Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

I. Творець

Дуже дивно, як на мене, викладена історія створення людей. «І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог і сказав Бог до них: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю»».

Зверни увагу на те, що спершу йдеться про людину (однина), а потім сказано «їх» (множина), з чого випливає, що для Творця Адам не є чимось окремішнім, чимось кращим за Єву. Тільки в парі вони є людною, тільки разом – образом Божим, його рівновеликими, рівнозначними частинами. Чи на так?

А далі чомусь подається інша історія, за якою Бог спершу створив людину з пороху земного і, назвавши цю людину Адамом, доручив їй доглядати рай у Едемі. Тут Адам виступає повноцінною людиною, яка вміщає у собі й чоловічу, і жіночу іпостась Творця, його самовартісною подобою. І лише згодом, коли ця богоподібна істота засумувала, Творець дійшов висновку, що «недобре бути чоловікові самотнім. (На цей раз йдеться вже не про вселюдину, а про особу чоловічої статі в стані депресії). І спав на Адама міцний сон – і заснув він. Тоді взяв Творець одне з ребер його і перетворив його на жінку і привів до Адама».

Чудно, правда, що Всемудрий, Всепомисливий попервах створює лише одну особу, без пари, і лише згодом, після того, як та вже наділила іменами всю звірину і засумувала, витворює їй пару. Взагалі-то істота, створена за образом і подобою Творця, не повинна сумувати, бо ж справжній Творець не сумує, перебуваючи сам з собою – ніколи йому. Але менше з тим. Хай як, але витворив йому поміч з ребра, побачивши яку, Адам, замість того, щоб здивуватися і запитати «Хто це, Отче?», вдоволено констатує: «Ось тепер вона кість від кості моєї і тіло від тіла мого». Об цю неадекватну реакцію, об це дивне «тепер» і спіткнувся розум людський, і запитав себе: «А до тепер хто був? Якась інша жінка – рівнозначна, рівновелика, також створена з пороху земного»?

Але це не єдиний камінець спотикання. Є ще й інші.

«Вона чоловіковою буде зватися», – каже Творець, тобто належатиме чоловікові як власність? А далі: «Покине тому чоловік свого батька і матір і пристане до жінки своєї – стануть вони одним тілом». Де логіка, дорогенький? Якщо жінка є чоловіковою, значить, це вона мала би полишити свою родину й пристати до чоловіка, а не чоловік – її пан – до неї. Чи не так?

Підсумовую: у мене склалося враження, що ці дві версії створені різними співтворцями Отця: друга, в якій ідеться про ребро, – Адамом, а перша – жінкою. Не Євою, ні! А Ліліт – рівноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?

Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше…

«Хто це настрочив? Не письменниця… Полишена кимось жінка, – подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зелом – чебрецем і м’ятою, як руки Андріяни. – Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за… Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», – вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.

ІІ. Єва

Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.

Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другого – дратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.

Далі – відчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтак – беззахиснішою.

«Світло – це Творець!» – врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його ляком – благоговійним, запобігливим, і усвідомила, що Він – Отець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.

– Єва! Єва! – нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чола – не то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.

– Є-ва? Що таке Є-ва? – несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.

– Єва – це життя, – пояснило Світло. – Ти – Єва! – І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:

– Я Адам! – вигукнула вона. – Твій син улюблений!

– Єва! – лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало м’якшим, шовковистішим.

Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту сонцем воду, – й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:

– Господи! Чому ти називаєш мене чужим іменем? Чому не впізнаєш?

– Це твої ім’я! – м’яко, але переконливо промовило Світло.

– Ні, ні! – палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. – Я – Адам! Адам! – і в її свідомості напрочуд яскраво відтворилося-вирізьбилося, як вона – Адам, нарікає невеличку білокрилу істоту «голубом», в’юнку, шерхату – «ящіркою», а більшеньке створіння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матері на теплий моріжок, – «ланню». І постала перед нею якась істота, схожа на неї – Адама, але темніша шкірою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцілувала її.

І чомусь захотілося їй вихопити звірку з рук неприємної з’яви, але видиво зникло…

– Оце Адам! – промовило Світло, й вона побачила перед собою… себе.

– Це я! Я! – загукала вона і спробувала підвестися, але не змогла, бо памороки впали на очі. А отямившись, відчула, як той, кого Світло нарекло її іменем, підводить її, вдоволено проказуючи її ж таки голосом: «Оце тепер вона кість від кості і тіло від тіла мого!»

– Воно не твоє, а моє! – розпачливо простогнала вона і припала до нього – свого, милого, сподіваючись злитися з ним, повернутися в нього.

– Не липни! – верескнув чоловік у її тілі й почав відривати її від себе, але вона щомоці хапалася за нього, вигукуючи: «Моє! Моє!»

