Останнє літо. Всі ми родом з 90-х (українською)

— Все пучком! — запевнив його я. — Вдома не тримаємо.

— Це як? — не зрозумів Жека.

— Довго пояснювати! — перервав його Льоха, який і сам був не в курсі, але алкогольна тематика останні десять-п'ятнадцять хвилин, поки ми котилися вниз по одній з крутих і вузьких вуличок, що носили прізвище якогось революціонера, що у нас вважалася чи не лайкою, Льосі неабияк набридло. Він хотів завести пісню про реперах, о музиці і, можливо, про баб.

— А пожерти взяли? — раптом видав непристойне запитання Жека. Як-то у нас закушувати було не прийнято. Максимум вода з-під колонки. І все. А тут таке — пожерти!

— Ти ет чого? — здивувався Леха.

— Я з ранку нічого не жер, — пояснював довготелесий і такий що виглядав втомленим Жека. — Як би не сталося такого, як у школі, коли…

Цей випадок був відомий всім навкруги і викликав кожен раз нестримний сміх. У той раз Жека прийняв з товаришами за школою по дві соточки чогось підозрілого, прийняв наспіх, бо поспішав. Закусив зеленим яблучком на голодний шлунок і тут же подався в ту саму школу, звідки на півгодинки з товаришами і втік. В актовому залі, де зібралася чи не вся наша величезна школа, йшло якесь дійство, що саме по собі було для нас великою культурною подією. КВК або щось в цьому роді. Не важливо. А важливо те, що всій — усій школі! — запам'ятався не КВК! Запам'ятався Жека!!! Він з'явився все з тими ж своїми товаришами, примостився на вільне місце поруч з Льохою в першому ряду і заснув. І все було б нічого — його посопування, нехай і в першому ряду, не особливо когось турбувало — хіба що вчителів, що мотали собі на вус і робили записи в блокнотики — не більше, якби тепло, затишок і ті самі дві соточки на голодний шлунок та яблучко, не попросилися назовні. Природно, попросилися і тут же, не відходячи вибралися. Під відповідні звуки, прямо на підлогу перед сценою і до «величезної радості» учасників культурного заходу. Захід, не скажу, що було зірвано, але Жеку винесли, зал кричав, а Льоха — що виявився його найближчим другом, і не стільки за ступенем дружби, скільки «тому що під руку попався», під улюлюкання залу йомі була вручена ганчірка і відро… Природно, після цього Льоха страшенно злився на Жеку. Злився, докоряв, бубнів, але потрібно було знати Жеку, щоб зрозуміти — він то може і жалкує, але от причину Льохіних збурень, власне, не розуміє і не поділяє: «Це все яблучка!» — посилався Жека і не кривив душею, саме так він вважав і в тому був упевнений.

— Так пожерти брали? — не вгамовувався Жека.

Як виявилося, про таку дрібницю, як закуска, ні хто і думати не став. Навіть сам Жека. «А навіщо, власне?!»

— Нічого, зараз знайдемо! — запевнив нас Льоха і нам довелося змінити маршрут, оминаючи центр з його «удареною на всю голову транспортною розв'язкою», і рухаючись через залізничний вокзал, повз приватного сектора і пивзаводу, що вже доживав свої останні часи.

— А куди ми йдемо? — знову поцікавився Жека.

— На човнову станцію, — пояснив я.

— Нахрена?

— Так треба, — пояснив я. — Там зрозумієш…

Тільки я в воду не полізу! — тут же попередив на всяк випадок нас Жека.

Але, власне, в воду лізти і не було потреби. Просто човнова станція, так само як і велика частина міста, прийшовши в запустіння ще при Союзі, а зараз і того гірше — занепавши і зносившись, давно не функціонувала. Старі кістяки човнів, купи металобрухту та іншого сміття лежали там горами, але, що найголовніше, лежали осторонь, в деякому віддаленні від дороги, що в'ється вздовж річки з одного боку і величезного крейдяного пагорба, на якому і стояло наше місто, з іншої. Саме таке затишне і закинуте місце нам і потрібно було, щоб неспішно розпити те, що вже було мною приховано при досить неоднозначних обставин прямо під кущем біля узбіччя тієї самої вулички.

