Марія Пустельна, або Історія одного лева

Переводчик Ирина Гаркуша

© Петро Немировський, 2023

© Ирина Гаркуша, перевод, 2023

ISBN 978-5-0059-6665-0

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Петро Немировський

МАРІЯ ПУСТЕЛЬНА

або

ІСТОРІЯ ОДНОГО ЛЕВА

Глава 1

Гурій любив левів. Дитиною він не грався з іншими м’якими іграшками – ні з ведмедиками, ні із зайченятами. Не просив батьків купити йому якусь живу тваринку – ні собаку, ні хом’яка. Лише лева.

Його дитяча кімната нагадувала лев’ячий розплідник. Плюшеві, пластмасові леви різноманітних розмірів валялися на столі і під ліжком. А на подушці лежав найулюбленіший – великий, світло-горіховий, із м’яким тулубом, темно-жовтою гривою і червоним носом. Лев цей мав видатне ім’я – Лев. Вірний і розумний, він дивився на Гурія чорними відданими очима, наповнюючи серце дитини почуттям впевненості у собі. Тому Гурій не боявся залишатися у кімнаті на самоті, навіть коли мама відкладала книгу, вимикала світло і уходила, нещільно прикривши за собою двері.

Через щілину у дитячу пробивалася з коридору смужка світла, у вікні сяяв місяць. Тому в кімнаті розгледіти можна було багато чого: годинник на стіні, письмовий стіл із фарбами та папером на ньому і самого Гурія, який гладив по жорсткій гриві вірного Лева.

По національності Гурій був греком. Греком, що народився і виріс в Одесі. Його дід Йонос був священником, настоятелем тутешньої грецької парафії.

Як відомо, греки на території Одещини мешкали ще з часів Візантії, навіть раніше. Але особливо активно вони почали заселяти це місто у ХІХ столітті, коли Одеса отримала статус «порто-франко» і перетворилася на зону безмитної торгівлі. Жорсткі утиски з боку Туреччини також змушували греків переселятися до царської Росії.

За сталінських часів було зруйновано багато і зачинено всі грецькі церкви в Одесі. Сталін греків не любив, заніс їх у «чорні списки неблагонадійних інородців», переслідував, висилав, знищував у тюрмах. Коли після війни влада зробила деяке послаблення для російської православної церкви, грецька, як і раніше, залишалася в немилості, тривалий період знаходячись у становищі катакомбної.

Дід Гурія, істинний сповідник віри, все життя ніс свій тяжкий хрест. Ще до війни він як священник був арештований, засуджений та висланий. Вижив. Повернувшись із заслання, працював сторожем на складі, щоб уникнути нового арешту і в’язниці за «дармоїдство». Але не здався: організував церковну парафію і проводив таємні служіння у катакомбах за містом і вдома. Він похований на Таїровському цвинтарі в Одесі. Під чорним гранітним пам’ятником у вигляді церковки, увінчаної хрестом. Гурій народився через сім років після смерті діда.

Це ім’я, достатньо рідкісне, дитині дали на честь святого мученика Гурія: за доби становлення християнства через сповідання нової віри його піддали тортурам і відтяли голову в одному з міст Римської імперії – у Едессі. Дід Йонос особливо почитав цього святого і на смертному одрі попросив доньку, якщо в неї народиться хлопчик, назвати його Гурієм. Що вона і зробила.

***

Звідки ж взялася у дитини така любов до левів? Скоріш за все, з патерика «Луг духовний» – однієї зі стародавніх книжкових пам’яток християнства. В ньому зібрані короткі історії – життя аскетів, котрими славилась неосяжна територія християнського сходу Римської імперії, особливо пустелі Єгипту і Палестини.

Цю книжку, де на обкладинці був вид з печери на безкрайню квітучу пустелю, йому читала мама. Мабуть, читала не все поспіль, а вибирала окремі історії, тому що в кожній історії розповідалося не лише про суворих подвижників, але й про звірів – про мулів, собак, верблюдів. Але понад усе – про левів.

