Сповідь

До сповіді

Восени 17… року на одному із шляхів Гетьманщини можна було побачити мандрованця у порваній одежі, хоч колись, здається, це був пишний стрій. До грудей йому приліпилася пошарпана, суха квітка, а йдучи, він весь час озирався, ніби страшився переслідування. Цей дивний чоловік села здебільшого оминав, а коли дістався Гапонівки, зупинився. Стояв на горбі й роздивлявся село, яке розкинулось у глибокій долині, по тому сів на каменя і на хвилю замислився. Погляд його спочив на старій дерев'яній церкві, яка супроти звичаю стояла край села. Западав вечір, довга тінь відкинулася від мандрованця – сонце спинилося якраз навпроти. Велике й червоне, воно тремтіло, оточене зусібіч, наче крилами, легкими хмарами. Од села долинув дзвін; чоловік став навколішки й помолився. Заплющив очі й ворушив губами – вряди-годи по його виснаженому тілі прокочувався дрож.

Тим часом на долину наповзала сутінь, хати звідсіля вже видавалися білими, накритими солом'яними капелюхами головами, які мірно похитувались у смерку, готові покотитися в безвідь.

Він розплющився: дорогою йшли з церкви люди, і йому дивно стало бачити, які вони звідси дрібні. Тяглися, ніби отара овець, а попереду вистрибували, бадьоро гарцюючи, дітлахи. Мандрованець сів на землю біля каменя, сперся спиною, підгорнув під себе ноги й завмер.

Люди доходили хат, ті всмоктували з їхнього гурту чоловіка, жінку й кілька дітлахів. Здавалося, хати вечеряють цим сутінком і людьми – від того стіни поколихувалися, ніби дихали.

Чоловік сидів отак довго. Може, трохи й передрімав, і лише коли зовсім споночіло, здригнувся і скочив на ноги. Подибав з гори, начебто застоялася в нього кров, а тоді вийшов на стежку, що перерізала горба. Проминув кілька ясенів та крислатого дуба і, спустившись в долину, опинився біля церкви. Стара споруда дихнула теплим деревом; чоловік обійшов її довкола, ніби принюхувався і щось вивідував, але не зустрів ані душі. Тоді підступив до розчинених дверей і, повагавшись, ступнув досередини.

Панотець саме виходив із царських воріт. Зупинився й пильно зирнув на прибульця. Той уже стояв на колінах і молився, але, побачивши попа, хутко зірвався на рівні. Схилився, щоб поцілувати священику руку, й панотець з відразою побачив, яке брудне в прибульця волосся – в ньому заплуталися шматочки соснової кори, сіно й повзала нужа.

– Хто ти, сину? – спитав піп, і прибулець зирнув на нього гостро й вивідчо.

– Той, хто потребує сповіді, панотче, – сказав хрипким, застуженим голосом.

Тоді поміж них ніби пробігла іскра. Ніби впізнали один одного, хоч обидва відали: це омана. Ніколи не зустрічалися і ніколи не спілкувалися. Але іскра поміж них пройшла: непомітний вогонь, що спалахнув ув очах прибульця, у дивний спосіб перелився в панотця, і той раптом злякався. Застережно подумав, що в церкві ще мали залишатися дяк і паламар, тому й озирнувся, ніби сподівався підтримки. Але ні дяка, ні паламаря не було, не було й церковного сторожа – анікогісінько! «Чи ж вони змовилися?» – подумав панотець і знову зирнув на вкляклого в його ногах прибульця. Тоді йому здалося, що в церковні двері, в той отвір із ночі, безвидно зайшов сюди хтось третій, уступив у все ще освітлений свічками храм й так само безвидно й безгучно розчинився в одному з притворів.

– Стривай! – сказав панотець несподівано захриплим голосом. – Маю перекинутися кількома словами з паламарем.

