Втікачі

Раптом жагуча думка, що мама могла їй телефонувати на мобілку і сказати щось дуже важливе, власне їй, а не комусь іншому, пронизала її мозок. Вона прожогом кинулася до мобілки, ввімкнула її, але прийшла есемеска, що їй чотирнадцять разів телефонував коханий, а жаданого дзвінка із Італії не було. Зателефонувати мамі, чого їй зараз найбільше хотілося, вона теж не могла, бо мама не визнавала мобілок і завжди телефонувала зі стаціонарного апарату своєї господині.

Віктор Андрійович їй більше не телефонував, хоча йому мало би надійти повідомлення, що Оля вже з’явилася на зв’язку. Вона не втерпіла і відразу ж набрала його номер. Здається, ще не встиг скінчитися перший сигнал, як вона почула його голос. Він сказав, що зараз має пару в медуніверситеті й зателефонує їй одразу, як звільниться, але вона не мала часу чекати, виплеснувши на нього своє горе: «Мама хвора на рак, завтра приїжджає», а він мовчав, не знаючи, як зарадити її горю, і не смів говорити ніжних слів, бо на нього дивилися студенти і особливо студентки, закохані в нього. Сказав лише: «Не переймайся, може бути встановлений неправильний діагноз, і все владнається», але, здається, й сам не повірив у ці слова. Проте їй цього було досить, аби знову хвиля ніжності й кохання полинула до нього. Ну, звичайно! Можливо, мамі поставили неправильний діагноз, а Оля даремно переймається тим, що в неї рак. Ось приїде сюди, Віктор Андрійович порекомендує, до якого найкращого лікаря піти, – і все буде гаразд. Вона більше ніколи не відпустить маму на ті кляті заробітки, ліпше сама буде гарувати.

Олина ейфорія тривала недовго. Розуміння того що саме через неї мама поїхала до Італії, аби вона могла навчатись у медуніверситеті, гризло її, а нині особливо, коли всю вину за мамин рак Оля взяла на себе. Відчайдушна думка, що жодне спокутування гріха не врятує її маму від смерті, убивала зсередини, розриваючи душу на шматки. Уперше за багато місяців, а то й років Оля нестримно плакала, заходячись, жаліючи насамперед себе. Вона не пам’ятала, скільки це тривало, але солона волога, вийшовши із неї, омолодила тіло і струсонула душу. Тепер Оля готова була віддати своє життя, лиш би врятувати маму. Недавнє душевне потрясіння жахливо відобразилося на її обличчі, і вона довго вмивалась, аби змити свою муку, аби мама ні про що не здогадалась.

Так вона й протинялася по квартирі до самого вечора, нічим особливо не займаючись. То вмикала, то вимикала телевізор, клацала канали, але ніяк не могла зупинитись на якомусь одному. Наскрізна думка про маму пронизувала її тіло. З одного боку, вона негайно вже хотіла бачити маму, а, з іншого, – намагалась якомога чимдалі відтягнути цю мить, бо розуміла, що після приїзду мами в неї почнеться зовсім інше життя, – і буде воно не таким безтурботним, як досі.

Віктор Андрійович не телефонував, і вона забула про нього. Згадала в ту мить, коли додому приплівся п’яний батько. Вона не сказала йому жодного слова, а він з винуватою посмішкою глянув на неї, ніби виправдовуючись за свою слабкість саме у цей час, і почимчикував до спальні, звідки незабаром донісся його потужний храп.

Несамовита хвиля байдужості накрила Олю з головою. Вона відчула себе малесенькою дівчинкою, яку віднесло на безлюдний острів. Вона пройшла стадію страху, коли боялась навіть власної тіні, й байдуже дивилася на все, що коїться навколо. У неї навіть не було думки, щоб якось захистити себе від цієї небезпеки, сховатися в потаємне місце, де би тебе ніхто не знайшов. Навіщо? Адже на безлюдному острові Олиної душі її ніхто і не шукав. Вона не була нікому потрібна, бо ніхто навіть не здогадувався, що її необхідно рятувати, а вона не волала про допомогу, бо розуміла, що ніхто її не почує.

