Шепіт крил метелика

Ввечері моє тіло охопило полум'я. Жахливий біль пронизував кожний мій м'яз. Мої батьки, за свою неосяжну любов до рідного чада, були повішені. Матеріали засекречені та сховані навіки в глибинних печерах собору

Тут, в цьому дивному місці, я втратив відчуття плину часу. Мені не відомий спокій. Сам факт жорстокості, як існуючого почуття не дає мені можливості відчути себе вільним та безтурботним.

Пергамент закінчувався незавершеною думкою, але продовження Анна не знайшла. Холодний вітер почав проникати до будинку через старі, потерті відчаєм та страхом шибки. Дівчина повернула голову до вікна та помітила Михаїла. Його довге кудряве волосся розвівалося серед прохолоди, а великі та мужні скули не відчували заблуканої осені.

До того моменту, коли він відчинить двері, залишалося не більше п'яти хвилин. Тож Анна вирішила не витрачати даремно ні одної секунди. Вона поспіхом почала перебирати листки паперу. Русалок вона вже знала, темних сфінксів вона зустріла в той день, коли її тато відлетів до небес. Далі з'явилися листки з фотом жінки, що мала зміїні очі та історія з зображення сіамських близнюків. Увагу ж Анни привернув портрет красеня-блондина. Його довге волосся спадало на чорний фрак, яке облягав струнке та ніжне тіло. Елегантні риси манили до себе, тонкі губи зачаровували та не відпускали розпусний погляд.

Лист 236

Вампір «Генрі Уокер»

Багато хто жалкує про своє життя, переймається кожною дрібницею, проклинає себе за те ким він є. Лише одиниці можуть прийняти себе таким, яким його створила природа. «Мені не подобається мій ніс! У мене застаріле плаття!» Та плювати, яке в тебе плаття, коли за вікном розкидаються ніжні Альпи, коли ти сидиш на кораблі та пливеш до незвіданих земель.

Я був повністю та навіть більше задоволений своїм життям. Дійсно, я був щасливим. Рай, блаженство. Найкращі моменти пов'язують мене з островом біля Індонезії. Маленький такий, з джунглями повними птах. Вони мене зачаровували. Я любив плавати в печерному озері, це було досить таки романтично.

Так, я вбивав людей. І не один чоловік прибув сюди з моєю допомогою. Та чому я маю про це турбуватися? Не я обирав ким стати! Мені не відома причина того, чому я маю бути «монстром» серед людей. Я не знаю, хто такий Бог, хоча ця тема досить таки цікава. Я вбивав заради їжі, заради щастя, нічого особистого. Бичувати самого себе, голодувати? Я не мав такого наміру, моя сутність теж заслуговує жити. Вищої раси, яку всі будуть слухатися та наслідувати, не може існувати.

Удачі, любий друже, нехай щастя нарешті знайде тебе.

Анна відірвала погляд від портфоліо. Дві зовсім різні історії зворушили її серце. Вона згадала як у дитинстві порівнювала свою історія життя із долею подруг, сусідів, кумирів. Анна пригадала, як хотіла померти, як ненавиділа матір через її деспотичний характер. В уяві відразу винирнули спогади, де мати порівнює її з татом, де переносить образу з колишнього чоловіка на неї. А де вона зараз? Де бабуся? Як вона змогла забути про них? А чому власне Анна мала про них пам'ятати?

Знайома здавна ненависть до самої себе повернулася та окутала дівчину з новою силою. Сльози відчаю та розгубленості вщент зруйнували затишний світ, що так довго та ретельно будував Михаїл.

Кроки з'явилися нізвідки та щохвилини ставали ближчими. Це янгол з'явився з далекого небуття. Крізь його плащ почали виднітися чорні крила. Вони були гігантського розміру, вишукані, величезні, граційні. Білосніжні скули манили погляд Анни, але вона не давала своєму серцю волю. Почуття любові було заблоковане й викликало не щастя, а сором та сумні спогади про незнайомця з потяга.