Розповідь прибульця

Сталося це тоді, коли женився сотниченко Щербина. Стояла золота осінь, повітря тремтіло неспокійною теплотою, душа розкривалася широко й щиро. Я тоді забув навіть про писарські обов'язки в сотенній канцелярії, окрім того, дивні почуття заволоділи мною; мабуть, у кожного таке буває в молодості. Здавалося, чи сон такий наснився, а чи привиділося: щось мене незабаром стурбує, хтось біля мене крутиться, стежить за мною, щось мені має статися. Дурне це було почуття, бо всі веселі навколо ходили і, хоч як я придивлявся, ніхто за мною не стежив. Дурне це було передчуття й нерозумне, бо все містечко в рух прийшло від сподіванки бучного весілля. Отож я відганяв такі думки: на війну не заходило, хоч це чи ж можна вгадати, зважаючи на постійну колотнечу з турками; зрештою, мій батько, сотенний писар, міг би подбати, щоб наді мною великої загрози не нависало. Отож я міг би вільно дихати, гуляти з парубками, загравати до дівчат – все, чого прагне молода нерозтрачена душа. Тим більше що назрівала неабияка розважка – женився сотниченко Щербина. Мене запрошено у дружки, тож чи треба гризтися тим, чого немає?…

(Пізніше я про це згадував часто: шелестів дощ, хиталися корони дерев, земля була мокра й пахла цвіллю, я тулився до неї, врившись у листя, в голові стояв дивний біль, а може, гучала висока нота – наче заспівав церковний співак, затягнув і забув спинитися. Але це сталося потім, про це рано розказувати, треба повернути отой теплий настрій бабиного літа.)

Мене забрав із хати сотниченко, було нас тоді семеро, сіли ми за стола, і сотниченко налив нам горілки. Ми випили, по-молодецькому заспівали парубочої, а тоді рушили до молодої. Весільна мати вже зібрала бабів і почала бгати коровай. Баби також співали, тоді співало, здавалося нам, усе сотенне містечко. Я знав: виймати коровай випаде мені, і від того радісно завмирало серце. Відчував хвилювання й піднесення, хотів забути дурні передчуття – гульнути мені запраглося!

Став біля печі й сказав урочисто:

– Старосто, пані підстаросто! Всі в хаті радісно відгукнулися:

– А ми раді слухать!

– Благословіть коровай з печі виймать! Благословіте другий раз і третій раз коровай з печі виймать!

Всі відповіли хором:

– Бог благословить усі три рази!

Я нахилився до печі: запахло печеним тістом, попелом, знайомим духом пічного жерла; мені раптом здалося, що там у глибині пробігло кілька вогників, як золоті змійки, – на мить скувала мене дивна знесила. Але тільки на мить, я потяг до себе лопату і вийняв солодке випечене тісто, що дихнуло мені у вічі як живе. Це повернуло мені урочистий настрій і добрий гумор, я вигукнув якийсь жарт, на який усі в хаті засміялися, сміявся й коровай, якого я поважно, не кваплячись, поклав на стіл.

Ми співали всі семеро, йдучи вулицею, а за нами бігли діти, вітали нас люди, яких зустрічали, ми вітали і їх. Я зирнув у небо, святочне й погоже, сонце золотим клубком стояло над старезною липою, пливло павутиння, листя шаруділо в ногах. Я раптом подумав: чи не дурю сам себе? Що воно, оте чавке на серці, що мене турбує й непокоїть? Я подумав: не минає воно, чудне запаморочення, а від чого воно й чому? Заспівав голосніше й хотів забутися про все, хотів гулянки чесної і свята радісного. Саме в цей час ми й зайшли до двору молодої.

Нас зустрів її батько, посадовив за стола, і ми знову по-молодецькому випили. Відбули обід, гомоніли, сміялися й жартували. Молода цвіла: ніколи не була ще така гарна, а я знав її від дитинства. Можливо, був надмір збуджений, бо те, про що натякаю, не переставало потай мене турбувати – не хотів я віддаватися темному настрою.