Згодом, довідавшись, що сталося, вона довго голосила, й коли він називав її Євою, шаліючи, рвала на собі не своє, задовге волосся: «Ні! Ні!» Тоді чоловік повів її до плеса, де колись вони, будучи одним тілом, милувалися собою, і став поруч. Розглядаючи свій відбиток, вона мало-помалу усвідомила, що Творець учинив її подібною до істоти, що привиділася їй у напівсні, й з горя мало не вдавилася руками, бо Адамове тіло було їй рідним, привабливим, а своє – чужим, неприємним.

– Вгамуйся, якщо хочеш бути моєю! – гримнув на неї чоловік, і вона примовкла. Покірно попленталася за ним у затишну, вже обжиту Адамову печеру, хоча й не зрозуміла, чому має бути його, а не своєю.

– Отець заповів нам плодитися і розмножуватися! – виголосив він їй там і показав, що вона має робити, аби сповнити заповідь.

З часом вона майже примирилася з тим, що ніколи вповні не ввійде в його тіло, лише вряди-годи, коли він сам того забажає, може мати його в собі. Тішилася, якщо Адам уходив у неї і дарував їй повну, радісну єдність з ним. А без цього почувала себе нещасною, самотньою, так, мовби все ще була не самовартісною особою, а ребром, яке вилущили з нього й кинули на поживу звірам. Відтак намагалася повсякчас бути при ньому й виконувала будь-яку роботу, котру він загадував, навіть найважчу, аби не відриватися від нього і милуватися його досконалим м’язистим тілом. Повсякчас горнулася до нього й прохала підтвердження, що подобається йому й такою – обтяженою зайвим м’якушем, задовгим волоссям і позбавленою кореня.

Але чоловік, замість того, щоб признатися їй, що її каліцтво не смутить його, відбувався коротким «Еге ж!», або ж, боляче вщипнувши за груди, відштовхував її: «Виполи краще он той бур’ян» чи «Труси груші, бо граки клюють». А під вечір, якщо перебував у доброму гуморі, розтлумачував їй, як старший і досвідченіший, закони Едему, переконував, що вона має захоплюватися не лише його досконалим, божистим тілом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрій і перейматися не так своїми, дрібничковими, нікчемними, як його, незрівнянно мудрішими й величнішими пориваннями. А вона не розуміла, чого він домагається від неї, оскільки й без того все вгадувала, всім переймалася. І якщо чоловік сварив її, гнівалася не так на нього, як на себе за те, що несамохіть зіпсувала йому настрій, і припадала до роботи, бо Адам не кпив з неї і не шпетив її лише тоді, коли вона трудилася обіч нього, а з її чола скапував рясний піт. Казав: «Молодчага!» – і заохотливо ляскав шкарубкою рукою по її засмаглій, вологій спині. В такі хвилини вона почувала себе рівною йому, другим Адамом, і старалася ще дужче.

Коли ж на землю спадали сутінки, чоловік, постогнуючи від утоми, лягав на моріжок перед печерою й, підклавши під голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бігла в печеру, виносила звідтам найсоковитіші, найсмачніші фрукти, які приберегла для нього, краяла їх камінним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сік, що точився з кутиків його вуст, і масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думає він про неї, а якщо думає, то як? І чекала, чекала від нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке ніколи не урветься, яке поєднає їх назавше.

Але дочекалася…

Про це я розповім згодом, коли ти вислухаєш Адама…

«Кумедна байка! Склала її, як на мене, не дуже приваблива жінка, яка вганяє за показними чоловіками, а ті, трохи побавившись з нею, зникають у мороці, – урвавши читання, подумала Євгенія. – Добре, що я не зазнала цього, що в мене все склалося, як у гарній пісні».

Й несамохіть почала розповідати невдатній незнайомці сюжет своєї «пісні».

Я приїхала в Колоброди погостювати в бабусі, й пішли ми з Оленкою Гладущиковою в луг погуляти. А там Адась (зграбний, засмаглий, в одних шортах) косив траву разом з бригадою косарів і раз за разом позирав на нас.

«Це моя доля!» – одразу вгадала я і запитала подружку:

– Хто це?

– Адам. Наш новий агроном. Син Маньки Луцишиної, що замешкує біля цукрового заводу.

– Тієї, яку прозивають Шелихвісткою?

– Ага. Але тепер її величають Марією Василівною задля синка, за яким гинуть усі дівчата, – відповіла Оленка, і мені так запекло, наче ті дівчата змовилися відбити в мене мого коханого, вінчаного чоловіка.

– Ти також? – насмішкувато поцікавилася я в Оленки.

– Вже ні, – буркнула вона.

– Чому?

