Врятувати вбивцю

Наближався час ланчу, коли секретарка нарешті постукала по скляній перегородці, що відділяла реєстратуру від зали очікування, і жестом покликала Германа. Сказала, що Річард Грубер чекає на нього в своєму кабінеті.

– Містере Генрі, заходьте! – завідувач клініки або, як його називали колеги, «Психіатр номер один», піднявся в кріслі. Він вимовив ім’я Германа неправильно, можливо, через його співзвучність із американським іменем. – Радий познайомитися. Вибачте, що змусив вас чекати.

– Я також радий з вами познайомитися, – сказав Герман, простягаючи руку.

– Отже, вас направили до нас в інтернатуру, – Річард Грубер знову сів у крісло й уважно подивився на нового практиканта.

Перед ним стояв худорлявий чорноволосий акуратно вдягений чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми. Усі ґудзики білої сорочки застібнуті, вузька чорна краватка звисає чітко вертикально, поли піджака сходяться докупи. Штани попрасовані, туфлі начищенідо блиску. Словом, причепитися нема до чого.

Не можна сказати, що Річард Грубер був нечуйний і байдужий до людей, зовсім ні. Але на практику до його клініки постійно направляли інтернів – майбутніх психіатрів, психотерапевтів, соціальних працівників, медсестер. Отримавши сякий-такий досвід, вони йшли і на заміну відразу ж прибували нові. Тому запам’ятати всю цю братію майбутніх працівників системи охорони здоров’я містер Грубер був абсолютно не в змозі.

Сам він мав цілком представницький вигляд, у його зовнішності, як кажуть, «відчувалася порода». У нього було розумне, приємне обличчя англо-саксонського типу. Він тримався з гідністю, яка відповідала посаді, говорив не поспішаючи, використовуючи прості й точні слова.

– Де ви навчаєтеся зараз? – запитав він Германа, легенько постукуючи пальцями по столу.

– У Нью-Йоркському Інституті гуманітарних наук.

– Що ж, непогано. Думаю, ви вже маєте певний досвід лікування, вже працювали з хворими?

– Так, я два роки проходив практику в амбулаторних клініках у Гарлемі та Бронксі.

– І скільки ж вам залишилося вчитися?

– Це мій останній рік навчання в інституті і моя остання практика.

– Отже, ви за п’ять хвилин лікар, – пожартував завідувач, глянувши на годинника, що висів над головою Германа. – Звідки ви родом, якщо це не таємниця?

– З України, з Києва.

– О, Київ! Я чув про це місто. Але, на жаль, ніколи там не був. А в Україні ви також працювали в психіатрії?

– Ні, там я вивчав філософію.

При слові «філософія» на обличчі завідувача відобразилося щось схоже на здивування. Також потрібно й було чимось заповнити порожнечу, про щось говорити з цим, здається, трохи нахабним практикантом.

– Зізнаюся, я не знавець філософії. Правда, колись, у юності, намагався читати Шопенгра—а… – він клацнув пальцями, намагаючись згадати ім’я німецького філософа. —Ну нарешті! Ми зачекалися на вас! – вигукнув він, коли двері відчинилися. – Генрі, дозвольте познайомити вас із місіс Сандрою Вілсон. Вона буде вашим супервайзером упродовж року.

Герман встав і, зробивши крок назустріч, подав руку невисокій жінці у білому лікарському халаті, що ввійшла до кабінету. З вигляду їй було до п’ятдесяти років.

– Сандра – психотерапевт із багаторічним стажем. Не сумніваюся, що ви з нею спрацюєтеся і запозичете в неї цінний досвід, – сказав завідувач.

– Звичайно, спрацюємося, – всміхнулася жінка. – Так, Гаррі?

– Так, – відповів Герман, вже трохи роздратований тим, що за останні п’ятнадцять хвилин його ім’я жодного разу не вимовили правильно.

– Чекаю на вас завтра в моєму кабінеті о дев’ятій, ні, краще о десятій ранку. О’кей?

– Бажаю успіху! Якщо виникнуть якісь питання, скарги, мій кабінет для вас завжди відчинений, – сказав Річард Грубер і, не перестаючи усміхатися, вказав Германові на двері: мовляв, усі питання вирішено, і робити містерові студенту в кабінеті завідувача вже нема чого. Тим більше, що до ланчу залишалося рівно п’ять хвилин.