Надійшла година, коли Оля зазвичай лягала спати, і дівчина слухняно-механічно лягла у ліжко, але сон не йшов. До зустрічі з мамою залишалось якихось дванадцять годин, і організм напружився, завмер в очікуванні. Тіло виснажилось, але ще мало потаємні запаси, аби існувати. Оля вимкнула світло, заплющила очі, але через мить їй стало страшно, і вона змушена була знову ввімкнути світло. Вже було не так лячно, але все одно здавалося, що хтось невидимий причаївся невідомо де, аби накинутись на неї і зробити з нею щось зле. Батько за стіною перестав хропіти, і Оля подумала, що він вмер, але за мить він знову захропів, і їй стало легше на душі. Проте вона вже не ризикувала вимикати світло й заплющувати очі, боячись, що попередній страх повернеться до неї. Їй уже не було комфортно з самою собою, як ще вчора, та й нині зранку, доводилося прилаштовуватися до нового стану душі, яка ніби в невагомості існувала всередині її тіла, міцно невидимими путами прив’язаного до землі. Її очі щільно обмацали кожну щілинку на стелі, аж поки мозок не дав команду дочитати розділ книги до кінця. Але вона ще добрих десять хвилин лежала на ліжку, аж поки уповні усвідомила свою відповідальність за виконання команди власного мозку, розкрила книжку, відсунула вбік закладку і продовжила надовго відкладене чтиво:

«Тематика фантазий может иметь эротический характер (при внешней незаинтересованности шизоида в сексуальных связях) или отражать честолюбивые устремления и тешить самолюбие и гордость.

Со временем всё отчётливее обнаруживается односторонность их развития, дисгармоний психики, несоответствие серьёзности и направленности интересов их возрасту. Часто шизоиды живут своими, странными для остальных, сильными и устойчивыми увлечениями, которые могут проявляться в коллекционировании необычных для их возраста предметов. То, что, как правило, собирают все подростки, – марки, спичечные этикетки, вкладыши от жвачки, модели автомобилей, мини-игрушки из «киндер-сюрприза» – не привлекает подростка-шизоида, ибо он всегда поступает не так, как другие.

Шизоиды предпочитают более изысканные предметы для коллекционирования. Их коллекции бывают уникальными, например, старинные почтовые открытки, посвящённые конкретной тематике, старинные монеты определённой страны, копии гравюр художника ХVІІІ века, старинные фотографии архитектурных сооружений, копии любовной переписки какого-то писателя и тому подобное.

Иногда коллекции могут удивлять своей никчемностью, бесполезностью, странностью выбора тематики. Но в этом проявляется стремление к удовлетворению изощрённых эстетических потребностей шизоида, а не просто накопительство ненужных предметов.

Многие из них предпочитают интеллектуально-эстетическое хобби. Например, интерес к религии и философии, уникальные сведения в какой-либо одной области. В рамках своих увлечений они могут достичь определённых успехов и удивлять взрослых и сверстников эрудицией и глубоким знанием предмета.

Большинство шизоидов любят читать, и чтение предпочитают всем остальным развлечениям. Многие уже в детском возрасте увлекаются «взрослой» фантастикой, читают все произведения известных писателей-фантастов.

Одни «запоем» читают все книги подряд, а другие – строго избирательно, например, книги по естествознанию, истории, литературоведению, эстетике, философии, причём интерес может проявляться к конкретной исторической эпохе или к определённой теории.

Хобби шизоидов необычны и могут поражать своим несоответствием возрасту или общему интеллектуальному развитию, например, увлечением древними языками, древнегреческой философией или мифологией, генеалогией французских королей, русских царей или китайских императоров, импрессионизмом или абстракционизмом в живописи, творчеством писателей-символистов, эстетикой и тому подобным.

Все увлечения предназначены для самих шизоидов. Они никогда не делятся ими с окружающими. В отличие от истериков, которые тоже могут весьма поверхностно овладеть знаниями в какой-либо изысканной области искусства, чтобы поразить окружающих и произвести на них впечатление, свои увлечения шизоиды предпочитают скрывать, а не выставлять напоказ. Иногда они таят их, боясь непонимания и насмешек, а иногда из-за особенностей своей психики.

Лишь перед немногими людьми, в которых он чувствует истинный интерес, шизоид способен слегка приоткрыть то, чем он живёт и что его интересует, но тут же может вновь уйти в себя. Чаще он откроется случайному человеку, которого видит впервые в жизни, если тот чем-то ему импонирует. А для своих родных и знакомых, которые знают его много лет, он порой всю жизнь остаётся скрытной, загадочной, непонятной личностью, «вещью в себе».