— У воду і не треба. — запевнив Жеку я.

Наш спуск зайняв якийсь час, потім довга дуга вздовж порослої очеретом річечки Куп’янки, що можна було б перестрибнути вприсядку, але її закопали і облицьовували бетоном в свій час так, словом, нам довелося тягнутися до раздолбаного мосту, далі рейками і шпалами до вокзалу, а звідти, захоплюючись величчю колись кругового під'їзду до вокзалу, нині все більше такого, що вже уходив в болото та заростав очеретом, к тим самим будиночкам за похиленими парканчиками і далі…

— Прийшли, — пояснив Льоха. Чомусь пошепки. — Полізли. — і він вказав на яблуню, що своєю кроною давно перевалилась через штахетник.

З боку вулиці на дереві не було ні однієї цілої гілочки, жодного не потерпілого листочка, нічого живого — мабуть, часто тут походжали веселі компанії, зрізуючи шлях додому, з боку лікарні або парку.

— Полізли, — і Льоха досить швидко, незважаючи на свої габарити, скочив на паркан.

Зелені яблука, зелені абрикоси, зелене все — аж до щавлю. Все це не доживало і своєї першої декади, споживаної нами або пацанами помолодше. Складно повірити — але не можна було просто піти в магазин і купити там хоч щось пристойне з овочів або фруктів. Їх там просто не було. У кращому випадку перегній з моркви або капусти. Траплялося, бабусі виносили припаси минулого року, але витрата грошей на таку штуку, як яблука була просто немислима!! Зростуть через пару місяців. Ось тоді… А поки, авітаміноз, молоді зростаючі організми, і хана всьому зеленому, що може бути з'їдено. Хана до такого стану, що на бідній яблонці одночасно могло сидіти до десятка нас, вишукуючи останні, розміром з горошину, що зав'язалися яблучка.

Приблизно в цей же час, а то і пізніше, коли йшла шпанка і черешня, страшенно страждали сади і дерева в приватному секторі. Тому не було нічого дивного ні у вмінні лазити по парканах і деревах не тільки Льохи, але і нас, ні в тому, що це дерево являло собою експонат численного насильства над собою.

Піднявшись на яблуньку, ми усвідомили, що бували у неї не першими і нам залишилося зовсім небагато. Ну, з десятка три дрібних, не сформованих, зелених і моторошно кислих яблук, що тут же стали поповнювати собою наші кишені і пазухи.

— А ну я вам зараз! — раптом пролунало кілька осторонь і тут же змусило нас змінити повільні руху крадькома на більш відверті. На нас мчав дідусь і помахував чимось у руці.

«Лопата!» — промайнуло у мене в голові.

— У нього рушницю, е…! — прокричав Жека і тут же опинився на землі.

«Рушниця?» — промайнуло у мене в голові і чомусь зараз же захотілося дізнатися, чим воно заряджена — дробом або сіллю. Хоча, чесно кажучи, ні те, ні інше як-то покуштувати не хотілося.

— Валимо! — проволав Льоха і підстрибнув на гілці так, що та дала крен, потім затріщали і разом з Льохою звалилася вниз. Шлях відступу верхом для нас виявився відрізаним — це була та сама гілка, що… Але роздумувати було ніколи. Стрибнувши ледь не на голову Льохи, відкотившись з ним в сторону, ми тут же схопилися і побігли. Леха летів перший і я вже ні як не очікував від нього такої прудкості.

— Нахрен! — закричав він і з цим криком виніс на той самий хрін секцію прогнилого паркану. Паркан упав в пил та бруд і відкрив нам шлях до відступу. Не до втечі. Ні! До відступу, так як ми були героями і хлопцями хоч куди, яка вже тут втеча — відступ і зміна диспозиції.