Леви пустелі – найпростіші, але поряд із тим найзагадковіші створіння. Їх боялися мандрівники і селяни. Але їх не боялися аскети. Втім, що стосується відносин аскетів з левами, то йшлося зовсім не про страх, а про щось більш значуще. Скажімо, про користь, про обов’язок, про вірність. Про любов. Леви слугували пустельникам звичайними в’ючними тваринами, такими ж, як мули або віслюки: вони тягали діжки з водою або коши з овочами. Вірні охоронці, леви оберігали ченців від розбійників і охороняли городи. Вони здійснювали і свої подвиги аскетизму – не їли м’яса, харчуючись лише овочами. Леви плакали, як діти, коли їм в лапи потрапляли колючки або коли в них хворіли очі. Жалісно скавучали і приповзали до ченців, щоб ті їх полікували.

Траплялося, звичайно, що леви «зривалися» – грішили, виявляючи свою звірячу сутність – все ж таки хижаки: жерли віслюків, яких, за ідеєю, мали б охороняти; не задовольняючись бобами, приходили до аскетів із закривавленими мордами, тому що загризли перед цим птаха або верблюда. І аскети у гніві били винуватих левів мотузками і проганяли їх геть від себе. Поводилися з ними, наче не з небезпечними хижаками, а немов із дворовими собаками. Гурій іноді також шмагав мотузочкою свого м’якого Лева за те, що «згрішив».

Гурій плакав, слухаючи про те, як лев проймався до подвижника такою лякаючою душу страшною любов’ю, що не міг пережити смерть подвижника. І коли аскета хоронили у пустелі, десь біля лаври або печер, відданий лев знаходив його могилу і лягав поруч, аби також померти.

Такі вони – леви.

Чи може з таким левом порівнятись хом’ячок або канарка? Ні, звичайно ж, ні.

Лев сумирно лежав біля подушки, очікуючи, коли Гурій повернеться з садочку, а потім, пізніше – зі школи. За багато років він втратив звірячі риси, набивка вилізла назовні, у гриві зяяли пролисини, особливо після того, як мама кілька разів його попрала.

Але він, як і раніше, все розумів. З Левом можна було поділитись найпотаємнішим: поскаржитись на вчительку в школі за двійку, на сусідку бабу Феню та її віник, на батьків, які знову посварилися і не розмовляють одне з одним…

Коли Лев вже пішов з їхнього дому навіки і опинився в одному зі сміттєвих баків через абсолютну трухлявість (плюшеві леви довго не живуть), Гурій цілком випадково натрапив в одній книзі на походження свого імені: Гур давньоєврейською означає левеня, молодий лев.

Дізнавшись про це, Гурій ледь не загарчав. Його серця торкнувся невідомий досі холодок: в цьому збігові імен розпізнавався знак, що все відбувається волею Божою і якимось таємним чином все вже визначено.

Глава 2

Його мама, хоча й була донькою такого мужнього батька, все ж таки до церкви ставилася стримано. Добре знала з батьківського досвіду, які страждання може спричинити церковне життя. Не бажала такої ж долі синові. Вона, звичайно, шанувала великі церковні свята і навіть намагалася вчити Гурія грецькій мові. Але бачила, як неохоче він погоджується на її пропозиції долучити його до родинних цінностей і як взагалі намагається уникати зайвих навантажень, і тому припинила наполягати. Тим більше, що з чоловіком в неї тоді були часті розлади, в тому числі, й через її слабкі спроби зробити сина «православним греком».

Але головною причиною було те, що з самого його дитинства всім було очевидно: у Гурія інший шлях у житті.

Він був художником – за покликом і за освітою. Закінчив художній інститут, твердо вирішивши присвятити себе живопису. Повільно піднімався по сходинках нехай не слави, але майстерності.