(Пізніше я багато про це думав. Темно хиталися перед очима гілки, довкола німо витиналися голі дерева, оксамитні стовбури, кора в дощових сутінках оживає, я відчував, як дихають сосни, як чеше хмари гілля, ніби гребінець, дере й розчісує сірі шматки вовни, готуючи пряжу, вичісує дрібні краплі, і ті сиплються на принишклу осінню землю.)

– Просили батько й мати, і я прошу – приходьте, дядьку, на весілля!

Мені стоїть у вухах дзвінкий, щасливий голос сотниченка. Був він парубок доладний, хіба що пихатий, але я не мав до нього ні заздрості, ні урази, бо й не смів їх мати. Але коли в людини дивно сплітається весільне піднесення й тривожний біль, чи ж може вона щиро веселитися?

Кілька років тому я покинув клас філософії в Київській академії, ще не вивітрився з мене спудейський дух, отож, парубкуючи, тут, у рідному містечку, я викидав із приятелями не одну кумедну штуку: бувало, й воза затягнемо на клуню й ворота знімемо і поставимо серед майдану. Не хотіли ми жити нудно, душа волі прагла й розваг. Що там мудрість світова, коли в тілі кров грає, що там розважність, коли вуста не можуть утримати усміху, отож і дивувався я: не можу до ладу віддатися радощам.

(«Дитячі пустощі, – думав я пізніше, вгортаючись у листя, бо допікала мені мокра земля й негода, – так само перехідні, як і юначі бешкети. Все це до часу, а тоді серйозний робишся, поважний, а часом і смутний». Дощ сипав, як пісок, пахло корінням та листям, земля дихала, а коли так, затишку хотілося. «Смуток мій прийшов, – думав я, – від якого й до розпачу близько!»)

Вечеряючи у суботу ввечері, ми також співали. Біля хати грали музики: скрипка, цимбали й бубонець; ми випивали, хміль плутав наші мислі та язики. Було тепло, як улітку; я дивився поверх голови нареченого – там далі вулиця слалася і на ній було повно людей: одні стояли в кружку, а інші йшли. Діти у гру якусь гралися, кричали, наче галченята, – всі ошатно вдягнені, і ні в кого не скимліла знічено душа. Всі усміхнені і спокійні, так дивно, так задоволено спокійні – невже тільки одного мене гризла в той день стума?

(«Так, – гадав я пізніше, дихаючи розтуленим ротом, приплющувався, щоб зберегти тепло, і уривки думок пливли, як кольорові спалахи. Так, це тільки для мене настав час випробування, для мене, котрий ще недавно жив, як бездумний гульвіса». Тіло моє дубло й трусилося: нелегко було звикнути спати на голій, холодній землі).

Сотниченко забрав музик, запросив трьох свашок і чотирьох чоловіків – двох старост, дружка, тобто мене, й піддружого – ми пішли до молодої по хустку. Дорогою грали музики, вже стояла довкола темінь, і ми голосно співали:

Вулиця дихала спокоєм теплої осені, ніжно пахло зів'ялим листям і димком, хтось палив бур'яни; музика аж похлиналася од завзяття, ми всі пританцьовували, бо в кожному зелено буяв хміль. Молодість водила нами, і кожен із того немалу утіху мав – один я був серед них ніби мічений.

Наречена нас уже чекала. Але бачила тільки свого сотниченка, так чудно вона на нього дивилася! Я подумав навіть: темна, палка, оксамитова ніч дивилася на сотниченка, і вони обоє мліли од відчуття великої тайни, до якої причащалися. Дивився на них, по-дружньому усміхаючись, й подумки бажав їм щастя; чудна думка прийшла мені до голови: хтозна, чи колись переживу таке сам. Хай же порадію, подумав тоді я, на це юне безхмарне щастя тих, що мене своїм дружкою назвали, хай оминуть їх біди.

