Про Маму

Повість

Глава 1

Я вийшов з підземки на Юніон-сквер. Щойно скінчився дощ, асфальт був мокрим, в калюжах відображалися… Ні, це неправда, я не бачив, що відображалося в тих калюжах. В них могли бути і небо у повільних пошматованих хмарах, і ще не запалені ліхтарі, і ятки крамарів на зеленому ринку. Цілком можливо, там промайнув якийсь фермер-бородань з Пенсильванії, який продавав мед у круглих скляних банках, або рум’яна міцна фермерша з півночі штату з охайно викладеними на ятці яблуками, цибулею, картоплею і свіжим хлібом; або продавці риби, соку, кленового сиропу, домашнього яблучного вина, – та хто і що завгодно могло потрапити в «об’єктиви» тих калюж на Юніон-сквер, коли в п’ятницю вранці я вийшов з підземки.

Місце, де я працюю, знаходиться недалеко від станції метро, на 11-ій стріт. Там, в амбулаторній клініці, на мене чекають пацієнти. Злі, втомлені, змучені – вони страждають на різні психічні порушення. Кожному з них щось від мене потрібно.

А ще в п’яти хвилинах ходьби від станції метро, але в протилежному від клініки напрямку – знаменитий книжковий магазин «Барнс енд Нобл». Там на мене теж чекають в кав’ярні на третьому поверсі, де я зазвичай замовляю каву або чай із круасанами.

В кінці робочого тижня, в п’ятницю вечором, я часто туди заходжу. Цей книжковий магазин із безліччю стелажів і полиць, зі сходами ескалаторів, що повільно повзуть, упливаючи кудись під саму стелю, створює в мене відчуття якогось погибельного лабіринту, куди легко увійти, але звідки важко, ба навіть, неможливо вибратись: один ряд книжкових полиць перетікає в інший, античність зміняється Середньовіччям, а потім добою Просвіти, віра – безбожжям і, сягнувши піку сучасності, все починає рухатись у зворотному напрямку, знову по ескалаторах, з поверху на поверх.

Чи не так і ми – націлюючись у майбутнє, неминуче повертаємось у минуле. Чи не помираємо ми у ту мить, коли народжуємось? Чи не прощаємося ми навіки з кимось, коли кажемо цій людині «здрастуй»?

Я не знаю, мамо, як ти кричала, коли народжувала мене. Не знаю і не можу цього пам’ятати.

Кажуть, немовля зазнає справжнього шоку, полишаючи материнське лоно і з’являючись на світ Божий. Кажуть, що там, в материнському лоні, затишно, м’яко і тепло. Там раювання, те саме раювання, яке протягом багатьох століть шукали багато філософів і богословів, споруджуючи складні інтелектуальні конструкції, наче риштування навколо храму. Але до храму мало хто з них потрапив.

Може, храм блаженства – це і є материнське лоно, де таємничо зароджується нове життя, де існують небо, зірки, навіть Бог і янголи – все те, що є у Всесвіті?

До мене, мамо, в твоєму лоні лежала моя старша сестра Лія, а потім був зачатий і мій старший брат, котрий народився мертвим, тому що тебе під час вагітності недбалі лікарі заразили гепатитом, вбивши тим самим дитину, якій ти хотіла подарувати життя.

Може, цим мертвонародженим немовлям був я? Ні, мені здається, ним був хтось інший, мій брат. Ще дитиною, дізнавшись про цей факт з батьківських розмов, я звідав дивне почуття провини і радощів водночас, тому що якби народився він, навряд батьки схотіли би ще одну, третю дитину.

Але мені важко уявити, мамо, що ти змогла би відмовитись від цієї думки і не схотіла би народити мене.

Я добре пам’ятаю, як народився мій син, як на акушерському столі у шпиталі «Квінс» кричала моя дружина. Була друга година ночі, акушеру подзвонили додому і повідомили, що приїхала його пацієнтка з Брукліна і в неї перейми. Акушер наказав зробити їй знеболюючий укол і пообіцяв швидко приїхати.

Поки він вдома мився, голився, вдягався, потім заправляв пальним машину, медсестра-негритянка зрозуміла, що чекати вже не можна і треба приймати пологи. Вона підключила монітори і почала давати вказівки моїй дружині: «Притисни підборіддя до грудей! Ось так. А зараз штовхай! Штовхай його так, наче сидиш на унітазі і в тебе закреп. Сильніше! Сильніше!»

Нарешті приїхав лікар.

Я тримав руку дружини, гладив її чоло в холодному поті і дивився на монітори, на яких у вигляді ліній відображалося просування дитини до виходу.

Господи милий, як вона волала, моя дружина, народжуючи нашого сина! Укол знеболюючого або не подіяв, або його виявилося недостатньо. Як би там не було, але я ніколи не міг уявити, що людина може ТАК горлати. Я бачив пацієнтів у відділенні «Швидкої допомоги» із переламаними руками і ногами, з кулями в животі, я бачив наркоманів в ломках. Я бачив збитих машинами людей, чув їхні стогони і крики. Але все це – ніщо у порівнянні з несамовитим галасуванням породіллі. Після цього я вже не сумнівався, що людина походить від тварини. Так горлати може лише тварина. Я вважав, що у людини немає стільки душевного резерву, щоб вмістити стільки болю, недостатній об’єм легень і досить слабкі голосові зв’язки, щоби зродити такий крик.

