- -
- 100%
- +
ІНТРОДУКЦІЯ
Була колись шляхетчина,Вельможная пані;Мірялася з москалями,З ордою, з султаном,З німотою… Було колись…Та що не минає?Було, шляхта, знай, чваниться,День і ніч гуляєТа королем коверзує…Не скажу СтепаномАбо Яном Собієським:Ті два незвичайні,А іншими. НеборакиМовчки панували.Сейми, сеймики ревіли,Сусіде мовчали,Дивилися, як короліІз Польщі втікають,Та слухали, як шляхетствоНавісне гукає.«Nie pozwalam! nie pozwalam!»Шляхта репетує,А магнати палять хати,Шабельки гартують.Довго таке творилося,Поки не в ВаршавіЗапанував над ляхамиПонятовський жвавий.Запанував, та й думав шляхтуПриборкать трошки… не зумів!Добра хотів, як дітям мати,А може, й ще чого хотів.Єдине слово «nie pozwalam»У шляхти думав одібрать,А потім… Польща запалала,Панки сказилися…Кричать: «Гонору слово, дарма праця!Поганець, наймит москаля!»На ґвалт Пулавського і ПацаВстає шляхетськая земля,І – разом сто конфедерацій.Розбрелись конфедератиПо Польщі, Волині,По Литві, по МолдаванахІ по Україні;Розбрелися та й забулиВолю рятувати,Полигалися з жидами,Та й ну руйнувати.Руйнували, мордували,Церквами топили…А тим часом гайдамакиНожі освятили.ГАЛАЙДА
«Яремо! герш-ту, хамів сину?Піди кобилу приведи,Подай патинки господиніТа принеси мені води,Вимети хату, внеси дрова,Посип індикам, гусям дай,Піди до льоху, до корови,Та швидше, хаме!.. Постривай!Упоравшись, біжи в Вільшану:Імості треба. Не барись».Пішов Ярема, похиливсь.Отак уранці жид поганийНад козаком коверзував.Ярема гнувся, бо не знав,Не знав, сіромаха, що виросли крила,Що неба достане, коли полетить,Не знав, нагинався…О боже мій милий!Тяжко жить на світі, а хочеться жить:Хочеться дивитись, як сонечко сяє,Хочеться послухать, як море заграє,Як пташка щебече, байрак гомонить,Або чорнобрива в гаю заспіває…О боже мій милий, як весело жить!Сирота Ярема, сирота убогий:Ні сестри, ні брата, нікого нема!Попихач жидівський, виріс у порогу;А не клене долі, людей не займа.Та й за що їх лаять? хіба вони знають,Кого треба гладить, кого катувать?Нехай бенкетують… У їх доля дбає,А сироті треба самому придбать.Трапляється, часом тихенько заплаче,Та й то не од того, що серце болить:Що-небудь згадає або що побачить…Та й знову за працю. Отак треба жить!Нащо батько, мати, високі палати,Коли нема серця з серцем розмовлять?Сирота Ярема – сирота багатий,Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:Єсть карії очі – як зіроньки, сяють,Білі рученята – мліють-обнімають,Єсть серце єдине, серденько дівоче,Що плаче, сміється, і мре, й оживає,Святим духом серед ночіПонад ним витає.Отакий-то мій Ярема,Сирота багатий.Таким і я колись-то був.Минуло, дівчата…Минулося, розійшлося,І сліду не стало.Серце мліє, як згадаю…Чому не осталось?Чому не осталось, чому не витало?Легше було б сльози, журбу виливать.Люде одібрали, бо їм було мало.«Нащо йому доля? треба закопать:Він і так багатий…»Багатий на латиТа на дрібні сльози – бодай не втирать!Доле моя, доле! де тебе шукать?Вернися до мене, до моєї хати,Або хоч приснися… не хочеться спать.