Срібне молоко

Молоко – то первинне.

Любов – то завжди є нещастя. Ось коханець

Без слави й без відваги, в плачу й викривлянню,

І день, і ніч біжить від псів оскаженілих,

І день, і ніч в утечі. А ті пси – то з нього.

Акт перший. Протазис

Одмінець

Дяк із приміського села Троянів Григорій Комарницький, саме той, котрий створив пісню про бідаху комара, що оженився на мусі, а опісля необачно звалився з дуба, бо його здула звідтіля шуря-буря, сидів на порозі школи, поклавши на виставлене коліно правого ліктя, а в долоню втуливши власне підборіддя; при цьому ріденька борідка його (а ріденька тому, що був іще молодий) так покуйовдилася, що волосини чи позліплювалися, чи поспліталися, а з-під шапки-оглавка вибивалися давно немиті, схожі на солому, косми; а очі, голубі й водянисті, ніби померли, а чи обкурилися димом; ліва рука його тримала люльку, з якої вививалося тоненьке пасмочко; і та рука вряди-годи та й підносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст, які смакали раз-пораз, але диму з рота дяк Григорій Комарницький випускав мало, мав-бо таку здатність, як ніхто в цьому краї, – міг випускати дим вухами та очима, хоча трошки вивіювалося з нього й носом, через що, коли палив люлечку, то голова його потрапляла в димову кулю, яка ніжно огортала ту макітерку, формою банякувату. А з'являлась у нього така дивовижна вправність лише тоді, коли журився, чи смутився, чи коли щось вельми допікало, а журився і смутився дяк лише, коли бував голодний, тобто коли його школярі-сироти чи не приносили вижебраного за складені ним вірші та пісні, або ж те вижебране не мали снаги донести до школи, отож воно в казковий спосіб розчинялося чи вивітрювалося з їхніх торб та рук, адже й вони, бідахи, не були досконалими істотами цього світу. А ще дим із вух, очей, а трохи з носа випускав дяк, коли мав непередбачені щодо власної персони прикрощі, здебільшого, коли щось із ним траплялося в селі, де зупинявся й домовлявся з громадою на вчительство за тих чи тих умов, а кожна громада зазвичай чомусь тих умов не виконувала. Тут коло замикалося, бо в першому і другому разі не мав чим виживити, й укріпити, й підкріпити тлінне своє тіло, отож і мусив задурманювати в такий дивний спосіб голову, ніби той дим із люльки пускався не у груди, обкурюючи легені й серце, а таки в голову, коптячи мізки.

