Завдання Героїв

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Тор декілька годин бродив поміж пагорбів, аж поки не присів, схрестивши руки на ногах, вдивляючись у горизонт. Він бачив, що карети зникли, але хмари пилу ще довго продовжували висіти у повітрі.

Вони більше не приїдуть. Тепер він був приречений залишитись у цьому селі на роки, очікуючи на інший шанс, якщо він взагалі коли-небудь трапиться. Якщо його батько дозволить цьому статися. Тепер він буде жити лише зі своїм батьком і, напевне, побачить усю силу батьківського гніву. Він продовжуватиме бути прислугою в свого батька. Йтимуть роки, і він стане точно таким же, як і його батько – житиме своїм дрібним, непримітним життям. В той час як його брати здобуватимуть славу та визнання. Всередині Тора все кипіло від приниження. Це не було життя, яке він хотів би жити. Він знав це.

Тор ламав голову над тим, як змінити цю ситуацію. Але не міг нічого придумати. Життя видало йому саме таку карту.

Просидівши кілька годин, він понуро піднявся і почимчикував назад по вже знайомих йому пагорбах. Він піднімався все вище і вище. Звичайно, він повернувся до своєї отари, на високий пагорб. Коли він піднімався, перше сонце впало за хмари, а друге досягло своєї вершини, надаючи небу зеленкуватого відтінку. Тор неквапливо зняв ремінь, який був добряче зношений за роки свого використання. Він засунув руку у сумку, прив’язану до стегна, і намацав свою колекцію камінців: один гладкіший за інший, відібрані з місцевих струмків. Іноді він кидав ними по птахах, іноді – по гризунах. Цю звичку він мав вже багато років. Спочатку він ніяк не міг поцілити. Але одного разу він вразив рухливу мішень. З тих пір його приціл був точним. Тепер метання каміння стало частиною його життя, і це допомагало йому вивільняти частину гніву. Його брати могли пробити мечем колоду, але вони ніколи б не змогли вразити летючого птаха за допомогою камінця.

Тор бездумно поклав камінець на пращу, відтягнув її та метнув з усієї сили, уявляючи, що він стріляє у власного батька. Він поцілив у гілку далекого дерева, яка зламалася від удару. Він зрозумів, що може вбити тварин, якщо гатитиме по них та перестав цілитися у живих істот, не бажаючи їм лиха. Тепер його мішенями стали гілки. Звичайно, якщо лисиця не підбігала до його отари. З часом лисиці зрозуміли, що від Тора слід триматися подалі, і його отара почувалася найбезпечнішою з села.

Тор подумав про своїх братів, і його кров закипіла. Після дня їзди, вони мали б приїхати до Королівського Двору. Він просто бачив це. Він бачив, як їх під фанфари зустрічають якнайкраще вдягнені слуги. Воїни вітають їх. Члени Срібла. Їх приймуть, дадуть місце для проживання у казармах Легіону, дозволять тренуватися на Королівських полях, використовуючи найкращу зброю. Кожен буде призначений зброєносцем відомого лицаря. Одного дня вони самі стануть лицарями, отримають власних коней, власний герб та власного зброєносця. Їх запрошуватимуть на усі фестивалі, вони будуть обідати за Королівським столом. Це було чарівне життя. І воно вислизнуло з його рук.

Тор відчув себе фізично хворим і намагався випхати усі ці думки зі своєї голови. Але не міг. Частина його єства, десь глибоко всередині, кричала на нього. Вона казала йому, що не треба здаватися, що на нього чекає краща доля, ніж ця. Він не знав, що це було. Він відчував, що він інший. Можливо, навіть особливий. Що ніхто його не розуміє. І що всі вони недооцінюють його.

Тор досяг найвищого пагорбу та побачив свою отару. Вона була добре навчена і досі трималася купи, переміщуючись у пошуках свіжої трави. Він почав рахувати їх за червоними відмітками, які він лишив в них на спинах. Закінчивши, він завмер. Не вистачало однієї вівці.

Він перерахував знову. І знову. Він не міг повірити: однієї вівці не вистачало.