— А ось я вам зараз! — розсердився дід і, мабуть скинув рушницю.

— Лягай! —проорав Жека, що біг останнім, і тутож наздогнавши нас, повалив додолу.

Не знаю, чи стріляв старий чи ні, за шумом падіння в пил я як-то того не розчув, але Жека стверджував, що постріл був. Льоха знову паплюжив Жеку на чому світ стоїть, але останній все так само дивувався: «Чого це він? Я всіх врятував!»

Як-то убравшись подалі від старого, зламаною яблуні і понівеченого паркану, ми вийшли на старовинний спуск, що б йому бути неладним, і проклинаючи все на світі, взяли зобов'язання на сходження по цієї мощеної прямовисній скелі, розмитій дощами, розбитій часом і частково розкраденої на бутовий камінь і зарослої чи не віковими деревами з обох сторін. Що не кажи — історичний центр міста, однак. Правда, нам від цієї історії було якось не дуже…

І як-то зазнавши позбавлення сходження по цьому узвозу (і чого його називають узвозом, коли це натуральний підйом?!) ми тут же перенеслися зовсім в іншу епоху — «місцевий палац лордів», ні дати, ні взяти — совкове адмінбудівля з площею, пам'ятником вождю і любителю дітей, як стверджується, — всього того, що так нещодавно нами було відкинуто і що всім нам вже набило таку оскому, що навіть Жека скривився, проходячи повз хирлявих трояндочок на клумбах, по порослим травою в стиках кладки бетонних квадратів площі.

— Минулої зими йому на груди табличку повісили — куплю рублі! — повторив вкотре історію Жека. Ми з Льохою посміхнулися, згадуючи аматорські фото цього плаката, зроблені мною з нагоди. Плакат, кажуть, провисів чи не з тиждень, з благанням дивлячись у вікна міськвиконкому у якого, мабуть, не було не тільки рублів, але і купонів, а потім і гривень.

— Так, було діло… — вимовив я, кидаючи погляд на недобудований будинок піонерів, панораму Цукрозаводу, пост пожежних під блакитними ялинками відразу за пам'ятником вождю світового пролетаріату, і цілячись у той самий спуск, що переростав у крейдяну дорогу вздовж річки з невеликими будиночками вздовж, згорілим магазином класу сільмаг, і частими відгалуженнями стежок і доріжок у бік річки. Ось так — спочатку сходження, потім спуск. Нам, по ходу, пора було давати медалі за альпінізм, — чи що там у них за таке дають. Інша справа, якби ми пішли за «старим» маршрутом через центр. Але тоді не було б яблучок, та й там, у центрі, біля самої церкви, якийсь на всю голову стукнутий проектант звів під неймовірними кутами відразу кілька доріг та вулиць, не давши можливості пішоходам знайти спосіб їх відносно безпечно долати.

— Тут! — вказав я на пожухлі кущ не те шипшини, не то вовчих ягід, що жався до самого узбіччя крейдяної дороги. Такий же припорошений білої пилом, як і все навколо.

— Де? — не зрозумів Жека.

— Тут! — повторив я і поліз за кущ.

Хто б міг подумати, що саме тут, в цій чахлим травичці — а яка могла вирости на ґрунті з крейди? — за кущем, який пора б було давно і викорчувати, де щогодини проходила, мабуть, не один десяток пар ніг, ховається найбільше диво з див — півлітрова банку самогону, загорнута в старенький місцями порваний пакетик.