Ми випили й знову заспівали:

Жінки подавали вечерю, а що може бути ліпше, коли жінки подають вечерю, але я раптом завмер, відчуваючи, що мент зупинився, що час перестав рухатися. Ось молодий розтулив рота, щось каже; ось молода, облита яскравим світлом свічок, подалася вперед, слухаючи, розхилила червоні пухкі вуста, а очі її широкі стали; старости заходилися біля мисок: один ложку до рота підніс, а другий у страву впустив. Весь покій було запруджено жіночими постатями у важких празникових строях, у плахтах, оксамитах, з грубим намистом на шиях; батько молодої зводився з-за столу, підіймаючи в руці штофа горілки, на ньому червоно горів кунтуш. Мати молодої переступала поріг, тримаючи на півмиску запеченого до брунатного гусака.

Хтось мене штовхнув, я побачив обличчя одного із старостів. Велике вусате обличчя, що підморгувало мені й щось казало.

– Га?

– Хустку подай! – сказало вусате обличчя.

Молода подавала на тарелі хустку. Я встав й оперезав нею молодого…

Дзвонили дзвони, мені потім довго чувся той дзвін, наче розбивались об хвилі осені згустки сонячного соку. Мідні кулі розприскувалися на тисячі скалок; ми втонули у святковій юрбі, в ошатній, важкій, задиханій, яка горіла бажанням танцювати й співати. Ми танцювали й співали, як і всі довкола; вихрилося повітря, гаряче ставало у пишнім святковім строї; голоси скрипок співали, цимбали дзвінко постогнували, ми були обкидані дзень-чистими сітками звуків; бив бубон, лящали бубонці, тупотіли чоботи; здавалося, юрба була пов'язана сивими пасмами бабиного літа, юрба дихала, й рухалася, й тупотіла влад; весело повискували жінки, а ще тонше – дівчата; грубо й хрипко галайкали чоловіки; піт котився по смуглявих, лискучих лицях; очі палали, як жарини; вогкі руки чоловіків спрагло притискали до себе жіночу плоть; дівчата рум'яніли щоками, кожна з них перетворилася у красуню не гіршу, аніж наречена, – хто б тут із нас, молодих, та й не загубив би парубоцької волі? Я відчувався п'яним од цієї осені, від звуків, що закручували мене, заносили, захоплювали, крутили, – я танцював, не знаючи відпочинку, по черзі закохуючись в одну, другу, третю й десяту панну; всі вони мені подобалися надзвичайно;, всі мене чарували, надили, вабили, я хотів цього почуття, хотів забутися, завертітися, хотів дихати дурманливим духом дівочих тіл, які пружинили, підскакували, погойдувалися; я ніби запалювався зсередини – все ставало прекрасне й манливе, все співало й тупотіло в гінкому нестримному русі…

(Пізніше я прикликав собі це видиво для того, щоб зігрітися. Коли зовсім застигала в моїх жилах кров, коли відчай знесилював мене і коли я відчаювався. Тоді й приходило в уяву оце гаряче видиво, оця юрба, яка вміла і знала, як веселитися. І диво учинялося: кров у мені починала пульсувати живіше, тепло розповзалося по тілі, і хоч страждав я не менше, тепла надія починала огрівати мені серце).

Я вийняв хустку з кишені, дав кінець у руку молодого і, тримаючись за другий, повів його з-за столу. На дворі баби приготували стільця, діжу, хліб і сіль. Я вивів молодого, й на нас полився золотий осінній день. Мати обсипала збіжжям сотниченка, була задоволена й усміхнена, тоді голосно зметнувся вгору спів свашок:

Мчали по вулиці коні, лунали музика та співи, веселі стрічки маяли на вітрі, я тримав у руках квіти; хтось вигукував жарти, а на воротях уже зустрічали нас хлопці, вимагаючи воротного. Нарешті ворота відчинено, коні поставали, а ми виладналися проти дверей:' молодий, праворуч – бояри, а ліворуч – свашки, світилки і старости.

