Звитяга, слава і любов

1. Зустріч біля криниці

Гликерія, струнка, ще молода козачка поралася біля печі. Вранці її чоловік, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, і ось вже запашна юшка доходила у печі. У вікно заглядало привітне травневе сонце, освітлюючи куточок, де зберігалося кухонне начиння: глиняні глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник і дротове сито для просіювання борошна. Поруч, зліва на стіні, висів мисник[1] для святкового посуду. В хаті у Гликерії завжди було чисто, стіни вибілені і розмальовані кольоровою глиною, утикані квітами і ароматними травами. У кутку над образами і на вікнах висіли вишиті рушники. А у вікна заглядали червоні маки і разом з ними фіолетові та жовті півники.

– Марічка, принеси води, – позвала Гликерія дочку, – поквапся, мені треба тісто на галушки замішувати, юшка майже готовий.

– Зараз, мамо! – відповіла Марічка і, залишивши сапку в городі, пішла мити ноги, щоб взути свої улюблені червоні черевички.

– Ой, іще ноги миє, – сказала мати, – не можеш до криниці збігати, не взуваючись?

– Мама, а раптом там козаки, а я боса, – зніяковіла Марічка.

– Куди там, козаки, рано тобі ще про козаків думати.

– А вам же теж було шістнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.

– Згадала, то коли було! Твій батько мені проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч і невисокий, – засміялася Гликерія, – але міцний, що дуб. Давай, біжи, біжи, та не мели там з козаками, неси воду скоріше.

Марічка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрічку, вставила під неї коло лівого вуха ніжну білу дібровну вітряницю і пішла, взявши коромисло і відра. Вона не йшла по вулиці, здавалося, пливла, як лебідка. Струнка, немов берізка, в білій вишитій блузці, червоній тонкого сукна спідниці. А на шиї – до десяти ниток різних бус, а ще хрестик на суворої нитці і образок Богородиці.

– Здорова була, баба Ганя, – поздоровалася Марічка зі старою сусідкою, – і вам води принести?

– Дякую тобі, Марічка, мені Тарас приніс. Ти мені краще допоможи курку загнати, перелетіла через паркан окаянна.

У палісаднику топталася строката курка і клювала дощового черв'яка. Марічка поставила відра, виламала лозину і загнала курку у двір.

– От спасибі тобі, Марічка, – подякувала сусідка, – компотом тебе пригостити?

– Ні, дякую, баба Ганя, мені по воду поспішати треба, мати чекає.

Марічка поквапилася до криниці. Неподалік від колодязя під високим в'язом стояли молоді козаки, а поруч з ними на пеньку сидів старий дід Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвіт, козак неповних дев'ятнадцяти років, спритно махав двома шаблями.

– Козак молодий, а вправність стара. Молодець! Перший козак здав іспит, другий, готовсь, – командував дід.

Данило передав шаблю Трохима Лисиці своєму другові та ровеснику Пахому Гордієнко.

– Лях ошуюю, – кричав дід, – куди розвернувся! Я казав зліва, а ти одесную повертаєшся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк[2]. Передавай шаблі наступному.

– Дід, ти можеш просто виражатися? – розсердився Пахом. – Ошуюю, ошуюю.

– Ти на рожон не лізь, молодий ишо. Ти учись у старої гвардії, – говорив дід, набиваючи люльку тютюном.

Пахом передав шаблі Трохиму Лисиці, дев'ятнадцяти років, і той спритно почав обмахуватися ними.

– Ні, ні, не годиться! – закричав дід Яким. – Що ти, як дівка на виданні лозою від мух косно[3] відбиваєшся. Треба темп дотримуватися. Співай зі мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся. І швидше.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – підхопили козаки.

Трохим вправно махав шаблями в такт пісні.

– О, зовсім інший кисіль, – сказав дід. – Пахомка, бери шаблі, друга спроба, ти вже потщися[4], не підведи, козак.

Тут козаки побачили Марічку, яка несла коромисло.

– Ти що, Данило, плямами зашарівся весь? Дивись, долоні спітніють, шаблю урониш, – попередив дід. – Так, не дівка – вогонь, ладна, руката, ліпша на хуторі, вся в матір, така ж травниця. І бабка їх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула від руки османця.

– Данило, дружище, ти що обімлів? Ляхів в бою не боявся, а дівки злякався? – шепнув Пахом.

– Марічка, здорова була! – крикнув Трохим, поправляючи золоті пасма волосся. – Куди йдеш?

– Здоровенькі були козаки, – посміхнулась Марічка, – доброго здоров'я, дід Яким.

