- -
- 100%
- +
– Тут тільки один будинок, як бачите! – сказав Хлопець.
– Я до Галини Iванівни. Чи не твоя це мати?
– Моя! – гордо сказав Хлопець і випнув підборіддя. – А ви хто такий будете?
– Директор школи, – махнув рукою вниз Володимир. – Ти в якому класі?
– Я ходжу в місто, – сказав Хлопець. – А в класі я в четвертому…
– Не подобається тобі ця школа?
– Та ні, – засміявся Хлопець. – Там же мама вчителькою…
– То вона вдома, твоя мама?
– А де ж їй бути?…
Володимир з натугою встав. Ступив кілька кроків і озирнувся. Хлопець дивився йому вслід.
– А чого це ви так чудно під гору деретеся? – спитав він.
Володимир відчув, що його заливає червона барва.
– Ніколи не жив на таких горбах, – сказав він лагідно.
– А чого ви не викликали маму в школу, коли ви директор? Не гора ходить до Магомета, а Магомет до гори.
– Ти знаєш щось про Магомета?
Хлопець присвиснув.
– А чого б то я не знав про Магомета?! – сказав він зарозуміло…
Стежка почала пнутися крутіше, і Володимир забув про Хлопця за спиною. Хотілося йому пострибати на одній нозі, допомагаючи собі й руками. Був певний, однак, що той ще й досі стоїть і дивиться йому вслід, тому намагався менше й кульгати. Озирнувся мигцем: Хлопець уже був далеко внизу. Десь там, між тої зелені, подумалося Володимирові, може стояти й та ясно-синя постать, яка так вразила його вранці; можливо, вона дивиться на його потуги й нишком підсміюється. Червона барва знову залила Володимирові обличчя, бо йому таки довелося схопитися рукою за кущ полину, щоб підтягтись по крутосхилі. «Лицарі, котрі штурмували льодяну гору, – подумав він, – тим і падали, що не могли лізти рачки». Він все частіше й частіше хапався руками за бур’ян, з червоного обличчя йому густо котився піт.
Галі, яка й справді стежила за тим чудним сходженням, здалося, що той чоловік іде пританцьовуючи. Ще не минув її ранковий настрій і не покинула її серця голуба богиня. Щось лякало Галю увесь ранок і збуджувало, і ось стоїть вона і здивовано стежить за тим чудним верхолазом. Жаліла його й дивувалася, і стало їй на серці дивовижно тривожно. «Оті бабині розповіді!» – думала несамохіть і озирнулася на стару, яка сиділа на ганку й дрімала. Чи то Галин погляд, чи, може, сильніше дмухнув вітерець – стара збудилася й побачила, що внучка її принишкла біля паркана. В її мозку просвітліло голубе озерце, й побачила вона, як робила за щораз, ту ж таки картину: вона сама припала до паркана і дивиться, як підіймається до її обійстя чоловік у світлому костюмі і з хвацькими вусами. Стару схвилювало це видіння, вона напружилася й потяглася у бік онуки.
– Когось виглядаєш? – спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей голос.
– Та якийсь чоловік до нас підіймається, – сказала. – I так чудно він підіймається.
– Що за чоловік? – гостро спитала стара і аж руки зціпила.
– Не знаю, бабцю, – зовсім кволо обізвалася Галя. – Вперше його бачу…
Знову тенькнуло в грудях у старої і замлоїло.
– То, може, це він, Галю?
– Хто він?
– Ну, той, що має до тебе прийти!
– Оце почнеш вигадувати! – розсердилася Галя. – Може, він за ділом якимсь…
– Сюди за ділом чоловіки не приходять, – озвалася спроквола стара. – Скільки себе пам’ятаю…
– Як почнеш щось вигадувати, бабцю!
Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею діється, так не хвилювалася бозна-відколи. Може, через це стукнула спересердя палицею і зашипіла обурено:
– Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його відшию… Кажу тобі: так було завжди в цьому домі і так воно буде!..
Галя повернулася до неї здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сцені, тягла до внучки палицю й тремтіла. На мить вони зустрілися очима – стара й молода: молода світилася чаром і спокоєм, а стара позеленіла. В Галі здригнулося серце, на мить повірила в бабину казку, і тривога підступила їй під серце.