Знімав невеличку студію. Студія виходила вікнами на море. Звідти Гурій спостерігав захід сонця. Наприкінці літа захід сонця в Одесі вражає насиченою синню, що розливається всюди. А взимку небо і море тонуть у якомусь сумнівному свинцевому світлі…

Коли він писав нову картину, ставав відлюдником. Його смагляві щоки швидко заростали густою щетиною, пасма чорного волосся у безладі падали на плечі. Кожний порух його довгих, жилавих рук, кожний жест були внутрішньо вільними, але й гранично чіткими і точними. Увесь вимазаний фарбами, з пересохлою від ацетонової рідини для змивання шкірою на долонях, зовнішньо – майже бомж, він відчував в собі таку внутрішню енергію, яка доступна лише художнику під час роботи!

В нього була натурниця – Ірен. Вона нещодавно закінчила інститут, отримала диплом соціолога і працювала у центрі з вивчення маркетингу. Її дійсно звали Ірен, а не Ірина. Вона запевняла, що окрім українців, у її роду були італійці і французи. Ну й, звичайно, євреї. Словом, по національності Ірен була одеситкою.

Ірен була сповнена надзвичайної пластичності, не гімнастичної або танцювальної, яка досягається наполегливими тренуваннями, а пластичності аристократичної, вродженої, яка дісталася їй у спадок – не виключено, що від італійських синьйорин. Вона була позбавлена метушливості; коли нервувала або сердилася, прикладала свої рівні довгі пальці і глибоко дихала, так, що здіймалися її невеликі, але дуже красиві груди. Особливої привабливості додавали її обличчю широко розкриті карі очі і великі, ніжні, трохи рожевуваті повіки, котрі вона вміла так томливо опускати.

Вона мала, як то кажуть, шарм і манери. Щоправда, в її натурі проглядала практична хватка, котра ще не встигла розвинутися і вирости у холодний прагматизм. Ірен не були притаманні «бурхливі пристрасті», які її так приваблювали у Гурію. Її самолюбству лестило, що ім’я її коханця стає відомим, що його картини виставляють у галереях, кілька його робіт продано закордон.

Кращої натурниці годі було й шукати. Застигнувши, вона терпляче лежала, гола, на підлозі, застеленій одним брезентом, або, закинувши руки за спину, до оніміння м’язів стояла біля порожньої стіни.

Вона приносила у студію їжу для свого «відлюдника Ель Греко», як вона його називала. Жаліла його, коли, сидячи біля її ніг і поклавши голову їй на коліна, Гурій страдницьки дивився на невдалий малюнок, котрий він спересердя заляпав фарбою.

В його картинах, у найкращих з них, було видно безперечну обдарованість. Обдарованість багатообіцяючу, але таку, що ще не розкрилася. У Гурія був складний характер: у його душі уживалися крайнощі. Незважаючи на своє прагнення до високого, він міг бути дуже черствим; відчуженість від життєвої буденщини поєднувалася в ньому з непомірним марнославством; він добре володів технікою малювання, яке вимагало кропіткої праці, але його з’їдали гордощі. Словом, це був один з тих талантів, котрі здатні розвернутися у всій своїй повноті, але частіше з різних причин дарма витрачають те, що мають.

В його дар вірила мама, віддаючи синові всі заощаджені гроші зі своєї скромної зарплатні бібліотекара. Батько з родини пішов. Душевної близькості між сином та батьком ніколи не було. Людина, далека від мистецтва, батько Гурія не розумів, заради чого його син так поневіряється, коли є стільки можливостей для бізнесу. Батько мав фірму з продажу будматеріалів і виконання ремонтних робіт. Як би там не було, він часто-густо звертався до Гурія, щоби той допоміг йому в бізнесі і, коли син погоджувався, щедро йому платив. Батько потай сподівався, що рано чи пізно син «порозумнішає» і стане його бізнес-партнером.