– Ах ви, злодії! – вигукнув хтось із рідні молодої. – Ви покрали коні, то вас тут і пов'язали!

Староста повів молодого, взявшись за хустку, до хати. Все відбувалося як належить. Я дивився на всіх ніби крізь туман, що оповив мені голову. Старший брат вискочив із рогачем у руках, і в нього – веселе, здурманіле обличчя.

– Платіть за сестру! – закричав він.

Молодий із старостою полізли, смішкуючи, на нього, він відпихався, тоді молодий перестав жартувати, а статечно витяг калитку. Блиснув під сонцем золотий – молодий ступнув на поріг; золотий ніби завис між мискою і рукою молодого; вигулькнуло чиєсь надміру молоде обличчя з широкою усмішкою; на ґанкові стояв батько молодої з кухлем і мати з таріллю, на якій – чарки; обоє також усміхнені; на ґанок пішли приступом гості в барвистих строях; гомонять, кричать, сміються і штовхаються.

– Тепер пускаю вас – заходьте! – сказав брат молодої.

– Ні, не дамо тобі сестри! – закричали в хаті дитячі голоси, і мені почулося в тих погуках щось тривожне й застережне. Гострий біль шпигнув мене, туга чи смуток сколихнули моє серце: чорну печатку цього сонячного дня… Я відчував себе негодящим для участі у цій виставі, але не міг покинути дійства, був-бо старшим дружкою.

Тим часом брати молодої винесли надвір скриню, вони тужаться чи, може, прикидаються, щоб скриня здавалася важчою, і ледве висаджують її на віз. Як кури, сипнули діти з подушками; брати повсідалися на скрині верхи, і я бачу їхні блискучі зуби.

Староста проганяє братів зі скрині, але їхні зуби так само весело блищать, і староста змушений налити їм горілки. Брати перекидають одночасно чарочки, і тільки тоді зістрибують долі.

Я поспішив через юрбу до молодих. Подав їм краї хустки й урочисто повів на двір до возу. І ось я знову дивився на них збоку. Молодій допомогли сісти на воза, гордо й велично позирнула вона навколо. Велично поклала хреста на чотири краї, після чого обвів я молодого за хустку круг воза.

Западав вечір, я побачив, як горить на виднокрузі світлий обрій, сутінок поплівся по вулицях містечка, хати, понакривані дахами, виглядали, як старі гриби; люди здавалися мені барвистими ляльками. Молодиці й дівчата цвіли в легкім мороці, ніби квіти, – всі раптом стали умиротворені й спокійні.

Повів молодого довкруг воза вдруге, а молода стежила за нашим ходінням поважно й ласкаво. Обличчя її цвіло, пломеніло, немов виходило з нього тепле сяйво. Люди запалювали походні, крешучи вогонь кресалами, іскри розсипалися довкруж. Тоді присутній на весіллі пан полковник наказав козакам вилаштуватися на подвір'ї з мушкетами, а коли я обвів молодого довкруг воза втретє, гримнула сальва [1] – віз молодої загримів із двору. Молодий скочив на другого воза, коні вирвалися з двору, а ззаду, як вогонь, спалахнула пісня:

Тоді заспівали й на возах, мчали коні, захлиналися музики, я летів на возі за молодим і теж співав, намагаючись погасити співом той біль, що вряди-годи в мені спалахував. Мій віз перехилився, коні перелякались і рвонулись убік – у темряві засвітилися дві іскри. Затріщав тин, коні захропли і спинилися, я відірвався від повозу, і мене почало перекидати. Падав у чорну прірву, махав руками й ногами, летів у чорній порожнечі, тягло нестримно мене в неї. Побачив перед собою яскраво освітлене обличчя, чуже й незнайоме, залите густим, неживим світлом. Повіки в того страшного чоловіка були приплющені, а на щоках і лобі поблискували крапельки поту.