– Бо в матінку вдався. Баламутить усіх, а візьме якусь багачку з міста.

Адась здогадався, що ми балакаємо про нього. Покинув косити й підійшов до нас.

– Дівчатка! Сонце пражить, а я без кепки. Сплетіть-то мені вінок. Яка перша сплете, моєю буде!

– З ромашок чи дзвіночків, – зашарівшись, спитала Оленка.

– З ромашок, – відказав Адась, дивлячись на мене.

Оленка тут же метнулася до ромашок, а я, відійшовши від нього, почала неквапливо зривати дзвіночки, дарма що серце кричало в грудях, як птаха перед грозою.

Адась вирішив, що я не зачарувалася ним, і запитав:

– А ти чия?

– Онука Ганни Прокопець, – сухо відказала я і почимчикувала додому.

Під вечір заявилася Оленка. Похвалилася, що Адасеві дуже сподобався її вінок, і він пообіцяв їй прийти на танці. Я подалася з Оленкою в клуб. Він уже був там. Вальсував з якоюсь дівчиною. Потім запросив разок Оленку (за вінок), а далі танцював лише зі мною. Провів додому і, замість «дякую за приємний вечір» покликав мене заміж. І я згодилася…

Всі люди відмовляли мене. Бабуся не хотіла родичатися з «гультіпашною» Манькою. Батько з матір’ю (вони вже п’ять років жили в Москві, гарно заробляли там) сподівалися, що я, закінчивши медучилище, приїду до них, вже й роботу мені підшукали. Дядько, Юрій Макарович, бездітний удівець, у якого я замешкувала і який дуже любив мене, хотів, щоб цього літа я вступила до медінституту, куди він уже вторував мені стежку. А я, усупереч їм, розписалася з Адасем у Колобродівській сільраді й замешкала з ним у Маньчиній мазанці, такій ветхій, що я повсякчас боялася, що якогось дня вітер здує з неї дах і розчахне її навпіл. Тамтешні наречені чудувалися, що я залишила місто й пішла в невістки до Маньки, й водночас заздрили мені, споглядаючи, як Адась упадає біля мене. А я почувала себе найщасливішою в світі, позирала на них, відкинутих Адасем, з погордою і робила все, щоб прихорошити наше гніздо.

Свекруха (справді ледача й гуляща) не кривдила мене: побоювалася дядька, який у той час був головою райради. Проте повсякчас сварилася з Адасем, бо він забороняв їй приводити хахалів, а вона однак їх приводила, й коли син протестував, кричала: «Це моя хата!» – і показувала йому на двері.

– Ну, годі! Треба втікати в Москву, – якось після чергової сварки випалив Адась, і ми б, напевно, поїхали, якби не дядько, якому я потелефонувала, щоб попрощатися.

– Не пущу! – категорично заявив він, і вже наступного дня перевіз нас у свою двокімнатну квартиру в центрі міста. Прилаштував мене медсестрою у фізкабінет, домігся для Адася посади в районному управлінні сільського господарства і з часом полюбив його як сина за те, що він кохав мене щиро й вірно, – похвалилася Євгенія незнайомій «писарці» й почала читати далі.

ІІІ. Адам

Чесно кажучи, я волів би розмножуватися якимось іншим, не тварним способом, бо той, яким мені доводиться слугувати Отцеві, є, як на мене, принизливим для богоподібної істоти. А жіноче лепетання, яке супроводжує його, заважає мені усвідомлювати це як служіння й перетворює сакральний акт на звичайну злучку.

З Євою все відбувається трохи достойніше, ніж з Ліліт, бо Єва хоч і не зразу, але зрозуміла, що вона лише олтар, на який я складаю Сущому жертвопринесення сімені, і не подає голосу, а Ліліт – колька їй у бік – повсякчас придумувала безглузді слова, як ото «кохання», «ніжність», «самозабуття», «екстаз» і пантеличила мене ними у найвідповідальнішу мить.

Я не раз у нервах прохав її:

– Поясни мені зрозумілою мовою значення бодай одного з тих слів, якими ти повсякчас нівелюєш сакральну суть нашої близькості, скажімо, «кохання». Отець повелів нам плодитися і наповнювати собою землю, а не «кохатися». Твоє «кохатися» означає, як на мене, «байдикувати, витрачати наше дорогоцінне існування не на пізнання світу й Господа, а на самовичерпування, що, як на мене, є великим гріхом, марнотою марнот.

На це вона, вішаючись мені на шию, воркотіла, як кішка:

– Коханий, чим жвавіше ми вичерпуємо воду з криниці, тим хутчій вона прибуває!

– А «самозабуття»? Що це, як не втрата свого божистого «я» й уподібнення тваринам?