Приятелі по художньому «цеху» потроху прощалися з мистецтвом, уходили в комерцію, а упертий Гурій все чаклував над полотном у своїй студії, на оренду якої ледь вистачало грошей. Галеристи за картини платили копійки.

І ось, немов із зимового моря, в його студію почали накочувати хвилі меланхолії і сумнівів. Частіше, ніж раніше, Гурій обурювався тим, що імена нездарів з пензликом, але при грошах і зв’язках, у всіх на слуху. Часом він навіть втрачав віру у своє покликання.

Потім від нього пішла Ірен, пішла до успішного галериста, який неодноразово обманював Гурія з контрактами при купівлі його картин. Е-ех…

З її уходом в Гурієві щось остаточно надламалося. Його студію почали навідувати біси. Біси на цілий день затягували вікна шторами, перекидали банки з рідиною для змивання і ламали немиті пензлі. Біси тягнули Гурія в ресторани, більярдні і стрипклуби. Почали приносити горілку.

Одного разу біси привели Нікіту. Нікіта колись вчився разом із Гурієм у художньому інституті, на факультеті прикладного мистецтва, але кинув на третьому курсі і до пуття ніким не став. В нього був дивний голос – колись дзвінкий, але з роками сильно прокурений. Тепер Нікіта в основному хрипів, але крізь хриплуватість подекуди пробивалося тоненьке козляче мекання. Голова Нікіти завжди була гладенько, до блиску, поголена, нагадуючи кістяний більярдний шар.

Нікіта приніс – «для натюрморту» – героїн і шприц.

І став Гурій бандитом.

Глава 3

Він просиджував ночі у кабаках, гудів з братвою на дачах, на кораблях. Гроші витрачав навіжено, з такою ж легкістю, з якою і здобував їх. Жодної згадки не залишилося від колишнього Гурія. У ресторани він вдягався з шиком, а коли «зависав» на наркотиках, ставав схожим не безхатька, ще й до того його отруєне опіумом тіло розливало навкруги різкий неприємний запах.

У бандитському світі в нього було прізвисько Грек. Вони грабували магазини, накладаючи данину на бізнесменів. Знаменитий «Привіз» контролювала тоді грузинська мафія, але базар «Південний» відбила банда, до якої належав Гурій. З часом, одначе, він переключився виключно на мистецтво.

Мабуть, ніколи раніше в Одесі не було такого лиха для художників і галеристів. Всю ненависть за свою зраду професії і свою слабодухість перед випробуваннями Гурій звалив на бувших товаришів по цеху – художників, а також на галеристів, арт-дилерів, навіть на власників багетних майстерень, – власне, на всіх тих, хто якимось чином був пов’язаний із живописом. Він знав, де, в якій галереї продаються гарні картини, в якого художника купують роботи, в якій майстерні виготовляють якісні дорогі рами.

Іноді він грабував якусь галерею навіть не заради користі, а через помсту, аби задовільнити свою ненависть. А іноді міг організувати побиття якогось успішного талановитого художника. Потім, напитий, сидячи у ресторані або стрипклубі, або на чиїйсь квартирі зі шприцом у руці, він вищирявся у посмішці, задоволений, що все пройшло вдало.

Скочувався Гурій по найкрутішій похилій прямій, крутіше не буває. Були і арешти, і нечувані гроші, витрачені на адвокатів, і не менш нечувані хабарі слідчим, і передози від макових голівок. Були і скандали з матір’ю, і «швидкі допомоги», і лікарні.

Ховав друзів. Того застрелили, того п’яним збила машина. На Таїровському цвинтарі, на могилах, пили, поминаючи загиблих, покладали квіти: «Спи, брате-Князю, земля тобі пухом… Спи, брате-Чиже…»

Траплялося, щоправда, вкрай зрідка, що Гурій задумувався: а, може, і йому було би краще з ними там, у землі?..

