Вибрики Золотого Теляти. Сатиричний роман

– Ух ти, – Славкові аж перехопило подих від захвату, – як смачно ти розповідаєш. Тепер я розумію вже повністю, що таке медицина. Медицина – це Клондайк, це просто рай на землі. Та який там Клондайк, куди там тому недолугому їхньому Клондайку. Який там рай. Це просто рай серед раю, особливий невідомий ще навіть самому Богу рай. Та-а-ак!… Медицина – це просто неймовірна штука! Розумію.

– Взагалі, щодо теперішнього стану медицини, якщо коротко, – Володька трохи подумав, – мулька така, що бідні у нас не хворіють. Бідні у нас можуть бути або здоровими, або мертвими. А яке ти маєш право хворіти, якщо в тебе немає грошей на лікування? Якщо ж у тебе немає грошей і ти захворів, то й хворій собі на здоров'я, аж до переможного гаплика. Бідний – або здоровий, або мертвий. Що ж до багатих, то багаті у нас, своєю чергою, не можуть бути здоровими. Бо якщо ти накопичив грошенят, то куди ж їх іще й витрачати, як не на покращення свого здоров'я. І якщо вже якийсь багатій потрапить якось нам до рук, ми вже ніколи його без діагнозу не випустимо. Ми в нього знайдемо сто, двісті, тисячу болячок! Тільки лікуйся, лікуйся і лікареві плати – а як же, лікареві ж треба на щось жити, щоб тебе лікувати. Одне слово, доки в тебе є гроші, доти тебе й будемо лікувати. А закінчилися в тебе гроші, то ти вже не багатий, ти – бідний. А бідні у нас, що? Бідні у нас або здорові, або мертві. Все, до побачення! Ха-ха-ха!… Бідні у нас завжди здорові, а багаті у нас завжди хворі. Хіба ж це не справедливість, і не просто справедливість, а найвища Божа справедливість. А ще справедливіша ця найвища Божа справедливість від того, що ми лікарі від цього всього завжди маємо хліб і до хліба. Бог за нас. Я ж тобі казав, що ми, лікарі, насправді Божі люди, ми з Богом друзяки, бізнес-партнери, ми з ним «на ти». Ми з Богом не те що на одній нозі, не те що тримаємо його за бороду, ми з Богом ходимо просто вобнімку. Ось. А тому й користуємося, як ті султани, улюбленці Божі, всіма вигодами, користями і насолодами світу божого.

– От тільки, ти знаєш, Володю, – стишив Славко голос і перейшов на таку собі конфіденційнішу, навіть, можна сказати, інтимнішу нотку, – я оце слухаю, слухаю тебе, ти все оце якось про Бога, та про Бога якось. Та я ніяк не втямлю, це ти так, для красного слівця, чи воно й справді, кажуть, що Комунізма знову на Бога замінили, чи що? Ні, ні, ти не подумай, я, звичайно ж, в це не вірю! Який там ще Бог може бути, Бога ж не існує. Я розумію. Але подейкують…

– Ха-ха-ха!.. – лунко розсміявся Володька. – От село, от село! Темнота селюцька. Ха, Бога не існує! Та ти зовсім уже теє то як його, – покрутив він вказівним пальцем біля скроні. – Бога не існує. Та ти сам то себе чуєш, що ти зморозив. Бога не існує. Темнота селюцька забита. Це комунізма вже якраз і не існує. А от Бог якраз вже й існує. Бог тепер тільки й існує вже, зрозумів?

– Та якось воно, – розпачливо знизав плечима Славко.

– Добре, слухай сюди, малий, – Володька налив собі чарку, забувши про Славка, відразу ж цю чарку перехилив, і не закусивши, витер рота долонею, й відразу продовжив. – Що таке комунізм, і що таке Бог? Що таке комунізм супроти Бога? Комунізм, він що, комунізм, він ні те, ні се. Комунізм – це так, гранітна скеля, порядок, абстракція, у комунізма немає ні почуттів, ні жалості, ні співчуття. Комунізма ти хоч проси, хоч не проси – він підвів тебе до стінки, ствол тобі до потилиці притиснув, на курок натиснув, бац, і до побачення. Хоч тебе одного, хоч з твоїми родичами й сусідами разом, хоч вас десяток, хоч сотня, хоч цілий народ, хоч мільйон мільйонів вас, комунізмові однаково – він підвів цей мільйон до стінки, натиснув на гашетку, і все, до побачення. Хоч на гашетку натиснув, хоч голодом заморив, хоч заживо спалив – йому все одно, в нього там в циркулярі записано «вороги народу», і все, до побачення. І нічим ти цього комунізма не вблагаєш, нічим, нічим не розжалобиш, бо комунізм – це стихія, потоп, голод, пожежа, війна. Розумієш? А от Бог, Бог – це зовсім, зовсім інше. Бог, він як і людина, тільки набагато, набагато ого-го, – Володька розвів руки в сторони, показуючи розміри Бога, як рибалка показує розмір своєї здобичі. – Зрозумів? Без Бога, як то кажуть, не до порога, зрозумів? Бог, він завжди вислухає, допоможе, пробачить. Зараз без Бога нікуди. Зараз кругом тільки з Богом.