Однак цього разу з ним трапилася оказія інакша, бо громада віддала домовлені припаси, а ще й школярі принесли до школи приноса, бо перед тим склав нову півколу віршів та пісень, а що нове, те й блищить, відтак і інтерес живіший, а слова, ним укладені, любіш доходили до сердець, досі очерствілих, панів господарів та пань господинь, особливо останніх. Отже, цього разу дяк Григорій Комарницький аж зовсім не був голодний, тож тим більше печально сидів на ґанку школи, та й виціджував димець через вуха, очі, а трохи й ніздрі, і перед ним той димець викручувався зиґзаґами-космами, і вилявся, і хилявся, перед тим поповзавши поміж звивин мозку і обдимлюючи їх, бо тютюну дяк уживав міцного й лютого, міцнішого за будь-яку сивуху. А річ у тому, що, як йому оповіли добрі люди, а довкола кожної людини крутяться такі добрі люди, дівка Катерина Сахнюківна оце кілька тижнів тому народила дитинку-дівчинку, а батьки їй дуже допекли, не менше й добрі люди – сусідоньки, бо дитинка та явилася на світ байстрячам; а про батька ще не довідалася нічого жодна прісна душа; а коли таке трапляється, то дівці стає аж вельми несолодко жити у світі; отож та Катерина Сахнюківна й призналася як на духу, розливаючи річки сліз, які й потекли струмками аж на вулицю і розмочили там інші прикуті до їхньої хати очі, а може, й дорожню куряву, бо дощу давненько не було; отож та бідаха призналася, що її спокусив на невшетечний і нешпетний гріх ніхто інший, як дяк їхньої школи, складач веселих нищинських віршів, а ще химерніших пісень, як ото про нещасного комара, що полюбився мусі, він-таки, Григорій Комарницький. Відтак батько спокушеної та покинутої Петро Сахнюк зрихтував воза, посадив на нього свою бідашну доньку із дитиною, а на додачу ще й жінку свою, не менш заплакану, як і Катерина, Явдоху Сахнюкову, й покотив возом через сільську вулицю так ярісно, що сльозові струмки, які помочили трохи порохи, не перешкодили тому возу здійняти здоровенну хмару пиляки, а це Петро Сахнюк учинив, може, й навмисне, щоб у тій пиляці потонули чи поздихали всі оті десятки очей, котрі радісно той його виїзд супроводжували. Всі-бо добре знали, куди це так ярісно подався возом із родиною Петро Сахнюк, бо таки в Житомир, до магістратського суду. Знав про те й Григорій Комарницький, адже це його мали там оскаржувати. Годі сказати, що такого він у своєму житті не переживав, подібна напасть таки траплялася, тож намагався чинити простіше: завчасно укладав торбу, яка була більш порожня, як повна, закидав її на плече та й зникав так блискавично від цікавих, щоб його відходу ніхто й не примітив, а він тоді біг, і летів, і мчав, і підстрибував, як заєць, доки не стало йому в грудях духу, тобто до тієї пори, коли заспокоїлась у грудях шуря-буря, при цьому й трохи не поламавши йому рук та ніг. Але цього разу все сталося інакше, бо той Петро Сахнюк виявився не в тім'я битий: коли його віз здійняв на вулиці оту страшну хмару, в якій потонуло все живе й неживе, то Григорій Комарницький, глибоко вдихнувши, як диму, тієї куряви, на мить заплющився і сказав сам собі з глибокою переконаністю:

– Пора, брате, ноги на плечі брати! – навіть і в цій ситуації не занехаяв учинити каденції, адже був природній віршопис. І не беручи торби, щоб не згаяти догожої хвилини, пірнув у ту хмару, ніби забажав бігти за возом, як злочинець, прив'язаний налигачем, щоб добігти того суду разом із скаржниками і слізно там покаятися. Але Петро Сахнюк, як сказано, був не в тім'я битий, а мав кебету більшу, ніж того сподівався бідолашний Григорій Комарницький, бо тільки він зібрався скинути із шиї того симболічного налигача й чкурнути в малу вуличку, що вела прямісінько до лісу, як перед ним виросло учинене із куряви одоробло з добрячим києм у руці, якесь чорне й кошлате, і те одоробло мовило загрозливо, а був то рідний брат Петровий Онисько Сахнюк, а може, хтось інший з численних його братів:

– Ану, пане дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, до суду не покличуть.

– А коли не заверну? – наївно спитав Григорій Комарницький.

– Тоді полічу тобі бучком ребра, щоб звідати, скільки їх у тебе є, а скількох не стане, – так само загрозливо мовило пиляве одоробло.

Дяк більше не перечив, а слухняно повернувся до школи, а коли курява спала, тобто знову мирно лягла спочивати, кожен цікавий міг побачити те, що описано: понуреного дяка на ґанку з його люлечкою і як печально пускає він дим через вуха, очі, а трохи й ніздрі, ніби нікуди він з того ґанку й не сходив.