– Чому ти сумуєш? – голос Михаїла відлетів луною від стін, що потьмяніли від зустрічі з ним. Будинок розумів – настала тяжка хвилина розлуки. І ось через мить він знову залишиться лише самотньою купою цеглин серед безкрайнього, богом забутого степу.

– Ну ось дивись. – Анна піджала до грудей ноги, немов захищаючись в уявному панцирі. – Сонце сходить та заходить. А що відбувається в перерві між цим? Життя? Яке? Ні, це не життя! Я самотня. Завжди та всюди. У всіх свої турботи й ніхто не повернеться назад, щоб поглянути на те, що стало зі мною. За маскою ніхто не бачить, що мене вже немає, що я зникла до останньої краплини. Однак, це нікому не потрібно… І мені самій не потрібно, щоб хтось піклувався про мене. Я звикла жити недо: недощирою, недоніжною, недорозумною, недолюбленою! Я стомилася. Я стомилася від усього! Я нічого не можу. Я – ніхто! Я не хочу всього цього. Я нічого не можу зрозуміти! Кожний день, немов каторга, а я немов привид, я гірше, ніж мертва.

Янгол присів поряд, але нічого не промовив. Він бачив її наскрізь і розумів, що відчай, який охопив Анну не має способу для втіхи. Усі люди рано чи пізно приходять до самопізнання. Самокопання – це не приємний відпочинок у тихому літньому саду. Ні, це бруд, тяжкий та бридкий, що лізе назовні з усіх щілин. Це складний етап, але необхідний.

Глава 9

Народження

На озері підіймалася буря. Тепле осіннє сонечко окуталося хмарами й ледь просвічувалося через ніжну перепону. Темна гладь покривалася маленькими хвильками, що посилювалися та зростали щохвилини. Дерева стурбовано погойдувалися, ховаючи в своєму лоні темну постать.

Чоловік стомлено сів на краю берега.

– Життя чарівне, але жахливе. Уся краса лише в нашому розумі. Ілюзія допомагає сховатися від жаху, що відбувається навколо. – мовив він.

– А я б хотіла, щоб сни стали реальністю. – солодким, ніжним голосом вимовила дівчинка поряд. Їй було років десять. Крильця дівчинки ледь торкалися води, пір'їнки ніжно колихалися та тріпотіли, немов остання росинка в спекотній літній день. – Твоя проблема в тому, що ти досі не навчився мріяти. Подивись навколо, усе життя це лише один цілий сон. Насправді, ми нічого справжнього не бачимо.

Чоловік понуро опустив голову.

– Але якщо це все в нашій голові: усі турботи, всі події. То що тоді за межами нашого розуму? Який він «справжній світ»?

– Гей, подивись навколо! Щойно ти сидів на березі озера, а ось вже перед тобою цілий океан. Невже тебе це не дивує? Це ж чудо, це чарівно! – веселий вогник в очах дівчинки не хотів гаснути.

– Люди досліджують небо, космос. А що там? В глибинах? Який жах схований в темній гладі океану? Що живе поряд з нами?

– Так досліди це! – вигукнуло янголя.

– Не можу! – очі чоловіка випромінювали страх. – Ось тобі приклад. Ти задумувалась про розміри кита? Він гігантський. Ми ніщо, порівняно з ним. Як страшно розуміти, що є щось величніше ніж ти.

– Ти ще не розумієш, що страху не існує, бо не існує ніколи причин для нього. Нас оточує дивний світ й усе в ньому по-своєму красиве, усе несе певну суть. Люди втратили відчуття романтизму. Вони думають, що букет троянд це кордон прояву кохання. Та чи не краще розмовляти про зірки в грозову ніч?

– В ночі люди сплять. Вони зайняті. Але чому сплять не вдень? Що поганого зробила ніч? Вона не винна в своєму існуванні. Так чому ж про неї всі забувають?

