Тато Жора

Ірина Гаркуша Переводчик

© Петро Немировський, 2023

© Ірина Гаркуша, перевод, 2023

ISBN 978-5-0059-6559-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Петро Немировський

ТАТО ЖОРА

1

Мабуть, варто почати з того червневого ранку, коли я, шестирічний хлопчик, солодко сплю на старому дивані з потертою зеленою оббивкою. За вікнами – світанок, і сонячні зайчики, бавлячись, заплигують до мого трохи відкритого рота.

Раптом чиїсь кістляві пальці стискають моє плече. Перелякані зайці вистрибують з рота і розбігаються. Розплющую очі і бачу велику сиву голову, високе, перерізане зморшками чоло, великий ніс і жорсткі губи; лівий куточок рота злегка піднятий, а правий – опущений, як у П’єро. Хоча порівняння із П’єро є вкрай невдалим. Очі – темно-зелені, з дивним коричнюватим відтінком. Це – дядько Георгій, котрого всі навколо називають татом Жорою.

– Годі ніжитись. Підйом! – командує він.

Я кривлюся, заплющую очі в надії, що тато Жора зникне з мого життя бодай на кілька хвилин. Прикидаюсь сплячим, очі відразу наповнюються білим лататтям, під яким пливе велика срібляста риба… Та мене знову термосять, ще дужче.

– Ну-бо, вдягайся. Бач, принц який.

Сиджу на краєчку ванни, стуливши очі, намагаюся додивитись, куди ж попливла та рибина. Та хвіст її зникає, біле латаття тане у темній воді, а з кімнати все голосніше чутно надсадний кашель тата Жори.

Вдягаю футболку, шорти. Ґудзик ледь тримається – цікаво, коли ж відірветься? Затягую ремінці сандалів, з яких далеко вперед сміливо висовуються два великих пальці.

– Орел! – кидає тато Жора і прямує до дверей.

Йдемо вулицею. Я плентаюсь за ним – сухорлявим, високим, величним, схожим на пам’ятник імператору. Вудка в його руці могла би грати роль списа, але все псують широкі, витягнуті на колінах штани, і тато Жора-пам’ятник роздвоюється, перетворюючись на тата Жору-клоуна.

***

Батьки мене не виховували. Може, тому, що завжди працювали. Втім, їхня відсутність мене влаштовувала. О сьомій ранку під скрипіт паркету повз мого дивану важкуватою ходою проходив тато; услід за ним – набагато тихіше, майже навшпиньки – мама. Потім десь дзюрчала вода, лунали уривки фраз про дитячі чобітки на зиму, про ключі, про якогось Сергєєва, свистів чайник. Зрештою цей хаотичний набір звуків закінчувався клацанням замку, і вся квартира поринала у тишу, якщо не рахувати дзижчання мухи і цокання будильника. Не розплющуючи очей, я посміхався, відчуваючи себе найвільнішою у світі людиною.

Взагалі, працювали і метушились всі дорослі, окрім тата Жори. І в цьому – можливості вільно розпоряджатись своїм часом – ми були рівні.

В нього була дружина на ім’я Серафима, яку і тато Жора, і всі навкруги називали Сімою, – огрядна жіночка з гостреньким носом, дуже примруженими (навіть неможливо визначити колір) оченятками і тоненькими чорними вусиками над верхньою губою. Тітка Сіма вічно носила повні торби і була постійно чимось невдоволеною. Мабуть, вранці, коли вона збиралась на роботу, тато Жора, як і я, вдавав, що спить, відчуваючи таке ж неймовірне полегшення.

Потім він вставав, йшов на кухню, де тулилися шафки, табуретки, відра. Брав пачку «Казбеку», відчиняв кватирку і, дивлячись у вікно, без поспіху вдаряв пачкою по розкритій долоні, поки звідти не з’являвся кінчик папіроси. Крутив, ледь стискаючи, наповнену тютюном частину у тонкому папіросному папері. Потім тато Жора – цей Нептун у широких темно-синіх трусах і майці, з вирізу якої стирчала мочалка сивого волосся, – дмухав у гільзу, м’яв її і затискав у великих жовтих зубах. Чиркав сірник, і у кватирку вилітала хмарка диму.

Пачка «Казбеку» з вершником у чорній бурці незмінно лежала на підвіконні. Ця пачка вабила мене до себе. Одного разу, вибравши момент, я відважився взяти звідти папіросу. Заліз на горище і закурив, але мені так сильно запаморочилося в голові і так мене знудило, що я заприсягся ніколи не курити. Втім, те присягання я порушив у чотирнадцять років, коли потрібно було використати всі наявні засоби, аби чимшвидше подорослішати. Відтоді папіроси, що непомітно переміщалися з пачки «Казбеку» до мого шкільного піджака, були просто безцінними.

Обряд паління першої папіроси тато Жора здійснював щоранку. Тривало це до того дня, коли у відкриту кватирку вилетів янгол, уносячи душу тата Жори. Хоча зі слів тітки Сіми: «Покурив, повернувся у кімнату, ліг на диван і помер» можна було припустити, що у кватирку вилетів ніякий не янгол, а звичайний сигаретний дим.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.