А мав той дяк не тільки напівказкову здатність пускати отак дим, а й дар до видження, який з'являвся в нього також тоді, коли падала йому на голову, як чорна кішка з дахівки, халепа. У мирні часи, скажімо, такого не траплялося, бо й навіщо це йому; от і тепер задимлені водянисті голубі очі ніби нікуди й не зоріли, але багато бачили – все отой віз, який котив дорогою уздовж річки Тетерів уже після того, як переїхав її, але куряви чомусь не здіймав – ніби човном плив у синьому просторі, аж доки не пірнув у ліс, власне на лісову дорогу, а за якийсь час покотився з гори й докотився до містка вже через річку Кам'янку, а ще потім почав дертися вгору, а коли видерся, завернув ліворуч, де нарешті зупинився перед магістратом. Відтак побачили водянисто голубі очі дяка Григорія Комарницького, як вони йдуть: попереду з батогом у руці Петро Сахнюк, за ним похнюплена Катерина Сахнюківна з дитиною, а ззаду все ще заплакана, але зі скаменілим лицем, може, тому, що довкола багато було каміння, та й річка, яку переїхали, звалася Кам'янка, Явдоха Сахнюкова. І від того видива серце в дяка, автора славетної пісні про комара, який оженився на мусі, теж перетворилося на камінця, але не твердої, а м'якої породи, а може, і на глину – холод розлився йому по грудях. І він міг би не дивитися, що там відбувається, бо відав і без підглядин, але очі з димовими повісьмами йому вже не належали: не ними владав, а вони ним, а це означало: власної волі позбувся, тим більше, що переконався: сидить тут не просто, а простромлений десятками голок-очей, що вистерігали кожен його рух, хоча на вулиці нікого й не було, окрім брата Петра Сахнюка, який нерушно стовбичив ніби на чатах, утомлено спершись на кийка і не відриваючи очей од шкільного ґанку. І, може б, не було б так печально Григорію Комарницькому, коли б не відав, що в того Петра, котрий саме підійшов до дверей житомирського магістрату і вже взявся за ручку, аби їх одчинити, був не один брат, а таки семеро, при тому оселені у вельми нещасливий спосіб: по різних кутках села, отож, хоч би куди він, бідолаха, поткнувся, скрізь напоровся б на котрогось із них, були ж вони один до одного вельми подібні, ніби близнюки, хоча де це видано, щоб близнюків було аж семеро?… Отож Петро Сахнюк дістав змогу спокійно зайти до магістрату, за ним і Сахнюківна з дитиною, але Сахнюкова чомусь залишилася за дверима: чи злякалася поважних панів урядових, чи поставлена назирати за кіньми, щоб, крий Боже, при цій оказії не сталося чогось несподіваного. І поки Петро Сахнюк доходив до панів урядових і зголошувався до них, Григорію Комарницькому випала вільна хвилинка, тож сторожко окинув задимленими очима всі виходи із села, аби укмітити: чи немає де шпарини, в яку міг би витекти, як течиво, бо тільки на це й мав надію. Але звідусіль прочував окріплену бронь – брили замерзлого повітря, хоча зараз травень і тепло, і мало бути це повітря, може, й гаряче; а ще уздрів непорушні, вільно розставлені у просторі фігури, однаково одягнені в чорну одіж і з однаковими кияками в руках. Тоді відчув, як нестерпно почали свербіти йому п'яти: так завжди траплялося, коли пізнавав потребу з крайогляду зійти чи здиміти, отож поки що димів тільки димом з люльки і терпів свербіж у п'ятах, а з місця таки не рушався, бо таки й справді нікуди.

А там, у Житомирі, Петро Сахнюк угризся чобітьми в підлогу магістрату і заговорив залізним голосом до пана возного, якому і викладав прохання чи скаргу, а ще й до пана писаря, котрий перед цим тяжко позіхав, бо, певне, не доспав сьогоднішньої ночі, але миттю примкнув щелепу, коли Петро заговорив, і схопив зі столу перо, яке вранці свіжо висмикнув із крила магістратської гуски і застругав гострим ножичком писарчук.

– Доношу панам урядним, – трудним голосом мовив Петро Сахнюк, – що привів оце до вас дочку свою Сахнюківну Катерину, яка, непутяща, зогрішила й народила незаконну дитину мені й собі на ганьбу, але з причини, сказати б, од мене і од неї неуладної, була-бо спокушена, як призналася, з облудної підмови дяка нашої троянівської школи Григорія Комарницького. Отож прошу зробити в тому, панове врядні, дізнання і взяти того невшетечника й облудника до секвестру, бо вчинив нам неприлюдне зганьблення, яке вже сталося прилюдне, а ще прошу записати те до міських книг, щоб розпутництво не залишилося без оголошення й покарання.