– Слухай, бабцю… – сказала, але стара вже зів’яла на ганкові, як квітка. Плечі спустилися, а очі погасли. Ледь-ледь дихала, руки її звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старої заклякло, і тільки на денцях її очей зажевріло голубе озерце, яке відбило хтозна-яку далеку картину: проситься до їхньої господи чоловік в ошатному костюмі, йому стало спечно, і він хоче напитись у них води…
14
Володимир стояв білий як стіна, з лоба йому котилися краплі поту, а все тіло побивав зрадливий трем. Очі його були розширені, і, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовільно кинулася йому на поміч, бо і справді захитався, намагався налапати побіч себе опертя, але стояв серед голого двору, і його руки забалансували. Сиві з червоним кола пішли в його очах, він таки натрапив на якесь опертя, і було воно гаряче і м’яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений світ плюснув йому у вічі.
Коли розплющив очі, побачив, що сидить на лаві, в руці тримає кварту з водою, навпроти в ясно-синій сукні стоїть і ніяково всміхається, показуючи чудові ямки на щоках, така жінка, яка може тільки приснитися.
– Вам погано? – допитувалася вона. – Вам погано? Володимир спробував усміхнутися і покрутив заперечливо головою.
– Спитай, що йому треба? – гукнула, наче ворон каркнув, стара.
– Я давно за вами стежу, – сказала Галя. – Так дивно ви підіймалися…
Володимир не міг не дивитися на це ясно-синє диво. Сонце заливало Галине обличчя, і чи від сонця, чи від пережитого тільки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим світлом. Там, на ганку, сиділа ще одна жінка, стара, як дерево, витяглась у їхній бік і наслухала, аж тремтіла.
– Галю, – сказала вона, – чуєш, Галю!
Але Галя, здається, зовсім забула за неї: чоловік, котрий безпомічно сидів перед нею, подобався їй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли.
Не бачив у ній звичайних жіночих принад, пізніше, коли спустився він у долину, не міг сказати, чорні чи сині були в неї очі. Пам’ятав тільки голубу барву, відчуття дивної, запаморочливої краси, а поруч із тим якийсь острах, наче був він метеликом, а вона огнем, і він, сидячи тут, на горі, з квартою в руках і отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жінку, раптом повірив, що всі людські казки – це таке ж життя, як і те, що реально бачать наші очі. Йому захотілося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупається він у хвилях такого п’янкого гіпнозу – не мав сили не дивитися на неї, хоч не мав уже сили й дивитись.
– Що йому треба? – спитала вже спокійно стара. Той голос протверезив Володимира. Зірвався на ноги й почервонів до вух: його місія все-таки офіційна.
– Мені Галину Iванівну, – сказав і випростався неприродно.
– То це я і є Галина Iванівна! – всміхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, і сміялася на обидві щоки: він ледве не осліп, дивлячись на неї. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед підлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасівною, так не вдалося й тут. Був уже давно підлеглий тій першій жінці як матері і цій, другій, бозна й чому. Тому й голос його став хрипкий і ледве видобувся з його розпечених вуст.
– Я, Галино Iванівно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись із учителями, бо вже пора було б нам зібратися на нараду.
Уже не дивився на неї, не міг дивитися, щоб не осліпнути до решти. Дивився охочіше на стару: витяглася тривожно в його бік і аж вуха в неї ворушилися, так наслухала.
– Що він хоче, Галю? – спитала в онуки.
– Це новий директор школи, – відгукнулася Галя. – Прийшов знайомитися.
– А чому він не прислав за тобою?
– Чому ви не прислали за мною? – м’яко спитала Галя, як питають дорослі в малих. – У нас тут так заведено…
– Бачите, – розвів руками Володимир. – Я ще ніколи не ходив у директорах…
Вони засміялися водночас, а стара на ганку посутеніла.
– Ви мене дурите, – сказала вона. – Ніякий він не директор. Директори сидять по своїх кабінетах…
– Не зважайте на неї! – шепнула червона, як квітка, Галя. – Вона, моя бабця, дуже й дуже ветха…
– Може, я й справді невчасно, – пробурмотів Володимир. – Я от трохи посиджу…
Віддав їй кварту, яку тримав у руках, і вона крутила її, не знаючи, де діти…
– Чого він сидить, а ти стоїш? – спитала стара.