Мені здалося, що з тілом моїм щось відбувається несусвітне: воно скорчилося, задубло, спина вигиналася, а ноги ніби всихали. Руки мені заломило, обличчя й вуха почало пекти. Язик мій розбухав у роті, став сухий і шарудявий, а очі на мить осліпли. Я чув, як стягуються, аж потріскують, м'язи, гострий біль пронизав усе тіло, заболіла кожна кісточка, і кожна жилка затремтіла. Зуби заворушились у роті, волосся стало сторчака; здавалося, ще мить – і навіки втрачу свідомість, поринувши в глупу пітьму. Хотів знайти хоч якесь опертя, за щось зачепитися чи принаймні відчути під собою землю, але й цього не було мені дано.

Тоді очі мої почали поступово прозрівати. Але це не принесло мені полегші, єдине, що побачив під ту мить: те ж таки жахнюще обличчя і повні лютої зненависті очі. Вони запалали супроти мене, як два сині вогники, а широкий рот розкрився, показуючи вишкірені чорні зуби.

Я закричав, але то був не крик, а щось схоже до вовчого виття. Мороз продер мені шкіру; мозок почав прочищатися, і страшна здогадка раптом освітила його. Я впав на землю, увіч відчув під руками якесь бадилля, м'який грунт, рвонув його нігтями, і тіло моє кинулося – я побіг на чотирьох. Біг через якісь городи, ламав сухе бадилля, перечіплювався через гарбузиння, падав на тин і звалював його. Жах і розпач гнали мене, як навіженого, але не міг я спинитися.

Рештки моєї сили пішли на цю нагальну втечу, тож коли вирвався з містечіса. і відбіг трохи в поле, втома звалила мене з ніг. Упав на траву, й тіло моє затрусилося од ридань, тоді як у вухах віддавалося вовче виття. Сльози текли мені по обличчі, я спробував утертися, але до очей наблизилася брудна лапа з пазурами, геть заросла шерстиною, – я відсахнувся. Тоді пильно обдивився се6е7 як тільки міг у цій темній ночі. Сумніву не було – я став вовкулакою.

Що було потім

Наступної хвилі я провалився в чорну прірву. Музика й дзвони, співи й вигуки помалу розтавали в мозку, як крига; мені уздрілися біли, жовті й різнобарвні пасмуги; бачив, як розчиняються і зникають у моїй свідомості обличчя, котрі щойно бачив на весіллі і котрі були мені добре знайомі. Бачив скрипки, що тремтіли, ніби водяні, – ось-ось скрапнуть краплею своїх дек; бачив розкидану барвисту одежу, що помалу розплавлялася й зникала, ніби пожирав її ледь видимий синій вогонь. Бачив замерзлі людські очі, що дивилися вирячено: світлі круглі тіла, що літали довкола мене, як перелесники. Почув голосний, ритмічний стукіт: оголилося й здригалося притьмарене в небі сонце – серце нашого світу. Йшов у якомусь сріблистому просторі, не маючи твердої стежки під ногами, але це руху моєму не заважало. Інколи в тому просторі проявлялися напіврозмиті постаті – не було в них ані голів, ні кінцівок. Йшов повз ті постаті, і мені здалося, що дивляться на мене, хоч не існувало в них очей.

Тоді я спинився. Перетворився на одну з тих чудних істот без голови і завмер, облитий смарагдовим перламутром. Мені здалося, що тут моє остаточне місце притулку, що тут я, зрештою, зможу й відпочити. Але то була облуда. Я знову пішов, цього разу вже бачачи шлях: тоненька, ледь помітна стрічка, яка тяглася безконечно в глибину.