Тор ніколи раніше не губив овець, і батько нізащо йому цього не пробачить. Більше того, йому було гидко думати про те, що одна з його овець залишилася сам-на-сам з дикою природою. Він не міг бачити, як страждає невинне створіння.

Тор вибіг на вершину пагорба і почав шукати її поглядом, поки не знайшов, на відстані кількох пагорбів: одинока вівця з червоною міткою на спині. Вона була одна серед дикого лісу. Його серце опустилося, коли він зрозумів, що вівця не просто втекла, а серед усіх напрямків обрала західний, напрямок Темного Лісу.

Тор глитнув. Темний Ліс був забороненим місцем – не лише для овець, але й для людей. Він був за межами села, і з часу, коли він навчився ходити, Тор знав, що туди краще не соватися. І він ніколи цього не робив. Згідно легенди, кожний, хто потрапить туди – приречений на загибель, адже непролазні хащі лісу кишіли хижими тваринами.

Тор дивився на небо, яке темніло, та вагався. Він не міг дозволити своїй вівці піти. Він порахував, що, якщо рухатиметься швидко, зможе повернути її.

Він озирнувся останній раз та побіг, прямуючи на захід, до Темного Лісу. Над ним збиралися густі хмари. Він відчував слабкість, одначе ноги несли його самі. Він відчував, що не може повернутися, навіть якщо захоче.

Це було схоже на забіг у жахливому сні.

Тор пробіг декілька пагорбів, не зупиняючись, та опинився під густим склепінням Темного Лісу. Стежки закінчувались там, де починався ліс, і він забіг на непозначену територію. Під його ногами хрускотіло соковите літнє листя.

Щойно він опинився у лісі, його охопила темрява. Величезні сосни перекривали сонячне проміння. Тут було холодніше. Він відчув, як його беруть дрижаки. Не тільки від темряви чи холоду – це було щось інше… Щось, що він не міг назвати. Це було відчуття…  що за ним хтось спостерігає.

Тор підвів погляд на старезні гілки: кострубаті, товщі від нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вітрі. Він не зайшов у ліс і на п’ятдесят кроків, коли почув дивні тваринні звуки. Він розвернувся і зрозумів, що вже не бачить місця, де він зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Він хвилювався.

Темний Ліс завжди знаходився на периферії містечка та на периферії Торової свідомості, це було щось глибоке та містичне. Жодний пастух, який губив вівцю у лісі, ніколи не наважувався піти за нею. Навіть його батько. Розповіді про це місце були надто темними, надто однозначними.

Але цей день був інший, обставини цього дня змусили його пустити усі забобони по вітру. Частина його єства бажала розсунути межі, відійти від дому якнайдалі, і дозволити життю повести його куди бачать очі.

Він наважився піти далі, потім зупинився, не впевнений якою дорогою піти. Він помітив відмітки – поламані гілки, де могла пройти його вівця, та звернув у цьому напрямку. Через деякий час він знову повернув.

Ще через годину він безнадійно загубився. Він намагався згадати напрямок, з якого він прийшов, але більше не був упевнений. Неприємне відчуття з’явилося в його шлунку, але він подумав, що єдина можливість вийти – це йти уперед, і тому продовжив свій шлях.

Віддаля, Тор побачив промінь сонця і вирішив роздивитися його ближче. Підійшовши, він застряг на краю невеличкої галявини, немов вкопаний – він не вірив своїм очам.

Спиною до Тора, вдягнений у довгу, атласну мантію, там стояв чоловік. Ні, не чоловік – Тор відчував, що це щось інше. Можливо, друїд. Він стояв високий і стрункий, голова його була накрита капюшоном; стояв зовсім нерухомо, наче він був не від світу цього.

Тор не знав, що робити. Він чув про друїдів, але ніколи їх не зустрічав. Судячи по знакам на його мантії, вишуканому позолоченому оздобленню, це був не просто друїд – то були королівські позначки, Королівського Двору. Це не вкладалося у Торовій макітрі. Що може тут робити королівський Друїд?