– Я зараз сяду, зараз! – заметушилася Галя і схопила якогось дуже вже стародавнього услона з вирізаними голівками на спинці. Сіла, війнувши ясно-синьою хвилею шовку, і він знову змушений був зустрітися з нею очима. Вже не була зашаріла, а бліда і спокійна, трохи зморена, очі її розширилися – глибоке море хвилювало в них. Він задихнувся, проковтнув слину, була вона наче морська вода.
– Галино Iванівно! – сказав він тихо й тепло. Вона давно не чула таких інтонацій із чоловічих вуст, окрім того, його обличчя перестало здаватися незнайомим, зустрічала його й раніше. Через це осмутніла й посерйозніла ще більше, і, хоч так само чарівно світилося її лице, холодна хвиля на мить розділила їх. Він злякався цього раптового відчуження, опустив голову і натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик.
– Були поранені? – спитала тихо Галя.
– Протез! – сказав він, рипнувши зубами, і встав.
– Сидіть, сидіть, будь ласка! – перелякалася Галя. – Ви мені не сказали, коли буде та нарада.
Стара сиділа на ганку, наче забутий корч. Змаліла, позеленіла, скоцюрбилася, її пальці прикипіли до палиці, очі перетворились на кругленькі гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в ній промалювалися контури гори і замку на ньому, і ступав на подвір’я того замку красень чоловік, якому судилося потім тут жити, – навіки зачарувався він у голубій красуні, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у старої з очей сиві сльози, уздріла вона дочку тої красуні й пришельцеву – крапля від краплі була вона в матір. Вже друга хмарка розквітала в її свідомості, і другий чоловік заходив до їхнього двору прохати напитися. Йшла йому назустріч красуня в червоному, і новий пришелець також не міг не зостановитися й не зачаруватися нею…
Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увіч, так само увіч бачила третього пришельця. Збирався вже відходити, але вона знала, що нікуди звідси він уже не відійде. Цей новий пришелець трохи непокоїв стару, ні-ні, він так само невимірне схожий на тих двох, котрих довелося їй пізнати. Правда, той перший мав хвацькі, чудові вуса…
Стара всміхнулася. Розтавала на своєму ганку, меншаючи й меншаючи, а коли озирнулися на неї ті двоє, то ледве помітили її, таку маленьку й таку скорчоватілу: сиділа й лила старечі сльози, яких не зрозуміти їм ніввік.
15
Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далі стежкою навпереріз повз скелю, що складалась із потрісканих, безладно нагромаджених одна на одну брил. Збоку від скелі лягала прямовисна кам’яна стіна, по якій любив Хлопець лазити, – вся вона була помережана сотнею тільки Хлопцеві відомих стежок. Зараз у його руці подзенькував порожній бідончик, і простував він, як завше, до Марії Яківни за молоком. Козине молоко любили всі пожильці дому на горі, тож прогулянки до Марії Яківни були йому пожадані. Вабило його й інше: часом він заставав прадіда в перших, був той настільки величний і таємничий, що Хлопцеві складало особливу приємність навіть розглядати його. Здавалося завжди, що замкнуті вуста старого ховають не одну сокровенність, а таємниці вабили Хлопця над усе.
Вряди- годи Марія Яківна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все не так, як у них: одна кімната щедро прикрашена саморобними фіранками й завісами, потемнілими від часу, а друга, в якій найбільше любив перебувати прадід, була майже гола: вузька залізна койка, не покритий ні цератою, ні скатеркою дубовий стіл і велика темна різьблена скриня. Трохи збоку стояла етажерка з прикрасами, схожими на великі шахові пішаки, стояло там з півсотні книжок, здебільшого із шкіряними корінцями, але напрочуд добре збережених. Завше мав спокусу погортати ті книжки, як робив це не раз удома, але досі Хлопцеві такої нагоди не траплялося. Лежало ще там кілька грубих, оправлених у шкіру зошитів, – ці зошити теж були спокусою для Хлопця, тільки один йому вдалося погортати – той, що постійно лежав на веранді…
Заходив на те обійстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд, і це теж йому подобалося. Спинявся біля воріт, брався за калатало – теж немала дивина – і стукав у темні, потріскані дошки. Слухав, як співали в глибині двору двері, тоді чув тихе чалапання капців Марії Яківни. Визирала вона за ворота, а побачивши Хлопця і його бідончик, привітно розквітала. Він заходив через хвіртку, тримаючи на обличчі урочисту міну, а Марія Яківна незмінне нахилялась і цілувала його в лоба.