– Ну то й що! Поглянь, які вони милі, як наполегливо слугують одне одному, домагаючись екстазу, – відказувала вона.

– А що таке «ніжність»? – втрачаючи терпець, допитувався я. – Що?!

– Це те, що ти відчуєш, коли покохаєш мене всім серцем.

Словом, вона так і не зуміла переконливо довести мені, що вигадані нею слова означають якісь реалії нашого співіснування, хоча й уважала себе мудрою, навіть мудрішою за мене. І це ще не все.

Я в поті чола порав Сад, а вона, розлігшись у затінку, розповідала мені, що я маю відчувати, коли входжу в неї, а що, коли виходжу, якими дивовижними видіннями мусить супроводжуватися процес виверження сімені! Але не плодоносила, бо думала під час богослужіння про свої фантасмагорії, а не про те, як виснажений довгим перебігом сперматозоїд бере приступом яйцеклітину. Я не раз пояснював їй, що вона зобов’язана думати виключно про цей дивовижний мент, який провокує вибух, подібний тому, з якого постав Усесвіт. Коли цей вибух (супроводжуваний спалахом, рівним спалахові тисячі сонць) стрясає моє тіло, я почуваю себе мошкою, що потрапила в жерло вулкана, й водночас могутнім полководцем, який одним пострілом свого кореня випускає з напівбуття в буття істинне багатомільйонну армію бравих вояків і спрямовує її на штурм далекої, майже недосяжної, ще не заплідненої Божим подихом зорі.

Казав: «Якби нам з тобою вдалося змоделювати подібний вибух за межами наших тіл, ми могли б, подібно Творцеві, творити планети!»

– А навіщо? – флегматично запитувала вона й вилизувала мені обличчя, наче корова теля, а то й дозволяла собі торкатися священного кореня, і не просто торкатися, а бавитися ним (коли я, натомившись, дрімав), наче виліпленим з глини свистунцем, і називати його принизливими назвиськами: «безрогим равликом», «приборканим пітончиком».

Їй страх як подобалося глузувати з найсвятіших речей, висміювати найпіднесеніші слова та вчинки. В той час, коли я відпочивав, зморений битвою за примноження життя, вона, замість того, щоб скласти пісню-хвалу моїй завзятості, прилігши біля мене, з піною на вустах доказувала мені, що жодний з моїх «млявих», «ледачих» «бігунців» не зумів сягнути її «зорі».

– Як знаєш? – не розплющуючи віч, запитував я.

– Я відчуваю це! – зверхньо відказувала вона й закликала мене до повторного штурму, а коли я відмовлявся, називала мене бевзем (а це що таке?) і, хтиво пританцьовуючи, йшла бавитися зі звірами – тиграми, левами, носорогами.

Я не раз учив її, що не слід так вигинатися, бо хоч ми в Едемі й одні, звірі також мають очі і, напевно, чудуються, навіщо ми щодень вичерпуємо свою силу:

– Чинячи так, ми подаємо їм поганий приклад. Вони ж паруються лише в певний час, винятково заради запліднення, а ти не хочеш плодоносити, бо для тебе священнодійство є лише пустою щоденною забавою.

Вона заперечувала це:

– Я хочу, але твоїм «бігунцям» бракує енергії кохання.

– Чому ж самки тварин вагітніють і без твоєї ефемерної «енергії»?

– А тому, чоловіче, що створити тварину – це одна річ, а людину – зовсім інша. Бог творив нас, царів плотського світу, кохаючи, і ми також маємо творити собі подібних з коханням, бо тільки воно обертає шмат плоті на людину. А ти не кохаєш мене навіть так, як лев кохає левицю! – відбивалася вона і бралася знову і знову вчити мене «коханню».

Я терпів її надокучливі «ніжності» (винятково заради здійсненні Отчої волі) доти, допоки не здогадався, що вона чинить це не з метою успішного запліднення, а в надії підвередити моє здоров’я, вивищитися наді мною, позаяк, навчаючи мене «коханню», вона нічим не поступається, нічого не витрачає, а навпаки, раз за разом привласнює найціннішу, найвойовничішу частку моєї плоті, а я, нічого не здобуваючи, втрачаю армію за армією! Втрачаю охоту до праці, а відтак – повагу Отця! А вона, отримуючи моє, стає дедалі дужчою, заповзятішою і, що особливо прикро – мудрішає!

Але допоки я прозрів, збігло чимало часу! Не рік і не два я, спустошений її «коханням», відлежувався під яблунею, а вона, співаючи, порала Сад і ласкою та лестощами відлучала від мене звірів і приручала їх собі, внаслідок чого вони перестали коритися мені і почали слугувати лише їй. Причому охоче, з радістю, і врешті-решт визнали її одноосібною царицею.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.