FакіR

– Цікаво.

Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася домівка. Регіна. Катастрофа…

– Нудьгуєте? – озвався поряд чоловічий голос.

Богдан повернувся праворуч – голос долинув звідти. Належав він кремезному високому красеневі років під п’ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посивілу в багатьох місцях чорну шевелюру і такого ж кольору густі вуса. Одягнений у сірий з ледь помітною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова відлунювали щирістю. Тому відповідь теж прозвучала щиро й привітно:

– Та… Трохи…

– Не варто. А давайте я спробую описати ваш настрій… віршем?

Лисиця не встиг відповісти, як чоловік уже читав:

– І? – очікувально подивився «поет».

– Приблизно так, – підморгнув Богдан. – Влучили.

– Намагаєтесь бути в курсі? – кивнув на газету незнайомець.

– Так. Інколи. Цікаво, чим інші живуть. Особливо в дорозі. І час даремно не гаєш, і шлях коротшає.

– А я – ні. Хіба що офіційні повідомлення. Решта ж… Сам колись на цих хлібах рисачив. Кухню їхню знаю добре. Наплетуть… Аби тиражі росли. Ну, й гонорари. Горобці стріляні. Казкарів таких ще пошукати…

– Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляє по-різному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, аніж як оті джентльмени, що залишили донечку тутешнього мільйонера без усіх коштовностей. Цієї ночі в готелі «Пергамос». До речі, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мільйонерку, готель.

І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсі».

– З таким татусем торби на плечі не почепить. Будьте певним. Навіть якщо вкрали геть усе. Купить нове.

– Це хвилює мене найменше, – серйозно мовив Лисиця. – То, врешті, – їхні проблеми. Просто тут є принаймні дві дивні обставини. Перша – чому міс Пенелопа, маючи розкішний дім, ночує у зовсім непримітному готелі. Правда, з іншого боку, це можна ніби й просто пояснити: вирішила провести ніч із красунчиком, заховавшись якнайдалі від чужого ока. Хоча могла й банально посердитись із рідними. Показати гонор. Тут для імпровізацій поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мільйонера мала з собою усі коштовності? Сподіваюсь, не для того, щоб ще більше подобатись коханцеві. А може – це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хід у грі на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далі хай ідуть слідчі. Нагороду ж обіцяють чималеньку.

Незнайомець у сірому костюмі з неприхованою іронією дивився на Богдана. Потім запитав:

– А ви, містере, часом не приватний детектив?

– Ні. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступінь з філології. Богдан Лисиця. Хоча… Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.

– О, дуже приємно, – простягнув правицю незнайомець. – Марк Тейлор. Поет. З Лондона.

– Щиро радий, – мовив Лисиця. – То ми майже колеги… А щодо вашого питання… Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємниці, загадки, містику. А це пов’язує тебе зі світом детективів. Тому інколи роблю певні висновки з дивних див і загадкових загадок. Правда, до справжніх детективів мені ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобі ніхто не забороняє. До того ж мій друг працює в нашій кримінальній поліції. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разі, намагаюсь.

– Шкода, – зітхнув поет, – що потреба в людях, які схрещують шпаги зі злочинністю, не відпадає навіть наприкінці двадцятого століття. Шкода, що і в третє тисячоліття ми беремо з собою цю одну з найганебніших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемні гості перед дверима в чистий передпокій, залишаючи замащені багнюкою черевики…

– Змушений вас розчарувати, шановний містере Тейлор, – сказав Богдан. – Доки існуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокість, жадоба збагачення, мстивість. А тому – й злочинність – один із тяжких гріхів людства. Ота неминуча плаха, на якій воно карається й довго ще буде каратись. А це більше, ніж брудні черевики. Вона, наче шкіра, обтягнула собою людство. І скинути її не так легко. Тому газетярі продовжуватимуть добувати хліб (а може й – тістечка), розповідаючи про чергові злочини. Хоч як не шкода…

– Та-а-ак, – протяг після паузи містер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – відпочинок. Свіже повітря. Смачна їжа… А розмови на такі теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».

– Ви сказали, наче біолог.

– Мій шановний містере Фокс… За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух, гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.

– Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну… у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи… Мій шлюб розпався, не почавшись…

Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнім – і тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але… не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

– Он як! – чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав: – А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обов’язково зустрінете. Певен.

Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких.

Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буття – нерухомість і спокій.

– Геніальна краса, – не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. – Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм який – умикаю фільми про море. І… Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Відверто кажучи, – почав він, – думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їх – жменя.