– Бо ніч щира з нами. Її не люблять, від неї тікають, її бояться, а вона лише розмовляє з нами, намагається донести правду. Ти завжди страждаєш через стіну, а вона лише ж цегляна!

– Що мені робити? Я стомився. – сльози спадали з обличчя чоловіка.

– Ти наситився досвідом, але не дозрів. Спробуй хоч трішки, але пожити з задоволенням. Позбався від втоми, зрозумій – щастя єдине, що існує навколо нас. Дай мені руку.

Олег, простягнув руку янголу. Він почав зникати, перетворюватися в срібну димку й ставати частиною чоловіка.

***

Година змінювалася годиною, перейми виявилися затяжними. Ніч змінилася ранком і лише коли остання зоря покинула холодне, ще хмарне небо – на світ з'явилося маля. Перші промінчики надали його очам блакитного кольору, а помираючий місяць – ніжне біляве волосся.

Мама зі сльозами на очах приклала до грудей такого довгоочікуваного синочка. Тато стояв поряд й погладжував спинку дитини, що нагадувала м'яку подушку, свіжу, немов гірські луги. Він доторкнувся до, здавалося, нездійсненної мрії та дякував Бога за диво, хоча воно було створене руками звичайних, смертних людей.

І лише немовля збентежено й злісно бігало очима по кімнаті. Воно кричало не від болю розкритих легень, а від ненависті до всього оточуючого. Його погляд щохвилини тьмянішав, а спогади, немов величезні кораблі, покидали бухту.

Минуло дві години й дитина майже не пам'ятала темні печери й ліси Чистилища. Вона забула про каньйон, на якому вони з янголом запускали повітряних зміїв та океан, де вони плавали на маленькому плоту. Хлопчик забував як пиячив під дверима «Будинку волонтерів» у минулому земному житті. Посмішка його рідного сина стерлася на довгі роки.

Йому дали нову книгу, книгу Життя. В його руках було рішення: написати подібний до минулого блокнот, чи створити нову, повну яскравих барв енциклопедію.

Коли прийде час і нога немовляти ступить на стару, вже знайому землю, душа згадає й попереднє життя. А допоки нам залишається лише сподіватися, що його маленьке сердечко зможе відчути таке просте й одночасно складне, рідкісне, але чарівне почуття – відчуття радості та любові.

Глава 10

Недалека пастка

Ніч виявилася прохолодною, морозною, але водночас не вистачало повітря. Піч в будинку занадто сильно намагалася зігріти володарку, створюючи духоту, а не тепло. Однак, літня жіночка цього не помічала. Холод пробирав ноги, окутував живіт, оковував руки.

– Олег? – та Олега вже не було на цьому світі. – Ірино? – в останнє її нога переступала цей поріг близько п'яти років тому. – Анно? – її маленька кровинка лежала в землі, вкрита ніжним туманом.

Старенька кликала найрідніших серцю, відключивши від болю розум та забувши, що вона самотня. Вона прийшла в цей світ сама й піде з нього теж сама. Серце кололо все сильніше, тіло паралізувало й не слухалося володарку. Життя почало крутити потьмянілу плівку перед очима: дитбудинок, депресія, одруження, народження дітей, праця на хлібозаводі. А ось вона повертається через міст додому. Темінь, сніг потрапляє до дешевих калош та заморожує юні ніжки. Тоді вовки вилізли нізвідки й її врятувало лише випадкове авто, що їхало з запізненням до начальника заводу, товариша Краснова.

В очах потьмяніло й біль різко зник. Кімната наповнилася білою димкою, а біля дверей промайнула величезна тінь.

– Це сон? – запитала Раїса.

– Ні, це твоя нова реальність. Ти померла, люба. – у тіні був грубий, хрипучий голос, але він мав нотки впевненості та спокою.

