Серпи. Таємниця правда головною психушки Росії

А підготувати треба швидко – поки йдеш у супроводі санітарки (одному тут не можна пересуватися) з палати в бік входу у відділення, перетинаєш ту саму скляну двері, за якими сидять лікарі, проходиш кілька метрів і повертаєш направо – в їх загальну ординаторську, де місцеві лікарі зазвичай проводять свій час. Виглядає вона як велика кімната з високими вікнами (корпуси будувалися при Сталіні, тому стелі і вікна тут, як правило, всюди високі), по периметру якої зсередини розставлені столи з комп'ютерами. За усіма ними працюють люди – лікарі, інтерни, ординатори. У центрі цієї звільнилася кімнати стоїть стіл, за яким сидить опрашивающий вас голова експертної групи з відділення ендогенних розладів. На його каверзні питання вам і доведеться відповідати.

Тут треба сказати, що пронумеровані відділення призначені тільки для хворих. Лікарі в їх штаті офіційно не складаються, хоча у них є завідуючі, які керують санітарками, медсестрами, інтернами та ординаторами – тобто виконують свого роду допоміжні функції. Експерти ж приписані до інших відділень, які являють собою наукові підрозділи і складаються тільки з них. Головне з цих відділень (займається суто експертизою, а не наукою, як багато інших) – відділення ендогенних розладів. Коль скоро вся практична психіатрія обертається навколо шизофренії та її відгалужень, які є розладами ендогенними (тобто розвиваються внутрішньо, незалежно від будь-яких зовнішніх подразників), то цим розладів і судилося дати назву центрального підрозділу Інституту, в якому перебувають на службі майже всі його експерти. Ось вони-то і вам учинять перший у вашій тривалої біографії тут «допит з пристрастю».

– З якого часу вболіваєте? – запитає у вас суворим голосом керівник експертної групи Вікторія Ігорівна авіації vasânina – маленька літня жінка з суворим поглядом і трохи хрипким голосом. Повторюю – відповідати треба дуже чітко і максимально швидко.

– З весни 2016 року.

– Судячи з медичної документації, бувають стану гипомании і депресії, так?

Відразу обмовлюся, що потрапив я в це дивовижне установа з діагнозом біполярний розлад – своєрідний психіатричний недуга, при якому коливання настрою настільки тривалі і настільки полярні (від глибокої депресії до яскравим і радісним манії), що дозволяють встановити неосудність особи. (Раніше йменувалося маніакально-депресивним психозом.) Ці симптоми мені й доводилося описувати проникливою і в'їдливою Васяниной. Причому, робити це треба особі, настаивающему на наявність у нього психічного захворювання, в кращих традиціях Корсакова і Крепеліна – академічним, вченим мовою, ніби розмовляєш з колегами на рівних.

– Так.

– Опишіть симптоми манії, – каже вона, ставлячи наголос на передостанній склад; «манії»; так зазвичай говорять вузькі фахівці.

– Вона має певні стадії. На першій підвищується настрій, коротшає сон – але без втоми, – з'являється бадьорість і певна нав'язливість у відносинах. На другий до цих симптомів додаються працездатність, вимогливість, енергійність, підвищення сексуального інтересу, мегаломанія, перерахування власних достоїнств, самореклама, бескритичность, дратівливість і місцями лють. На третій – до вищеперелічених додаються нескладна мова, стрибки думок та ідей, затруднительность відокремити головне від другорядного, замовляння, гульби, нераціональні витрати грошей у величезній кількості. На четвертій організм втомлюється, внаслідок чого знижується фізична і моторна активність, трохи падає настрій. На п'ятій настає повна астенія, організм заспокоюється, приходить в норму.

Ремарка. Симптоми у вас під час перебування тут будуть питати раз 40 – прагнення втомити пацієнта, викликати у нього реакцію роздратування або взагалі спровокувати мовчання так само є метод проведення експертизи.

– Під час манії ви продуктивні?

– Супер-продуктивний.

– Тепер опишіть симптоми ваших депресій і їх середню тривалість.

Описую.

