Казки добрих сусідів. Чарівний дзвіночок: Молдавські народні казки

Чарівний дзвіночок

У сиву давнину жив бідний хлопчик і не було у нього нікого в цілому світі. Піднявся він в гори і став овечим пастухом.

Одним тільки скарбом він володів – чарівним дзвіночком. Варто було лише задзеленчати ним – і отара слухняно йшла, куди наказував хлопчик. Увечері він ховав дзвіночок в дупло дерева, щоб вовки, почувши чудесний дзвін, не напали на овець.

Якось почалася гроза. Пастушок привів отару в загін, повісив дзвіночок на гілку і ліг спати. Коли він прокинувся, то побачив, що дерево виросло до самого неба і зняти дзвіночок ніяк не можна.

– Дерево, нахились! Я зніму дзвіночок. Пора вести овець на пасовисько.

– Ні, – відповіло дерево, – не хочу.

Прийшов хлопчик до сокири:

– Йди, сокиро, зрубай дерево, воно не хоче віддати мені дзвіночок.

– Не піду, – каже сокира.

Пішов хлопчик до іржі:

– Іди, іржа, затупи сокиру, вона не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.

– Не хочеться, – каже іржа.

Розсердився пастушок, пішов до вогню:

– Іди, вогонь, спали іржу, вона не хоче затупити сокиру, а сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.

– Лінь мені іти, братчику.

Пішов хлопчик до води:

– Біжи, вода, погаси вогонь, він не хоче обпалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.

– Не буду, – каже вода.

Пішов хлопчик до бичка:

– Піди, бичку, випий воду, вона не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче обпалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.

– Не піду, – каже бичок, – я вже напився.

Хлопчик образився, пішов до вовка:

– Ходімо, вовче, заріжеш бичка, він не хоче випити воду, вода не хоче гасити вогонь, вогонь не хоче палити іржу, іржа не хоче тупити сокиру, сокира не хоче рубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.

– Ні, – каже вовк, – не хочу я мати діло з бичком.

Пішов пастушок до мисливця.

– Мисливцю, піди, забий вовка, він не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.

– Ні, – каже мисливець, – я сьогодні не піду на полювання.

Пішов хлопчик до мишки:

– Мишко, мишко, іди відгризи ремінь з мисливської рушниці, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче обпалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає мені мій дзвіночок.

Мишка каже:

– Не піду, я не голодна.

Пішов хлопчик, вклонився кішці:

– Йди, кішечко, з’їж мишку, вона не хоче відгризти ремінь з мисливської рушниці, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає дзвіночок.

Кішка каже.

– Ні, не піду, наїлась мишей досита.

Що діяти пастушкові? Пішов до собаки.

– Іди, Гривку, вкуси кішку, вона не хоче з’їсти мишку, мишка не хоче відгризти ремінь з мисливської рушниці, мисливець не хоче застрелити вовка, вовк не хоче зарізати бичка, бичок не хоче випити воду, вода не хоче погасити вогонь, вогонь не хоче спалити іржу, іржа не хоче затупити сокиру, сокира не хоче зрубати дерево, а дерево не віддає мені мій чарівний дзвіночок. Сонце вже високо, а мої вівці хочуть пити, хочуть їсти.

Жаль стало собаці хлопчика, бачить, що він втомився і ніхто йому не хоче допомогти, підхопився, підстрибнув, та як кинеться за кішкою! Кішка злякалась, кинулась на мишку, мишка тільки пискнула і почала гризти ремінь мисливської рушниці, мисливець підхопив рушницю і прицілився у вовка, вовк помчав за бичком, бичок заревів і почав пити воду з річки, аж береги ходуном заходили. Вийшла вода з берегів, вихлюпнулась на вогонь, вогонь накинувся на іржу, іржа як пішла по сокирі, сокира підскочила і почала рубати дерево, дерево нахилилось, хлопчик схопив свій дзвіночок і побіг пасти овець.

Відтоді собаки звикли жити на пасовиськах і стали вірними друзями пастухів.

Гевеун-велетень

Мабуть, колись так сталося, а якби цього не було, не розказували б цю казку.

Жив колись чабан, і було в нього троє синів. Збудував він під лісом загін для овець і пас їх там цілий рік. Трохи нижче, в самому серці кодр, жив Гевеун-велетень – мерзенний і страшнючий змій, не бачити б його ні уві сні, ні наяву.