– А чи признається винуватець до вини? – спитав пан возний.

– Скажу пряму правду, панове врядні, – тим-таки голосом повів Петро Сахнюк, – що з ним мови я не мав, бо то таке ледащо, що до вини напевне не признається, та й не хотів би я собі такого непутящого зятя.

– Які знаєш за дяком непутящі справи іще? – спитав пан возний.

– Хіба цього мало? – вирячив очі Петро Сахнюк. – Звів мені дитину!

– Крім зведення дочки, чи маєш на нього інші докази? – спитав пан возний.

На те Петро Сахнюк озирнувся, ніби боявся підслуху, та й прошепотів десь так, як шипить магістратська гуска, коли вранці писарчук іде висмикнути з неї перо.

– А ще, панове врядні, він складає кощунницькі і зв'ягомі пісеньки та вірші й навчає того неподобенства школярів, які тим непотребом жебрають собі хліба.

– Гаразд, – сказав пан возний. – Тепер кажи ти, дівко. Чи правду мовив твій батько, що була облудно зведена й спокушена тим дяком?

– Григорієм Комарницьким, – додав Петро. – Бо дяків у світі багато є.

На те слово Катерина Сахнюківна тяжко заридала, і сльози віялом бризнули з її очей, зводила й стуляла губи, але не могла видобутися на мову.

– Дайте їй води, – сказав, скривившись, пан возний.

Тоді бозна-звідки взявся писарчук, тобто підписок, бо доти його не добачали ані Петро, ані його дочка, ані сам пан дяк Григорій Комарницький, котрий стежив за тим печальним дійством із ґанку троянівської школи, – отак, ніби із землі вигулькнув, кинувся до цебра, що стояв у кутку, зачерпнув горнятком і прискочив до Катерини. Дівка води напилася, і це допомогло, бо лице перестало корчитися, а сльози литись, очевидно, треба було часу, щоб та вода перетворилась на сльози, а випите раніше вже виплакала, отож личко її налилося червінцем, але не кривилося:

– Скажу так як є, панове врядні, ще й можу поклястися на Святому Письмі, – мовила трохи приглушеним голосом, – що моєї вини в народженні цього байстрючка нема, бо мене звів і обезчестив отой обіясник, дяк Григорій Комарницький.

– Узяв тебе силою? – спитав пан возний.

Личко Катерини запаленіло більше, а очі зблиснули іскрами, ніби хтось там кресав кремінцем вогню.

– Не брехатиму, панове врядні, – сказала цього разу дзвінко Катерина, – не силою, але щось мені спричинив, бо не могла йому опиратися. Так міркую, що зачарував мене – ніколи мені не подобався та й не залицявся.

Пан возний значуще перезирнулися із паном писарем.

– Отже, хочете завести справу на очарування? – спитав пан возний. – Коли так, то чи відаєш за ним інші випадки чарівництва?

– Тільки те, що складав кощунницькі пісеньки та студні вірші, – втрутився Петро Сахнюк. – Але що він чарівник, усі відають.

– З чого таке звідали? – запитав возний. Тоді Петро знову озирнувся, ніби чогось остерігаючись, і тихо сказав:

– Він, панове врядні… як це сказати… ну, таке чинить, чого не втне ніхто.

– Що саме? – спитав пан возний.

– Він, панове врядні… скажи ти, дочко, бо не ляга на вуста таке скаредне.

– Еге ж, – спокійно обізвалася Катерина. – Коли курить люльку, панове врядні, то пускає дим вухами й очима.

У покої зависла негнучка тиша, пан возний знову перезирнувся із писарем.

– Достеменне це знаєш? – зчудовано згукнув пан возний.

– Та це, панове врядні, всі знають, – твердо повів Петро Сахнюк. – Можете попитати в наших людей.