– А як же райкоми, обкоми партії, Центральний Комітет партії, врешті-решт?

– А от вони то якраз зараз і є найближче до Бога, не враховуючи, звичайно, попів, які, зрештою, теж при комунізмі під парткомами ходили і в КДБ служили, й офіцерські звання мали, але не про них зараз мова. Все оце радянське партійне начальство, воно ж найперше якраз і перекинулося від комунізму до Бога. А ти як хотів? Вони ж уже стільки всілякого народного добра в цього свого комунізма натирили, що по саме нікуди вже. І ти що, думаєш комунізм їм пробачив би колись це? Дзуськи! У комунізма ж тільки «Кримінальний кодекс» і революційна доцільність, і все – дулі він тобі що пробачить. А в Бога любов, милість, милосердя, всепрощення. Зрозумів? Накрав там загальнонародного добра на мільйони, прихватизував заводів, фабрик і пароходів, пішов після цього в храм Божий, відстебнув Господу нашому якусь дещицю там, припустімо якийсь процент там від прибутку – і все, вважай себе вільним від відповідальності, як кажуть, і совість чиста, і в кишені повно, і всі задоволені, і вовки ситі, і вівці цілі, і все таке інше. Та це зараз кругом так, не тільки серед колишнього партійного начальства, а серед усіх, в кого є щось у кишені й кому є що втрачати, серед усіх, так би мовити, ділових людей. Та хоч би й узяти тих же самих братків-рекетирів, до яких ти збирався, або й іншу бандоту, хоч би взяти, наприклад, тих же кілерів…

– Кого, кого? – не зрозумів Славко

– Кілерів. Кілер, – пояснив Володька, – це така тепер популярна і модна, дуже затребувана професія. Кілер – це по-англійському. Звичайно, на нашу мову воно не дуже добре перекладається, бо по-нашому кілер – це вбивця. Але не в назві ж справа, справа в користі й потрібності професії. А без кілера зараз нікуди, дуже корисне й поважне заняття, я тобі скажу, а тому й не називає їх ніхто вбивцями, а тільки по-англійському кілерами – і звучить красиво, і присмаку крові ніякого, романтично навіть якось звучить. Та Бог з ним, ми не про назву, а про справу. От треба, наприклад, кілеру виконати якесь солідне замовлення на ліквідацію якогось конкурента: пішов він завалив когось, тобто я хотів сказати, виконав свою роботу, а потім не кудись там іде, а тільки до храму Божого, відстебне там від своєї оплати якусь дещицю Богу – і все, до побачення, він чистий і спокійний, з чистою, так би мовити, совістю може насолоджуватися своїми грошима. Ісус Христос, він же теж пробачав там, навіть уже на хресті коли висів, якомусь злочинцю, чи то вбивці, чи то грабіжнику.

– Та я розумію, що зі своєю власною совістю кожен може завжди сам порозумітися, – не вгавав Славко, – хоч з допомогою Бога, хоч і без такої допомоги – це його власна справа, чиста в нього совість, чи не дуже. Розумію, що з допомогою Бога воно, може, й легше порозумітися з власною совістю, але ж як це може допомогти порозумітися з законом і з «Кримінальним кодексом»?