– І тобі не хворіти. Ти би мені, Марічка, якесь розтирання дала для кісток, – попросив дід Яким.

– Приходьте, дідусь, сьогодні на суп з галушками, мати варить, я вам і розтирання дам, – запрошувала Марічка.

– Ой, спасибі, тобі, молодиця, уважила діда, прийду, обов'язково прийду.

– Як там Остап Шмат себе почуває? – спросив Пахом.

– Витримає, рана неглибока, вилікуємо, – посміхнулася Марічка, – дайте часу.

– А Кіндрат Тримбач як? – пригадав Пахом свого наставника та побратима.

– У Кіндрата гірше справи. Нога до кістки розрубана. Кажу йому полежати, а він в бій рветься, говорить, як там хлопці без мене обійдуться? – шкодувала Марічка.

– Так, Кіндратка такий, бойовий хлопець, зане[5] норовистий, що скакун, – підмітив дід.

Марічка поглянула на Данилу та, піймавши на собі його зосереджений погляд, посміхнулась.

– Марічка, а дозволиш тобі відра до хати віднести? – запитав Пахом. – А то ми тобі швидко проводжатого знайдемо, – засміялися козаки.

– Спасибі, нехай вас тут дідусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.

Набравши в колодязі води, Марічка пішла. Дійшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспівали козаки: «Славно бились з ворогом козаки в поході, ходить слава по землі, чутка йде в народі». Данило Горицвіт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марічка посміхнулась та пішла по стежці, тихенько наспівуючи: «Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся».

Данило повернув шаблю Пахому.

– Данило, не переживай ти так, – сказав Пахом, беручи шаблю.

– Ото таку дівку ще заслужити треба, – зауважив дід. – Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!

– Ага, Марічка минулого літа з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, – захоплено розповідав Трохим Лисиця.

– Такій дівці справжній козак потрібен, сокіл сизокрилий, – подивився в небо дід Яким.

– Заради Марічки я осавулом стану! – в запалі сказав Данило.

– О, осавулом він стане! Та щоб осавулом стати треба попотіти добре, скільки верст проскакати, скільки ночей недоспати, скільки пороху понюхати, скільки ворогів порубати! А ви що? Тільки навчились шашкою розсікати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дід Яким.

– Не кажи дід, ми вже пройшли іспит, – замітив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висоті.

– Що ви там пройшли, то ж під Жовтими Водами репетиція була, якби реєстрові козаки, котрі були на службі у Речі Посполитої, не стали на бік Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би крові пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пісню заспі-вуй! – командував дід.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – затягнув Трохим.

– Лях[6] ошуюю, – кричав дід, – іще ззаду підступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!

2. Травниця

Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.

– Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, – умовляла Гликерія дочку.

– Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, – попросила Марічка.

– Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, – перехрестилась на ікони Гликерія. – Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.

– Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, – зітхнула дочка.

– Ти усіх лікуєш, і наших, і полонених, добра твоя душа.

– Вони ж хворі, немічні, собаку й ту жаль, а то людина, – міркувала Марічка.

– Якби вони так само вважали, то і не було би цієї війни, – зітхнула Гликерія.

Марічка взяла корзину і вийшла на подвір'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з білосніжними, схожими на розкидані пластівці хмарками. Марічка пішла за хутір, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тік струмок, тому в низині приживалися вологолюбні рослини, а ті, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дівчина часто ходила сюди збирати лікувальні трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревій, овечий язичок, нарву, стане в нагоді від кровотеч й для загоєння ран», – Марічка зірвала оберемок зелених ніжних листочків і поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лікувати», – сказала дівчина, акуратно обриваючи листочки з гілки.

Ступаючи по стежинці, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.

– А ти що на стежці сіла, вчишся літати? – вона присіла коло голубки і піднесла до неї свою руку.

Голубка налякалася, змахнула крилами і злетіла, відлетівши метри на два.

– Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерігає з гілки, переживає. Лети голубка сизокрила.

Голубка сиділа в траві й поглядала на дівчину.

– Сонечко сідає, ти лети в гніздечко, сиза голубиця, лагідне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, він тебе кохає, голуб сизокрилий, – заспівала Марічка.

Голубка змахнула крилами і злетіла на гілку квітучої калини. Дівчина засміялась і продовжила:

– Я не забарилась, діток годувала, щоб вони заснули, їм пісні співала. А як сонце встане, їх навчи літати, а іще гніздечко собі будувати. І як сонце сіло, – продовжувала Марічка, – вийшов місяць сивий, обіймав голубку голуб сизокрилий. Відпочинь в гніздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.