Вранці, коли просипалися птахи, і увечері, коли з долини тягнуло прохолодою, Гевеун-велетень гикав і кричав чабанам, що були в загонах:

– Мей, чабани, ехе-хе-хе, женіть овець до мене, в трави колосисті, в ліси тінисті!

Та всі чабани знали, що за ласкавими словами приховані страшні справи. І ніхто йому не відповідав, і ніхто не йшов.

Скільки разів чув чабан заклик і слова велетня-змія, стільки разів повчав своїх синів:

– Боже борони, щоб хтось із вас відповів змієві – йому тільки того й треба: попрощаєтесь назавжди і з вівцями, і з життям своїм. Ніхто з тих, хто відповів йому і пішов з вівцями в ліс, не врятувався.

Хлопці дослухалися порад батька. Так збігали роки. Прийшов час, і старий чабан помер. Залишились сини його. Набивали бринзу, мали клопоти по господарству, як до того батько, їм не було коли вгору глянути. Якось пішли брати на ярмарок. Купили, чого хотіли, мабуть, випиваючи за придбане, перебрали трохи.

Йдуть, похитуються, усі камінці по дорозі їм на заваді. Підходять до куреня, такий гарний настрій у них, що почали вони про все говорити, ділитися та хвалитися. Раптом чують:

– Мей, чабани, ех-хе-хе, женіть овець до мене, в трави колосисті, в ліси тінисті!

– Давай відгукнемося і поведемо овець, – каже старший брат.

– Давай, хто його знає, може, і неправда те, що говорив нам батько, підемо, подивимось, – каже середній.

– Брати мої, опам’ятайтеся, загинемо всі, – просить молодший брат.

– Заткни пельку, що ти розумієш? Малий ще повчати нас.

У ту мить заклик змія пролунав ще раз. Старші брати, як почули, піднялись на ноги і на весь голос закричали:

– Уху-ух-ух, Гевеуне, чуємо ми твої слова, та не бачимо тебе!

Не встигли прокричати – Гевеун тут як тут:

– Привіт вам, хлопці.

– День добрий.

– Це ви мене кликали?

– А хто ж іще?

– Тоді ходімо зі мною на пасовисько, в ліс. Та спочатку заріжте вівцю – дуже вже я голодний.

Зарізали брати вівцю, накололи м’ясо на рожен, розвели вогонь, почали м’ясо смажити. Миттю проковтнув велетень вівцю з кістками, а потім повів хлопців з отарою овець до свого лісу. Пасовисько там було прекрасне, та не на користь і не на радість собі пасли хлопці овець. Змій-страшилище з них очей не зводив і кожного дня примушував смажити по три вівці. У хлопців серце боліло, коли вони бачили, як знищується нажите батьком.

Та якось мирилися вони зі своєю бідою. А страшилище підступно готувало лихе. Одного дня розвів змій багаття, підвісив казан і, коли закипіла вода, кинув у казан старшого брата, зварив його і з’їв. Потім з’їв і середнього. Черга дійшла до молодшого, і той, бідний, світу білого не бачив від страху. У передчутті біди погнав він овець на пасовисько і почав там думати-гадати, що робити, бо велетень ось-ось схопить його своїми ручищами. Нічого б він не придумав, якби не виявилося в отарі мудрої овечки, яка, відчувши настрій господаря, почала жалібно мекати та й відбилась від отари. Хлопець запитує у неї:

– Що сталося, міоаро, чому ти не пасешся?

– Ой, господарю, відчуваю я, що чатує на тебе велика небезпека. Гевеун-велетень надумав і тебе зі світу звести. Та не втрачай мужності, не журися. Гевеун, після того як поставить казан на вогонь, відразу засинає. А ти підклади дров у вогонь і, коли вода закипить, вилий її велетню поміж очей.

Відомо: ні з чого іншого, як із крихітного зернятка пускає дерево коріння в землю і тягнеться до неба гіллям.

Так і хлопець, заспокоєний міоарою, почав сподіватися на своє визволення. Наступного дня велетень заснув біля вогнища, хлопець же палив вогнище, готував казана. Коли вода закипіла, він обережно зняв казан і хлюпнув окропом межи очі велетню і осліпив його. Підскочив Гевеун, розлючений, мов скажений пес, – а нічого не бачить. Навпомацки велетень підійшов до загону, усівся на горбочку і велів хлопцю доїти овець. Потім запитує:

– Ну, ти готовий овець заганяти?

– Так, – відповідає хлопець.