Вибачайте, люде добрі:Може, не до ладу,Та прокляте лихо-злидніКому не завадить?Може, ще раз зустрінемось,Поки шкандибаюЗа Яремою по світу,А може… й не знаю.Лихо, люде, всюди лихо,Нігде пригорнуться:Куди, каже, хилить доля,Туди й треба гнуться,Гнуться мовчки, усміхаться,Щоб люде не знали,Що на серці заховано,Щоб не привітали.Бо їх ласка… нехай снитьсяТому, в кого доля,А сироті щоб не снилась,Не снилась ніколи!Тяжко, нудно розказувать,А мовчать не вмію.Виливайся ж, слово-сльози:Сонечко не гріє,Не висушить. ПоділюсяМоїми сльозами…Та не з братом, не з сестроюЗ німими стінамиНа чужині… А поки що —До корчми вернуся,Що там робиться.ЖидюгаДрижить, ізігнувшисьНад каганцем: лічить грошіКоло ліжка, клятий.А на ліжку… ох, аж душно!..Білі рученятаРозкидала, розкрилася…Як квіточка в гаю,Червоніє; а пазуха…Пазухи немає —Розірвана… Мабуть, душноНа перині спатиОдинокій, молоденькій;Ні з ким розмовляти,Одна шепче. НесказанноГарна нехрещена!Ото дочка, а то батько —Чортова кишеня.Стара Хайка лежить долі,В перинах поганих.Де ж Ярема? Взявши торбу,Потяг у Вільшану.КОНФЕДЕРАТИ
«Одчиняй, проклятий жиде!Бо будеш битий… одчиняй!Ламайте двері, поки вийдеСтарий паскуда!» «Постривай!Стривайте, зараз!» «НагаямиСвиняче ухо! Жартувать,Чи що, ти хочеш?» «Я? з панами?Крий боже! зараз, дайте встать,Ясновельможні (нишком – свині)».«Пане полковнику, ламай!»Упали двері… а нагайМалює вздовж жидівську спину.«Здоров, свине, здоров, жиде,Здоров, чортів сину!»Та нагаєм, та нагаєм.А жид зогнув спину:«Не жартуйте, мості-пане!»«Добривечір в хату!Ще раз шельму! ще раз!.. годі!Вибачай, проклятий!Добривечір! а де дочка?»«Умерла, панове».«Лжеш, Іудо! нагаями!»Посипались знову.«Ой паночки-голубчики,Єй-богу, немає!»«Брешеш, шельмо!»«Коли брешу,Нехай бог карає!»«Не бог, а ми. Признавайся!»«Нащо б мав ховати,Якби жива? Нехай, боже,Щоб я був проклятий!..»«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,Літаню співає.Перехрестись!»«Як же воно?Далебі, не знаю».«Отак, дивись…»Лях хреститься,А за ним Іуда,«Браво! браво! охрестили.Ну, за таке чудоМогоричу, мості-пане!Чуєш, охрещений?Могоричу!» «Зараз, зараз!»Ревуть, мов скажені,Ревуть ляхи, а поставецьПо столу гуляє.«Єще Польща не згінела!»Хто куди гукає.«Давай, жиде!» ОхрещенийІз льоху та в хату,Знай, шмигляє, наливає;А конфедерати,Знай, гукають: «Жиде! меду!»Жид не схаменеться.«Де цимбали? грай, псявіро!»Аж корчма трясеться —Краков'яка оддирають,Вальса та мазура.І жид гляне, та нищечком:«Шляхетська натура!»«Добре, годі! тепер співай!»«Не вмію, єй-богу!»«Не божись, собача шкуро!»«Яку ж вам? Небогу?»«Була собі Гандзя,Каліка небога,Божилася,Молилася,Що боліли ноги;На панщину не ходила,А за парубкамиТихесенько,ГарнесенькоПоміж бур'янами».«Годі! годі! це погана:Схизмати співають».«Якої ж вам? хіба оцю?Стривайте, згадаю…»«Перед паном ХведоромХодить жид ходором,І задком,І передкомПеред паном Хведірком».«Добре, годі! тепер плати!»«Жартуєте, пане:За що платить?»«Що слухали.Не кривись, поганий!Не жартуєм. Давай гроші!»«Де мені їх взяти?Ні шеляга, я панськоюЛаскою багатий».