Здається, пройшла ціла вічність, поки Друїд повільно повернувся обличчям до Тора. І коли він розвернувся, Тор упізнав його. В нього перехопило подих. Це було одне з найвизначніших облич королівства: особистий Друїд Короля. Аргон, багатовіковий радник королів Західного Королівства. Що він робив тут, вдалині від королівського двору, усередині Темного Лісу – це була загадка. Тор запитав себе чи не ввижається йому це все.

“Ваші очі не обманюють вас”, – сказав Аргон, дивлячись прямо на Тора.

Його голос був глибоким, стародавнім, наче самі дерева говорили замість нього. Його великі, напівпрозорі очі, здається, бачили Тора наскрізь. Тор відчув потужну енергію, яку випромінював Друїд – так, наче він стояв навпроти сонця.

Тор негайно опустив коліно та схилив голову.

“Мій повелителю”, – сказав він. – “Вибачте, що я потурбував вас”.

Неповага до радника Короля матиме своїм результатом ув’язнення або смерть – цей факт закарбувався в пам’яті Тора з дня його народження.

“Піднімися, дитино”, – сказав Аргон. – “Якби я захотів, щоб ти впав на коліна, я б сказав тобі”.

Тор повільно встав та подивився на нього. Аргон підійшов на кілька кроків. Він зупинився і витріщився на Тора, так що йому стало незручно.

“У тебе очі твоєї матері”, – промовив Аргон.

Тора відкинуло. Він ніколи не зустрічав своєї матері, як ніколи не зустрічав і будь-кого, крім свого батька, хто знав її. Йому сказали, що вона померла при пологах, і Тор завжди почував свою провину через це. Він завжди підозрював, що саме через це його сім’я ненавидить його.

“Я думаю, ви мене з кимось плутаєте”, – сказав Тор. – “В мене немає матері”.

“Справді?” – посміхнувся Аргон. – “Ти був народжений лише чоловіком?”

“Я хотів сказати, сер, що моя мати померла при пологах. Я думаю, ви помилилися”.

“Ти – Торгрін, з клану МакЛеод. Найменший з чотирьох братів. Той, якого не взяли”.

Тор широко розплющив очі. Він не знав, що думати. Щоб хтось зі статусом Аргона знав хто він такий – це було поза межами його розуміння. Він ніколи навіть не думав, що комусь за межами його села відомо про його існування.

“Звідки… ви це знаєте?”

Аргон посміхнувся та не відповів.

Раптом Тора охопила цікавість.

“Звідкіля…” – додав Тор, добираючи слів, – “… звідки ви знаєте мою матір? Ви бачили її? Хто вона була?”

Аргон розвернувся та пішов.

“Прибережи питання на наступний раз”, – промовив він.

Вражений  Тор дивився, як він іде. Це була приголомшлива та містична зустріч, і вона так швидко закінчилась. Він вирішив, що не може дати йому піти і поспішив за ним.

“Що ви тут робите?” – спитав Тор, поспішаючи наздогнати друїда. Аргон, використовуючи свій посох зі слонової кістки, йшов дуже швидко. – “Ви не чекали на мене, чи не так?”

“А на кого ще?” – спитав Аргон.

Тор поспішив за ним та занишкнув у ліс, лишаючи прогалину позаду.

“Але чому мене? Звідки ви знали, що я тут буду? Чого ви хочете?”

“Забагато запитань”, – відрізав Аргон. – “Ти забагато говориш. Краще слухай”.

Тор слідував за Аргоном через густі хащі, з усіх сил намагаючись не говорити.

“Ти прийшов у пошуках загубленої вівці”, – сказав Аргон. – “Благородне зусилля. Але ти дарма згаяв час. Вона не виживе”.

Торові очі знов широко розплющились.

“Звідки ви це знаєте?”

“Я знаю світи, які ти ніколи не пізнаєш, хлопче. В усякому разі, не зараз”.

Тор продовжував переслідувати друїда.

“Хоча, ти не будеш слухатися. Така твоя порода. Вперта. Як і в твоєї матері. Ти йтимеш за своєю вівцею, намагаючись врятувати її”.