– А мені це подобається, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсім і не лихо, а щастя… – І поет знову мрійливо задивився вдалину.

На палубу піднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутий – і жінка-шатенка (п’ятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, – жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправді – навіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – їм удвох добре. А решта – міжпланетний простір…

Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння… Те отруєне зрадою марення… Регіна… Фата на її чарівній голівці… Модний костюм на ньому… Вони піднімаються сходами… Сигнал автомобіля… Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???

Тонко зацокали підбори. Повернувшись, Богдан помітив, як з трапика виростає молода тонка жінка в темно-синьому приталеному жакеті, фіолетовій спідниці, чорних черевиках на високих підборах. У руці – сумочка, теж чорна, на яку сів вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорів. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.

Коли жінка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макіяжі проглядалася вправна рука.

– Вітаю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовність, але моє кляте хобі часто заганяє мене в незручне становище. Річ у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцію… Мені здається, що ви, містере (вона дивилася на Богдана), – кіноактор. Вас я наче бачила в одній з нових англійських мелодрам. Станете відомим – продам автограф на «Сотбіс».

– Шкодую, чарівна міс, – але побачивши у жінки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е… місіс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий від кіномистецтва, як від нашого катера півострів Юкатан.

– Але схожість – надзвичайна, – виправдовувалась, крутячи головою, «манекенниця».

– Нічого дивного, – став заспокоювати її Богдан, – у світі багато схожих. Та й двійників теж. Навіть конкурси проводяться.

– Тоді – вибачте. А ви, – звернулась до англійця, – відомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

– Ні, усе точно. Я – саме він і є.

– А у вас автограф взяти можна? – запитала наче з острахом.

– Будь ласка.

Жінка подала поетові листівку й ручку. Коли Тейлор закінчив писати, на палубі з’явився ще один персонаж. Міцний «підкачаний» чоловік. Богдан упіймав себе на думці, що молодика десь бачив: ніби… в якомусь бойовику. А потім – і засміявся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» пашів войовничістю й люттю. Жінка враз змінилась на обличчі. Богдан не звернув на те ніякої уваги і сказав:

– Я хоч і не зірка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зіркою? Тоді не доступитеся.

Та «манекенниця» лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумів: усе – через «персонажа».

– Перепрошую, джентльмени, – видавлюючи ввічливість, із залізними нотками в голосі мовив «спортсмен», – але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. – І вже до жінки: – Ходімо, Крістін.

– Мій чоловік, Альбер Бріссон, – показала «манекенниця» на «підкачаного».

Поет і Лисиця представилися.

– Що ж, – мовила сумно красуня, – ще поспілкуємося… Ходімо.

Крістін без будь-якого бажання, наче волелюбна лісова звірина, що необачно потрапила до рук звіролова й тепер мусить коритися, непоквапом пішла за чоловіком.

Лисиця й Тейлор провели їх поглядами. І вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напівшепотом сказав:

– Гарна…

– Тим-то так її й оберігають… – оцінив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався і, наче справжній морський вовк, сповістив:

– По курсу земля!

Богдан поглянув і собі. Справді, на блідо-блакитному тлі небосхилу з’явилась невеличка чорна цятка. Саме їй треба вирости до розмірів острова. Не без допомоги «Делавара».

– За якихось півгодини-годину будемо на Авгі, – підсумував містер Тейлор і подивився на «Tissot».

– Але ж яка вродлива, – не відпускали Богдана чари «манекенниці». І слова нового знайомого пролетіли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумів – молодість є молодість. До того ж краля – і справді «магніт» для очей. Нестримних. Чоловічих…

– Ну то що? – мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, – підемо збиратися? Скоро десантування на цю «терра інкогніта».

Богдан випірнув із роздумів (хоч як там не солодко-гірко!). І нарешті почув Марка. Що ж, згоден. Пора.

26 вересня 1993 року, бухта біля Авгі, 15 год. 23 хв.

Білосніжний «Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати біля виводка. І це наводило на думку, що перша молодість катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. І цей «наштукатурений» пенсіонер давно благав хазяїна замінити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. І «Делавар» пришвартувався до пірса, доволі довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останніми йшли Лисиця і Тейлор.

– То ось який ти, Авгі? – перекидаючи валізу з лівої у праву, мовив Богдан і продовжив обводити поглядом «ділянку землі, з усіх боків оточену водою», що нависала над причалом. – До речі, «Авгі» – грецькою «зоря».