ХХХ

Якби я був професійним письменником, то, мабуть, так би почав описувати події, що відіграли воїстину фатальну роль у моєму житті. Але за освітою я – філософ, колись закінчив факультет філософії у Київському університеті. Вступив до аспірантури. Однак, розчарувавшисьу філософії, не закінчив дисертацію і покинув аспірантуру. Я не знав, що робити далі. З одруженням у мене також якось не складалося. І раптом виграв у лотерею грінкарту! Майже не роздумуючи, зібрав речі і полетів у Штати.

Опинившись у Нью-Йорку, деякий час вирішував, яку спеціальність обрати. У результаті обрав психотерапію.

Ось, власне, коротка передісторія моєї появи в кабінеті Річарда Грубера – завідувача амбулаторною психіатричною клінікою лікарні в Брукліні.

Одним із перших мені призначили пацієнта на ім’я Іван. Упродовж року мені довелося працювати з багатьма хворими, але Іван запам’ятався найбільше.

Ось що було написано в його медичній карті: «Іван Н. – українець, п’ятдесят три роки. Родом із Чернігова. У минулому – хірург. Зараз працює на будівництві. Неодружений, дітей немає. Після отриманих чисельних травм страждає від болю вплечових і колінних суглобах. У кількох судах Нью-Йорку має відкриті судові позови, в яких звинувачує фірми й організації у завданні шкоди його здоров’ю. Два роки тому тиждень перебував у психіатричній лікарні».

Він був худорлявий, на зріст трохи вищий за середній. Що ще? Як змалювати його? Івана – не казкового красеня-супермена, а такого собі п’яничку, завсідника вуличного балагану? Обличчя невиразне й тьмяне: рот, ніс і вуха. Навіть нема бородавки, ні шраму для різноманітності. Нудьга.

Спочатку Іван і справді здавався мені найнуднішим персонажeм. Я смертельно нудьгував на всіх наших 45-хвилинних психотерапевтичних сесіях. Головним тоді було для мене не заснути і не впасти з крісла. Тому я приділяв велику увагу своїй позі: навалювався усім тілом на правий підлокітник крісла і простягував ноги вперед. А коли відчував, що під бурмотіння Івана починаю засинати, спохоплювався і змінював позу – переміщав тіло на лівий підлокітник.

Слухаючи Івана всі 45-ть хвилин, я методично кивав головою, дивлячись то на його невиразне обличчя, то на круглий настінний годинник над його головою. Він нагадував мені біоробота: приходив на сесії з німецькою пунктуальністю й з такою ж пунктуальністю рівно через сорок п’ять хвилин вставав, вдягав свій старенький піджак і, обдарувавши мене на прощання механічним рукостисканням, ішов. Він пив, тому часто його очі були тьмяними.

Іван страждав від депресії та ще мав психосоматичне порушення. Підкажу, що слід розуміти під «психосоматичним порушенням»: наявність у людини фізичного болю з невідомої причини або через недоведеність існування цього болю, як такого. Іншими словами, людина скаржиться, скажімо, на біль у стегні. Лікарі проводять дослідження, роблять рентгени, але причину встановити не можуть. А пацієнт кричить, плаче: болить, і все! І спробуй зрозумій, чи насправді в нього щось болить, чи це йому здається, чи він просто бреше. Психіатричним порушенням це стає тоді, коли в пацієнта якась частина тіла, як не крути – таки болить! Зі стегном поступово спостерігається поліпшення, уже може нормально ходити, навіть бігати. Але раптом, ні з того ні з сього, гострий біль пронизує плече! От же ж… І все починається спочатку: візити до лікарів, рентгени… Така коротка характеристика порушення, на яке страждав Іван.

З перших днів наша спільна увага була прикута до його правого коліна. За словами Івана, він отримав кілька важких травм, працюючи на будівництві: то впав з драбини, то на нього обвалилася гора шлакоблоків, то ще щось трапилося. І удари постійно припадали саме на праве коліно.

Іван, у минулому – хірург, досконало знав анатомію людського тіла і був наділений феноменальною пам’яттю.

– Лікарі вважали, що в мене пошкоджений медіальний надмищелок. Але рентген показав забій голівки малогомілкової кістки, – говорив він приглушено-хриплуватим голосом, час від часу торкаючись рукою до свого коліна.

Цікаво, що коліно було єдиною темою, котра викликала в Івана якісь емоції. Про все інше – про своє минуле хірурга, Україну, рідних, яких він там залишив, Америку, навіть про себе самого Іван говорив байдуже і відсторонено, як про щось, що для нього нічого не значить або значить дуже мало. Зате коліно – ось де зарита собака всіх його життєвих проблем! Загалом на сесіях ми з Іваном обговорювали тільки його коліно.