«Лжеш, собако! признавайся!А нуте, панове,Батогами!»Засвистіли,Хрестять Лейбу знову.Періщили, періщили,Аж пір'я летіло…«Єй же богу, ні шеляга!Їжте моє тіло!Ні шеляга! ґвалт! рятуйте!»«Ось ми порятуєм».«Постривайте, я щось скажу».«Почуєм, почуєм,Та не бреши, бо, хоч здохни,Брехня не поможе».«Ні, в Вільшаній…»«Твої гроші?»«Мої!.. ховай боже!Ні, я кажу, що в Вільшаній…Вільшанські схизматиПо три сем'ї, по чотириЖивуть в одній хаті».«Ми це знаєм, бо ми самиЇх так очухрали».«Та ні, не те… вибачайте…Щоб лиха не знали,Щоб вам гроші приснилися..Бачте, у ВільшанійУ костьолі… у титаря…А дочка Оксана!Ховай боже! як панночка!Що-то за хороше!А червінців! хоч не його,Так що? аби гроші».«Аби гроші, однаково!Правду Лейба каже;А щоб певна була правда,Нехай шлях покаже.Одягайся!»ПоїхалиЛяхи у Вільшану.Один тілько під лавоюКонфедерат п'янийНе здужа встать, а курника,П'яний і веселий:«My zyjemy, my zyjemy,Polska nie zginela».ТИТАР
«У гаю, гаюВітру немає;Місяць високо,Зіроньки сяють.Вийди, серденько,Я виглядаю;Хоч на годину,Моя рибчино!Виглянь, голубко,Та поворкуєм,Та посумуєм;Бо я далекоСю ніч мандрую.Виглянь же, пташко,Моє серденько,Поки близенько,Та поворкуєм…Ох, тяжко, важко!»Отак, ходя попід гаєм,Ярема співає,Виглядає; а ОксаниНемає, немає.Зорі сяють; серед небаГорить білолиций;Верба слуха соловейка,Дивиться в криницю;На калині, над водою,Так і виливає,Неначе зна, що дівчинуКозак виглядає.А Ярема по долиніЛедве-ледве ходить,Не дивиться, не слухає…«Нащо мені врода,Коли нема долі, нема талану!Літа молодії марно пропадуть.Один я на світі без роду, і доля —Стеблина-билина на чужому полі.Стеблину-билину вітри рознесуть:Так і мене люде не знають, де діти.За що ж одцурались? Що я сирота?Одно було серце, одно на всім світі,Одна душа щира, та бачу, що й та,Що й та одцуралась».І хлинули сльози.Поплакав сердега, утер рукавом.«Оставайсь здорова.В далекій дорозіНайду або долю, або за ДніпромЛяжу головою…А ти не заплачеш,А ти не побачиш, як ворон клюєТі карії очі, ті очі козачі,Що ти цілувала, серденько моє!Забудь мої сльози, забудь сиротину,Забудь, що клялася; другого шукай;Я тобі не пара: я в сірій свитині,А ти титарівна.Кращого вітай,Вітай, кого знаєш… така моя доля.Забудь мене, пташко, забудь, не журисьА коли почуєш, що на чужім поліПоляг головою, – нишком помолись.Одна, серце, на всім світіХоч ти помолися!»Та й заплакав сіромаха,На кий похилившись.Плаче собі тихесенько…Шелест!.. коли гляне:Попід гаєм, мов ласочка,Крадеться Оксана.Забув; побіг; обнялися.«Серце!» – та й зомліли.Довго-довго тілько – «серце»,Та й знову німіли.«Годі, пташко!»«Ще трошечки,Ще… ще… сизокрилий!Вийми душу!.. ще раз… ще раз.Ох, як я втомилась!»«Одпочинь, моя ти зоре!Ти з неба злетіла!»Послав свитку. Як ясочка,Усміхнулась, сіла.«Сідай же й ти коло мене».Сів, та й обнялися.«Серце моє, зоре моя,Де це ти зоріла?»«Я сьогодні забарилась:Батько занедужав;Коло його все поралась…»«А мене й байдуже?»«Який-бо ти, єй же богу!»І сльози блиснули.«Не плач, серце, я жартую».«Жарти!» Усміхнулась.