– Ха-ха-ха… – знову не зміг Володька втриматися від сміху. – Я ж кажу, село, забите село. Бог, він же не лише всеблагий і всепрощаючий, він ще ж і всемогутній. І якщо ти не віриш у всемогутність Бога, то не можеш взагалі вірити і в його існування. Бог, він же діє кругом, в усьому, і в тих же правоохоронних органах, правоохоронні органи, вони ж теж, врешті, під Богом ходять, і за твоїм проханням і молитвою Бог обов'язково пом'якшить позицію цих самих правоохоронних органів щодо тебе. Тим паче, що жертвувати Богу ти можеш, взагалі-то, тільки за чийогось посередництва, чи то за посередництва священиків у храмі Божому, а чи то й за посередництва того ж самого чиновника, службовця, чи працівника правоохоронних органів. От, наприклад, не заплатив ти там податок, причому не заплатив ти навіть не через свою там жадібність, чи ще щось таке, а через те, що за теперішніми законами заплатити всі податки в тебе просто не вистачить всіх твоїх прибутків. От, значить, не зміг ти, не заплатив всіх податків, приходить до тебе податківець, а ти через посередництво цього податківця береш і передаєш Богу певну суму грошей…

– Тобто даєш хабара, – вставив Славко.

– Якого ще хабара? – обурився Володька. – Якого ще такого хабара? Я ж тобі кажу, що ми всі під Богом ходимо, всі зрештою служимо Богу, особливо ж чиновники, адже вони все ж таки слуги народу, а значить і слуги Божі, а отримують вони за свої труди копійчану зарплату, за яку неможливо прожити навіть самому, а в нього ж іще й сім'я, дружина, діти, і все таке, от ти й жертвуєш через посередництво цього чиновника Богу, водночас допомагаючи й самому цьому чиновнику – як не крути, а це таки богоугодна справа. І Бог тобі за цю твою пожертву, ясний хрін, обов'язково віддячить, пом'якшивши серце податківця, який допоможе тобі впоратися з непосильним тягарем податків. Зрозумів таки нарешті?

– Та начебто так, – не дуже впевнено відповів Славко. – А ти от що скажи, що тепер і всіх Леніних з п'єдесталів поскидали, всі вулиці й площі імені Леніних поперейменовували, раз вже така бодяга з Богом пішла? А в нас чомусь поки що нічого такого, всі Леніни на своїх місцях.

– І правильно вони на своїх місцях. Вони кругом на своїх місцях. Це ж наша історія. А як же?

– Так а як же? Ленін і Бог, комуністи і церква – це ж найбільші вороги, це ж у комуністів церква – опіум для народу. Це ж Ленін писав, що чим більше ми попів та монахів розстріляємо, тим краще, це ж комуністи стільки розстріляли священиків, стільки церков знищили, а тепер що, поряд стоятимуть церква, в якій служать Богу, і пам'ятник Леніну? – все більше дивувався Славко.

– Так, звичайно, – нітрохи не збентежившись, відповів на це Володька, – стоятимуть поруч, а що ж тут такого. Стоятимуть поруч, та ще й не просто так стоятимуть поруч, а стоятимуть поруч на площі Леніна, головній площі міста, отак. Що ж поробиш, така вже в нас, бач, історія, нічого не поробиш. Із пісні, як то кажуть, слів не викинеш.

– І все ж таки, – ніяк не міг втямити Славко, – як же це все ж таки можна поєднати? Взагалі-то, хоч хтось, хоч якось пояснює, як все це можна поєднати?

– Дуже просто, – так же спокійно відповідав Володька, – все дуже просто. Ти знаєш, хто насправді був першим у світі комуністом? Ти ніколи не дотумкаєш до такого своїми дрімучими селюцькими мізками. Наші колишні відповідальні радянські й партійні працівники, тобто колишні комуністи, теперішні, так би мовити, неофіти, тобто, щоб ти знав, це новонавернені християни, так вони тепер стверджують, що найпершим комуністом був Ісус Христос! – він зробив багатозначну паузу, аби дати Славкові час усвідомити таку неймовірність.

– Та невже? – тільки й спромігся вичавити з себе наскрізь вражений Славко.

– Саме так, – підтвердив свої слова Володька. – Найпершим комуністом, кажуть наші капіталістичні комуністи, був саме Ісус Христос. А воно виявляється й справді в цьому щось таки є. Про це в їхній цій Біблії так все й прописано, і про те, що Христос цей був завжди за бідних і проти багатих, і про те, як він пропонував, щоб багаті віддавали всі свої статки бідним, мотивуючи це тим, що, мовляв, легше багатому у верблюже вухо пролізти, аніж у царство небесне, чи щось я вже точно не можу пригадати, – у все густіших коньячних випарах думки в його голові поверталися все повільніше, – можливо, це саме з верблюдом не можна пролазити через це вухо в царство небесне, адже верблюд – це ж теж багатство. Точно не пригадаю.