Тор почервонів від того, що Аргон читав його думки.

“Ти відважний хлопець”, – додав він. – “Вольовий. Гордий. Гарні риси. Однак, одного дня вони можуть зіслужити тобі погану службу”.

Аргон почав сходити на порослий мохом хребет, і Тор подерся вслід за ним.

“Ти хочеш долучитися до Королівського Легіону”, – сказав Аргон.

“Так!” – захоплено вигукнув Тор. – “Чи є в мене хоч якийсь шанс? Чи можете ви мені допомогти?”

Аргон засміявся глибоким, глухим сміхом, від якого в Тора по спині пробіг холодок.

“Я можу зробити все і нічого. Твоя доля вже була написана. Але від тебе залежить чи обрати її”.

Тор не розумів.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торові в обличчя. Тор стояв усього лише у кроці від Аргона, і енергія друїда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив він. – “Не відмовляйся від неї”.

Тор розплющив очі. Його доля? Важлива? Він відчув, як його наповнює гордість.

“Я не розумію. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажіть мені більше”.

Аргон зник.

У Тора відвисла щелепа. Він роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уяві? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледів ліс. З цієї точки на вершині хребта він міг бачити далі, ніж раніше. Вглядаючись у далечінь, він помітив рух. Він також почув шум, і подумав, що це його вівця.

Він побіг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через ліс. Поки він біг, думки про зустріч з Аргоном не покидали його. Тор не міг повірити, що це сталося. Що міг робити тут Королівський Друїд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що він мав на увазі, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозуміти те, що трапилося, тим менше він розумів. Аргон застеріг його від продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли він пішов, у Тора посилювалось відчуття, що ось-ось має відбутися щось важливе.

Він повернув за ріг і застиг як укопаний через те, що побачив перед собою. Усі його нічні жахи вмить ожили прямо перед ним. Його волосся стало дибки, і він зрозумів що зробив смертельну помилку, зайшовши настільки далеко до Темного Лісу.

Навпроти нього, заледве за тридцять кроків, стояв Сиболд. Це був найстрашніший звір Темного Лісу, а, можливо, й цілого королівства – величезна, м’язиста істота, розміром з коня. Тор ніколи раніше його не бачив, але чув легенди. Він нагадував лева, але був більший, ширший, його шкіра була насиченого червоного кольору, а очі світилися жовтим. Легенда пов’язувала його малиновий колір шкіри з кров’ю невинної дитини.

За все своє життя Тор лише кілька разів чув про зустріч з цим звіром, та й то були сумнівні чутки. Можливо, це було пов’язано з тим, що нікому не вдавалось вижити після такої зустрічі. Дехто вважав Сиболда Лісовим Богом та провісником. Провісником чого, Тор і гадки не мав..

Він обережно зробив крок назад.

Сиболд стояв з напіввідкритими щелепами, з його ікол капала слина, він дивився своїми жовтими очима. З його рота стирчала Торова блудна вівця: вона з останніх сил мекала, звисаючи головою додолу з пащі хижого звіра. Вона була вже майже мертва. Здавалось, Сиболд отримує задоволення, повільно вбиваючи тварину.

Тор не міг стримати крик. Вівця безпорадно дригалася, і він відчував свою відповідальність.

Першою думкою Тора була втеча, але він вже знав, що це марна справа. Звір бігає швидше за будь-кого. Спроба втечі лише розізлить його. І Тор не може так просто залишити свою вівцю вмирати.

Він застиг від страху, але знав, що він має щось зробити.

Його рефлекси взяли гору. Він повільно потягнувся до своєї сумки, дістав камінець, та поклав його на пращу. Тремтячими руками він відтягнув її, зробив крок уперед і вистрілив.

Камінь розрізав повітря та досяг своєї мети. Прекрасний постріл. Він вразив вівцю у око, дійшовши до самого мозку.

Вівця обважніла. Вона вмерла. Тор звільнив невинну тварину від страждань.