Прихилилась головкоюТа й ніби заснула.«Бач, Оксано, я жартую,А ти й справді плачеш.Ну, не плач же, глянь на мене:Завтра не побачиш.Завтра буду я далеко,Далеко, Оксано…Завтра вночі у ЧигриніСвячений достану.Дасть він мені срібло-злото,Дасть він мені славу;Одягну тебе, обую,Посаджу, як паву,На дзиґлику, як гетьманшу,Та й дивитись буду;Поки не вмру, дивитимусь».«А може, й забудеш?Розбагатієш, у КиївПоїдеш з панами,Найдеш собі шляхтяночку,Забудеш Оксану!»«Хіба краща є за тебе?»«Може, й є, – не знаю».«Гнівиш бога, моє серце:Кращої немаєНі на небі, ні за небом;Ні за синім моремНема кращої за тебе!»«Що се ти говориш?Схаменися!»«Правду, рибко!»Та й знову, та й знову.Довго вони, як бачите,Меж мови-розмовиЦілувались, обнімалисьЗ усієї сили;То плакали, то божились,То ще раз божились.Їй Ярема розказував,Як жить вони будутьУкупочці, як золотоІ долю добуде,Як виріжуть гайдамакиЛяхів в Україні,Як він буде панувати,Коли не загине.Аж обридло слухаючи,Далебі, дівчата!«Ото який! мов і справдіОбридло!» А матиАбо батько як побачать,Що ви, мої любі,Таке диво читаєте,Гріха на всю губу!Тоді, тоді… та цур йому,А дуже цікаве!А надто вам розказать би,Як козак чорнявийПід вербою, над водою,Обнявшись, сумує;А Оксана, як голубка,Воркує, цілує;То заплаче, то зомліє,Головоньку схилить:«Серце моє, доле моя!Соколе мій милий!Мій!..» – аж верби нагиналисьСлухать тую мову.Ото мова! Не розкажу,Мої чорноброві,Не розкажу против ночі,А то ще присниться.Нехай собі розійдутьсяТак, як ізійшлися,Тихесенько, гарнесенько,Щоб ніхто не бачивНі дівочі дрібні сльози,Ні щирі козачі.Нехай собі… Може, ще разВони на сім світіЗустрінуться… побачимо…А тим часом світитьЗ усіх вікон у титаря.Що то там твориться?Треба глянуть та розказать…Бодай не дивиться!Бодай не дивитись, бодай не казати!Бо за людей сором, бо серце болить.Гляньте, подивіться: то конфедерати,Люде, що зібрались волю боронить.Боронять, прокляті…Будь проклята мати,І день, і година, коли понесла,Коли породила, на світ привела!Дивіться, що роблять у титаря в хатіПекельнії діти.У печі палаОгонь і світить на всю хату,В кутку собакою дрижитьПроклятий жид; конфедератиКричать до титаря: «Хоч жить?Скажи, де гроші?»Той мовчить.Налигачем скрутили руки,Об землю вдарили – нема,Нема ні слова. «Мало муки!Давайте приску! де смола?Кропи його! отак! холоне?Мерщій же приском посипай!Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!Завзята бестія! стривай!»Насипали в халяви жару…«У тім'я цвяшок закатай!»Не витерпів святої кари,Упав сердега. Пропадай,Душа, без сповіді святої!«Оксано, дочко!» – та й умер.Ляхи задумалися стоя,Хоч і запеклі. «Що ж тепер?Панове, ради! Поміркуєм,Тепер з ним нічого робить,Запалим церкву!» «Ґвалт! рятуйте!Хто в бога вірує!» – кричитьНадворі голос, що є сили.Ляхи зомліли. «Хто такий?»Оксана в двері: «Вбили! вбили!»Та й пада крижем. А старшийМахнув рукою на громаду.Понура шляхта, мов хорти,За двері вийшла. Сам позаду,Бере зомлілую…Де ж ти,Яремо, де ти? подивися!А він, мандруючи, співа,Як Наливайко з ляхом бився.Ляхи пропали; неживаПропала з ними і Оксана.Собаки де-де по ВільшанійЗагавкають та й замовчать.Біліє місяць; люде сплять,І титар спить… Не рано встане:Навіки, праведний, заснув.Горіло світло, погасало,Погасло… Мертвий мов здригнув.І сумно-сумно в хаті стало.СВЯТО В ЧИГИРИНІ