– Як там мама з бабусею? – незмінно запитувала вона, і він відповідав, що добре. Коли ж хтось із них нездужав, оповідав про те повільно й спокійно. Марія Яківна притакувала і скаржилася, що Хлопцева мама давно до неї не приходила, а вона, тобто Марія Яківна, правду кажучи, за нею скучає.
– Вже скоро й літо мине, – казала Марія Яківна.
– У неї вічно бракує часу, – відповідав Хлопець.
– Всім нам бракує часу, – по-філософському відказувала Марія Яківна і вела його на веранду. На столі, правда, не на тому, де завжди лежав зошит, стояла чудова ваза старої роботи, у ній доверху було накладено яблук, груш, слив та морелі.
– Сідай поласуй! – казала Марія Яківна, забираючи в нього бідончика. Він залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу і думав, що ніде немає таких фруктів, як у цьому домі. Стара тим часом сходила зі східців і простувала до надвірного льоху. Розчиняла низькі двері й пірнала туди – Хлопець знав, що хвилин на п’ятнадцять він залишається сам. Притьма підскакував до зошита на сусідньому столі і задивлявся на великі, кострубаті й величаві літери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю слів. I хоч нічого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою вдивлявсь і вдивлявсь у той почерк – глибоким спокоєм та чаром віяло від тих сторінок.
Загортав зошита, як тільки чув вовтузіння в льоху, миттю прискакував до стола із фруктами і починав прихватцем їх їсти.
Марія Яківна підіймалася до нього з бідончиком, повним лискучого молока, за цей час він устигав накидати довкола вази не один недогризок і не одну сливову кісточку.
– О, ти тут не дармував, – задоволене казала Марія Яківна і патлала йому відросле за літо волосся.
– Чудові груші! – незмінно казав Хлопець, і за цю похвалу одержував їх на дорогу стільки, скільки міг покласти в пазуху.
16
Один із хлопців Олександри Панасівни пішов по гас, він вистоїть біля гасової будки добрих п’ять годин, доки дістанеться зі своїми бляшанками до дверей, за якими просяклий наскрізь гасом чоловік відміряє йому палющої рідини. Другий хлопець пішов до магазину, щоб повернутися на обід, несучи під пахвою кілька хлібин із паперовою смужкою. За ним ітимуть ще й дві дівчинки, які наспіють до магазину, коли доходитиме черга, – перед тим вони обійдуть із відрами цілий берег, збираючи цурпалля й напівспалене кам’яне вугілля. Найменша дівчинка вихоплюватиме з-під материної лопати картоплю, бо сьогодні Олександра Панасівна вирішила викопати рештки картоплі з городу. Сама Олександра Панасівна багато діла не зробить: збігає на базар, зварить їсти, викопає картоплю, випере гору дитячих сорочок, штанів та платтячок, підмаже хату там, де обвалилася глина, сходить з малою до Марії Яківни по молоко, полізе на горище, щоб закласти дірку на дахові, – минулого дощу текло в хату, витріпає й вивітрить дитячі постелі і побіжить до сторожа Степана купити яєць – сьогодні іменини в її найменшенької.