– Зрозуміло. Що ж, побачимо вас, з вашого дозволу, поговоримо з вами ще не раз, всі уважно вивчимо і перевіримо – з особливою ретельністю, так як експертиза у вас за рахунком четверта…

– П'ята.

– Тим більше. Отже, вимоги до неї підвищені, треба проявити особливу уважність, щоб виключити помилку – щоб зробити її останньою для вас. Згодні?

– Цілком.

– Які-небудь питання до нас є?

– А раніше ніяк? Обов'язково місяць?

Сумно, здається, з розумінням дивиться в очі і хитає головою.

– Ніяк. Кріпіться.

Взагалі треба сказати, що зазвичай на цих первинних оглядах на подэкспертных підвищують голос, починають викривати їх у брехні і симуляції, лякати – повторюю, різка зміна обстановки повинна шокувати людини, вивести його з рівноваги, щоб він не міг грати, а показав експертам своє справжнє обличчя, і експерти, у свою чергу, роблять для цього все можливе. Зі мною такого не було. Не знаю, чому. Може, і правда їй шкода мене стало – все-таки п'ятий раз вже за каталажкам тягають.

Каже вона з вами одна, присутні інтерни для видимості, «для страху», хоч іноді й кинуть який-небудь черговий питання. У мене, наприклад, запитали, чи лікувався я літієм. Я відповів, не розгубився. Губитися не можна – чому, я вже говорив.

Потім – назад в палату. Слухати шум. Головний носій якого тут (та й взагалі центральний осіб у палаті, без якого не обходиться жоден захід, включаючи прийом їжі або перегляд телепередач) – це Тимур. Він читає голосно реп, декламує лайливі вірші, співає – загалом, бореться з переважною тишею як може. Тому, мабуть, що наймолодший і тому самий уразливий мешканець цього, ніяк не призначеного для людей, установи.

Тимур Иматов, 16 років:

– За що ти тут?

– Так взагалі ні за що! Приятель мій, придурок пропаща, ввечері, коли після солі гуляли, вирішив на машині прокатнуться. Закритою. Каршеринговой, уявляєш? Я йому, козлу, пояснюю: вона ж з навігатором, відстежать, знайдуть моментально, не вийде нічого! Тільки відвертаюся поссать, дивлюся – він уже за кермом сидить. Скло вибив і сидить. Сигналка, чи що, не спрацювала…

– І що?

– Та нічого. Підштовхнув машину, звичайно. Чисто прокатнуться – з'їхати з гірки. Там гірка якраз була. Ну і хто б знав, що під цією, мати її, гіркою, сміття будуть стояти?! Ні, звичайно, багато мені не дадуть, я ж малолітка. Просто ось доводиться тут тусуватися. Взагалі слідак сказав – херня, в лікарні трохи полежиш і все, нічого не говорив про те, що тут дурдом самий справжній. Ну, нічого, в неділю мама передачку принесе, всі веселіше буде.

– А хто в тебе мама?

– Мама? Кухар. А батя в мене раніше на будівництві був бригадиром. А зараз закладчик. Бабла неміряно. Додому заходиш – духан такий стоїть, хоч вікна відчиняй. А вікна відкриєш – відразу на запах таку кількість чайок понабежит, поналетит… Ні вже. Краще самим все викурити. Правда, тато не дає – йому ж треба робити закладки. А я потім ці закладки шукаю. Чайка тобто, шкуроход. Ну не тільки його закладки, всі інші. Я ж місця знаю – у нас весь район такий, просто місця треба знати. Вся Соколина гора в наркоті по вуха. Можна і без бабла спокійно прожити, і солі знайти, і фена, і трави, і навіть герича. Я один раз знайшов… потім, правда, на сіль змінював… Все, кажу, без бабла можна – на таксі навіть їздити.

– Як це?