— Ось! — я вийняв банку і настрій у хлопців одразу ж поліпшилося. Жека загорівся, а Льохіни палаючі очі не могли дочекатися, коли ж?…

— На станцію! — уже наполягав Жека, маючи на увазі, природно, човнову…

***

— Вєтал розповідав, — розливав з баночки по пластикових стаканчиках Льоха — стаканчики знайшлися в кишені у Жеки, зім'яті, понівечені, але поки що ще такі що не текли. — Під час гри в карти розповідав, — рідина лилась рівним струменем, вдаряючись об дно стаканчиків, злегка навіть пенячись від великої кількості домішок, наповнюючи наші ємності. — Він днями тьолу притягнув додому. Стрьомну, що його життя! — не відривав погляд від рідини Льоха. — Правда що вона стрьомна він зрозумів тільки вранці, коли проспався. А то був п'яний, що, каже, та дівка сама до його будинку і дотягла. Він там у ліфта впав, по сходах повз, — ми всі представляли з яким завзяттям і натхненням все це розповідав Вєтал і нам вже ставало смішно. — Вона затягла його, значить дамою, і дала… — Жека ледь з прогнилого борту розваленої човна не звалився вниз, заливаючись сміхом.

— Затягла і дала! — реготав він.

— Ну так! — сміявся стримано і Льоха. Він завжди був більш менш стриманим в прояві своїх емоцій, що ні скільки не применшувало всі інші його достоїнства. — Затягла, поклала, роздягла і дала, — пояснював він. — Так говорить великий бабій Вєтал! — тут і я пирснув, представивши як про це розповідав сам Віталя.

— І що? — простягнув руку до склянки Жека.

— А вранці прокинувся, протер очі, котів з рота вигнав…

— Яких котів? — не зрозумів Жеку.

— Тих, що йому туди всю ніч гадили, — пояснив Льоха. — Подивився на тьолу і «ну її нахрен»! Каже, що спочатку ховався від неї, як від прокаженої, а потім стусанами виганяв з дому. Типу, погуляли, потрахалися, пора і честь знати.

Ми ржали. Не просто сміялися, а ржали, ледь не розхлюпуючи дорогоцінну рідину своїх склянок.

— Невже така страшна, що навіть Вэтал?.. — не закінчив я, здригаючись від історії і манери їх переказувати Льохою.

— Ну так, — з легкою посмішкою, що означала в нього крайню ступінь веселощів, продовжував Льоха. — Віталя говорив, що спочатку подумав, мовляв, тьола протигаз одягла. Ні волоска, ні зморшки — все гладке і без волосся. Навіть там! — він вказав вниз. — Навіть там нічого.

— А вії, брови? — цікавився подробицями Жека.

— Кажу ж — протигаз! — пояснював Леха. — Ні вій, ні брів — взагалі ні волосини! Ветал, напевно, як побачив її, так одразу протверезів. А потім раптом почав нишпорити в пошуках презика. Використаного…

— А ет навіщо? — рідина явно опаляла руку Жеку і той поспішав її швидше вжити, але історія теж його не відпускала.

— Це зрозуміло, — сміявся Леха. — Тіла стрьомна, сама все зробила, а потім прийде і пред'явить, мовляв, дитя твоє, давай якось вирішувати, влаштовувати наші відносини і все таке.

— Знайшов?

— Що знайшов?

— Презик?

— Так начебто знайшов, — знизав плечима Леха. — Знайшов, і сховався у туалеті розробляти план порятунку на унітазі.

— План порятунку на унітазі, — Жека вибухнув сміхом і знову ледь не звалився вниз, з борту роздовбаній гнилий човни.

— Ага, — підтвердив Льоха. — Толчьок — він саме те місце, де народжуються плани світового панування, ну або на крайняк, як позбутися вранці від тьоли в протигазі?!

— І як? Вигнав? — було цікаво і мені.

— Ну з нами сидів, веселий такий, напевно вигнав…

— Або втік, — висунув версію Жека.

— Або втік, — цього разу ледь не впав від сміху Льоха. Мабуть такого повороту подій він якось не очікував. Версію не розглядав.