Марічка зупинилася, помітивши неподалік від струмка пагони польового хвоща.

– Хвощик, незамінний помічник при лікуванні гнійних ран, лізь в корзину.

Дівчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марічка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лікувала поранених бійців.

– Доброго здоров’я, баба Одарка, – привітала дівчина.

– Здорова була, Марічка, теж трави збираєш? – запитала бабуся.

– Вирішила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуниці нарвали?

– Так, медунка помічниця, що загоює рани, йди, тут її ціла галявина, і подорожник там.

– Дякую, баба Одарка, піду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.

– А я не дійшла до ялинника, та і банку я не взяла, – відповіла бабуся.

– Так я наберу, поділюся з вами, – запропонувала дівчина.

– Спасибі, я не відмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, – попрощалася бабуся.

– Привіт Оксані, – крикнула Марічка.

– Передам, передам, – відгукнулася бабуся.

Оксана Гримчук була дочкою її старшого сина, який загинув в тридцятому році, коли дівчинка ще не народилася.

3.Дивний сон

Вечоріло. Марічка стелила постіль для сну. День видався важким – робила відвари, готувала присипки, віджимала сік, ходила до лазарету лікувати поранених козаків та полонених. Козаки, хто вже оклигався від ран, невпинно шуткували з нею, хвалили, а деякі, мовчки, захоплено поглядали в її бік.

Марічка розчісувала волосся і, згадуючи жарти козаків, посміхалась. Впоравшись з розчісуванням, вона відкрила віконце, вдихнула ароматне вечірнє повітря, повне запахів квітів, скошеної трави, і почула спів солов'я. Таке затяжне «фюиюи-юиюи», а потім «пуль-пуль-пуль-пуль».

Марічка дивилась на зірки, слухала солов'їну пісню і згадувала зустріч у колодязя з дідом Якимом та козаками. Вона бачила, як Данило Горицвіт дивиться на неї, як ніяковіє, відводить погляд. Він, звичайно, сміливий козак, але серце її поки мовчить.

Закривши вікно, Марічка лягла в ліжко і ніби провалилась. Глибокий сон поглинув її свідомість.

Снилося їй поле, лугові квіти, метелики, що перелітають з квітки на квітку, аромат літа, який зачаровував та п'янив. У неї віночок на голові, вишита маками сорочка, а поруч з нею мужній красень в білій сорочці з тонкого льону. Вони тримаються за руки, біжать по полю, сміються, кружаться, знову сміються. Сонце ніжно гладить її по волоссю, а потім красень проводить долонею по її щоці. Вона відчуває його ніжний, трепетний дотик і радість наповнює її душу. Несподівано коло голови пролітає чорний ворон і торкається крилом її волосся. Від несподіванки вона присіла, закрилася рукою.

Марічка металася на білих простирадлах, але сон не відпускав її зі своєї влади. Ворон, пролетів над головою, зробив круг і знову наближався до неї.

Нарешті, вона прокинулася і присіла на ліжку. Сон пам'ятала в деталях. Їй здавалося, що вона до сих пір відчувала дотик крила ворона.

Марічка встала, пішла в сіни, зачерпнула ківшиком прохолодної води з відра і залпом випила. Встала мама, запитала:

– Що ти, дочка?

– Сон приснився, – шепнула Марічка.

– Куди ніч, туди і сон, – сказала Гликерія, перехрестившись, – лягай, донечко, спи.

Марічка пішла в кімнату, лягла. Іще довго вона не могла заснути, згадуючи красеня в лляній сорочці, тільки ніяк не могла розгледіти його обличчя, засліплена променями яркого сонця. Так вона лежала, доки сон не зморив її.

4. Зустріч за хутором

Вранці Марічка проснулася від шуму. Вона встала, одяглася, заплела косу і запитала:

– Куди це батько і Павло збираються?

– Під Корсунь, йдемо по п'ятах за польським військом, – сказав брат, збираючи амуніцію.

Дружина Павла, Оляна, кинулася йому на шию і заридала.

– Чого ти його оплакуєш передчасно, перестань, повернеться він, – заспокоїла невістку Гликерія.

Оляна витерла очі платком і стала збирати вузол з провізією, поклала кусок сала, буханку хліба, сіль, редиску, цибулю і мішечок крупи.

– Ну, бувайте, – сказав глава сім'ї Тихон Лобода, – розіб'ємо Потоцького і повернемося.

– Бережи вас Господь, – сказала Гликерія, перехрестилася, обняла чоловіка, а потім і сина.