– А де тоді пекло та рай? Чому я досі вдома?

– Бо ти рабиня свого розуму.

– Я завжди вірила в свій розум. Тобто, я завжди вірила в те, що я права, а мої думки та теорії це щось велике. Наразі, ви все руйнуєте й хочете сказати, що я божевільна?

– Ти вигадувала уявний світ та жила в ньому. Озирнись! Реальність інша, навчись приймати її.

– Добре, і що ми зараз зробимо? Відправимося на небеса?

– Як я відведу тебе на небеса, коли ти настільки прикипіла серцем до землі, що легше підняти валун, аніж твої очі?

– Де я прикипіла? Ніде я не прикипіла! Як люди живуть, так і я живу. Нічого особливого, як всі усе роблю.

– В тому й справа. Ти не всі, ти – особистість. А ти все життя сунула свій ніс в чужі справи. Ти боялася бути собою й лише наслідувала інших.

– Добре, я усвідомила це.

– Ні, ти нічого не усвідомила. Твоє серце досі пусте й загублене. Чому ти досі тут? Бо ти хочеш всім серцем до своєї доньки, ти хочеш навчити її як жити. Подивитися ж хочеш, що вона робить? Я бачу тебе наскрізь.

– А що в цьому поганого? Я її мати, вона – моя донька. Я повинна думати про неї.

– Про ту, яка забула тебе? А ти колись цікавилась її справжнім життям? Цікавилась її думками щодо тої чи іншої справи? Дай вгадаю! Ні! Бо, навіщо? Ти одягала її, кормила. Та це ж не головне. Є речі набагато важливіші за це. І тепер, будучи тут, приреченою на блукання серед світів, доросла дитина Раїса не розуміє, що є інше життя, окрім стереотипів.

– І що мені робити?

– Подорослішати на старості літ. Це твій шлях, ти сама все вирішуєш.

Темінь повільно відступаючи зникла десь на горизонті подвір'я. Раїса залишилася сама в будинку. Вона підійшла до трюмо й нічого там не помітила. Лише кімната світилася дивним синім сяйвом. Раїса повернулася й помітила на ліжку себе. Слід болю залишився на покритому зморшками обличчі, рука в судомі вічно буде лежати на зупиненому серці.

Від самої думки про залишення будинку душу Раїси розривали болісні спазми. Однак, бажання зустріти доньку виявилося сильнішим.

Перше й найважливіше відкриття зустріло її біля веранди. Раїса ступаючи по сходах випадково зачепила занавіски й ті відповіли їй ледь помітним коливанням. Тіло жінки залишилося на ліжку, але вона не була неіснуючим створінням. Раїса мала свої параметри, які, на жаль, не були відомі людям, бо зайняті тільки тілом, останні забули думати про душу.

Другим відкриттям стало те, що при бажанні вона могла проникати через різні фізичні бар'єри. Але це вміння вимагало докладати досить великих зусиль.

Третє відкриття чекало Раїсу на розі сусідньої вулиці. Чоловіки витягали з ріки набрякле тіло Олега. Поліція разом із швидкою допомогою заповнювали протокол. Зіваки приповзли з різних боків аби полюбуватися ніколи не обридливим шоу. Раїса підійшла й з невидимими сльозами поцілувала чоло померлого.

Раїса присіла на навпочіпки й провела рукою по чолу Олега. Волосся заколихалося й покірно лягло туди, куди направила його жінка. Її сусід, старий п'яниця, помітив дивний рух і побожно перехрестився, за що інші підняли його насміх.

Люди проходили крізь неї, не помічаючи. Її дух змушував лише легенько коливатися комірці на їх тілах. Та люди приймали примару за вітер, що заблукав і випадково натрапив на скорбну картину.

Дощ накрапав повільними крапельками, блискавка терзала небеса. Найбільше це помічало цуценя, яке було викинуте на безнадійну дорогу. Воно не їло декілька днів, лапи не хотіли слухатися і покірно опустилися на вологий грунт.