Наш сміх лунав серед руїн колись гучної човнової станції. Праворуч розсипалася металева конструкція, ще не розпиляна на металобрухт — не прийшов час. Зліва лежало кілька човнів, що вже ні коли не вийдуть на воду — все більш-менш тримається на плаву давно розтягнули жителі сусідніх приватних будинків.

Приватні будинки дивилися на нас своїми садами, які переходили в занедбані плодові дерева човнової станції, а далекий і такий близький порослий травою берег приносив вологу і свіжість нашим тілам і розуму.

— Ну, за нас! — підняв тост Льоха і ми цокнулися пластиком про пластик. Дзвону кришталю не відбулося, але нас це не дуже цікавило. Рідина потрапила в рот, обпекла спочатку все там, задушила своїми випарами і полилася вогненним потоком вниз, усякий раз борючись з рефлекторними проявами організму виштовхнути всю цю гидоту назад, геть… Хвилинна боротьба з перекошеними обличчями, уткнутими носами в рукави і шаленим бажанням перемогти — закінчилася, природно, нашою перемогою.

— Фух… — видихнув Жека і тут же напав на наш скарб — зелені яблучка. — Ох… — повторив він і проковтнув цілком відразу декілька.

— Нам залиш, — прогундосив своїм голосом бум-боксера Льоха. — Нам залиш.

— Чьо? — не зрозумів Жека. — Я нічого не жер, — він налягав на яблучка. — Цілий день на городі і нічого не жер, — уминав він яблучка.

— Ти тільки на яблучка не налягай, — розливав по другій Льоха з банки буру рідину. — А то буде як…

***

Наступного ранку мене розбудив дзвінок. У двері, природно. Глянувши на годинник і яскраве світло сонця, важко зв'язавши між собою дев'яту ранку, дзвінок і це невблаганний сонце, я поплентався до дверей.

— Навіщо ви мене відпинали? — задав мені тут же питання Жека, що стояв на моєму порозі. Для повноти й чистоти картини варто було б пару слів замінити на початково вимовлені Жекою, але вони не вміщаються в розуміння правил пристойності і відносяться до матерно-неформального лексикону тяжкого ступіню вживаності.

— Не зрозумів? — здивувався я.

— Мене вранці знайшла сеструх, — робив круглими очі Жека. — На лавці. Знайшла, — запал його згасав. — Вся порвана сорочка, спина в крові, еб..ло розбите. На асфальті кров.

«Он як!» — округлив тепер очі і я. Я був упевнений зовсім в іншому.

— Ми тебе з Льохою відвели додому… — пояснював я.

— Я був на лавочці біля під'їзду… — пояснював мені Жека. — Сорочка подерта, перед лавочкою кровьяра, ось така калюжа, ніс — ось, — він показав свій ніс.

— Ми тебе відвели додому, відкрили тобі двері, потім стояли на вулиці, дивилися на вікна, — пояснював я Жеці. — У тебе спалахнув на кухні світло…

— Та я прокинувся на лавочці…

— Ну вже не знаю, — розвів руками я. — А ти взагалі хоч що-то пам’ятаєш?…

Виявилося, — ні, не пам'ятає! Взагалі, після човнової станції з Жекою, а точніше з його пам'яттю, стався колапс. І це, одночасно, булоі весело, і сумно.

— Херово, — видихнув я і ледве не розсміявся, тому що, напевно, саме веселе, що може бути, це вранці згадувати і розповідати перепившимся друганам, що з ними минулої ночі сталося та що вони там начудили.

— П'ять хвилин. Заходь. І пішли до Льохи, — запропонував я.

— Наху… ся? — зустрів Жеку замість привітання Льоха і тут же розсміявся дзвінким сміхом. — Нажрався? Яблучками закушував знову? — не вгамовувався він. Жека втратив увесь свій запал, бажання з'ясовувати стосунки, втративши під ногами не тільки ґрунт, але й рештки самовпевненості.

— А що там? — поцікавився він.