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,Встали, подивились на той Чигирин,Що ви будували, де ви панували!Заплакали б тяжко, бо ви б не пізналиКозацької слави убогих руїн.Базари, де військо, як море червоне,Перед бунчуками, бувало, горить,А ясновельможний, на воронім коні,Блисне булавою – море закипить…Закипить, і розлилосяСтепами, ярами;Лихо мліє перед ними…А за козаками…Та що й казать? Минулося;А те, що минуло,Не згадуйте, пани-брати,Бо щоб не почули.Та й що з того, що згадаєш?Згадаєш – заплачеш.Ну, хоч глянем на Чигирин,Колись-то козачий.Із-за лісу, з-за туману,Місяць випливає,Червоніє, круглолиций,Горить, а не сяє,Неначе зна, що не требаЛюдям його світу,Що пожари УкраїнуНагріють, освітять.І смерклося, а в Чигрині,Яку домовині.Сумно-сумно. (Отак булоПо всій УкраїніПротив ночі Маковія,Як ножі святили).Людей не чуть; через базарКажан костокрилийПерелетить; на вигоніСова завиває.А де ж люде?.. Над Тясмином.У темному гаю,Зібралися; старий, малий,Убогий, багатийПоєднались, – дожидаютьВеликого свята.У темному гаю, в зеленій діброві,На припоні коні отаву скубуть;Осідлані коні, вороні готові.Куди-то поїдуть? кого повезуть?Он кого, дивіться. Лягли по долині,Неначе побиті, ні слова не чуть.Ото гайдамаки. На ґвалт УкраїниОрли налетіли; вони рознесутьЛяхам, жидам кару;За кров і пожариПеклом гайдамаки ляхам оддадуть.Попід дібровою стоятьВози залізної тарані:То щедрої гостинець пані.Уміла що кому давать,Нівроку їй, нехай царствує;Нехай не вадить, як не чує!Поміж возами нігде стать:Неначе в ірій, налетілоЗ Смілянщини, з ЧигиринаПросте козацтво, старшина,На певне діло налетіли.Козацьке панство походжаєВ киреях чорних, як один,Тихенько, ходя, розмовляєІ поглядає на Чигрин.Старшина первий. Старий Головатий щось дуже коверзує.
Старшина другий. Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся – скрізь Головатий. «Коли сам, – каже, – не повершу, то синові передам».
Старшина третій. Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! «Кошовим, – каже, – буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…»
Старшина другий. А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…» сама писала: «Коли, – каже…»
Старшина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять!
Старшина другий. Та ні, то люде гомонять.
Старшина первий. Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються – от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають.
Старшина третій. Справді, співа щось; піду спиню.
Старшина первий. Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно.
Старшина другий. Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі!
Старшина третій. А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Підкрадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять.