Увечері вони зберуться разом, розкриють одну із банок, що подарував їм Володимир, сядуть до столу і одержать по скибці хліба, намазаній тушкованою свининою, і по шматку солодкого пирога з маком. У дітей світитимуться очі, і вони їстимуть ті скибки й пиріг помаленьку, щоб надовше розтягти задоволення; після того Олександра Панасівна наставить старий як світ патефон, і голка почне вишкрябувати з платівки звуки зі своєрідним прихрипуванням – діти почнуть танцювати під ту музику. Танцюватиме з ними й вона, доки виступить їй на оці блискучий кришталик сльози, – згадає вона тоді невисокого, широкоплечого чоловіка, тиха туга обвіє її. Очі із тим кришталиком обведуть всі п’ятеро личок, які захоплено вистрибуватимуть у хаті; тоді витягне Олександра Панасівна з кутка самовар, обітре його й промиє. Накидає вугілля й принесе від літньої печі жару. Діти притягнуть тоді батькового чобота, натягне вона його на трубу й почне натискати на нього, як на міх. Чекатимуть, щоб засопів, запарував той самовар і скип’ятив для них воду. Після того Олександра Панасівна добуде фруктовий чай, розімне його і віджене дітей, які захочуть з’їсти той чай і так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, тріснутий з одного боку, а чайник накриє полотнянкою. Відтак сидітимуть вони, всі шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочці цукру: дехто спершу з’їсть той цукор, а тоді вип’є чай, а дехто той цукор сховає до кишені. Питиме солодкий чай тільки іменинниця, бо заколотить його їй мати, докинувши й свою грудочку, від того два рожеві рум’янці зацвітуть на її щоках – буде та іменинниця сьогодні щаслива.
I відчуються щасливими вони всі, пізнають-бо свою єдність, адже колись були вони злиті тільки в два начала, і те, що розділилися вони отак, тільки химерна випадковість. В хаті буде затишно, всі стануть ситі, а іменинниця розглядатиме дарунки: нову маєчку від матері, малюнок від старшого брата, три голубині яєчка від брата підстаршого, що їх він видер ще на початку літа, бант від старшої сестри і малу скляну кульку від сестри підстаршої.
Можливо, шумітиме тоді за вікном дощ, плескотітиме він і хлюпотітиме; можливо, обливатиме щедро шибки, і, може, притулиться до однієї з тих шибок прозоре обличчя – тінь якась стане за вікном у хлюпоті й хлепкоті; низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тінь плакатиме разом із дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кілометрів. I обернеться на хвилю до того вікна стривожена мати цих дітей, тоді зустрінуться вони очима й пізнають одне одного: де б то їм не пізнати, коли так довго були одним тілом, та й діти ці – плід їхньої з’єднаності. Він помалу відступатиме й відступатиме в глибину зеленого сутінку, дощ шумітиме й плескотітиме, а він дивитиметься сумно, і зелений сутінок навколо несподівано оясниться, – це помітить тільки один чоловік з цієї околиці – старий, сивий козопас. Він бачитиме, стоячи на горі, і ту тінь-чоловіка, що відступає од вікон, щоб знову пройти тисячу кілометрів і знову впокоїтися, він бачитиме й п’ятеро дітей, що зібралися довкола самовара біля високої й худої своєї матері; він пізнає дивне світло в материних очах і знайде назву для нього. «Любов», – подумає він, і усмішку, яка розквітне на його вустах, коли сидітиме він на веранді, не побачить у цьому зеленому сутінку ніхто.
17
Сидів на розкладному стільці-палиці і був такий непорушний, що з сусіднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий павутинку-місток, невеликий срібний павук. Пішов, перебираючи ногами, а що павутини не було видно, здавалося, йде він по повітрі. Iван звів голову: на тому кущі, звідки йшов павук, вже зажовтіло декілька листків. Павук помандрував уже до іншого куща, і тільки ступив він на першого листка, відразу пожовтів і той. Павук скотивсь із жовтого листка і завис у повітрі між другим кущем і третім. Так він і мандрував сьогодні цілий день, і позасвічував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячі дні, хоч цвіркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срібло, жайворонок, Iван відчув, що той павучок проклав дорогу і до його серця. Забриніла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокіл – кози його розбрелися навсібіч. Він встав і слухав тонкий біль, який спалахнув йому в грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висів у повітрі й ворушив лапками; дивився на косо зрізану кудласту хмару над горбами, бачив під ногами траву, що все ще пила з землі сік, – там, нижче, його око уздріло сірі і світло-жовті брили глини.
Він покинув палицю-стілець і раптом пішов по схилу вгору. Iшов і важко дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.