– Оляна, дивись за дітьми, – наказав Павло, – прощавай сестра, побачимося, дасть Бог.

– А ми з Марічкою приїдемо слідом за вами, – сказала Гликерія.

– Чого іще вам туди тягтися, – мимоволі вирвалося у Тихона.

– А як же! Як козаки без знахарок? А хто вам рани заліковувати буде? – запитала Гликерія. – Козацька справа воювати, а наше діло – на ноги піднімати. Так що, ми з Марічкою обоз зберемо з трьох-чотирьох підвід і приїдемо.

– Ось невгамовна баба, – вилаявся Тихон, – а, роби що хочеш, – він махнув рукою, знаючи характер своєї жінки.

Коли мова йшла про лікування поранених, вона була непохитною, і Марічку такою ж виховала.

– Доню, ти йди в балку, збирай побільше трав, суши, готуй зілля, настоянки, – розпорядилася Гликерія, – а я схожу до Василини, баби Одарки та Явдохи домовитися, коли рушимо.

– Добре, мамо, – сказала Марічка, беручи кошик.

За хутором Марічка зустріла діда Якима.

– Здрастуйте, дід Яким, – привіталась вона.

– Здорова була, Марічка, – відповів дід.

– А що, допомагає вам розтирання, дідусь?

– Розтирання добре, але мені би такого, щоб рочків двадцять скинути, – сказав дід, скручуючи тютюн, – я би на коня і гайда з хлопцями воювати. А то сиджу тут на пеньку, комах кормлю.

– Чи ви, дідусь, іще не навоювалися?

– Ех, і на мій вік випало, і Хотинську пройшов, і під Переяславом. Так, були часи, як польське військо під Цецорою програло у османів, так поляки звернулися до козаків за допомогою, обіцяючи нам права і привілеї. Ми ж з поляками пліч-о-пліч стояли, не дали Осману завоювати Україну і Польщу. Так, ми тоді в третій раз Петра Сагайдачного гетьманом обрали, але він був поранений в руку отруєною османською стрілою і незабаром помер, залишивши нас у великій печалі. Ось так, – дід закурив люльку. – А ти куди?

– В балку йду, за травами.

– Мабуть, Гликерія обоз збирає? Невгамовна твоя мати. Молодчина. Багато козаків на ноги поставила. Я коли під Переяславом поранений був, мене теж одна козачка лікувала, зеленоока, кров із молоком, коса до поясу. А я так і не зміг твою бабусю забути, Уляну. Ось так-то. Ну йди, козачка, збирай трави, доки сонечко-ведришко Господь дає. Слава тобі, Господи, – перехрестився дід Яким.

5.Обоз

Третій день їхали підводи на Корсунь. Вечоріло. Вирішили зупинитися на нічліг.

– Он місце гарне, – сказала Василина, козацька вдова.

Василина була міцної статури, сама грузила поранених козаків на підводи, збираючи їх після кривавих боїв. Чоловік її, козак Назар Писарчук загинув, коли їй було неповних двадцять п’ять. Дітей завести не встигли. Вже вісімнадцять років вдовувала вона. Сваталися до неї козаки, та не могла вона свого Назара забути.

– Зараз, баби, куліш зваримо, – сказала баба Одарка.

Бабусі було вже шістдесят три. Багато горя вона вхопила за своє життя, поховала спочатку чоловіка, а потім старшого сина. Ось і молодший поїхав з козаками під Корсунь. Дома Одарка оставила на господарстві двох невісток і чотирьох діточок. Нічого не могло утримати бабусю на місці, коли її єдиний син десь-то в поході.

А Явдоха була дівка молода, висока, шумна і весела. Кістки вправляла, лікувала розтягнення зв'язок. Ніяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шість стукнуло. Любила вона одного гармоніста, але він одружений був, а інші їй не сподобались.

Супроводжували обоз двоє козаків. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всі його наміри зводила на жарти.

Жінки сіли біля вогнища. Василина, нарізаючи хліб, запитала:

– А що, Гликерія, твоєї Марічки не видно?

– Спить на підводі, степне повітря зморило, – відповіла Гликерія.

– Може, розбудиш, нехай поїсть?

– Хай спить, вранці поїсть.

– Хлопці, ідіть куліш їсти, – позвала баба Одарка.

– Ой, пахне як, – сказав Іван, сідаючи, – спасибі, жіночки, за частування.

– Спасибі, дядько Іван, будете говорити, коли поїсте, – сказала Явдоха. – Микола, а ти чого, сідай, не соромся, не вкушу, – засміялася вона.

– Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлібу, ось сало, їж, Микола, – пригощала Гликерія.