Сиболд глянув, розлючений, що Тор вбив його іграшку. Він повільно відкрив свої величезні щелепи та випустив вівцю, яка м’яко впала на лісову підстилку. Тоді він витріщився на Тора.

Він видав глибокий, диявольський звук, що йшов прямо з його черева.

Звір зробив крок до хлопця. Тор, чиє серце шалено калатало, помістив у пращу другий камінець та приготувався зробити наступний постріл.

Сиболд побіг. Він рухався швидше, ніж будь-що, що коли-небудь бачив Тор. Тор зробив крок уперед та вистрілив, молячись, щоб він поцілив. Він знав, що в нього не буде часу на другий постріл.

Камінь поцілив звіру прямісінько у праве око та вибив його. Це був сильний кидок; він міг би геть вбити тварину поменше.

Але це не була тварина поменше. Цей звір був нестримний. Він зойкнув від пошкодження, але навіть не сповільнився. Навіть без ока, навіть з каменем у своєму мозку, він продовжував свій напад на Тора. Тор нічого не міг вдіяти.

Наступної миті звір вже був на ньому. Він підняв свої величезні пазурі та вдарив Тора по плечу.

Тор скрикнув. Він відчув, наче три ножі прорізали його тіло. З рани миттєво заюшила гаряча кров.

Звір притиснув його до землі усіма чотирма лапами. Його вага була невимовною, наче слон стояв на Торових грудях. Тор відчув, що його грудна клітина не витримує.

Звір відкинув свою голову, широко відкрив пащу, оголивши ікла, і почав опускати її до Торової горлянки.

Тор зумів піднятися та схопити його за шию, що була наче суцільний сталевий м’яз. Тор ледь тримався. Його руки тремтіли, а ікла звіра опускалися все нижче. Він відчував гаряче дихання тварюки своїм обличчям, а слина монстра капала йому на шию. З глибини грудей звіра, обпікаючи вуха Тора, пролунав страшний рокіт. Він знав, що помре.

Тор закрив очі.

Будь ласка, Господи. Дай мені сил. Допоможи мені здолати цю істоту. Будь ласка. Я молю тебе. Я зроблю все, що ти захочеш. Я буду зобов’язаний тобі своїм життям.

І тоді щось сталося. Тор відчув потужне тепло у своєму тілі, яке проходило через його вени, наче енергетичне поле. Він розплющив очі та здивувався побаченому: з його долонь випромінювалося жовте світло. Коли він спробував відштовхнути звірячу горлянку, він дивним чином зміг це зробити, в нього вистачало сил боротися.

Тор продовжував тиснути, допоки не відштовхнув звіра. Його сила росла, і він відчув надзвичайну енергію – вже за мить звір відлетів на добрих десять футів, впавши на спину.

Тор підвівся, не розуміючи що щойно сталося.

Встав і звір. Охоплений люттю, він знов атакував. Але цього разу Тор почувався по-іншому. Енергія протікала крізь нього. Він почував себе сильнішим, ніж будь-коли.

Коли звір стрибнув, Тор присів, схопив його за живіт та щосили кинув.

Тварюка пролетіла по лісу, врізалась у дерево та звалилася на землю.

Тор розгублено дивився. Це він щойно кинув Сиболда?

Тварина двічі кліпнула, потім подивилась на Тора. Встала та почала чергову атаку.

Цього разу, коли звір напав, Тор схопив його за горлянку. Вони обидва впали на землю, звір зверху. Але Тор зумів прокрутитися і опинився згори. Тор тримав звіра обома руками, поки той намагався всадити у нього свої ікла. Тор відчув новий приплив сил та міцно притис звіра до землі. Він дозволив енергії циркулювати крізь нього. І скоро він відчув себе сильнішим за звіра.

Він задушив Сиболда до смерті. Врешті, звір обм’як.

Тор не міг зсунутися з місця ще з хвилину.

Він повільно підвівся, хекаючи, з широко розплющеними очима, тримаючи себе за поранену руку. Що щойно відбулося? Невже він, Тор, вбив Сиболда?

