Принц На Білому Коні

Всі персонажі цього твору – вигадані, а збіги з будь-якими особами і обставинами – випадкові. Тільки Білий Кінь – реально існує. Клянуся, сам його зустрічав і особисто з ним знайомий.

Глава 1

– Ой, а Ви хто? – здивувалася Ганна, побачивши на порозі чоловіка років тридцяти, непоказного виду, у старому плащі, брудній в'язаній шапочці, із щетиною на обличчі.

– Вітаю, пані Ганно! Я – Ваш Принц НаБілому Коні! – зі щирим та добрим поглядом сказав чоловік і від нього повіяло дводенним перегаром.

– А де ж кінь? – посміхнулася вона.

– У ліфті сидить – чатує, щоб той не поїхав, – все також щиро відповів Принц, – Ганно, збирайтеся, ми негайно їдемо до мого палацу!

– Чому це я повинна з Вами кудись їхати? – стримано запитала вона.

– Так ти ж мене все життя чекала! Щоб я приїхав і забрав тебе!

– Ви себе з кимось плутаєте! – випалила дівчина та спробувала зачинити двері, але Принц встиг підставити ногу.

– Ганя, тільки не дуркуй! Я не маю часу на всі ці фіґлі-міґлі! Негайно вдягайся і поїхали!

– Та пішов ти! – нарешті вона змогла відштовхнути його і зачинитися.

– От стерво! – Принц вдарив кулаком у двері, – якого ж біса мріяла тоді!?

Не дочекавшись відповіді, повернувся і зайшов у ліфт.

– Якось грубо, не по-людськи ти з нею, сказав Білий Кінь.

– Та я хотів по-доброму, а вона он як… – з прикрістю процідив Принц.

– А я б тобі навіть відчиняти не став брудний якийсь, неголений, – Білий Кінь сплюнув на підлогу.

– Набридло все! Кожен день ці молоденьки дурепи, трясця його! І до кожної ще потрібно підхід знайти! А я вже вичерпав себе, розумієш, ви-чер-пав! Це років зо три тому я пожартувати і причарувати міг, а зараз… – Принц втомлено махнув рукою.

– Кінчати з цим треба, – сказав Білий Кінь і загасив недопалок об стіну.

– Та ти що?! Їх ще он скільки, а нас тільки двоє. Якщо не ми, то хто буде цим займатися?

– Гаразд, як скажеш! Кошти на дорогу є?

– У мене-то є, а в тебе?

– А я знову зроблю вигляд, що випадково потрапив до автобусу.

Принц вийшов з під'їзду, а за ним, кульгаючи, йшов Білий Кінь.

Глава 2

Останній рейс. Автобус був порожнім. Втомлений від баталій з пасажирами, кондуктор спав. Принц згаслим поглядом дивився у вікно і м'яв руками свою шапочку.

– Про що думаєш? – запитав Білий Кінь.

– Про вічне, – зітхнув Принц, не зводячи погляду з вікна.

– Та невже? – хмикнув Кінь, – ну звісно ж про вічне – про кохання. Про що ти ще можеш думати? – глузливо продовжив: – І кому воно потрібно, це твоє кохання? Поглянь на себе, на кого ти став схожий? Скільки панянок ти вже привозив до свого палацу? Сотню чи дві? І що? Ні, звичайно, спочатку все чудово: бал, віршики їм читаєш, пісні співаєш, бурхлива ніч… Але ж вони через місяць тікали від тебе, після того, як просили купити їм пральну машинку, а ти змушував їх прибирати у моїй конюшні…

– Багато ти розумієш, – огризнувся Принц, – втікали – то значить, не любили мене по-справжньому. Вважали: забере їх до себе Принц На Білому Коні і ось тобі щастя! А як сорочку мені випрати власними руцями, то куди їх кохання й дівається.

– А в конюшні навіщо прибирати змушував?

– Так смердить же твоє лайно на весь палац! Зрозумій, кохання повинно пройти випробування. А ці, як ти називаєш «панянки», злякалися перших труднощів. Я хоч і Принц, але мої біологічні потреби на цей статус уваги не звертають.

– От холєра на то кохання, – пробучав Кінь і хотів було запалити, але Принц тицьнув ліктем під ребро, вказуючи на кондуктора. – Дурень, зараз прокинеться – пішки підеш…

– Лишень кохання в твоїй макітрі, – Білий Кінь сховав цигарки, – ото привіз панночку у палац, задовільнив би свої біологічні потреби… і відправив би додому мріяти про тебе далі.

– Ну, скільки тобі казати: то вам, тваринам, кохання не потрібне. У вас інстин-кти! Зрозумів? Схотілося самку одразу… хм… впорався і вмить забув. А ми – Люди, тим і відрізняємося від вас, що кохати вміємо.

– Це я тварина!? А скільки раз я тебе з поля битви на собі виносив, забув!? Останній раз, між іншим, коли рятував тебе, мені ЛЮДИНА в дупу стрілою засадила! Тепер кульгаю ось, – образившись, Білий Кінь замовк.