– І я кажу, все шуткуєш, Явдоха, так і в дівках засидишся, – сказав Іван.

– А ви мене, що, сватаєте, дядько Іван?

– І сватаю, дивися, який козак! А як лозу на скоку рубає!

– Знаю, знаю я. Ось повернемося з Корсуня, весілля справимо, – пообіцяла Явдоха і пирснула.

– Знову смієшся, – не повірив Микола, – комедію ламаєш?

– Ні, я серйозно, засилай сватів, – посміхалася Явдоха.

– Дивись, дівка, обіцялася, договір дорожче грошей, як повернемося – прийду сватати за Миколу, – зрадів дядько Іван.

Микола сидів, як іменинник. Чи жарт – Явдоха на людях обіцяла вийти за нього. Роки три він вже ходив за нею і тепер він не вірив своїм вухам.

А Марічка, міцно дрімаючи на підводі, бачила сон. Дорогу, уздовж неї дерева, прикрашені різнокольоровими стрічками, які розвивалися по вітру. Вона – панночка на коні, на голові у неї багата сорока – головний убір, прикрашений шиттям і дорогоцінним камінням, нитками бісеру на чолі. На скронях довгі перлинні нитки, а зверху над сорокою – біла тонкого шовку хустка. Вона в платті з довгими рукавами і манжетами. Поруч з нею на коні ставний панич. Скаче, посміхається їй.

Несподівано піднявся сильний вітер, головний убір зірвався з голови, розметалося волосся. Кінь понісся. Гілки б’ють по обличчю, по білій шкірі. Марічка прокинулася від сну. Відкрила очі, спочатку не зрозуміла, де вона. Над головою – синє небо з розсипами зірок. Полином пахне. Цвіркуни співають свої трелі. Неподалік біля вогнища баби снідають з козаками.

Марічка потягнула кожух, укутавши ноги, і задрімала. Перед очима стояв ставний панич на коні.

6. Шляхтич

Корсунська операція Хмельницького завершилася дуже швидко. Микола Потоцький, наляканий чутками про перевершення чисельності противника, після наради вирішив відступати із Корсуня на Богуслав під захистом табору з возів, але на шляху відступу козаки на чолі з Максимом Кривоносом перекопали прохід глибокими ровами і завалили деревами. Військо Потоцького в широкій балці, затиснутої з одного боку болотом, а з іншого кручами, наштовхнулося на перекопи і завали, та змушене було зупинитися. На стрімкому схилі вози переверталися, табір втратив порядок, не міг розгорнути артилерію. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащі Кривоносом, визвав паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-Бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена[7].

Після бою сотник Тихон Лобода під'їхав до обозу, організованому Гликерією.

– Ну, що, жіночки, святкуйте перемогу славних синів землі нашої, – сказав в запалі Тихон, стираючи сліди пороху зі свого обличчя. – Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть підійти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.

– То вам свято, а нам робота – поранених шукати, – сказала баба Одарка.

– Наші втрати повинні бути невеликі, – відізвався Тихон, – хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!

– Ти Павла не бачив? – запитала Гликерія чоловіка.

– Він увірвався в середину польського стану, коли один з польських полковників зі своїм загоном у дві тисячі абияк пробився і пішов. У польського війська стався страшний розлад, бігли врозтіч. А звідусіль із засідки вискакували наші козаки, стріляли, кололи, рубали. Я там і Павла бачив.

– Та де ж він? – переживала Гликерія. – Марійка, баби, гайда, шукати поранених.

Марічка взяла коня за поводи і повела по балці до місця битви. Балка була всіяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького і інших панів, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дівчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорниці, приклала до рани і наклала пов'язку.

– Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, – сказала Марічка і стала тягнути козака.

Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра[8], зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.

– Ух, важкий, – Марічка ніяк не могла затягти його на візок.

– Позвол мі помоч, пані, – звернувся до неї поранений поляк.

– Допоможи, – сказала Марічка, – і сам сідай на підводу.

Немолодий жовнір допоміг підняти драгуна і сів поруч з ним.

7. Знахарки

Вечоріло, Марічка прийшла з підводою поранених до місця, де жінки домовилися зібратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усі вже були в зборі, Микола вивів коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав біля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похідний куліш.

– Скільки у тебе поранених, Марійка? – запитала бабуся.

– Восьмеро, один сильно важкий, – відповіла Марічка.

– Зараз рани почистимо, відпочинемо, коні попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усіх розібрали, я бачила тут жінки з підводами ходили з Яблунівки, Кам'янки, Березняків, – сказала Гликерія.