– А дуже просто. Ставиш свою адресу першим в поїздці, а другим пишеш, наприклад, аеропорт. Він зупиняє біля будинку, ти такий: «Я на хвилинку, і далі поїдемо». Ну і все. Ти вдома, а він нехай сидить, чекає, скільки йому влізе. Трубку не бери, та й все. Ніхто більше, ніж півгодини, ніколи не чекає. Ми постійно робимо з Мадіною, з сестрою. Мадіна – вона раніше одружена Ризваном була, він зробив їй дитину, потім розлучилася. Зараз з Русланом Євлоєвим каламутить. У нього наркоти за життя навалом. І теж ніколи не платить ні за що. Он зараз «мерс» у Бучкина вымутил. Це його приятель. Ну придурок кінчений. Сім'ю втратив, дружина вигнала. А у нього хата була на Соколиному горе, він її здавав. Так він мешканців, значить, звідти вигнав, а хату продав за п'ять з половиною лямів. Ну відразу телефон купив Євлоєву, Мадине, мені…

– За що?

– А просто так. Довбойоб. Ну і собі купив «мерс» і в ньому жив кілька днів. А потім Руслан у нього забрав за пару тяжек солі – сказав, мовляв, ми ж друзі. Ну той потім, коли він йому не віддав, правда, на нього в мусарню написав, «мерс» забрали. Тільки на один день. А потім він знову, Руслан, до нього прийшов, з пакетом гашишу, каже: «Ми ж друзі, братан, чого нам сваритися із-за якоїсь залізяки?» Ну курнули, і «мерс» знову у Руслана. Ха-ха. Я взагалі часто і з Русланом, і з Мадіною спілкуюся. З дорослими тобто. Ну як спілкуюся? Курю з ними, ходжу скрізь.

– А дівчина в тебе є?

– У мене щоб так не було дівчини?! З такою кількістю наркоти халявної і немає дівчини?! Та ти що?! У мене їх три одночасно. Одна колишня, їй 15 років, іноді до неї приходжу, ми трахаемся, і я йду гуляти з іншими. Іноді ще секс утрьох влаштовуємо з її подружкою, і ті потім запитують, з ким із них мені більше сподобалося. Уявляєш, обговорюють. Ще є одна, старша за мене на 6 років. Все звідти ж, з Соколиної гори. Взагалі у нас на районі дівки всі залікові. Ось з цієї, якій 22 роки, я якраз перед приїздом сюди трахкався. Прямо вдома у неї, а мати її спала в сусідній кімнаті. Ну або не спала, не знаю. І третя – з вулиці Чечуліна, подруга Мадіни. Її звуть Катя. Їй вже тридцять років. У неї чоловік є, тільки вони лаються часто. Ось як поругаются, так вона кличе мене, я її трахаю. Теж куримо разом часто, вона ще іноді колеться, але рідко. Як вийду звідси, відразу до всіх до трьом піду. Тільки не знаю, до кого вперед… Але до кого точно не піду – так це до Людей вічевій. Лиса там у нас є одна, вона ВІЛ. Пристає теж до мене, але я від неї шарахаюсь. Зате Бучкин – той самий, який квартиру продав, – з нею спав. Значить, що? Значить, дні його полічені. А бабки-то решта – там три лимона ще залишилося від квартири – у нього на карті. Ось зараз Руслан з Мадіною розробляють геніальний план, як його, може, клофеліном або ще чим напоїти, щоб бабки перевести в готівку. Ну або по голові дати – шукати-то його все одно ніхто не буде, він втратив сім'ю, як я говорив. Загалом, прикро буде, якщо бабки пропадуть ні за що. Або на його подарунки яким-небудь идиоткам типу цієї лисої Люди або взагалі в нікуди. Так що треба їх якось… Правда, він вже почав побоюватися, що Рос його чим-небудь шарахне – дзвонить мені вчора і каже: «Ти знаєш, мені здається, Рос мене завалити хоче». Відчуває, собака. Ну нічого. Рус, він хлопець розумний, він таку многоходовочку придумає, що той не зрозуміє нічого.

– А потім куди підеш? Після баб і Руса?