У свідомості Івана воно не просто боліло. Коли він почав мені довіряти трохи більше і вже не боявся, що я вважатиму його божевільним (Іван вважав себе абсолютно здоровим), він ознайомив мене з іншими властивостями свого коліна.

– Ви чуєте, чуєте? – насторожено питав він, встаючи з крісла і роблячи кілька кроків кабінетом. – Чуєте, як воно хрустить? Хр-р, хр-р, чуєте?

До того ж «хр-р» він вимовляв з приспівуванням, і я підозрював, що йому вчувається не просто хрускіт, а хрускіт мелодійний, колоратурний.

– Усе, нібито стихло, – він зупинявся, напружуючи слух. Потім знову обережно робив крок і знову завмирав. – Ні, хрустить, хрустить…

«Отже, так – треба стабілізувати його сон і апетит. Спробувати перефокусувати інтереси хворого на інші об’єкти крім правого коліна», – намічав я лінію його лікування.

Зрозуміло, Іван звернувся до психіатричної клініки не для того, щоб його переконали в тому, ніби його коліно зовсім не болить або ж болить не так, як йому здається. Зовсім ні. Причина в нього була конкретна: Іванові був потрібен лист для суду, що, мовляв, унаслідок отриманих на будівництві травм він страждає на важку депресію.

І тут ми разом із Іваном опускаємося з першої, найвищої сходини і під хрускіт його нещасного коліна перевалюємося на сходину нижче, де Іван привідкривається для нас не просто як безневинний міський божевільний, а як соціально небезпечний тип.

ХХХ

Моя супервайзерка Сандра. Кілька слів про неї. Вона була досить привабливою і розумною. Жила в Лонг-Айленді, була заміжня вдруге, мала дорослу доньку та пасинка.

Раз на тиждень вона вислуховувала мої звіти про проведені сесії з пацієнтами й ми разом розбирали їхні справи.

– … Не знаю чому, але ваш Іван викликає в мене серйозну стурбованість. По-перше, він належить до так званої групи ризику: самотній білий чоловік, вік – за п’ятдесят, зловживає алкоголем. Два роки тому він чомусь лежав у психлікарні. Додайте до цього історію з його рідним братом, який, якщо не помиляюся, застрелився.

– Так, місіс Сандро, ви праві. За словами Івана, його брат був офіцером, був на війні в Ipaку і там його контузило. Повернувшись додому, він почав пити і застрелився, цілком імовірно, в стані білої гарячки.

Вона на мить заплющила очі:

– Щось з вашим Іваном не так. Лише б він услід за братом не надумав накласти на себе руки. Не забувайте: суїцидність має спадкові корені! Моя інтуїція підказує, що з Іваном потрібно працювати дуже обережно.

– О’кей, місіс Сандро, буду обережним. Однак насмілюсь заперечити – Іван абсолютно холодний чоловік, я б відніс його до класу земноводних, він щось на зразок ящірки чи тритона. Щоб накласти на себе руки, потрібні сильні емоції, пристрасті, ідеї. Іван же, пробачте, ні риба, ні м’ясо. Йому від нас потрібні лише листи для адвокатів. Знаєте, скільки в нього позовів у міських судах?! П’ять! – Я підняв руку з розчепіреними пальцями і, перераховуючи, загинав кожен палець. – Два позови щодо травм на будівництві: він звинувачує будівельні компанії, де працював, що вони нехтують правилами безпеки. Далі: позов до автомобільної аварії – не сумніваюся, що цю аварію він підлаштував. Ще позов проти міської влади – через те, що він впав на ескалаторі в метро, мабуть, був п’яний. І один позов до супермаркета: він купив там несвіжий йогурт і отруївся ним, що у результаті нібито призвело до видалення апендикса. Він – вимагач і симулянт, ось хто він. Такий тип ніколи не накладе на себе руки, скоріше будь-кого зажене в могилу! – Я закінчив свою трибунну промову з певним роздратуванням у голосі, бо мою думку, думку досвідченого психотерапевта, зовсім не враховують.

Сандра тим часом розглядала свої нігті з новим манікюром:

– Може, ви й праві, Германе. Але знаєте, у мене колись був пацієнт, також позбавлений будь-яких емоцій, з класу земноводних, як ви висловилися. Я працювала з ним більше року. Коли на одній сесії нам нарешті вдалося розколоти його душевний лід і проникнути в його таємницю, він зірвався з цього самого крісла, на якому ви зараз сидите, і заледве не задушив мене, – Сандра піднесла руки до свого горла, показуючи, як її намагалися задушити. – Германе, все ж таки поцікавтеся в Івана подробицями загибелі його брата.