— А те, що ти нажрався і зіпсував нам свято! — сміявся Льоха. — Ну не так щоб зовсім, але в тому сенсі, що ми очікували — то да.

Зіпсував Жека свято? Ну, це спірно… Те, що пішов він не по тому плану, який ми припускали і на який розраховували — це так. Але ось зіпсував — напевно, ні! Адже Жека доставив нам не тільки масу клопоту, але і можливість, виконуючи ці клопоти, від душі пореготати (саме поржати, а не посміятися і так, — не посміхнутися, а саме поржати!) над ситуацією і тілом, що не бажала спочатку прокидатися під деревом, а потім впиралося своєму транспортування додому до останнього.

І тут Льоху понесло:

— А пам'ятаєш як яблучками закушував і у мене банку з останньої «дозою» відбирав?

— Не… — мотав головою втрачений Жека.

— А як впав з човна, пам'ятаєш?

Теж не пам'ятав.

— А як: «Я знаю короткий шлях! Тут недалеко!»? Пам'ятаєш?

Жека і це не пам'ятав, зате ми чудово пам'ятаємо, коли при виході з човнової станції не повернули направо, як нам слід було б, а, піддавшись умовляням вже хитаючогося Жеки, пішли вліво, вниз, до того місця, що Жека знав як короткий шлях. Шлях, дійсно, виявився коротким, але, якщо зізнатися, то шляхом або навіть стежкою це назвати було складно. Чи не прямовисна гора з крейдових відкладів, що не мала навіть рослинності — ось і весь короткий шляху, по якому ми й тверезі ледь піднялися б, а от з підхмеленим Жекою довелося і того гірше. Жека усякий раз норовив впасти і покотитися вниз, тому Льоха тягнув того за руки вгору, я штовхав руками у дупу. Жека ж особливо не сприяв у наших діях, голосно матюкаючись ще міг перебирати ногами, час від часу намагаючись ногою дістати Льоху або штовхнути мене.

— А як ми потім крейду на колонці відмивали? Всі йдуть чисті, охайні і тільки три дауна під колонкою на центральній вулиці миються?! Пам'ятаєш?

І правда, сходження на крейдяну гору, до слова, на яких стоїть наше місто і які тягнуться від самого Бєлгорода до верхів'їв Донбасу, ми прийшли хоч і переможцями, але зазнавши значних втрат при тому. Падіння і невгамовний темперамент Жеки привів наш зовнішній вигляд у плачевний стан і тому потребув деякого оновлення. Білі коліна, взуття з нальотом крейди і штанини, що підлягали негайному пранню, були піддані нещадній мийці під першою ж колонкою. Матюкаючись, лаючись і попутно радіючи, ми всі втрьох стовпилися біля брижущої струями колонки і як могли влаштували помивку. Жека, природно, тут же напився води прямо припавши до іржавої труби, а потім вимовив щось нечленороздільне та рвонув «за пригодами». Зловили, вмили, образумили і мокрі, збентежені своїм виглядом, але не компанією, все ж продовжили свій шлях у бік Міського парку.

Жека тримався молодцем. Не здавався. І нам навіть здалося, що трохи протверезів. Здавалося, рівно до того моменту, як…

— А пам'ятаєш як прямо на вході в парк, наеб..ся і впав? Пам'ятаєш? Прямо під ноги патрулю? Пам'ятаєш?

Жека, природно, не пам'ятав. Не пам'ятав і як угледівши стовпи вхідних воріт в парк вирвався з наших чіпких рук, пробіг всього два кроки і розтягнувся точно між цих самих стовпів, прямо до ніг патруля, що там стояв.

«Пипейць!» — подумали ми і не сумнівалися, що… Але патрулю, схоже, і зовсім було похрін, вони лише подивилися на розпластане тіло, щось між собою перекинулися і відвернулися.

«Піднімайся!» — сичав на вухо Жекі Льоха.

«Вставай!» — боязко дивлячись на людей у формі шепотів і я.