Тоді Гевеун кинувся закривати загін, однією рукою тримає ворота, другою – щупає овець і випускає по одній, щоб схопити хлопця. Але ж і хлопець не дурник. Підкрався він до великого барана, заліз йому під живіт, вчепився руками у вовну і непомітно проскочив. Прогавив велетень хлопця. Той буде тільки насміхатися над ним. Піднявся велетень на весь свій височезний зріст, почав каятися:

– Друже мій, той, хто навчив тебе таким хитрощам, – добре придумав, а якщо ти сам здогадався, тим краще. Не маю сил утримувати тебе біля себе і, якщо вирішив ти йти у світи, візьми цей перстень – буде пам’ять про Гевеуна-велетня.

Хлопець, не думаючи про біду, підбіг, схопив перстень і надів його на палець. А Гевеун як закричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідає зачарований перстень.

Тоді велетень – туп! туп! туп! – потупав своїми ножищами туди, звідки почувся голос, потім знову закричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – кричить перстень.

Зрозумів хлопець, що потрапив у пастку.

Гевеун бігав з розчепіреними руками, щоб схопити хлопця і кричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідав перстень.

Хотів хлопець зняти перстень, а не може – не дається, клятий, не знімається.

Схопив його зубами – ніяк. Бачить, що іншого виходу немає, витягнув ніж, поклав руку на колоду, відрубав палець з перснем і кинув у колодязь.

Велетень знову кричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідає перстень з колодязя.

Підійшов Гевеун-велетень до колодязя, перечепився і полетів головою вниз. Захлинувся водою – там йому й кінець прийшов.

Хлопець упевнився, що велетень загинув, заліз йому на п’яти, що стирчали з колодязя, і затанцював на радощах. Потім зібрав свою отару овець і погнав на пасовисько. Догнали його інші чабани. Розповів він їм про все, що з ним сталося, – тоді й інші чабани насмілились повести овець у кодри. Спочатку йшли з обережністю, потім збудували собі загони на багатих і красивих лісових галявах і почали там пасти овець. Може, й донині пасуть їх.

Царство змія

Народився я не в ті казкові часи, а пізніше, коли дівчата з Турлуешт носили казки у фартушках. Якось я простягнув тихенько руку і вхопив одну з них. От і розповім її вам.

Жили-були колись чоловік з дружиною. За своє життя вони пережили чимало бід, але найбільше турбувало те, що в них не було дітей, які б підтримали їх у тяжку хвилину. А вони відчували наближення своєї осені. Гірка доля випала бідним. Але одного світлого ранку жінка йшла на вершину гори росяною доріжкою і від цього зачала. Невдовзі народила вона дитину – красивого, здорового хлопчика – і їхньому щастю не було меж.

Минуло кілька днів і стали думати батьки, що треба похрестити дитину і дати їй ім’я. Але всі, кого вони запрошували стати хрещеними дитині, відмовлялися. Це турбувало батьків, не давало спокою.

Якось вночі, коли вже всі спали, бідний батько не міг заснути, охав і тяжко зітхав:

– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.

Тільки він це сказав – бах! – хтось відчинив двері і зайшов до хати:

– Вечір добрий.

– Добрий.

– Чула я, чоловіче, про твою біду: неначе ти не можеш знайти кумів і похрестити дитину. Я прийшла, щоб допомогти тобі у твоєму горі.

– Прошу, але хто ти?

– Смерть.

– А чим же ти можеш допомогти?

– Як чим?

– Адже ти знаєш, що куми приходять не з порожніми руками, вони приносять подарунки для дитини, з побажаннями, щоб вона росла і мужніла.

– Якщо так, візьму його з собою.

– Йди геть з мого дому, я не хочу слухати тебе. Якщо я не знайшов до цього часу кумів, це не означає, що я повинен віддати тобі свого сина.

Почимчикувала смерть геть, а чоловік вийшов у двір (а було це зоряної ночі), всівся на призьбу і знову взявся охати та ахати:

– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.

Почув його причитання Місяць, спустився на землю, зупинився перед будинком нещасного, посвітив двір, став перед чоловіком, вклонився низенько до землі, й сказав:

– Візьми мене, чоловіче, кумом.

– А чим ти зможеш обдарувати нашу дитину?

– Красою і багатством, що на мені.

Подивився чоловік на нього й сказав:

– Твоє багатство ніч з’їдає, а краса – з сонцем зникає.

– Якщо не дружиш ти з добром, залишайся зі злом, – відповів Місяць й одразу піднявся на своє місце в небі.