– Потім додому. У мене там народу будинку живе… Мама, пахан, три сестри, я, племінник, ще дрібний брат (6 років), бабуся з дідусем, тітка іноді приїжджає і надовго залишається, взагалі не виженеш. І це все – у трикімнатній квартирі. Тому нудно нам ніколи не буває. Сестри, звичайно, не завжди в хаті тусуються, у них в основному своє життя. Молодша тільки вдома, а Діана і Мадіна з хлопцями живуть. Мадіна, як я вже говорив, з Ярусом Євлоєвим, а Діана – з Арсенієм. Такий качок, йому років 40, десятку вже за наркоту отпердел, так що зараз не дуже активно підтримує цю тему. Зате пошив собі мішок з радиоткани такою, що не пищить, якщо через детектор в магазині проносишь, і за брендовим точкам хитається цілими днями. За півроку він в цьому мішку товару з одного тільки «Адідаса» на мільйон рублів виніс. Виносить, а потім продає. Так і живуть.

– А ти як живеш?

– А я? А я кайфую. Гуляю, шукаю закладки, курю сіль, качаюсь, отримую задоволення від життя. Іноді, під солями, ловлю глюки, взагалі гони такі, що кульки за ролики заїжджають. Здається, що я під ковпаком у мусорів, що мене хтось переслідує, женеться за мною, хтось весь час за спиною стоїть і точно знає, куди я далі піду.

– Так це ж жахливо!

– Та ти що?! Це ніштяк. Це таке відчуття двіжняка одразу, такої бодряк, все стрімко обертається навколо тебе, весь світ, ти в центрі всього, ти цікавий всім, всім потрібен, ти летиш, не торкаючись землі. Постійний рух! Що вже круто, якщо не це?!

Є тут і ще представники молоді – за довгим столом для прийому їжі в центрі палати грає в шахи, шашки чи нарди Міша Корольов. Він старший Тимура, йому 18, і за інтелектом вище буде, що читається у зовнішній неохайності, в наявності книжки під пахвою, манері розмови і прихильності до ігор, що вимагають уваги і зосередженості.

Міша Корольов, 18 років:

– За що? Сайт зламав.

– Що за сайт?

– Однією служби, дуже серйозною і секретною.

– А детальніше?

– А тобі навіщо? Розумієш, володіння такою інформацією – вже загроза для тебе самого. Я тобі зараз розповім, а потім за тобою приїдуть і тобі ж браслет на ногу14 надінуть.

– А що за лікар до тебе приходив? Сексолог?

– Ні. Це спецврач.

Пізніше ми дізналися, що насправді Міша – педофіл, з розряду не бачили життя дітей комп'ютерного століття, який суспільство і закони життя в ньому пізнає не на практиці, як звикло більшість вихідців нашого покоління, а за допомогою Інтернету. Останній же і згубив його, коли той пізнавав свою фізіологію і протилежної статі шляхом обміну фотографіями з якоїсь не цілком повнолітньої дівчинкою, зробив їх листування надбанням Слідчого Комітету. Тепер за ці, з вигляду безневинні, пустощі, йому загрожує від 12 до 20 років «строгача». Зрозуміло, що перед обличчям загрожує покарання він вирішив імітувати душевну хворобу. Таких, як він, називають, косарями – «косять від статті» або «косить під дурня».

– А чого ти не миєшся?

– Ти що? Якщо я буду митися, вони мене визнають нормальним. А, якщо ні, то точно скажуть, що дурний, і у в'язниці мені не можна.

У відповідь я тільки посміхаюся – таким чином «косити» від армії було прийнято років 20—30 тому, сьогодні настільки банальні прийоми вже не вражають бувалих експертів, та ще з «Серпів». Але йому нічого не кажу – не можна людину завчасно засмучувати.

Іноді Міша ходить в курилку і подовгу сидить там один, з книгою в руках, дивлячись у заґратоване вікно на висотку на Смоленському бульварі. Час для цього він вибирає таке, коли в курилці нікого немає – всі зайняті переглядом телепередач, дефілюванням по палаті на сон грядущий, безглуздими міркуваннями про можливості збити літак з пневматичної зброї або про те, що дивні зазублини на стовбурах дубів у прогулянковому дворику свідчать про те, що тут розстріляли самого Берію. Як правило, буває вже темно, і він довго дивиться на недалеко розташована будівля, нікому не показуючи свого самотності, порожнечі і страху, навіюваних цими млявими стінами. І, хоча не показує він цього нікому, тільки сліпий цього не бачить.