– Симпатична назва, – замріяно оцінив поет. – Утім, її ще потрібно виправдати. Поживемо на цьому «космічному тілі» – побачимо.

– А ви не зауважили, що пансіонат називається «Прерія», катер – «Делавар». Нетутешня екзотика. Чи не забагато індіанських мотивів? – Таємничість без дозволу застрибнула до Лисициних інтонацій. Без розгону. І жердини.

Містер Тейлор зупинився, поставивши валізу, і поправив окуляри.

– Щиро кажучи, – мовив він, – радий, що доля послала у нові знайомці саме вас. З вами легко. Весело. І – цікаво… Ні, доведеться-таки облишити поезію і взятися до романів. Детективних. Присягаюсь, що з вами у ролі головного героя вони б мали шалений успіх. Уявіть: автор – англієць, детектив – українець, місце дії – острів посеред Егейського моря… Підступний злочинець, убивство, підозра, захопливі версії, гострі моменти, непередбачувані перипетії, розслідування заходить у глухий кут і раптом – детектив чітко розкладає потасовану колоду фактів масть до масті… Та в кого не перехопить дух від усього цього? Ну як?

– Жартуйте-жартуйте, – усміхнувся Богдан. – Але в жарті жарту небагато.

– Вам не до душі пропозиція? – здивувався Тейлор.

– Чому ж? До душі, – стенув плечима Лисиця. – Навіть до тіла.

– Отож… – закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт.

– Це точно… Але я знову про екзотику. Хочете парі?

– На яких умовах? – загорівся Тейлор.

– Отже, ви не проти, – зрадів Богдан. – Чудово. – Він прихилився до поета й далі повів майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники пансіонату або індіанці, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад «версією», щоб знову не насмішити.

– Ваша ставка? – Тейлор економив слова.

– Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зробімо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода?

– Гаразд, – без вагань погодився поет.

– Грандіозно, – зацвів азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Річ у тім, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу більше: та любов уже переросла в приємну патологію. Особливо ж – із горіхами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порцій морозива.

– Добре. – Поет знову не вагався. – Тільки чому саме тринадцять?

– Знаєте, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неоригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обов’язково став би моїм. А так – він лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим, номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Університетська група на першому курсі – відповідно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Реґіна: «чортова дюжина»… «нещасливе число»…

Останні слова війнули сумом. Засочилася кров зі свіжої рани. Знову…

Тейлор наче й не помітив цього перепаду й весело сказав:

– Тоді ваша ставка – дві пляшки шампанського. На вибір.

– Згода. Отже – парі?

– Парі.

Ударивши по руках, узяли валізи й рушили доганяти, бо решта вже підходила під самісінький пансіонат.

Від пірса вгору, до пансіонату, вели зручні сходи з перилами. Ліворуч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно і – благодать. Усе це стає твоїм. Хай і не надовго. Та все одно твоїм. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти – людина. І насолоди цього світу теж для тебе. Бери їх. Підставляй усі руки. Аби тільки доніс. І зробив з ними все, що захотів. Бо ти на цей час стаєш володарем себе.

Авгі – не такий і великий. Хоча й не маленький. На просторій рівнині височіє триповерхова будівля «Прерії», оточена буйною рослинністю та сітчастим парканом. На весь цей окультурений «острів в острові» спокійно поглядали монументально-незворушні гори. З першого ж погляду на цю величну картину розумієш, що архітектор спланував усе майстерно. Вдало «поєднав особливості рельєфу з естетикою свого витвору». Та придивись уважніше – і виникає крамольна думка: інакше, навіть при надзвичайному бажанні, зробити просто неможливо.

Лисиця й Тейлор приєдналися до решти, що дисциплінованим гуртом скупчилася біля клумби з трьома пальмами, за якою – скляні двері входу. Очікували портьє. Так зазначено у вимогах. Та й на повітрі це робити приємніше. І корисніше. Для здоров’я.

Коли піднімалися сходами, Богдан автоматично порахував кількість прибулих – дев’ятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. І розвіятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому острові буде неважко.

Зі скляних дверей з’явився елегантний, класично зодягнений чоловік.

– Дуже прошу мене вибачити, леді та джентльмени, – почав, наче хвилюючись, він, – я гадав, що ви прибудете дещо пізніше, і тому виникла невелика затримка. Ще раз – пробачте. Вважаю, цей невеличкий інцидент пройде для вас непоміченим і стане найбільшою прикрістю за час відпочинку.