А чоловік знову почав оплакувати свою долю. До самого сходу сонця все голосив:

– Ох, ох, мої біди. Тяжкі мої біди. Ніхто їх не чує, ніхто їх не бачить, ніхто їм не вірить.

Світало. Сонце повільно випливло з-за горизонту і побачило не росу на листках дерев і траві, на квітах польових, а струмки сліз, які текли з очей бідного чоловіка. І воно покотилось по верхівках дерев до будинку, де була маленька дитина.

– Доброго ранку, чоловіче.

– Доброго.

– Чому ти зустрічаєш моє сходження на небо гіркими сльозами?

– Ох, найсвітліше Сонце, як мені не плакати, адже я не можу знайти хрещених для сина, які б обдарували мою дитину і дали їй ім’я.

– Чи не хочеш ти взяти мене хрещеною матір’ю?

– А чим ти зможеш обдарувати мого сина?

– Золотом, що на мені, і красою світла.

– Хай буде по-твоєму, – сказав чоловік, і повів Сонце в будинок. Там де воно ступало – яскраво все освічувало, а де проходило – все навколо золотило. Наблизилось сонце до колиски дитини, провело пучком променів по його обличчю, розбудило; після взяло на руки, ніжно доторкнулось вустами, і як належить, за звичаєм, викупало його не у воді, а в своїх променях, теплих і ніжних, потім віддало його батькам:

– Візьміть вашого сина Фет-Фрумоса, хай росте сильним і здоровим на радість батькам.

Уклонились чоловік і жінка Сонцю, подякували, як уміли, за таку радість. Воно ж, попрощавшись з ними, знову помандрувало з одного кінця землі в інший. А чоловік з жінкою стали жити-поживати в своєму позолоченому будинку.

Фет-Фрумос ріс сильним і привабливим, батьки раділи з того і були щасливими. Прийшов час і син почав ходити на полювання, спочатку неподалік від дому, а потім все далі. Одного разу він повернувся з полювання з гарною здобиччю. Батько йому й каже:

– Синку дорогий, дозволяю тобі обійти хоч весь білий світ вздовж і впоперек, тільки не переступай змієву межу.

– Чому, батьку?

– Всі, хто переступив його межу, назад не повернулись.

З того часу Фет-Фрумос обходив змієве царство, і не тому, що він був боягузом, а щоб не засмучувати своїх батьків. А одного разу він вирішив піти на полювання за межі своєї держави. Йшов-йшов і трапився йому на приціл заєць. Джжик! – полетіла в нього одна стріла, – джжик! – друга слідом. Зашкутильгав заєць на одну лапку – ось-ось схопить його хлопець, але кульгавий заєць знай собі перевалюється з боку на бік, та так біжить, що пилюка стовпом піднімається. Фет-Фрумос – за ним, заєць все глибше в ліс. Опам’ятався Фет-Фрумос в самому серці змієвого царства. А заєць зник. На лісовій галявині, між дерев, стояв прекрасний палац, від якого не можна було відвести очей. Наблизився Фет-Фрумос і бачить: вікна, двері відкриті, а навколо – жодної живої душі – і не видно і не чутно. Зайшов він до палацу і відразу відчув приємний запах смаженого м’яса, різних смачних страв. В іншій кімнаті були заставлені столи різними стравами і напоями. Фет-Фрумосу, який був голодним, як вовк, ще більше захотілося їсти. Але без дозволу він не наважився сісти до столу. Тоді він крикнув:

– Гей, люди! Хто тут господар, покажись!

Крикнув так тричі, але ніхто не озвався. «Якщо так, – розмірковував він, – сяду я за стіл. Чому бути, того не минути, а голодним залишатися – не гоже». Поїв він все, чого забажав, вже зібрався вставати з-за столу, чує: туп! туп! туп! – хтось наближається. Фет-Фрумос тільки хотів повернутися, як побачив перед собою страшне чудовисько. Як глянув на нього хлопець, зіщулився від страху.

– З чийого дозволу ти тут пируєш? – заволало чудовисько.

– А в кого ж мені було запитати дозволу, коли навколо ні душі.

– І тобі, телепню, заманулось їсти мої страви?!

– Я не думав, що це великий гріх, пообідати голодному, коли так багато їжі.

– Виходь, будемо битися!

– Як?

– Як захочеш.