– Гаразд, – мовив пан возний. – А чому, дівко, не зголосила того раніше, після очарування?

– Боялася, – спокійно сказала Катерина. – Бо ще б які вроки навів. Думала спершу, минеться, а воно й не ми-ну-ло-ся! – і вона знову заридала, розсипаючи щедрі сльози; очевидячки, та вода, якої напилася, в ній перебродила.

– А коли пізнала, що не минулося, чому не зголосила? – запитав пан возний.

Але Катерина знову не могла говорити. Водила розтуленим ротом, стуляла його, однак слова не виходили, сльози ж щедро лились.

– Дай-но їй ще напитися, – наказав пан возний.

– Не треба! – мовив залізно Петро Сахнюк. – Скажу я! Вона нам із матір'ю тоді відкрилися, але я сказав перечекати.

– Чому?

– Бачите, панове врядні, таки боялися, – сказав Петро. – Бо, може, він і справді нечистий, тоді б, сказати, як самі знаєте, мало б народитися чорт зна що: із хвостом, шерстиною та рогами, тямите?

– А коли б таке народилося?

Обличчя Петра Сахнюка стверділо, понуро блимнув і не сказав, а відбив чи відрізав:

– Тоді б узялися за того обіясника громадою. Повісили б, як пса, відтак і спалили, і гріха за нами від того не було б, от!

– Тепер не боїтеся? – спитав возний.

– Сказати по правді, боїмося, – повів Петро. – Але дитина народилася людська, а не чортяча. Отож він, перепрошую, не чортяка, а таки грішна людина, хоча, може, й чарівник. А це значить, панове врядні, що не ми його маємо судити, а таки ви. Отож зголошуємо свою кривду і просимо розправи за артикулом, та й запису до міських книг. Таких, як цей скуситель і чародій, належить, панове врядні, карати за правом, як того заслужив. Так ми розсудили з матінкою її, дочки моєї, та з моїми братами і так має буть! А тепер покажи суддям дитину, щоб панове судді переконалися: віщу правду і нічого більше.

Катерина підійшла до столу, поклала дитя й розгорнула пелюхи.

– Бачите, яке гарненьке! – схлипнула вона. – Нє, він не чорт, але що з чортами водиться, то це вже напевне. Одне слово, обіясник!

– Гаразд, справу вашу приймаємо, – сказав пан возний. – До суду приведете його ви чи послати по нього наших гайдуків?

Петро Сахнюк химерно скосив очі й смикнув плечем.

– Про те не турбуйтеся, ваші милості, – сказав спроквола. – Приведемо самі, ніде він не дінеться з наших рук.

– Але щоб не було слідно ваших рук, – суворо наказав пан возний. – Бо ще незвісно, хто з вас правий, а хто винуватий.

– Незвісно вам, панове врядні, а нам таки так, – мовив Петро. – Але обіцяємо, що нічого до суду йому не вчинимо і постанемо разом.

– Подбайте, скільки можете, про свідків, – сказав пан возний.

– Свідків чого? – не збагнув Сахнюк.

– Ну, може, хто бачив, як він крався до вашої господи. Скільки разів із ним сходилася, дівко? – спитав возний.

– Та тільки раз і було! – відповіла Катерина, і з очей її знову рясно посипалися сльози…