До речі, неподалік від цих могил, на грецькій ділянці, височів чорний гранітний камінь у формі церковки під хрестом. Дід… дід… Сповідник віри Христової. Таємні служіння в катакомбах, наче за часів гонінь на перших християн.

У дитинстві Гурій любив уявляти, як десь за містом у каменярню спускається купка людей. Там, під землею, у тьмяному світлі ліхтариків та свічок, бородань дідусь Йонос вбирається у шати. Потім ставить на підставку ікони, освячує кадило…

А потім дід – у чорній робі зека і шапці-вушанці. Валить ліс на Воркуті. І у засланні в Іжевську. І знову в Одесі, з хворими нирками і слабким серцем, після туберкульозу. І знову – катакомби і служіння Христу. Дід дожив до тих днів, коли в Одесі нарешті відкрилося Грецьке подвір’я при Свято-Троїцькій церкві. Встиг там послужити. Там його і відспівували…

От би зараз струсити Гурію все, як дурний сон, і піти туди, до чорного гранітного каменю під хрестом. Постояти там на колінах, поплакати.

Та не ходив туди Гурій. Не міг. А стояв біля щойно насипаних горбочків землі на могилах братків. І лише поглядав скоса іноді у той бік, де була могила дідуся Йоноса.

Глава 4

Якось одного разу Гурій з приятелями-бандюганами і веселими подружками відправився до Єгипту, на берег Червоного моря, на відомий курорт Шарм-ель-Шейх. Засмагав там із компанією на пляжі, літав над морем на дельтаплані, курив гашиш через кальян.

А на третій день невідома сила потягнула Гурія, покликала. Залишивши готель, наодинці пішов він туди, де у надвечірньому чорнильному повітрі ще було добре видно обриси гір пустелі.

Дивовижні гори – з мінливим кольором схилів, від червоно-рудого до димчасто-сірого. Вдень, у пекучому мареві над затверділим піском, ці гори здаються міражем, що насувається невпинно на тебе; а ввечері, у сутінках, що швидко згущуються, вони наче осідають, оточуючи берег неприступним громаддям. І моторошно від їхньої німоти і тисячолітньої байдужості до людини…

Що там шукав Гурій? Що прагнув знайти в тій холодній мовчазній пустелі? Повзав Гурій по горах, забираючись на круті схили. Товстий шар тисячолітнього багна тріскався, ламався під його сандалями. Гостре каміння дряпало йому долоні. Він падав, скочувався донизу, в якісь глибокі ями, провалля між гір, верхівки яких торкалися неба, засіяного яскравими зорями.

Притулившись спиною до ще теплої скелі, закуривши цигарку, весь у піску, вимазаний грязюкою, дивився Гурій на ці гори у слабкому дрижачому темно-ліловому світлі і відчував серцем цю картину нічної пустелі – найкращу у Всесвіті, ту, що досі ніким не була і ніколи не буде написана, тому що Бог цю картину створив лише для споглядання. І від нечуваного щастя і радощів, що переповнювали його серце, від усвідомлення того, що на землі є така Божа Краса, Гурій несподівано почав плакати…

– Р-р-р! – пролунало раптом гарчання поруч.

Наче гострі гвіздки вдарили його ззаду. Гурій відсахнувся, відскочив вбік. Через мить якась темна сила кинулась на нього.

Важкий удар збив Гурія з ніг і повалив його на землю. Хтось почав рвати його спину, обдаючи гарячим диханням чоло. Хтось бив його по голові. Несамовито закричавши, Гурій поплазував уперед, щоби видертись з потужних лап. Виліз на колінах, але знову був збитий ударом у спину. І знову його дряпали кігті, і рвали йому шкіру, і били по голові, наче намагаючись здерти волосся. Він відчув, як ікла встромились у його ліве плече, і гострий біль від розірваного сухожилля обпік його до самих п’ят.