– Ага, коли через місяць поневірянь пустощами Монголії ти корову угледів! І де вона там взялась – не розумію? Забув, як ти на неї з-заду наскочив, не виймаючи стріли з дупи? Ти ж, гігант статевий, про мене забув! Я тоді поранений у сідлі ледве тримався! І що, тебе це зупинило?! Ха! Я навіть не знаю, як вона, бідна, після тебе, збоченця – отелилася чи окобилилася? Ти їй хоча б листівку відправив? А твоїх діточок як назвала, знаєш?

Білий Кінь не відповідав.

– Отож-бо й воно! – переможним тоном промовив Принц і до кінцевої зупинки обидвоє мовчали.

– Приїхали, – сказав Принц, – ти вже мені пробач, наговорив тобі казна-що.

Білий Кінь все ще мовчав.

– А хочеш, я сам у конюшні лад наведу?

– Звичайно наведеш! Ми ж сьогодні без принцеси лишилися, – відповів Білий Кінь.

Ображатися на дрібниці, не було сил і бажання.

– Сідай на мене, повезу.

– Не треба, у тебе стріла була в… хм…кульгаєш ти, – і вони стомлено потягли в сторону палацу.

А в цей час кондуктору наснився дивний сон: до автобусу увійшли якийсь безхатченко та кульгаючий білий кінь…

Малюнок Андрій Горбонос

Глава 3

Зачинивши двері, Ганна роздратовано влупила ногою свого кота, який мирно спав на килимку. Стусан був схожий на удар каратиста, що має, як мінімум, 3-й дан і чорний пояс. Кіт, зробивши карколомний кульбіт, що не можливо описати з точки зору просторової уяви, вкарбувався в протилежну стіну і без свдомості гепнувся на підлогу з висоти двох метрів. «Йєс! Так вам і треба!» – вигукнула Ганя, повернулася і попрямувала до кухні допивати каву. Напій вже був холодним, і бажання пити його одразу зникло.

За довгі роки праці фінансовим аналітиком Ганна призвичаїлася свої вчинки планувати, а думки розкладати по полицях. От і зараз вона намагалася зрозуміти, чиїх рук ця безглузда витівка і головне, хто і яким чином дізнався про її стару та заповітну мрію – зустріти Принца На Білому Коні?

Власне, ця мрія не була такою вже старою. Перед вступом до університету вона заріклася: ніяких хлопчиків і заміжжя до завершення вишу. Дане собі слово вона тримала. Не без того, щоб з подругами відвідувати дискотеки та вечірки. Але щойно вона помічала на собі зацікавлений погляд, одразу ж під слушним приводом (бабуся хворіє або в мене завтра контрольна, а я ні бельмеса) покидала компанію. Ба, навіть більше, за всі роки навчання вона жодного разу не цілувалася з хлопцями, не враховуючи дружніх плямкань в щічку на дні народження і свята.

Коли із відзнакою закінчила університет, то вирішила піднятися кар'єрними сходами, як можна вище, щоби не стало.

Ганна росла без тата, і звикла покладатися тільки на себе. А тому визначилась так: спочатку потрібно забезпечити своє безбідне існування та кар'єру, а потім вже створювати родину. Тому питання про заміжжя ніколи не

піднімалося вище другого рядку в її планах на майбутнє.

Коли через п’ять років наполегливої праці у відомій компанії вона отримала посаду першого заступника директора компанії, придбала: шикарне 3-кімнатне помешкання в елітному будинку престижного району міста, новенький автомобіль, дачу на березі річки, – постало питання «А навіщо мені одній все це треба?». Ось тут-то Ганя, тобто тепер вже Ганна Петрівна – шанована особа, згадала про другий пункт свого плану – заміжжя.

Із властивою їй логікою і здоровим глуздом стала обирати собі кандидата на роль чоловіка і батька своїх майбутніх дітей. Першим був Семен Іванович директор компанії, солідний, сорокап’ятирічний чоловік, який мав дружину, трьох дітей і зо два десятки коханок (коханок він мав в самому прямому сенсі цього слова), при цьому останні безуспішно намагалися вирвати його з лап сім'ї і одружити на собі. Ганна не хотіла бути в його чарті 21-ю, 22-ю і не вірила в те, що чоловік відмовиться від сім'ї заради неї, тому його ж першого і виключила зі списку.

Другим був Ігор – начальник відділу технічного забезпечення компанії, 30-ти років, зовні приємний, ввічливий і культурний. Однак, сам Ігор абсолютно байдуже ставився до неї, підтримуючи лише ділові стосунки та ніколи не говорив з нею на особисті теми. При цьому, Ігор зустрічався з донькою Семена Івановича і про їх спільне майбутнє не плідкував тільки лінивий. Власне, було очевидно, що Ігор має величезне прагнення до здорового кар'єризму, в результаті чого його також було виключено зі списку. Інші співробітники компанії не викликали у Ганни жодного інтересу. Одні з них були глибоко і безнадійно одружені. Інші ж, такі як: Андрій – пришелепкуватий, Сашко – без почуття гумору, псих, Василь – гулящий, не подобалися їй самій.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.