3. П'ятниця

Ночі тут відбуваються швидко. Чи То тому, що від неробства втомлюєшся більше, ніж від будь-якого заняття, то тому, що сама атмосфера тут досить гнітюча, протягом дня організм вимотується, а потім вирубується немов з розетки. Так що, якщо «пощастить» з шумно храпящим сусідом по палаті (або якщо пощастить з повною відсутністю чутливості до такого роду зовнішніх подразників), виспатися в принципі вийде. Тим більше, як було сказано раніше, до номінальним шести годинах (до яких ми всі звикли в режимних установах, а перебування в них становить левову частку нашого життя) вас будити ніхто не збирається. Підйом тут приблизно до дев'яти, потім відразу сніданок, після якого, на рівні 10.00—10.30 год відбувається обхід.

Обходи тут два рази на тиждень – у понеділок вранці та вранці у п'ятницю. Як ніби лікарю важливо «благословити» вас, згнітивши серце, прожити вихідні, а потім своїми очима подивитися, що з цього вийшло. Насправді ж процедура дуже формальна. Виглядає так – натовп лікарів (в більшості своїй – інтерни) на чолі із завідуючою відділенням, Наталією Іванівною Аносовой, жінкою вкрай цікавою і складно-своєрідною (ми про неї поговоримо ще окремо), на шаленій швидкості проноситься по всій палаті, задаючи кожному черговий питання «Як справи?», але не проявляючи ні найменшого інтересу до відповідальності. Дивляться більше на фізіогноміку – як ти проявляєш свої емоції від тільки що відбувся приміщення в «Серпій» або від тривалого перебування в них. Все, що стосується вербальних контактів, це окрема історія, вони ще встигнуть і вас розпитати, і самі з вами наговоритися. Обхід – елемент спостереження, заради якого в більшості випадків і призначаються стаціонарні судово-психіатричні експертизи.

Взагалі спостереження ведуть тут і санітарки і медсестри, і навіть кастелянші. З боку може здатися, що вони тут взагалі нічим не займаються і отримують зарплату зазря, але це – удавана видимість. Дійсно, тут не класичне медичний заклад, де ті й інші зайняті наданням допомоги хворим, і функціоналу у медперсоналу куди менше. Але зосереджений він в іншому – в спостереженні за хворими і фіксацією їх поведінки в спеціальний щоденник. Треба сказати, що в інших установах судово-психіатричної експертизи, в яких мені доводилося бувати, такого ретельного спостереження я не відзначав. Ну подивляться пару днів, попитають тебе в загальних рисах про скарги, і кидають. Тому, напевно, що установи це були в основному лікувальні, більше уваги там приділялась не трьох-п'яти подэкспертным, а десяти-двадцяти реально хворим, яким на постійній основі були потрібні догляд і терапія. Тут же установа профільне, і готуйтеся до того, що санітарки і сестри очей з вас спускати не будуть. Кожен крок, кожен рух, кожен контакт з іншими подэкспертными і кожна тема для, здавалося б, хвилинного, нічого не значущого розмови – все буде фіксуватися в щоденнику спостережень. Перевіряти його будуть лікарі, які двічі на тиждень будуть вас споглядати всім складом – чи так все насправді, як пишуть їх підлеглі щодо вас.

ВІП-палата. Фото автора

Вікно в віп-палаті. Фото автора

Звичайно, як і в будь-якій пострадянській організації, основні рішення приймає керівництво в особі тієї ж Васяниной та завідуючої відділенням Аносовой. Інша натовп – інтерни, збирачі матеріалу. Але де-юре вони теж є експертами, і, можливо, в процесі обходів Аносова захоче продемонструвати вам, наскільки вони самостійні, незалежні, примхливий і вільні в прийнятті рішень. Це робиться наочно і має на меті свідомо розташувати хворого до взаємодії саме з призначеним експертом, який незабаром з'явиться в полі вашого зору. Показати, що завідуюча тут так, «принеси-подай», а 20-річні «експерти» «самі з вусами». Зміцнившись в цій думці, ви будете з інтерном відверті, а чого ще треба при виробництві такого роду дослідження?