Він знову виповз, відчуваючи на всьому тілі теплу липку кашу – кров, змішану з брудом. Відштовхуючись ліктями, намагаючись втекти, видряпувався наверх по камінню, скочувався, і знову ікла упивалися в нього. Він кричав, задихався, в очах було каламутно від крові і піску. Але гаряче дихання не відступало.

І тоді Гурій зрозумів, що він не втече від цього молодого лева, що єдине спасіння – битись. Вже не тямлячись, пішов уперед, гамселячи відчайдушно кулаччям цю рикаючу масу куди прийдеться: у гриву, у груди, у морду. Потім знову спробував бігти…

Світало, перші промені сонця стрімко розганяли темряву. Гурій заповз в якусь щілину під скелею. Почав вигрібати з-під себе пісок, споруджуючи своєрідний бруствер. З ями він бачив лише лев’ячі лапи і зрідка гриву, коли лев тикався головою у бруствер. А Гурій все вигрібав з-під себе пісок, не припиняючи кричати захриплим, зірваним голосом.

Незабаром сонце вже нещадно палило пустелю. На пляжах під картатими тентами лежали відпочиваючі, понад морем літали дельтаплани. Диміли кальяни, з пляшок лилися холодне пиво і пепсі.

А далеко, у тисячолітніх горах, під однією зі скель лежав Гурій у місиві з крові та грязюки. Не припиняв хрипіти і стогнати від болю та жаху, але вибратись з укриття не наважувався.

Глава 5

У лікарні – спочатку в Єгипті, потім в Одесі, йому зробили операції. Зашили розірвані сухожилля і рани. З часом все зрослося, загоїлось. Лише іноді, на зміну погоди, поболювало ліве плече під товстим довгим шрамом. Словом, тіло повернулося до нормального стану. А ось душа…

З душею відбувалося щось недобре. Чомусь не радів Гурій своєму спасінню у пустелі. Адже міг і роздерти його той лев. Міг померти Гурій і від втрати крові, і від спраги – бо пролежав він під скелею цілу добу.

Гурія почала гризти гризота. Незрозуміла, невимовна – вона вразила все його єство. Чарівливий, божественний краєвид нічної пустелі раз-у-раз виникав у нього перед очима. А ще він часто просинався посеред ночі, розбуджений дивним звуком, схожим на розлючене гарчання лева…

Він пішов з банди. Зробився абсолютно байдужим до всього – до заробітків, до ресторанів, до наркотиків. Гроші, які в нього були, розтанули дуже швидко – за дорогу квартиру, яку він знімав, платити було вже нічим. Із дивовижною байдужістю, що супроводжувала тепер все його життя, Гурій відмовився від квартири і переїхав до матері.

Зранку снідав тим, що приготувала мама, і подавався безцільно вештатися містом. Ані море, ані неповторна одеська осінь, своєю чарівністю, кажуть, зрівняна лише з осінню в Парижі, ані розмови з розгубленою мамою, ані гроші батька – нічого не знаходило відгуку в його душі.

Якось він зустрів Ірен. Посиділи з нею біля фонтану. Ірен стала хазяйкою рекламної агенції, при грошах, багато подорожує. У свої тридцять п’ять років, попри народження дитини і розлучення, не втратила свіжості. Ірен не розпитувала, чим займається Гурій, бо бачила, як неохоче він розповідає про себе. Вона, напевне, щось чула про його минулі «геройства».

Ірен була у чудовій формі. Ну, може, її обличчя трохи покруглішало, зник той чарівний овал. І руки трохи погладшали. Але такою ж прекрасною була її тонка шия, і такими ж рожевими і ніжними були її великі повіки.

Гурію на мить здалося, що минуле можна легко повернути. І промайнуло перед ним заґрунтоване полотно на станку, і пишне волосся, що спадає на оголену спину Ірен, і студія з вікнами на море…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.