Старшина первий і другий. А що ж? то й ходімо!
Старшина третій. Добре, ходімо.
Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно.
«Ой волохи, волохи,Вас осталося трохи;І ви, молдавани,Тепер ви не пани;Ваші господаріНаймити татарам,Турецьким султанам.В кайданах, в кайданах!Годі ж, не журіться;Гарно помоліться,Братайтеся з нами,З нами, козаками;Згадайте Богдана,Старого гетьмана;Будете панами,Та, як ми, з ножами,З ножами святими,Та з батьком МаксимомСю ніч погуляєм,Ляхів погойдаєм,Та так погуляєм,Що аж пекло засміється,Земля затрясеться,Небо запалає…Добре погуляєм!»Запорожець. Добре погуляєм! правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!
Кобзар. Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що.
Запорожець. Ну, та дарма; утни ще яку-небудь. Ану лишень про батька Максима ушквар.
Гайдамака. Та не голосно, щоб не почула старшина.
Запорожець. А що нам ваша старшина? почує, так послуха, коли має чим слухати, та й годі. У нас один старший – батько Максим; а він як почує, то ще карбованця дасть. Співай, старче божий, не слухай його.
Гайдамака. Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, як підпанки, або – поки сонце зійде, то роса очі виїсть.
Запорожець. Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не діждемо – поснемо.
Гуртом. Справді, поснемо; співай яку-небудь.
Кобзар (співає):
«Літа орел, літа сизийПопід небесами;Ґуля Максим, ґуля батькоСтепами-лісами.Ой літає орел сизий,А за ним орлята;Ґуля Максим, ґуля батько,А за ним хлоп'ята.Запорожці ті хлоп'ята,Сини його, діти,Поміркує, загадає,Чи бити, чи пити,Чи танцювать; то й ушкварять,Аж земля трясеться.Заспіває – заспівають,Аж лихо сміється.Горілку, мед не чаркою —Поставцем черкає,А ворога, заплющившись,Ката, не минає.Отакий-то наш отаман,Орел сизокрилий!І воює, і гарцюєЗ усієї сили.Нема в його ні оселі,Ні саду, ні ставу…Степ і море; скрізь битий шлях,Скрізь золото, слава.Шануйтеся ж, вражі ляхи,Скажені собаки:Йде Залізняк Чорним шляхом,За ним гайдамаки».Запорожець. Оце-то так! вчистив, нічого сказати: і до ладу, і правда. Добре, далебі, добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі.
Гайдамака. Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків?
Запорожець. Який-бо ти бевзь і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним шляхом з гайдамаками, щоб ляхів, бачиш, різати…
Гайдамака. І вішати, і мордувати! Добре, єй-богу, добре! Ну, це так! Далебі, дав би карбованця, якби був не пропив учора! Шкода! Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде. Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам. Утни ще що-небудь про гайдамаків.
Кобзар. До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, поки не охрип, співатиму; а охрипну – чарочку, другу тії ледащиці-живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо!
«Ночували гайдамакиВ зеленій діброві,На припоні пасли коні,Сідлані, готові.Ночували ляшки-панкиВ будинках з жидами,Напилися, простяглисяТа й…»Громада. Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз… о!.. «Задзвонили, задзвонили!» – Пішла луна гаєм. «Ідіть же ви та молітесь, а я доспіваю».