– А як же це разом з верблюдом можна лізти у вухо цього самого верблюда? – підкошений алкоголем язик Славка вже досить таки сильно заплітався.

– Ой, та грець із ним, із цим верблюдом, – відмахнувся Володька. – Головне, що цей їхній Ісус Христос був найпершим комуністом, і якби він з'явився, наприклад, в Росії в одна тисяча дев'ятсот сімнадцятому році, то він би разом з росіянськими комуняками розстрілював цих московських попів, цих капіталістичних посіпак, розстрілював би їх направо й наліво, як собак скажених, і церкви б разом із комуняками руйнував. Зрозумів? Отак от. І селян би голодомором нищив, і по концтаборах би мільйони невинних мордував. Отак от. Комуніст, він і є комуніст, що з нього взяти… Ясно?

– Та ясно то воно ясно, – в черговий раз почухав Славко потилицю. – От тільки, оці твої новоявлені капіталісти й християни, колишні наші комуністи, які вважають Ісуса Христа найпершим у світі комуністом і ходять у церкву молитися цьому самому Ісусу, тобто вважають його своїм авторитетом, чому ж тоді вони так осатаніло кинулися гребти колишнє всенародне добро, відриваючи останній шматок хліба від голодних ротів пролетаріату. Адже, зважаючи на їхнє поклоніння комуністу Ісусу Христу, все повинно було б бути зовсім інакше.

– Х-хе, – зверхньо глянув Володька на Славка. – Розумієш, людина грішна, так і в святому письмі написано. Та, врешті, і в тому, що всі хочуть забезпечити своє життя якнайліпше, немає нічого дивного. Звичайно, в цьому забезпеченні життя часто багато хто перегинає палицю. Але ж що головне, головне вчасно покаятися. От і йдуть вони до Ісуса Христа покаятися, бо ж він вчив прощати і сам прощав, хоч і того ж злочинця, який висів поряд з ним на хресті. Але тут ще є одна заковика, Ісус Христос, він хоч і має силу і владу прощати, адже він теж якось там Бог наче, він все ж таки ще й людина, і зрештою син Бога, а є ж іще і його батько, тобто сам Господь Бог власною персоною, тобто батько, або ж Отець Небесний, а по їхньому пахан. От до цього небесного пахана вони насправді і йдуть до церков. Бо кожен з них обов'язково відстібає певну суму своїх доходів якомусь земному паханові, а тим більше треба відстебнути певну суму небесному паханові, щоб той не лише дозволив тобі провертати певні прибуткові оборудки, але й поблагословив твої труди. Отак, значить, прийшов до церкви, покаявся, попросив вибачення за свої, можливо, не дуже гарні вчинки, відстебнув свою частку небесному паханові в його небесний общак, і все – можеш із чистою совістю йти далі красти, тобто робити бізнес. А Отець небесний, він точно вже не комуніст, це його синочок із комуністами злигався, а татко наш небесний ні, він, як і годиться, ліберал, тобто неоліберал…

– Кого, кого він обібрав?

– Нікого він не оббирав, нікого ні до чого він не примушував. Всі й так йому добровільно все несуть. Для чого йому когось оббирати. До нього й так все наше новітнє панство несе свою частку внеску і просить за це посприяти у справах. І всі люди бачать, як ти до церкви ходиш, зі свічечкою стоїш, на церкву свої кревні грошенята жертвуєш, а значить будуть за тебе на виборах голосувати, бо як же не проголосувати за таку святу людину. Та ще й попи, звісно, за тебе слово замовлять, та ще як виборцям ти добрячого могоричу підкинеш. Одне слово, всі карти в тебе в руках, ти тільки банкуй, і влада завжди буде в тебе в кишені. А влада, брате, це такий казковий гаманець, з якого чим більше ти береш, тим більше в ньому залишається – чарівний такий гаманець. Зрозумів?

– Та, мабуть, таки зрозумів щось, – покивав головою Славко. – Я зрозумів, що ти, Володьку, не даремно там у місті крутився, як ти тут усе розтлумачив, як у тебе язик підвішений, як тобі кажуть, що мовляв щось тут не те, а ти раз-два, слово туди, два слова сюди – і все вже так, як треба, навіть набагато краще, ніж так, як треба. Я не знаю, як воно нині у нас тепер, а от якби раніше, то я впевнений, що був би ти просто таки видатним партійним працівником рангом не нижче обласного рівня, та що там обласного рівня, бути б тобі членом Центрального Комітету партії, та що там членом, ти міг би бути й першим секретарем Центрального Комітету! Ось що я тобі скажу!