Дехто посміхнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя інших залишились недоторкано-нейтральними. Їх власники, найімовірніше, усе пропустили повз вуха і мали на думці лише одне – якомога швидше переступити поріг апартаментів, які стануть на кілька тижнів їхньою тимчасовою власністю.

– А зараз, – вів далі розпорядник, – прошу до пансіонату. У холі ви одержите ключі від ваших номерів.

«Такі повинні подобатись жінкам», – подумки резюмував Богдан, дивлячись услід елегантному портьє, а вголос мовив:

– Містере Тейлор, не бажаєте ще одного парі?

Поет ледь помітно підморгнув:

– З вами дрімати ніколи… Ні, таки шикарно, що Творцеві спало на думку перехрестити наші шляхи. Відчуваю, що проведений з вами час стане цікавим. І згадуватиму його часто. З приємністю.

– Ну, то як вам моя пропозиція?

– Навіть не знаю, – продовжували звучати в голосі поета грайливі нотки. – А якщо обидва рази ви будете на коні? Так і збанкрутувати недовго. На морозиві. Хто знає, чи не заманеться вам і далі знову й знову битися зі мною об заклад, бачачи, що Фортуна підморгує тільки вам? А, може, ви навіть знаєтесь із надприродними силами?

– У такому разі я б грав у карти й на рулетці, – посміхнувся Лисиця. – Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде «Ревю заплаканих небес».

Поет змінився на обличчі.

– Звідки ви знаєте?

– Нічого надприродного, – заспокоїв Лисиця, – просто, коли ми збирались, ви діставали з валізи капелюха. І я мимохіть поглянув на ваші речі.

– Фух, – зітхнув з полегшенням поет, – а я вже подумав…

– Ну, то як щодо парі, – тупцював на своєму Богдан.

– Тільки з вами, друже, і – востаннє.

– Берусь стверджувати, що двері мого номера із цифрою «тринадцять».

– А це ми зараз і перевіримо, – потер долоні поет.

Тим часом відпочивальники зникли за прозорими дверима. І лише дві самотні постаті й далі стояли біля валіз, розмовляючи. Збоку здавалося, що в їхньому житті все склалося саме так, як бажалося, і що життя перетворилося на суцільний празький торт. І все у ньому залежало від них. Але ось і вони рушили.

Раптом – цвьох!

Дивний різкий звук, схожий на удар батога, пронизав і повітря, і спокійну розмірену тишу. Богдан відчув, що валізу начебто хитнуло в його бік. Коли ж зупинився і глянув на багаж, здивувався так, немовби угледів щось містично-жахливе. І дивуватись-таки було чого. У валізі стирчала… стріла. Перехідний вид метальної зброї від каменюки до кулі. Стріла, якою однаково майстерно володіли, щоб заподіювати смерть, і древні Богданові пращури, і кочові племена степовиків, і герої історій про індіанців.

– Чудасі-і-ія, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи.

– Нічого ж собі! Епізод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, і обидва, наче після команди, звели голови у той бік, звідки, ймовірно, ту стрілу й випущено. Але кущі зберігали спокій. І мовчання.

Лисиця витяг стрілу. На щастя наконечник заліз не надто глибоко – десь ледве більше половини. Богдан зрозумів, чому сталося саме так: стріла влучила якраз туди, де лежав пістолет. Хоч у такий спосіб жорстокий носій смерті зробив добру справу. Зараховано!

Оглянув стрілу. Якісна. «Продукт виробництва». Через усю довжину написано: «Привіт від Ункаса».

– А нею вбити – як раз плюнути, – мовив поет, що теж уважно оглянув «оригінальне привітання» від героя, якого насправді ж не існувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давніх часів прожила вже штук із п’ять життів. Однак стріляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стрілах теж.

– А чи не здається вам, друже, – наче й нічого не сталося, звернувся до поета Богдан, – що це мій перший, хоч і небезпечний, крок до морозива?

– Можливо… – Поет усе ще намагався хоч кого-небудь угледіти серед кущів. Та ось повернувся: – Хоча й шампанське від мене аж ніяк не віддалилось.

Ще раз оглянули стрілу. Нового та нічого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спокійно. Жодного натяку на «стрільця». Веселенький початок відпочинку…

Лисиця заховав до зіпсованої валізи ну дуже оригінальний «привіт від Ункаса». І «пастухи задніх» рушили до пансіонату.