— А могли б у мавпятнику прокинутися! — продовжував Льоха. — Ти ж на них «мукора грьобані, хулі тут на дорозі встали?!» — погнав.

— Що, правда? — здивувався Жека і тут же розсміявся на все горло. — Що, ось так і сказав? Мусора грьобані?! — він розумів, що міг, швидше за все, так і було, від чого йому ставало лише веселіше. — Мусора грьобані??

— Тобі залишалося тільки чоботи їм обблевати і взагалі вечір вдався б! — пояснив Льоха, згадуючи, як лише відтягнув убік Жеку, той видав і яблучка, і рідину, і шлунковий сік прямо посеред алеї.

Жеку ми рятували швидко та оперативно, як тільки могли. Залишене за спиною — смердюча калюжу і здивовані погляди добропорядних співгромадян, ми поспішали забратися геть у темряву давно необрізаних дерев. Міліція нас хоч і бентежила, але, по суті, вони були товаришами продажними і за невелику мзду як-то ми з ними домовилися б. Більше нас лякали козаки — пацани, пішли «в служіння» не за матеріальні блага, а заради ідеї — принаймні, так це декларувалося. І ідея у кожного біла своя, звісно. І замістили собою таку собі «добровільну дружину» за рознарядкою, що пішла у минуло разом із совком. Хлопці в кожному бачили потенційного порушника, вели себе зухвало і тому часто напрошувалися. Але не в нашому випадку, тому що ми зараз нічого суттєвого їх тріаді виставити не могли, хіба що розчавити їх усіх трьох неспішно падаючим тілом Жеки. «Сюди!» — прохрипів Льоха і поволік у темряву Жеку.

А потім сталося те, чого й слід було очікувати. В принципі, але не в деталях. У деталях все траплялося щоразу по-новому, але фінал був передбачуваний — Жека сів під дерево і там заснув.

Не знаю, на що ми там ще розраховували і на що сподівалися, але спроби розбудити Жеку, що сидів навпочіпки, не припинялися нами. Спочатку ми умовляли його, потім штовхали, далі чи не пинали — ні, ні! — не били, але бажання мали вже величезне. Жека не піддавався, що час від часу ніс осуд в наш бік, але вставати і прокидатися не бажав.

— А пам'ятаєш, як ти тьолок перелякав? — продовжував нагадувати Жеці Льоха. — Пам'ятаєш?

І цього, звісно, Жека не пам'ятав. Але очі його загорілися. Тьолки!

— А хрін з ним?! — не то питаючи моєї думки, не то вимовляючи рішення всерцях стояв над сплячим тілом Льоха. Навколо шуміло і розливалися веселощі — лише вийди на освітлену алею, зроби всього з десяток кроків, і ось воно — життя, заради якої ми, власне, й подалися сюди.

— Ти піди, — запропонував я. — А потім повернешся, я піду. Ми ж не можемо це тіло тут кинути?!

Леха був згоден. Він і сам би не залишив Жеку, але будучи з ним поруч в який раз потрапляв у халепу через яблучка і самогон, випитих і з'їдених Жекой. І ця обставина його дуже засмучувало.

— Добре, — погодився він і зробив ті самі десять кроків.

Зробив і тут же наткнувся на пару, як він висловлювався, «солодких тіл». Тіла були з ним знайомі, являли собою щось дрібне, малолітнє, несформоване, але вже мали претензії на «нічнє життя!» і «світло „вищого суспільства“».

— Привіт! — вимовила чорненька «плоскодонка» надмірно кокетуючи.

— Привіт! — відповів Льоха, маючи намір щось запропонувати. Але не встиг. Краєм ока зазначивши якийсь рух, він навіть не встиг зреагувати на вихор, вилетів з темряви.

— Нахрєн з пляжу, я тут ляжу! — спочатку показалися вогненні очі, потім бліде обличчя, а далі і не фігура, що не разбирала дороги та комічно подьоргувалася.