Розвернувся Фет-Фрумос, замахнувся мечем, щоб знищити змія одним ударом, а удар прийшовся в порожнечу, аж хлопцеві ледве руку не вивернуло. А чудовисько тільки посміхається – меч його не зачіпає і проходить крізь нього, неначе крізь тінь. Тоді Фет-Фрумос схопив шаблю, покрутив багато разів над головою, щоб відсікти змієві голову, але дарма: і шабля проходить через тіло чудовиська, як крізь дим. Фет-Фрумос намагається знищити змія, а той посміхається і дратує його:

– Гей, безголовий, ти, мабуть, з тих, хто хоче осліпити сліпого.

Дратує його чудовисько ще й ображає «водовозом з відрами-решетами». Фет-Фрумос землю готовий гризти від образи і злості.

– Ха-ха-ха, хоробрий витязю, великі твої старання, та мала буде винагорода: б’єшся ти не з дурником, як ти, а з самим драконом цього царства.

І зрозумів Фет-Фрумос, що не перемогти йому змія і дарма він тратить сили. Відійшов він вбік, щоб відпочити, а змій – хмара-хмарою, як насупився, та як вдарив ногою по землі, стала нога відразу великою і товстою, одні тільки пальці – як пагорби.

– Охох-ох, проклятий змію, – здивувався Фет-Фрумос, – ну й гора замість ноги у тебе виросла!

– Нею тебе й розтопчу.

У Фет-Фрумоса від страху волосся піднялося.

Труснув змій правим плечем, зробив коло правою рукою – і став таким сильним, що міг стягнути всі хмари небесні в одну.

– Ох-ох-ох, змію, ну й ручища в тебе!

– Я схоплю тебе цією рукою, зімну, як мамалигу.

Хлопець злякано подивився на змія, а той затрясся, і голова виросла аж до неба.

– Гей, ну й виросла в тебе голова!..

– З’їм тебе нею. – І він підняв ногу, щоб розчавити хлопця. Фет-Фрумос витягнув кинджал і – раз! – замахнувся, але кинджал зачепив ногу змія й розлетівся на друзки, неначе об залізну гору вдарився.

– Я розчавлю тебе ногою, зімну своєю рукою і з’їм своїми гострими зубами.

Фет-Фрумос відступився, змій також зробив крок назад і каже:

– Якщо хочеш врятуватися і піти з мого царства живим, приведи мені Фрумоасу-Фрумоаселор, доньку царства садів, і тільки тоді я тебе відпущу, ще й отримаєш від мене винагороду.

І вирішив Фет-Фрумос вирушити на пошуки, щоб врятуватися від страшного чудовиська.

– А де ж її шукати?

– Йди на південь.

Пішов хлопець. Йшов він йшов на південь: за зірками на небі, по сонцю, доки одного дня не дійшов до вітряка.

У тих місцях дмухав страшний вітер, і вітряк крутився так швидко, що крил не було видно. Біля млина він побачив мірошника, який насипав борошно в мішки, зігнувшись над ними.

– Доброго дня, мірошнику!

– Вітаю, юначе!

Привітали вони один одного і присіли на призьбу відпочити.

– Кому ти борошно мелеш?

– Мелю, дорогий мій, Фрумоасі-Фрумоаселор із царства садів.

– Правду кажеш? – підскочив, неначе вжалений, Фет-Фрумос.

– Що це з тобою?

– Я туди прямую.

– У те царство?! Побійся, хлопче, слів своїх і кроків, які ти робиш: щоб дійти до тих місць, треба пройти царство глибинне, скелями всіяне, царство гір, царство морів і ще багато тридев’ятих царств, де не зустрінеш ні людини, ні птаха не побачиш. Не вистачить одного людського життя, щоб туди дійти!

– А як потрапить туди борошно, яке ти мелеш?

– Прилітають два величезні орли, хапають мішки і несуться швидше блискавки в царство садів.

Подивувався тому Фет-Фрумос і відразу подумав, що звідси він і потрапить в царство садів. Попросився допомагати старому мірошнику насипати борошно в мішки, зав’язувати їх. А старий радий такому помічникові. Тільки встиг Фет-Фрумос винести два мішки з борошном у двір, як побачив: два величезних орли, спустившись з небес, схопили по мішку в кігті і полетіли на південь. Довго проводжав їх поглядом Фет-Фрумос, затулившись рукою від сонця.

Як надійшов час прилітати орлам наступного разу, Фет-Фрумос заліз в один з мішків. Старий був присліпуватим і нічого не помітив, зав’язав мішки і виніс їх в умовне місце. Ось і орли знижуватись стали, вхопили кігтями мішки і… – шш! шш! шшш! – відірвались від землі і полетіли на південь, в царство садів.