Він відчув, що це був знак, у цей особливий день. Він почувався, наче сталося щось дуже важливе. Він щойно вбив найстрашнішого звіра у королівстві. Один. Без зброї. Це виглядало нереальним. Йому ніхто не повірить.

Він дивувався, що це за сила прийшла до нього, що це означає, і ким він є насправді. Єдині люди, які мали таку силу, це були Друїди. Але його батько й мати не були Друїдами, отже, і він не міг ним бути.

Чи міг?

Відчувши когось позаду, Тор розвернувся. Там стояв Аргон, розглядаючи тварину.

“Як ви сюди потрапили?” – здивовано спитав Тор.

Аргон проігнорував його.

“Ви бачили, що сталося?” – спитав Тор, досі не ймучи віри. – “Я не знаю, як я це зробив”.

“Але ти знаєш”, – відповів Аргон. – “Глибоко всередині ти знаєш. Ти відрізняєшся від інших”.

“Це було наче…вибух сили”, – сказав Тор. – “Наче з’явилася сила, про яку я не знав”.

“Енергетичне поле”, – сказав Аргон. – “Одного дня ти знатимеш про нього досить добре. Можливо, навіть навчишся контролювати його”.

Тор схопився за плече. Біль ставав нестерпним. Він опустив погляд і побачив, що його рука у крові. Він відчув запаморочення, і хвилювався, що може статися, якщо він не отримає допомоги.

Зробивши три кроки до Тора, Аргон схопив його вільну руку і міцно притис до пораненого місця. Він відійшов, відкинувся і закрив очі.

Тор відчув теплу пульсацію через свою руку. Через кілька секунд липка кров на його руці висохла, і він відчув, що біль йде.

Він подивився на руку, не розуміючи, що сталося: він зцілився. Усе, що залишилось – це були три шрами від пазурів, але вони були закриті і виглядали, наче їм вже кілька днів. Крові більше не було.

Тор з подивом подивився на Аргона.

“Як ви це зробили?” – спитав він.

Аргон посміхнувся.

“Це не я. Це ти. Я просто направив твою силу”.

“Але в мене немає сили лікувати”, – заперечив збитий з пантелику Тор.

“Справді?” – здивувався Аргон.

“Я не розумію. Я не бачу тут жодного сенсу”, – ще з більшим нетерпінням сказав Тор. – “Будь ласка, скажіть мені”.

Аргон відвів погляд.

“Деякі речі ти зрозумієш з часом”.

Тор про щось думав.

“Чи означає це, що я зможу увійти до Королівського Легіону?” – захоплено спитав він. – “Звісно, якщо я можу вбити Сиболда, я можу виступати на рівних з іншими хлопцями”.

“Звісно, ти можеш”, – відповів той.

“Але вони обрали моїх братів, а не мене”.

“Твої брати не змогли б убити цього звіра”.

Тор задумливо дивився.

“Але вони вже відмовили мені. Як я можу приєднатись до них?”

“З яких це пір воїну потрібне запрошення?” – здивувався Аргон.

Ці слова запали Тору в душу. Він відчув тепло у своєму тілі.

“Ви маєте на увазі, що я можу просто прийти, без запрошення?”

Аргон посміхнувся.

“Ти твориш свою долю. Не інші”.

Тор моргнув, і вже за мить Аргон щез. Знов.

Тор озирнувся, але слідів друїда ніде не було видно.

“Ось тут!” – пролунав голос.

Тор розвернувся та побачив перед собою величезний валун. Йому здалося, що голос лунав з нього, і він негайно туди піднявся.

Він видряпався на вершину, але не побачив жодних ознак Аргона.

Між тим, з цієї точки він мав можливість бачити понад деревами Темного Лісу. Він бачив, де закінчується Темний Ліс. Він побачив як сідає друге темно-зелене сонце, а, крім того, дорогу, що вела до Королівського Двору.

“Ти можеш піти цією дорогою”, – пролунав голос. – “Якщо наважишся”.

Тор повернувся, але знов нікого не побачив. Це був лише голос, луна. Але він знав, що Аргон був десь тут, підштовхуючи його. І він відчував, що голос правий.