Наведу такий приклад. На першому ж моєму обході завідуюча відділенням зупинилася біля лежачого поруч депресивного симулянтика і співчутливо запитала у нього, не загострився чи депресивний епізод:

– Не засумував?

– Засумував, – відповів він. – Пропишіть мені крапельки які-небудь…

– Може, правда, пропишемо? – «боязко» запитала у завідуюча зовсім юної лікарки, за якої симулянтик був закріплений. Та у відповідь стала з удаваною суворістю і рішучим впертістю мотати головою:

– Робити нічого. Ми йому зараз таблеток та крапельок пропишемо, а на чистоту експерименту як це позначиться? Раптом симптоми затуманятся, не зможемо правильно поставити діагноз? Немає.

Наталія Іванівна у відповідь тільки розвела руками – ось, мовляв, які принципові інтерни, навіть вона їм не указ. Зрозуміло, що дурниця – все в цій країні вирішує начальник, а підлеглі за нього тільки технічну роботу в певній частині роблять, – а продемонструвати треба було. Тільки для того, щоб розташувати пацієнта до лікаря, зацементувати всередині нього впевненість у силі і професіоналізмі юного лікаря.

Звичайно, лише формальним оглядом соматичного стану хворих обхід не обмежується – пристойності заради вам, відразу після надходження, напишуть колосальний за обсягом план лікування, що включає складання всіх можливих видів аналізів крові, сечі, ультразвукові обстеження, консультації невролога, ендокринолога, уролога, стоматолога і ще десятка фахівців, дарма їдять свій хліб у стінах цього закладу. Тут треба відразу обмовитися – метою такі дослідження мають аж ніяк не уточнення вашого психіатричного діагнозу (який найчастіше встановлюється тільки анамнестичними шляхом, тобто шляхом бесіди з хворим), а отримання грошей з Фонду соціального страхування. Справа в тому, що заклад, в якому ви опинилися, є частиною системи охорони здоров'я. Значить, там повинен бути ряд фахівців, що надають не тільки психіатричну, але і загальну терапевтичну допомогу. І такі фахівці є (причому, не лише вузькопрофільні, але і допоміжні – медсестри, санітарки, є навіть власна лабораторія з проведення аналізів). На їх утримання ФСС щорічно виділяє установі чималі грошові суми. І недобре вийде, якщо у своїх річних звітах ці фахівці будуть вказувати прочерки в рядках про виконаних об'ємах. Тоді фінансування центру за цими статтями уріжуть. Щоб цього не допустити, колеги з психіатричного цеху рясно постачають товаришів роботою.

З іншого боку, оптимісти навіть на цвинтарі одні плюси бачать. Чи велике задоволення сидіти у палаті, коли, маючи на руках призначення про проходження обстежень, ви будете прогулюватися по тутешніх корпусів, вносячи хоч якесь розмаїття в просиджування п'ятої точки?

Як правило, профільні фахівці знаходяться в сусідньому з лікувальним корпусі – мармуровому, 7-поверховому. Таких корпусів два – перший займає адміністрація центру, другий, трохи подалі вздовж Кропоткинского провулка обладнаний під незліченних професорів, наукових співробітників і суміжників. Тут вам будуть робити УЗД, ЕЕГ (електроенцефалографія або, як тут кажуть, «шапочка»), РЕГ (радиоэлектрография – «друга шапочка»; таку назву цим дослідженням присвоїли, виходячи з методу їх проведення, що полягає в щільному закріплення на голові прогумованої сітки з електродами), тут же сидять психологи. Поруч – кабінети наукових працівників. Такі ж шляхетні інтер'єри, хоч і оскверняемые то там, то тут великою кількістю людей у формі ФСВП, але все ж таки справляють враження старого, «чинно-благородного» лікувального закладу, напханого вченими і шкіряними меблями. Тиша… Все це, на відміну від моторошнуватих інтер'єрів тутешньої палати, навіває приємні враження і думки про те, що все ще не так погано – ну не можуть у таких умовах жити темні люди, не здатні вони на зло! (Гірше те, що з цієї прогулянки ви будете повертатися в обстановку, в якій як раз-таки одне лайно і живе, але не будемо про погане.)

Примечания