У цю хвилину там, на шкільному ґанку в Троянові, дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, який оженився на мусі, відчув, що йому засвербіло ще й поза правим вухом, отож потягся чубуком та й почухав. А коли те вчинив, видиво з очей йому пропало, натомість прокинувся той кавалок задимленого мозку (адже поки те діялося, не одну люльку висмалив), у якому сидять осторожні первні, і він знову подумав, уживаючи каденції: «Не гайся, брате, ноги на плечі брати!» – бо вже он sol cadens,[1] отож і здається, що caede madentes terrae[2] відтак дивися, небораче, сказав собі дяк, щоб та кров не була твоя. І він знову кинув оком туди й сюди, і вшир, і вздовж, і вдаль, і зблизька, але все було так само, як досіль – тобто його нерушно, але пильно стерегли. Тоді дяк нарешті встав, а що довго засидівя, потягся, розправляючи жилля та кісточки, відтак чвиркнув чорною від тютюнової смоли слиною на ґанок. Поки що школа лишалася порожня, але школярі невдовзі повернуться із жебрів, тож гаятися годі. Загалом кажучи, тут за тепла він не спав, впросився до милосердної Антонихи, до клуні, але за тієї умови, що вона його на ніч мала в клуні зачиняти на замка, відчиняла тільки вранці, і це для того, щоб він, чи хтось інший, нічого клуні не виніс, бо, сказала ця милосердна жінка, коли він у клуні ночує, вона її завше зачиняє, отож своїх звичок змінювати хоче. Але йти спати до Антонихи ще зарано, тож він, дяк Григорій Комарницький, зайшов до школи, покинувши недремних своїх наглядачів, а сам через сіни виліз на горище, де відав лаз у стрici, що його зробили школярі-таки, коли часом повертались у школу поночі та потайки. Отож дяк тихенько просунувсь у того лаз і й намацав босими ногами, адже затепла ходив босоніж, гілку яблуні, за мить сховавшись поміж молодого листя, і вже тут сторожко роззирнувся. Тоді стрибнув на землю, трохи пожалившись у буйній кропиві, відтак на чотирьох, ніби збирався стати вовкулакою, моторненько погнався через садок до сусіднього городу.

І тут сталася річ дивна для нього самого, бо не побіг, а таки помчав десь так, як тікає пес, заскочений у шкоді, і хоча не робив зусиль, а біг його ставав усе швидший, і сталося це, можливо, від сподіванки, яка не вмирала в ньому, що все-таки з цього чортового Троянова здолає втекти – йому б тільки дістатися лісу, а вже там жодна потолоч його не піймає, а всі непередбачені клопоти щезнуть самі собою. Отож радісно мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ у його очах мигав, стрибав, коливався, тремтів, мерхотів, і це тривало б довше, коли б не буцнувся лобом об якіїсь дерево. Мусив спинитися й повільно почав зводити голову, бо дерево було на два окоренки. Далі ті окоренки зливалися в одного стовбура, а збоку помітив третього окоренка, тоншого, обламаного вгорі, до якого причепилася поросла волоссям жаба, а коли звів очі ще вище, то уздрів не гілля з молодим листом, а таки каменюку, грубо обтесану і під баранячою шапкою. І з того каменю текло немилосердне чорне світло, від якого по спині в дяка пробігла сотня дружних мурах; нижче від тих витоків був наріст на камені, а під наростом купка моху, а ще нижче камінь розімкнувся і мовив повільно, але твердо:

– Ану, дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, не покличуть на суд, бо коли ще раз утечеш, то полічу тобі ребра, уже не попереджаючи.

І та жаба на тонкому окоренку вирвала його, окоренка, із землі і значуще похитала в повітрі.

Тоді дяк Григорій Комарницький подивився на небо і відчув печаль, бо те небо нічого доброго йому не порадило, відтак пізнав себе напрочуд самотнім, десь таким, як деревце, що виросло на старій стіні фортеці чи церкви, а ще коли його кошлатить і вириває з обжитої щілини вітер. А вітер і справді дув йому просто в обличчя, і здалося невіть-чому дякові Комарницькому, що той вітер віє від школи, бо та школа, до якої повертався, побачилася наче голова, котра лежить на землі й роздула щоки, вибалушила очі, висунула грубі вуста та й дме щосили, ніби гадає, що в такий спосіб його остереже чи примусить, як комара, котрого шуря-буря здула з дуба, кудись таки полетіти, щоб напевно-таки зламати собі руки-ноги. І він, бідашка, чи від того вітру, чи від печалі, почав тоншати в тілі, і вже ноги мав, як патички, а тіло згорбатіле й майже всохле, а голову мацюпеньку, в якій ледве вміщалася одна, а найбільше дві думоньки та й ті недорозвинені, бо що тут збіса вигадаєш, коли довкола розставлено такі дбайливі чати? І він згадав нараз дяка з села Птичого, яке було неподалець села Сорочого, де дякував раніше і звідки зумів свого часу щасливо втекти. Звався той милий його компан Степаном Щукою, і саме той Щука і сказав йому:

– Йди, куди хочеш, доміне Григорію, але не в Троянів. Бо в тому клятому Троянові якщо не поламаєш собі руки-ноги, то карка звернеш напевне. Обходь, доміне Григорію, того клятого Троянова десятою дорогою, інакше пропадеш – з'їсть тебе там volvenda dies.[3]

Але він, Григорій Комарницький, знехтував приятельським попередженням, а тепер, ідучи супроти вітру, що видувався з роздутих щік школи через зведені в дудочку вуста, думав не про те як знайти лазівку зі своєї облоги, а про те, що в цьому ceлі Степан колись напевне побував і щось вельми важке пережив, але він, дурний, про те не розпитався, а легковажно рушив у світ із порожньою торбою і з костурцем у руці, і в тій дорозі наздогнав його віз і двоє троянівців на ньому, які не тільки підвезли дяка, а й умовили пристати до їхньої школи, бо чомусь у тій школі ніяк не затримувалися дяки, хоча вони, громада троянівська, їм годять, як болячці, а вони, капосні, все від них тікають.

І Григорій пристав до цієї школи, і громада годила йому, як болячці, а школярі справно збирали, хоч і не завжди доносили приноси ліпші, ніж будь-де, і добре писалися йому тут нищенські вірші, а ще непогано складалися пісні, але от і він бажає звідсіля чкурнути, та поки що ніяк не може. І він вирішив не ставити чола тому вітрові, який рівно і потужно віяв від школи, а завернув до Антонихи, хоч спати було ще далеко не час.

– Добре, що прийшов раніше, – мирно сказала Антониха. – Врубаєш дров і наносиш діжку води. А то спиш у моїй клуні як пан, а користи не маю ні на мак.

І вона пильно, малими колючими очками обдивилася Григор я Комарницького, ніби вивіряючи: чи знає він, що завтра його повезуть до суду, а чи й ні? Була вона жінка метикована і напевнє бачила, як він намагався втекти, отож хотіла востаннє покористатися його чоловічою силою, хоч сили тієї в нього було на тьху!

І він почав носити від криниці до діжки воду, але робив цє страшенно повільно: витягне цебра, наллє у відро і замре, дивлячись, як умирає на овиді сонце. Тоді понесе те відро, химерно кривуляючи ногами, виллє і знову замре. І йому було при цьому цілком байдуже, що в шибі вікна нерушно крижаніли Антонишині очі, які теж чомусь пильно за ним стежили, а стежили тому, шо Антониха ніяк не могла вирішити: чи такому нікчемному робітникові давати вечерю, чи обійдеться: робить погано, отже, можна й не страчуватися. Але все-таки робить, то й не дати якось не годиться. Отак він наносив води, а тоді взявся за сокиру. І дивно рубав ті дрова: зводив лезо, застигав разом із ним, тоді сокира ніби сама падала на колодку; знову зводив, знову завмирала над головою, відтак падала, і навіть труску не було чутно від розколення, ніби перерізувалася колодка не як дерево, а як масло. Тим часом сутінки гусли й гусли, як драглі, але він того не помічав – був начебто заведений: рубав і рубав, і довкола тонко й ніжно пахло свіжим деревом, пахли й сутінки, але більше гноєм, ніж сосною; пахла нагрітою стріхою хата, а ще дихнуло молоком, бо Антониха встигла видоїти корову й винесла йому горня, повне біло-синьої рідини, а ще й з кавалком хліба, який теж пах десь так, як і сутінки. Тоді сів на присьбу і поїв молока з окрайцем хліба, зовсім не добачаючи, що біля нього, як чорна, поставлена сторч колода, застигла Антониха.