Потім у руці акушера з’явився скальпель. Лікар сказав, що іншого виходу немає і треба різати. Після кількох чітких різких рухів приснула кров – на рукава його лікарського халату. Скальпель в його руці, блимнувши на мить перед моїми очима, став вже не сріблястим, а червоним, і халат, і обличчя лікаря в масці, і медсестра поруч, – все було забризкано кров’ю.

Як же вона вила, моя дружина.

Двічі в житті я чув таке. Вперше так волала моя дружина, народжуючи сина.

Вдруге так само, наче поранена ланя, волала моя сестра Лія після того, як похмурий єврей у ярмулці, співробітник похоронного дому, сказав, що твоя труна, мамо, вже в ритуальній залі і ми можемо туди увійти для прощання з тобою.

Я увійшов перший, а після мене – Лія. Постоявши недовго, я покинув той зал і сховався в якомусь вузенькому коридорчику, аби бути подалі від того страшного місця. Міцно затулив вуха долонями. Але це було марно. Я міг навіть піти з тої будівлі, сісти в машину, уїхати на вокзал, а звідти хоч в Каліфорнію чи на Аляску. Я міг би залити свої вуха воском – все одно чув би голосіння Лії над твоєю труною.

Лія хотіла, аби… Ні, вона вже нічого не хотіла. В такі хвилини людині вже нема чого хотіти, вона вже нікого не звинувачує і нікого ні про що не просить.

А ти дивилася на нас, мамо, і нічим не могла зарадити. Вперше за стільки років ти не могла нам допомогти, навіть пальцем не поворухнула…

***

Синочок лежав на животі моєї дружини, піднявши голівоньку зі злиплими волосинами. Він теж кричав. Це був вереск обурення і радості одночасно. Це був вимогливий вереск. Нова людина народилася – залишила рай, навіки полишила блаженство материнського тепла.Як же їй було там спокійно і лагідно – у лоні Всесвіту! Але її вигнали з раю. І тепер людина вимагала для себе місце на Землі, їй потрібний був простір – щоб рухатися, повітря – щоб дихати, тепло – щоб зігріватись.

Медсестра спритно завернула немовля у пелюшку і віддала мені – віднести на ваги. Я взяв синочка на руки, і під моїми ногами раптом похитнулася підлога…

Через три дні ми привезли його зі шпиталю додому. Ялинки біля нашого будинку були присипані грудневим сніжком. Віяв сильний вітер, той злий зимовий вітер, який неприємний у Нью-Йорку навіть дітям, а дорослим і поготів. Ми вийшли з машини, я ніс сина, загорнутого в тонку білу пелюшку. Прокинувшись на холоді після довгої поїздки в теплому салоні машини, він розкрив своє маленьке ротеня і знову почав ображено й вимогливо горлати.

Ти, мамо, чекала на нас вдома. Коли ми увійшли із сином на руках, ти сплеснула у долоні і підстрибнула на радощах. Ти, мамо, й сама була дитиною. Радість була для тебе випадковою гостею, і ти її ніколи не чекала. Але коли вже ця гостя приходила, ти реагувала у найпростіший спосіб, подібно до маленьких дітей: плескала у долоні і радісно підстрибувала.

Саме так ти зраділа моєму синові, своєму онуку. Потім взяла його на руки і промовила, що ми могли його заморозити в такій тонкій пелюшці. «Хіба так можна?! Йому ж холодно! Тепер в нього болить животик».

Ти ж бо працювала вихователькою у дитячому садку з немовлятами і якимось особливим відчуттям завжди здогадувалась, що саме турбує діточок – кому холодно, кому жарко, в кого болить животик. Самі сказати про це вони ще не могли.

***

Ти знаєш, коли моєму синові виповнився рік, якось вночі мені наснився сон: твоя мама, моя бабуся, виринула звідкись у халаті та кухонному фартуху; підійшла до мого хлопчика, який щойно встав з горщика. Бабуся взяла той повний горщик й понесла його вилити в туалет.

Тоді бабуся наснилася мені вперше, це було через тридцять років після її смерті. Вона прийшла до нас, щоб винести горщик за моїм сином. Мудра бабуся. Вона там, у Вічності, мабуть, трохи втомилася від піднесеного раювання, від споглядання небесних світил та Господа із серафимами і херувимами. Їй схотілося на хвилинку спізнати інше блаженство, і, залишивши райську обитель, вона прийшла до нас, щоб винести за своїм правнуком горщик.

А ти, мамо, не приходиш до мене навіть уві сні. Спочатку, після твого уходу, щовечора я, повернувшись з роботи, спішив лягти на ліжко і заплющити очі.