Повалили гайдамаки,Аж стогне діброва;Не повезли, а на плечахЧумацькі воловіНесуть вози. А за нимиСліпий Волох знову:«Ночували гайдамакиВ зеленій діброві».Шкандибає, курникає,І гич не до речі.«Ну лиш іншу, старче божий!» —З возами на плечахКричать йому гайдамаки.«Добре, хлопці, нате!Отак! отак! добре, хлопці!А нуте, хлоп'ята,Ушкваримо!»Земля гнеться.А вони з возамиТак і ріжуть. Кобзар грає,Додає словами: «Он гоп таки так!Кличе Гандзю козак:«Ходи, Гандзю, пожартую,Ходи, Гандзю, поцілую;Ходім, Гандзю, до попаБогу помолиться;Нема жита ні снопа,Вари варениці».Оженився, зажурився —Нічого немає;У ряднині ростуть діти,А козак співає:«І по хаті ти-ни-ни,І по сінях ти-ни-ни,Вари, жінко, лини,Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!»Кричать гайдамаки.«Ой гоп того дива!Наварили ляхи пива,А ми будем шинкувать,Ляшків-панків частувать.Ляшків-панків почастуєм,З панянками пожартуєм.Ой гоп таки так!Кличе панну козак:«Панно, пташко моя!Панно, доле моя!Не соромся, дай рученьку,Ходім погуляймо;Нехай людям лихо сниться,А ми заспіваймо.А ми заспіваймо,А ми посідаймо,Панно, пташко моя,Панно, доле моя!»«Ще раз, ще раз!»«Якби таки або так, або сяк,Якби таки запорозький козак,Якби таки молодий, молодий,Хоч по хаті б поводив, поводив.Страх мені не хочетьсяЗ старим дідом морочиться.Якби таки…» «Цу-цу, скажені! схаменіться!Бач, розходилися! А ти,Стара собако, де б молиться,Верзеш тут погань. От чорти!»Кричить отаман. Опинились;Аж церков бачать. Дяк співа,Попи з кадилами, з кропилом;Громада – ніби нежива,Анітелень… Поміж возамиПопи з кропилами пішли;За ними корогви несли,Як на Великдень над пасками.«Молітесь, братія, молітесь! —Так благочинний начина.Кругом святого ЧигринаСторожа стане з того світу,Не дасть святого розпинать.А ви Україну ховайте:Не дайте матері, не дайтеВ руках у ката пропадать.Од Конашевича і досіПожар не гасне, люде мруть,Конають в тюрмах, голі, босі…Діти нехрещені ростуть,Козацькі діти; а дівчата!..Землі козацької красаУ ляха в'яне, як перш мати,І непокритая косаСтидом січеться; карі очіВ неволі гаснуть; розкуватьКозак сестру свою не хоче,Сам не соромиться конатьВ ярмі у ляха… горе, горе!Молітесь, діти! страшний судЛяхи в Україну несуть —І заридають чорні гори.Згадайте праведних гетьманів:Де їх могили? де лежитьОстанок славного Богдана?Де Остряницина стоїтьХоч би убогая могила?Де Наливайкова? нема!Живого й мертвого спалили.Де той Богун, де та зима?Інгул щозиму замерзає —Богун не встане загатитьШляхетським трупом. Лях гуляє!Нема Богдана – червонитьІ Жовті Води, й Рось зелену.Сумує Корсунь староденний:Нема журбу з ким поділить.І Альта плаче: «Тяжко жити!Я сохну, сохну… де Тарас?Нема, не чуть… не в батька діти!»Не плачте, братія: за насІ душі праведних, і силаАрхістратига Михаїла.Не за горами кари час.Молітесь, братія!»Молились,Молились щиро козаки,Як діти, щиро; не журились,Гадали теє… а зробилось —Над козаками хусточки!Одно добро, одна слава —Біліє хустина,Та й ту знімуть…А диякон: «Нехай ворог гине!Беріть ножі! освятили».Ударили в дзвони,Реве гаєм: «Освятили!»Аж серце холоне!Освятили, освятили!Гине шляхта, гине!Розібрали, заблищалиПо всій Україні.ТРЕТІ ПІВНІ