Зі свого мішка Фет-Фрумос чув тільки, як шелестіли крила орлів і завивав вітер. Через якийсь час один з орлів, тримаючись з останніх сил, простогнав:

– Ой, брате, ось-ось не втримаю мішок.

– Тримай його міцно, ми летимо над морем-океаном.

– Немає сил моїх, ноги дрижать, кігті розтискаються.

– Що з тобою трапилось, ти ж ніколи не скаржився на свої сили.

– Не знаю, що в цьому мішку, але він важчий, ніж звичайно. От-от не втримаю.

– Якщо так, протримайся ще трохи, а потім полетимо стрілою вгору і випустимо мішки. Я підхоплю твій, а ти – мій.

Так і зробили, як домовились. Піднялись стрілою вгору, випустили мішки і кинулись їх ловити. Так робили вони кілька разів і долетіли до царства садів з великим запізненням. Борошно в царстві закінчилось, печі охололи, і настав голод. Щойно орли спустилися, одразу затопили печі, стали місити тісто, і пекарі в одному мішку знайшли Фет-Фрумоса. Треба було все робити швидко, і вони змусили його рубати дрова, носити воду. Цього разу хліб був не смачний і рум’яний, а кольору попелу. Фет-Фрумоса примусили здирати з корит залишки тіста. Замісив він тісто із залишків на кориті, поставив до печі і випікся пухкий та рум’яний коровай, що серце раділо. Понесли пекарі свій хліб у палац, але були осоромлені і вигнані, тому, що хліб був не смачним, його не можна було їсти. Тоді Фрумоасі-Фрумоаселор піднесли на рушнику хліб, випечений Фет-Фрумосом. Вона так зраділа цьому хлібові, і не тому, що була голодною, а тому, що такий хліб у них не випікався навіть на великі свята.

– Пекар хто?

– Слуга.

– Ведіть його до мене.

Покликали Фет-Фрумоса до царівни, щоб вона йому подякувала, і думаєте – казці кінець? Та ні!

Пригостивши його, побачила царська донька, як горять очі в юнака, як він світиться добротою, і її серце защеміло від любовного болю, на обличчі з’явилась посмішка, вони сподобались один одному. Старий цар побачив, як донька захопилася пекарем, що готова була віддати йому царську корону, і він непомітно подав знак своїй охороні, щоб вивели Фет-Фрумоса, і ті схопили його, повели у двір і змішали із землею. Боляче було дивитися на це Фрумоасі-Фрумоаселор, біль стискав їй серце, вона лила сльози, вбита горем. А слуги викинули пошматоване тіло Фет-Фрумоса за ворота. Вона зупинилась неподалік, а потім покрокувала стежкою до молодого лісу. Присіла там, щоб якось розрадити себе, і побачила на траві двох мурашок, які з труднощами тягли зернятко, більше за них в десятки разів. Одна мураха тягла зернятко, а інша підпихала, але тій, що тягла, не сподобалася допомога іншої, і перша накинулася на неї і перегризла її навпіл, залишивши висихати на сонці. Перша ж мураха скільки не силилася не могла навіть зрушити зернятко з місця. Сіла мураха і стала споглядати: що робити? Товариш, хоча й потягне інколи не туди, але все ж якась допомога; потиху вони тягли зернятко, але не стояли на місці. Довго мураха щось мудрувала, потім покинула зернятко і кудись поповзла, та через якийсь час повернулася з травинкою в роті. Склавши мурашині половинки докупи, провела травинкою по місцю розлому, і відразу підскочила мертва мураха, ціла і неушкоджена, неначе нічого й не було. Схопили вони зернятко і потягли далі, смикаючи його в різні боки.

Заворожено дивилась на них дівчина. Спочатку дивувалась, а потім, побачивши, як ожила мураха, зрозуміла, що їй треба робити. Але як? Де їй знайти цілющу траву? А мурахи поступово зникали з очей.

Наздогнавши і відшукавши в траві мурах, дівчина нахилилась і впіймала мураху, яку оживив товариш. Розірвала навпіл і поклала біля зернятка. Друга мураха, побачивши, яка біда знову звалилася на неї, полишила зерня і знову побігла шукати цілющу траву. Фрумоаса-Фрумоаселор не зводила з неї очей. Повзла мураха від травинки до травинки, доки не знайшла потрібну. Корінь у неї був невеликий, стебло низеньке, та й сама травинка непримітна. Відкусила мураха травинку і заспішила до свого товариша. І чудо знову відбулося – мураха ожила. Знову вони вхопилися за зернятко і покотили його.