Раїса помітила його, коли покидала тіло Олега. До автобуса, що мав відвезти її до доньки залишалося близько 20 хвилин, але донька могла чекати ще довгі роки, в ось звук серденька цієї крихітки вже летів до заходу.

Біля тіла Олега досі сидів старий п'яниця. Його погляд був самотнім і вимагав хоч капельку зілля, щоб забути про це. Через декілька хвилин Раїса колихнула брудний рукав чоловіка і відразу доторкнулася до зігнутої гілки. Хоч серце чоловіка і намагалося вилетіти з грудей та він все рівно вирішив слідувати дивним знакам.

На дорозі, біля старого колеса, дідусь помітив крихітку. Брудне, майже мертве цуценя лежало посеред калюжі. Сльози виступили на обличчі старого. Він підійшов та взяв на руки маля.

– Обіцяю, більше пити я не буду. Заради тебе не буду. Бо ти це я. Таке ж нікому не потрібне, таке ж скалічене долею. – звичайно, це була брехня під хвилею емоцій, але після цієї клятви серце чоловіка, навіть у найскрутнішу хвилину належало вірному другу. – Ходімо додому, дім у мене немов величезний смітник, брухт, але краще ніж так…

Його кроки, тяжкі, шаркаючі зникли на повороті. Раїса ж, сповнена нового, теплого відчуття, відправилася на зупинку.

Коли під'їхав автобус, то з'явилася нова проблема. Раїса ніколи не їздила без квитка. Тому зараз, будучи не в змозі його купити, бабусю охопив сором. Вона ладна була плакати та кричати від розпуки. Лише бажання швидше побачити доньку змусило її ступити на поріг автобуса. Люди в тісняві проходили крізь неї, непомічені, немов комахи серед космосу.

Потрапити до квартири доньки Раїсі довго не вдавалося. Стіна не піддавалася її натиску й чемно продовжувала оберігати володарку. Лише спокій, що випадково виник під спогляданням заходу сонця на помаранчевому небі, дозволив Раїсі просунути руку, а за нею й тіло в середину.

Ірина сиділа з пивом в руці й насолоджувалася новим ток-шоу. Праву ногу вона закинула на незнайомця. Сонце освічувало її посмішку, а будинок вже забув про існування маленької загадкової дівчинки.

– Та як ти смієш?! – вигукнула Раїса. – Я не так тебе виховувала. Ти не провела її в останню путь. Тобі насолода дорожча, а я ж там навіть непохована лежу.

***

Минали роки. Ірина одружилася, народила доньку, що була прямою протилежністю Анни й з радістю виховувала її. Нова сім'я була ідеальною, навіть зразковою. Спогади минулого не тягнули Ірину назад. Велика берлінська стіна огороджувала усе гірке й прикре від нового приємного.

Лише Раїса не знала спокою. Вона блукала містом, ходила з кімнати в кімнату й вила від туги.

Бабуся ламала меблі, лякала немовля, змушувала шипіти кота, чим зводила з розуму маленьку дитину. Сім'я викликала священника, але його жіночий голос лише потішив стареньку.

***

Після 14-ліття доньки будинок перебував у повному гармидері. Тепле жовтневе сонечко, ще проглядало в суворе вікно. Воно сходило із-за обрію та дарувало жителям міста новий день. На стіні будинку висів надпис «З Днем народження», шари заповнювали собою всю підлогу вітальні, на столі стояв недоїдений та забутий торт.

Раїса сиділа на табуретці. Її думки роїлися, бігали одне від одного в переляку й смутку. Раптом почулися кроки: це колишня іменинниця Катерина разом із подругою Розою спускалися на сніданок. Нова дівчинка зацікавила бабусю. В рисах Рози виднілася циганська кров, темні очі були окутані густими чорними віями й дивилися прямо на примару.