Ще день Украйну катувалиЛяхи скажені; ще один,Один, останній, сумувалиІ Україна, і Чигрин.І той минув – день Маковія,Велике свято в Україні.Минув – і лях, і жидовинГорілки, крові упивались,Кляли схизмата, розпинали,Кляли, що нічого вже взять.А гайдамаки мовчки ждали,Поки поганці ляжуть спать.Лягли, і в голови не клали,Що вже їм завтра не вставать.Ляхи заснули, а іудиЩе лічать гроші уночі,Без світла лічать бариші,Щоб не побачили, бач, люде.І ті на золото ляглиІ сном нечистим задрімали.Дрімають… навіки бодай задрімали!А тим часом місяць пливе оглядатьІ небо, і зорі, і землю, і мореТа глянуть на люде, що вони моторять,Щоб богові вранці про те розказать.Світить білолиций на всю Україну,Світить… а чи бачить мою сиротину,Оксану з Вільшани, мою сироту?Де її мордують, де вона воркує?Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?Побачимо потім, а тепер не ту,Не ту заспіваю, іншої заграю;Лихо – не дівчата – буде танцювать.Недолю співаю козацького краю;Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,Щоб і діти знали, внукам розказали,Як козаки шляхту тяжко покаралиЗа те, що не вміла в добрі панувать.Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла-червоніла.Текла, текла та й висохла.Степи зеленіють;Діди лежать, а над нимиМогили синіють.Та що з того, що високі?Ніхто їх не знає,Ніхто щиро не заплаче,Ніхто не згадає.Тілько вітер тихесенькоПовіє над ними,Тілько роси ранесенькоСльозами дрібнимиЇх умиють. Зійде сонце,Осушить, пригріє;А унуки? їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Ґонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де одпочиває?Тяжко! важко! Кат панує,А їх не згадають.Гомоніла Україна,Довго гомоніла,Довго, довго кров степамиТекла-червоніла.І день, і ніч ґвалт, гармати;Земля стогне, гнеться;Сумно, страшно, а згадаєш —Серце усміхнеться.Місяцю мій ясний! з високого небаСховайся за гору, бо світу не треба;Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,І Альту, і Сену, і там розлилось,Не знать за що, крові широкеє море.А тепер що буде! Сховайся ж за гору;Сховайся, мій друже, щоб не довелосьНа старість заплакать…Сумно, сумно серед небаСяє білолиций.Понад Дніпром козак іде,Може, з вечірниці.Іде смутний, невеселий,Ледве несуть ноги.Може, дівчина не любитьЗа те, що убогий?І дівчина його любить,Хоч лата на латі.Чорнобривий, а не згине,То буде й багатий.Чого ж смутний, невеселийІде – чуть не плаче?Якусь тяжку недоленькуВіщує козаче,Чує серце, та не скаже,Яке лихо буде.Мине лихо… Кругом йогоМов вимерли люде.Ані півня, ні собаки;Тілько із-за гаюДесь далеко сіроманціВовки завиваютьБайдуже! іде Ярема,Та не до Оксани,Не в Вільшану на досвітки,До ляхів поганихУ Черкаси. А там третійПівень заспіває…А там… а там… Йде Ярема,На Дніпр поглядає.«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!Багато ти, батьку, у море носивКозацької крові; ще понесеш, друже!Червонив ти синє, та не напоїв;А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє святоПо всій Україні сю ніч зареве;Потече багато, багато, багатоШляхетської крові. Козак оживе;Оживуть гетьмани в золотім жупані;Прокинеться доля; козак заспіва:«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни —О, боже мій милий – блисне булава!»Так думав, ідучи в латаній свитині,Сердега Ярема з свяченим в руках.А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,Підняв гори-хвилі; а в очеретахРеве, стогне, завиває,Лози нагинає;Грім гогоче, а блискавкаХмару роздирає.Іде собі наш Ярема,Нічого не бачить;Одна думка усміхнеться,А друга заплаче.«Там Оксана, там веселоІ в сірій свитині;А тут… а тут… що ще буде?Може, ще загину».А тим часом із байракуПівень – кукуріку!«А, Черкаси!.. боже милий!Не вкороти віку!»