В полі на нього повіяло густим настоєм трав і серпневим сонцем, Iван побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожнє. Побачив він і чорногуза, що самотньо простував через те поле і насвистував пісеньку. Впізнав ту мелодію: тільки-но слухав її біля свого серця. Віддаля темніла Псищанська церква, оточена гаєм, в гаї тому густо було натикано хрестів. Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми і застиг у льоті, начебто хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежці між стерні чоловіка на велосипеді і бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вітер і дерева, які похилилися на один бік, але не рухалися. Iван підійшов до вже зарослого окопу: прилетів раптом до того окопу і впав на одну з квіток лахматий джміль. Iван прислухався до мелодії, що видавав той джміль, – була то та сама пісня, що співав її чорногуз.
Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стілець і стояла на місці, замекали вони й зібралися докупи. Кілька павуків почіпляло павутиння до козиних рогів, і коли Iван подивився на них згори, побачив, що позамерзали й кози. Руки в нього затремтіли, бо уздрів він і павуків, що снували навколо його кіз срібну мережу. Iван засунув руку під сорочку і стис те місце, де мало бути серце.
Грала на тонкій павутині повільну й прегарну пісню осінь. Була вже не за горами, ішла вже на землю й посилала перед собою провісників. Тоді вперше за життя стало страшно Iванові. Стояв він серед поля, а бачив завиту кучерявими крученими паничами веранду і грубий зошит у шкіряній оправі, в якому були списані ще не всі сторінки.
18
Володимир покинув те дворисько на горі, покинув ясно-синю жінку, але забрав із собою немало її синяви та й краси, що так щиро світилася до нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вінця і начебто захмелілий.
Галя також не дивилася йому вслід, хай іде собі цей незнайомець. Він схвилював її, але вони тільки мимовільні колеги по роботі. Хтозна-чому схотіла раптом забути його, бо це, що напливло на неї нагально, все-таки руйнувало її спокій. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була просякнута веселою й чудовою музикою.
Ні, він таки озирнувся до неї, вона навіщось усміхнулася, і хоч була між ними чимала відстань, Володимир розцвів до неї таким же усміхом.
Тримались якусь мить, забувши про цілий світ. Вона злякалася своєї сміливості, а водночас і втішилася – стояв перед нею чоловік, котрий не застережується перед її красою. Дві рожеві підківки з’явилися на її щоках, а очі побільшали. Вуста розтулилися, і Володимирові здалося, що він легко міг би загубити на цій горі голову. Отак би й пішов звідси – вершник без голови і без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.
Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офіційна особа. Що б сказали про неї Марія Яківна і Олександра Панасівна? Що б сказала ота вулиця, що тече сюди до горбів від міста, і та поки що порожня школа? Що скаже про неї й бабуся, яка й досі сидить там, на ганку?
Відвернулася од Володимира і несамохіть зирнула й на ганок. Але старої там не було. Сидів тільки на приступці великий чорний метелик, який легко помахував, тремтячи на вітрі, крильми. Галя зовсім сполошилася, адже стара без її допомоги не ходила. Занепокоєння й розкаяння плеснуло в Галину душу, і вона вже остаточно забула про Володимира і ті нитки, які так несподівано почали поміж ними плестися. Скочила на ганок, зігнавши метелика, вдарила долонями двері і розпалено влетіла в кімнату. Від вікон полилися на неї дві іскристі сонячні стяги, і вона на мент осліпла.
– Ти тут, бабцю? – тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сиділа в кріслі з виточеними на спинці людськими голівками, і це була вже зовсім інша жінка. Тепла й сива, м’яка й задумана. Звела на онуку очі, і та вразилася, які гарні вони були.
– Бабцю! – вигукнула Галя знову. – Ти встала і пішла сама?
Стара дивилася на неї з легким прижмурцем.
– Це до мене прийшов новий наш директор, – несміло виправдалася Галя.
– До мене свого часу теж приходив такий директор, – мовила стара і раптом захлюпала безпричинним сміхом, впираючись підборіддям у темне мереживо кофтини.
19
Володимир тим часом ішов через горб. Звернув на стежку, що бігла навскоси, так легше було для ноги. Цією стежкою підіймався йому назустріч Хлопець. Тягнув бідончик з молоком і посвистував, склавши губи дудочкою.