– Ти будеш чай чи каву? Щось солодке, чи солоне до напою? – тупенька Катерина відразу викликала огиду у Раїси. Вона не могла не порівнювати її з Анною, що була загадковою, ніжною, доброю. Катя ж була бракованою копією, далекою від оригіналу підробкою.

– Я буду каву з сендвічем. Я на хвилинку до вбиральні. – й вона побігла веселим скачем, непомітно для Катерини поманивши за собою Раїсу.

Коли вони опинилися віч на віч циганочка мовила з дивною посмішкою на устах.

– Я з колиски бачу таких як ви. Ви заважаєте іншим, не маючи власного прихистку. Знайдіть своє місце й не будьте тягарем.

– Мій тягар живе тут. – вимовила Раїса й вийшла на подвір'я.

Днями вона ходила містом, милувалася квітами, допомагала безпритульним тваринам, але серце неодмінно повертало її до будинку. Раїса не могла змиритися з долею власної дитини. Ненависть, сум та злість переповнювали її душу. Цілі її снування не було, розум не хотів діяти, усі важелі були передані почуттям.

Глава 11

Каяття

Коли Ірині виповнилося 72 роки, в її сон навідалося дивне, давно забуте створіння. Вона прожила довге й щасливе життя. Ірина мала чотирьох онуків, кожного з яких вона обожнювала до нестями. Привид давно минулих днів досі мандрував її кімнатами, але не хвилював її.

І ось зараз, немов ком теплої води, сновидіння вилило на неї те, що досі вона не могла збагнути. Завжди існує щось, що неможливо пояснити, стіна, яка нікому не показує свій склад.

Ранок минув звичайним розкладом: сніданок, візит Катерини, теплі обійми її чоловіка, веселі глоси дітлахів.

Та коли робочий режим знищив голоси, а чоловік знову замкнувся в кабінеті, поринувши в уявний світ книг, серце Ірини защеміло від туги. Вона хотіла пригадати щось, але роки ховали це за величезною димкою часу. Спостерігаючи це Раїса зрозуміла, що прийшов її час. Вона викинула на підлогу маленьку лялечку, в жовтому плащі й з гудзиками замість очей.

Знаки, немов розшифровані шифри, стали зрозумілі й надто прості для Ірини. Спогади чи жалість, або навіть туга не лежали на ній вінком. Цікавість поверх усього керувала її діями.

Програма пошуку, яка все життя допомагала Ірині в кримінальній службі, за лічені секунди дала потрібні координати.

***

Стоячи над могилами було так дивно розуміти швидкоплинність життя. Усі турботи в такі миті відступають на задній план. Тисячі слів були не сказані, мільйони емоцій загинули даремно. Скільки б подій відбулося інакше, якби мертві були живими? Скільки шляхів було пройдено краще, якби пам'ять не згасала в голові близьких?

Ірина повернула на могилу донечки іграшку, окропила сльозами могилу матері. Злість – почуття глухе. Воно лише віднімає, не повертаючи нічого.

Раїса відчула, що допомогла дитині повернути забуте. Вона була вільною, готовою до будь чого нового. Тінь теж відчула це і простягнула Раїсі свою теплу, впевнену руку. Вони летітимуть до нового обрію, в новий світ.

Глава 12

Бал

Місяць освічував величезний маєток, що знаходився на окраїні середньовічного міста. Перед його дверима розкинувся лабіринт, створений із живих рослин. Закохані ховалися у його кутках від допитливих очей, стурбовані хмілем очі знаходили там місце для ночівлі.

Біля лабіринту знаходилося темне озеро. В його водах плавали білосніжні лебеді, що своєю красою затуманювали небесне світило.

Величезна темна хмара окутала місяць, немов старий дідусь взяв до рук тростину, останню втіху та надію в марному житті.