– Що ж, – самовдоволено посміхнувся Володька, – не стану заперечувати, даремно часу я не втрачав, проштудіював я новітню нашу систему всю наскрізь, як кажуть, від «а» до «я», і можу тобі сказати, що особливо вже такого нового в цій системі нічого й немає. Звичайно, називається багато чого тепер по новому, але суть, власне залишилася та ж сама. А от що я тобі найголовніше скажу про теперішній стан речей, так це те, що коли хочеш ти досягти чогось в будь-якій сфері, чи то в медицині, чи то в бізнесі, чи то в якій іншій професії, якщо хочеш чогось досягти, то конче необхідно тобі або мати якусь дуже близьку й дуже волохату лапу у владі, або самому пробиватись у владу. Хоча, власне, так воно було й раніше, і в цьому теж нічого особливо нового немає. Я от собі вирішив, що кров з носу, що б там не було, чого б це мені не коштувало, а я обов'язково буду пробиватись особисто у владу, обов'язково стану якимось депутатом, можливо, й не найвищого рангу, а депутатом буду – і це мені в медичних моїх справах дуже буде допомагати, тільки так можна тепер досягти повного успіху. А щодо нового в теперішньому житті, так слухай сюди, малий. От ти торочив тут мені про відповідальних партійних працівників усіляких рангів, про обкоми, райкоми, ЦК і весь цей відстійний мотлох і непотріб, немає вже нічого цього, все, немає ніяких райкомів з обкомами, немає ніяких ЦК. Слухай сюди, те, що колись було райкомами, тепер називається районними державними адміністраціями, те, що було обкомами, тепер називається обласними державними адміністраціями, а от, наприклад, перший секретар центрального комітету партії по теперішньому називається Президентом України. Зрозумів? Ще там щось напридумали, всілякі там «ВАТ», «МММ», абощо, та це так, дрібниці, тільки щоб туману напустити, а взагалі, то в основному все інше так і залишилось як і раніше. Зрозумів?

– Зрозумів, Вовчику, зрозумів, ох як зрозумів тепер я, – Славків погляд світився щирим захопленням. – Я зрозумів, ще вчора я був ніким, нічогісінько не міг второпати в цих нових часах, які мене так лякали невідомістю, а тепер бачу, що нічого страшного, як, власне, й нічого особливо нового немає. І відродив у мені надію ти, Володю, друже. Ох, який же ти, Вовчику! В мене просто немає слів від захоплення! Ти такий, такий, просто неймовірно, який ти. Ти, Володю, обов'язково будеш теперішнім великим начальником, як вони тепер, ти казав, називаються забув… А!.. Депутатом обласної адміністрації ти будеш, не менше. Та що там обласної, першим секретарем, тобто я хотів сказати президентом, ось ким ти будеш. Президентом!

– Та це ти вже, брате, щодо президента трохи перебільшуєш, – заперечив Володька, але з надзвичайно вдоволеним виглядом. – Хоча в тому, що я проб'юся у владу ти правий. Обов'язково проб'юсь. А з Гіппократом, як і з Богом, ми завжди порозуміємось. І за це треба випити, – він взяв пляшку, перехилив її, але з пляшки нічого не витекло – Володька потряс її, щоб переконатися, що пляшка порожня, а потім встав і пішов за новою пляшкою.

Так вони вдвох пропиячили цілу ніч і пішли додому тільки під ранок. Славко, п'янючий в дим, заліз до себе в хату трохи не навкарачки і впав замертво на ліжко. Таким п'яним, і взагалі п'яним він прийшов тоді додому чи не вперше. Славко взагалі був байдужим до алкоголю, а останнім часом так ще й наполегливо займався спортом, готуючись до рекетирської кар'єри. Так що, Славків батько був настільки здивований таким станом свого нащадка, що навіть не став його потім відчитувати, а лише співчутливо запропонував Славкові, розбитому похміллям, розсолу. Вдячний Славко випив з половину трилітрової банки живодайного розсолу, а потім замість того, щоб іти займатися спортивною підготовкою, заявив батькам, що тепер він хоче стати лікарем і йде до бібліотеки за книжками, щоб готуватися до вступу в медінститут, чим знову здивував батька з матір'ю настільки, що вони навіть не спромоглися запитати у Славка, чим викликане таке його раптове рішення, а тільки в подиві перезирнулися.