І знову щось сталося. Я спинився. Переді мною височіли тисові ворота. Нічого більше, тільки самі ворота, так чітко видні, що я уздрів смолисте жилля деревини. Ворота рипнули й почали повільно розчинятися. Я зойкнув – із них повалили чорні вівці, коти, собаки й ворони. Ворони бігли, розгорнувши крила і розтуляючи, широко дзьоби, а очі їхні горіли вогнем. Коти трубами здіймали найоршені хвости і нявчали червоними, ніби кривавими, ротиками. Собаки почали несамовито брехати, а барани посунули супроти мене, наставляючи крем'яні роги.

Десь над головою спалахнула їдка блискавка, ворота знову зарипіли й відкрилися повністю. Тоді з них неквапом виступив такий великий чоловік, що мені довелося задерти голову, щоб уздріти його темне, заросле чорними кудлами лице. В одній руці тримав кийка, висотою у найвищу сосну. У другій – канчука і скручену вірьовку. В роті стримів цибушок, найбільший, що їх я бачив, а коли він пухкнув димом, чорна грозова хмара зависла над його головою. В його ногах влігся величезний сірий пес, очі якого вряди-годи поблискували вогнем. Пес дивився на мене, стережучи кожен мій рух, наче міг я щось удіяти цьому велетню. Відчув, що в мене затремтіли коліна, й бухнувся перед чоловіком навколішки. З очей моїх полилися сльози, і хоча бажав я щось сказати, щось спитати чи попросити, ядуха зчавила мені горло.

– Устань, смертний! – сказав чолов'яга, і незрима сила знову поставила мене йому перед очі. – Я вибрав тебе серед тисячі. Кожному приходить його час, от він і прийшов до тебе. Всі від чогось залежні чи від когось, і немає таких, хто б не був проклятий. Я ж допомагаю вам, людям, знайти сутність вашу, яка вона там не є: велика чи мізерна…

Він пихнув димом, чорна хмара розрослася над його головою. І я раптом перестав боятися. Більше того, якась лютість охопила мене, отож закинув голову й крикнув кудись туди, в піднебесся:

– І для цього треба людину вдягати у чортову шкуру?

– Не чортову, а вовчу, – поправив чолов'яга. – Бо людина не живе у світі, не приміряючись. Не буває людей неспівмірних, отож і ти серед таких, смертний!

– А хтось у мене спитав: хочу я того чи ні? – вигукнув я. Мені здалося, що чолов'яга хмикнув. А може, засміявся у вус,

а може, це загриміло над головою?

– Я не прийшов відповідати, смертний, – сказав він. – Прийшов сказати тобі, що час твій настав.

– Що ж маю робити в цій нелюдській подобі? – вигукнув я, боявся-бо, що мій кволий голосок не дійде до його високості.

– Маєш жити, – сказав чолов'яга, і його голова розрослася, а може, це він видихнув такий велетенський клубінь диму. – Примірятися маєш, бо не буває людей неспівмірних…

– Примірятися до чого? – вигукнув я.

– Не відповідаю на запитання, – повторив чолов'яга. – Досить того, що вибрав тебе серед тисяч. Досить того, що я кладу тобі на плечі незвичайну долю, інакше б ти скоро в траву перетворився…

Я не знаю: чи спав тоді, чи не спав. Не відаю: чи в непам'ять запав, чи привиддя мене відвідало. Не знаю, як усе це зникло, де поділося: отой звір чорний, твар ота кавкуча й криклива, отой велетень, але слова його, прочумавши, пам'ятав. Не знав, чому саме на мене впав його жереб, бо ж ніхто я у світі. Жив, як усі, хліб їв і воду пив. Радів і сміявся, а коли й сумував. Бачив сонце над головою, і воно світило мені ясно. Я не задумувався: добрий цей світ чи ні, бо жодна дитина світу про це не думає доти, доки їй не припече. Я не знав біди, не знав хвороб, бідності, нестатків, мене ніхто не переслідував; здавалося, всі люди люблять мене, а я люблю всіх. Я не розрізняв людей на добрих і поганих, чому ж, боже, крикнув я раптом, ти поклав на мене долю прокляту?