Біля дубових дверей, покритих кривавою фарбою розсілися дві горгулі. Їх старечі, зморшкуваті обличчя сумно дивилися в слід чарівного янгола. Він стояв на сходах, вишукано та граційно простягнувши руку дівчині. Вона йшла повільно, її чорна мереживна сукня шелестіла від доторків теплої землі. Її намисто елегантно обіймало білосніжну шкіру, а ніжний трояндовий подих зривався й летів до зірок, маленьких грудочок дитячого сміху.

Янгол зупинився перед дверима, сумно обвів поглядом помістя й відпустив руку красуні.

– Лише ніч зриває маски й показує усе в правдивому світлі. – вимовив він.

– Але ніч така порочна! – кігті роздирали душу дівчини, здавлювали горло, забирали дихання. – Вона занадто коротка для задоволення та занадто довга для думок.

Двері зі скрипом від'їхали в бік. Різкий запах диму вдарив в обличчя, просочене опіумом божевілля почало вириватися й благати про допомогу. Серед темряви, що йшла за туманом, з'явилася дівчина. Вона носила коротеньке чорне плаття, порвані сітчасті колготки. Її коротке кучеряве волосся злиплося від поту та пролитих сліз. Кроляче обличчя світилося дивним поєднанням муки та насолоди. Вона підняла одне вухо, прислухаючись до невідомого шереху, вусики здригнулися й капелька сльози скотилася по білосніжній шерсті до брудної, але вже людської шкіри.

– Зустрічайте, наш новий гість, Анна! – голос незнайомки громоподібною луною полетів до кожної шпарини, кожного ложа, кожної кривої посмішки.

Дві дівчини зникли в мороку будівлі, а янгол продовжував стояти на порозі. Стурбований, розгублений, але гордий. Вони були двома частинами одного океана турбот. Він був так далеко, але завжди поруч. Він був нею, її справжнім загубленим серцем, яке довго ховалося в найглибших закутках болючого тіла.

Темні, просмалені стіни, спускали донизу, немов сотні чортових рук, обривки шпалер. Їх підпирали облізлі дивани, гнилі стільці, сонні тіла. Сотні людей кищіли в будинку, немов черви в металевій баночці. Ніхто не помічав Анну, бо ніхто не помічав самого себе. Ці створіння забули про те, хто вони. Душі прийшли сюди заради насолоди, але в погоні за нею, люди втратили її відчуття. Марихуана та круасан, хмільна вода та карамельний чізкейк – усе втратило смак, речі були тьмяними, одноманітними, нічим не відрізнялися. Поступово з'являлося відчуття невдоволення, що з'їдало, знищувало людей. Вони не бачили власної руки, їх розум заполонив їдкий туман, а серця вирвалися з грудей та чекали володарів ззовні, за широкими гранітними мурами.

На чорний столик, через маленьке віконце, падало місячне сяйво. Воно освічувало криваві подряпини на дереві, облізле крісло, що з ніжністю чекало нового володаря. Анна йшла до нього, переступаючи через несвідомі тіла, потопаючи в димі цигарок.

Невіглас підбіг до Анни. Його обличчя світилося втомою та зневагою до самого себе, але воно ще не втратило привабливості. Легенька щетина покривала обличчя чоловіка, чорне волосся спадало до очей, сіре пальто пропахло глумом, йому було не більше 24 років.

Незнайомець оглянув Анну та солодко припав до її губ. Полум'яне, п'янке дихання вдарило в її обличчя. Прилив задоволення занурив її руки в його волосся. Чоловік відсторонився, чарівна посмішка осяяла його обличчя.

– Ваша порція опіуму, леді.

Глава 13

Остання глава

Коли Анна з'явилася на порозі, легенька сивина пробила чоло Михаїла. Він сидів на краю озера, опустивши ноги в темну гладь. В їх низу не виднілося ступні та пальців, чорні, величезні копита стомлено бажали відпочинку.