскіт полін у невеличкому каміні. Хтось намагався підняти його з дерев’яної підлоги.

– Де ми? – запитав Тар, намацуючи в горлянці голосу.

– У сатани під ковдрою, – прокашляв Турет, намагаючись підвестися.

– Жовсєм нє, – промовив чоловік, який схопив князя під руки, допомагаючи піднятися на ноги. – Нє ясно, катрий шатани ви імєл в думкє. Навнєрно, глумітца?

– Бачиш, Якове з брудною сракою, що твоя магія з людьми робить? – перекрутившись навколо спини та всівшись до підлоги, прохрипів Турет, обірвавши вельможу.

– О-о-о… Гівно, – продовжив він здивовано. – …А може, той… Не магія… Падлюча матір…

Вартовий нахмурився, оглядаючи освітлену свічками та каміном кімнату. Інтер’єр – у північному стилі. На стінах – картини з зображенням гір і гостроконечних замкових башт. Книжки на товстих дерев’яних полицях та кілька кремезних шаф. Стіл для письма із чорнильницею і перами… Останнім на очі Турета потрапив вельможний пан у чудернацькому, навіть химерному з точки зору козака, платті.

– Хатєть дожнать: кта такой у дом к маєму наведатца?

Тар потер долонями обличчя.

– Нам потрібний твій окуляр Гансе. Ти ж розумієш, про що йде мова?

Господар насторожився більше ніж у минулому. Але взяв себе у руки й мовив:

– Думкал, смерц жраза, кагда метєл і снєг к дом навідался. Нікаікіх акуляра не імєтца.

Турет, слухаючи вельможу, кашляв та сміявся. Він навіть не міг нічого промовити – так, мабуть, йому подобалися ті дивні слова. Та самому Тару набридло слухати страшенно бридку латианську вимову Ганса. Тремтячою рукою князь клацнув пальцями та затримав їх в утвореному положенні, аби провести Прозору стрічку – жесту Покаяння, що надавав змоги чути всім присутнім одну й ту ж мову.

– Знову чаклуєте, герр? – розправився Ганс і вирівняв плаття. – Меча не витягаєте, чар злих не втілюєте – значить, не від Королеви. За окуляром, мовите, завітали. А звідки знаєте про нього, дізнатися можу? Згодом, може ви щось бажаєте з дороги?

Ганс роздивлявся козаків крізь обрамлене сріблом та смарагдами скло, що він стискав примруженим оком.

– Падлюча матір, яка щедрість, – лаявся Турет, навіть не дивуючись тому, що вельможа почав балакати, як більшість народів Аін. – Дай мені, гадюка різнокольорова, трохи водиці і скоріше!

Ганс підняв лоба і витріщив очі, від чого окуляр вистрибнув з борозни довкола ока і повис на сріблястому цепку. Манера Турета спілкуватися з людьми викликала в ньому абиякий подив.

Примечания