ХХХ

– Послухайте, містере Іване, перестаньте вдавати дурня! Ви потрапляєте в автомобільні аварії, падаєте зі сходів, на вас завалюються шлакоблоки, у вас ламаються кістки, рвуться сухожилля, і ви жодного разу не задумалися, чому з вами це відбувається? Ви не бачите в цьому нічого надзвичайного? Ну добре, людина може потрапити в автокатастрофу, отримати травму на роботі, згоден, у житті всяке буває. Припустимо, після першого нещасного випадку людина не буде глибоко задумуватися про несправедливість долі, після другого зазвичай виникають питання. А у вас, Іване, нещасні випадки трапляються заледве не щомісяця. І ви жодного разу не спитали себе чи Бога – чому? Не знаю, чи ви читали Біблію, знамениту «Книгу Йова», де праведник Йов після кожного удару звертався до Неба зі стогонами і криками. Але ви, ви?! Невже ви жодного разу не обурювалися такою жахливою несправедливістю?

– Ні. Я за натурою реаліст. Трапилося, отже, трапилося, нема чого філософію розводити, – сухо відповідав Іван.

– О’кей, вам наплювати на філософію, у Бога ви також, судячи з усього, не вірите. Але тоді скажіть: ви насправді впевнені, що вам за все повинні виплачувати грошові компенсації? Припустимо, людина отримала травму і втратила працездатність. Так, якийсь час, поки вона не відновиться, їй потрібна грошова допомога. Але ви, судячи з ваших же слів, на жодній роботі в Америці не затримувалися більше пів року – отримували чергову травму і відразу ж бігли до адвоката. Дивіться, що відбувається: ви купили в супермаркеті зіпсований йогурт із простроченою датою, від якого, як ви запевняєте, у вас був сильний пронос. О’кей, буває. І ви, колишній хірург, який колись робив складні операції на відкритій черевній порожнині, злякалися проносу і побігли в лікарню до «швидкої допомоги», де цей ваш візит зареєстрували. Потім, через місяць, у вас трапилося запалення апендиксу. Вам роблять легку операцію, видаляють його, і після цього ви подаєте позов у суд проти супермаркету, доводячи, що начебто через те отруєння йогуртом у вас сталося запалення апендиксу. Супермаркет, щоб не доводити справу до розгляду в суді, виплачує вам десять тисяч доларів! Важко повірити! При цьому ви вважаєте себе безневинною жертвою. Хронічний вимагач – ось хто ви, – підсумував я.

Іван нахмурився, його обличчям пробігла тінь розгубленості, навіть переляку.

– Ви хочете, щоб я більше до вас не приходив? – спитав він, його голос затремтів.

Він якось увесь стиснувся в кріслі; його очі, тьмяні після перепою, забігали. На його обличчі відобразилося щось від дитини – нещасної, яку всі покинули і яка нікому не потрібна.

– Ні, я зовсім не хочу цього. Певною мірою я вам навіть співчуваю, – буркнув я. – Але, розумієте, те, що ви робите… я не можу виправдати. Ви справді переконані, що маєте право на ці гроші? Ви дійсно вважаєте, що один ваш пронос коштує десять тисяч доларів?

І тут обличчя Івана, вкотре за цю сесію, змінюється. Вірніше, обличчя залишається нерухомим, лише трохи відкривається рот, губи викривлює дивна усмішка…

– Так, я впевнений, що вчиняю правильно. Так, мені всі винні, – його очі дивляться чи то на мене, чи крізь мене і бачать…

Що вони бачать, – ці тьмяні з перепою, холодні очі тритона, цієї ящірки, що завмерла на піску? Від його усмішки у мене пробігає спиною холод. У цю мить я чомусь не сумніваюся, що Іван здатний убити. І вб’є, вб’є з цією холодною, кривою усмішкою.

«Справжній соціопат, який не знає ні про закони моралі, ні любові». Я мимохіть відштовхуюся ногами від підлоги, і моє крісло на коліщатах відкочується від цього суб’єкта подалі.

– Ви просили мене підготувати листа для вашого адвоката. Ось, будь ласка, – я простягаю йому конверт з логотипом нашої лікарні.

Іван бере конверт, кладе його до внутрішньої кишені свого старого піджака:

– Дякую, лікарю.

Дивиться на годинника і, побачивши, що вже пройшло сорок три хвилини, починає збиратися.