Танці у напівтемряві кімнати

Кожен може для себе вирішити одного разу: хай танцюється; ніхто не дивиться. Представлені історії усі як одна про вихід за межі напівтемної кімнати. Гавані безпечні для кораблів, але будують їх з іншою метою. Наше життя – це низка змінюваних подій, сумнівів, почуттів та рішень, але сьогодні – найкращий час озирнутися навколо. Навіть якщо ми помиляємося, тут є чим пишатися, бо продовжуємо рух вперед.

Побудовані за принципом чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, представлені твори охоплюють широкий спектр почуттів: від суму до радості та милосердя; від гучних гімнів до тихих, теплих балад. Після відвідин майстерні годинникаря головна героїня відчуває потребу повторити досвід Овідія: писати листи без адресата. Хоча історії скомпоновані між собою в одну життєствердну історію (а зміст містить заховане повідомлення курсивом), книга може читатися з будь-якого місця.

З часом ми виходимо з напівтемряви кімнати на широку світлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильніша за страх. Завжди. Справжнє життя трапляється не з героями книжок і кіносценаріїв, а з нами, у цей момент часу, який не повториться, тому давайте вгризатися у життя і нехай мед тече по руках.

ЗМІСТ

Історії, випадково підслухані у годинникаря

Дві дівчини всередині мене

Обирай битву, яку програєш, аби виграти

Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали

Якщо впадуть усі мости

Дощ йшов довго, але тепер він нарешті вдома

Ніч темна лише перед світанком

Про деякі втрачені дні, але не назавжди

Dolce Far Niente по-справжньому

Та квіткова крамниця і моя таємниця

За кермом авто для втечі вона

Гримнути дверима, щоб ніхто не чув

Сьомої хвилі не боялася, крила мала і не вагалася

Навстіж вікна відкривати і сидіти на підвіконні

Закрий очі і ти побачиш світ

Лампові вечори і ранні сонні години

Не прагни сказати останнє слово, намагайся зробити нові кроки

Довго йти за горизонти, щоб себе знайти

У жінок – усе серце, навіть голова

Перечепилися, втративши опору, але не розбилися

Волошки з поля

Змінити чіткість зору, аби всередині народилася відповідь

Затишні старі будинки38

Моєї сили береги і натхнення глибока ріка

Хай Танцюється. Ніхто Не Дивиться

Зрозумій її нарешті без словників і перекладачів

З вами я у долонях Бога

Якщо минуле з гірким молоком, то майбутнє – зі святою водою

Прощання з сумом. Adieu, хороший та не мій

Вдумливо слухати веселі дитячі голоси

Той, хто розпоряджається нашими снами

Жити сьогоденням, дихати натхненням

Ісабель дивиться на дощ в Макондо і не перестає сподіватися

Душа відмовляється від пунктуації

Ключі від королівства

Тисячі речей можна забути

Волхви, які дарують світло і чари

Подаруй посмішку

Знати хто я, не будучи чиєюсь

Кожному потрібно, щоб хтось тримав його за руку

Роби добро і кидай все у воду

Бути вдячною

Замість усіх моїх P.S.

Ці маленькі вогники від вогнів учительських сердець

Метафізики епізоди

Слова, що їй не належали

Тоді, тепер і завжди

Кінцеві зупинки, вони ведуть додому

Йти на ваші голоси

Епілог. Колиска для кішки

Післямова

Історії, випадково підслухані у годинникаря

Cонце, що вже сідає, віщує негостинну прогулянку під відкритим небом. І раптом вдалині помічаю майстерню годинникаря. Доведеться потривожити цього зосередженого трударя. Рішуче стукаю і дивуюсь, бо всередині зазвичай гамірно, а сьогодні на диво тихо. Лише то тут, то там, вицокують тендітні стрілки і крутяться коліщатки годинників. Відчуваю себе так, ніби вдалося зазирнути за підкладку часу без посередників і потримати у руках тишу, бо миті то поспішають, то зупиняються і кульгають, нагадуючи черепаху.

Озираюся на усі боки, а сонце тим часом ронить бурштинові краплі світла на циферблати. Через мить помічаю володаря цієї печери Аладіна і той нагадує швидше графа Каліостро1, аніж чаклуна пружин і гвинтиків господаря.

Він не бачить годинника на моєму зап’ясті, бо свій улюблений я віддала племінниці, сподіваючись, що їй він принесе більше щастя. Жити зі спогадами, а не мріями – моє улюблене заняття. Здається, останню фразу промовила вголос, а годинникар навіть не зводить здивовано брови, ніби второпавши, про що мова, тому неспішно про магію часу говорить.

Мовляв, скільки ми б не вагалися, час знає більше, ніж ми. Звучить заспокійливо і я запитую як бути, якщо почуваюся кажаном на дереві з картин Сальвадора Далі, де світ догори дригом, а час зупинився під підталих годинників калюж покровом. Одним словом, як у «Містерії» Гамсуна, коли усе, що відчуває персонаж2 – ледь вловимі відчуття, які наскрізь пронизують і одразу зникають.

Замість відповіді старий годинникар пропонує каву і говорить, що можна роззутися і у кріслі влаштуватися. Посміхнувшись, згадую історію про Бенджаміна Клементайна.3 Йому якось подарували довге пальто. Прокидаючись у холодній квартирі, він його одягав і сідав грати. Завжди босоніж, тому що вдома. Вдома можна відкривати душу ласкавій байдужості світу.

Тим часом майстр подає мені книжку скарг і пропозицій, таку собі «Soul Kitchen» з пісні гурту The Doors, з книжкової полиці. Пропонує почати читати навмання і я зустрічаю на її сторінках історії тих, хто застряг на нульовій точці і тих, хто з неї зійшов. І неважливо куди – у мінус чи плюс, бо ти сам собі джерело подій, скільки б доріг не пройшов. Особливо, коли довів усе, що хотів. Навіть тим, хто не вірив. Тому відпустив самого себе, своє минуле і час водночас.

Мені стає цікаво, чи для когось з героїв історій годинникар навмисно час спиняв. Певно, тоді жити без необхідності видиратися сходинками на рівній по-буддистськи поверхні куди спокійніше. Так, ніби залишити лежати непрочитані книги, коли хочеться вдумливо читати одну лише. Просто у когось часу менше, а у когось – більше. І ця думка не пригнічує, а захоплює.

Годинникар головою хитає і промовляє, що доступні варіанти на будь-який смак. Питання у тому, хто яку ціну заплатити готовий. Здається, йому до душі бути буркотуном, бо це краще, аніж світитися наївним ентузіазмом. Цокає язиком разом зі стрілками, вказує на розташований поруч циферблат і асортимент насправді викликає захват: є щасливі митті з мінімальним ефектом печалі – на здоров’я ніякої шкоди не чинять, щоправда, наступного дня у забутті спочинуть. Найшвидше розбирають часи успіху та тріумфу. Такий собі щастя сурогат. За відгуками, ефект швидкоплинний, а назад товар не приймається. З сильнодіючими моментами варто бути обережними, а то ще виникнуть проблеми з серцем, хоча мало хто цим переймаєься. Давно колись завозили час хапати з неба зірки, але там проблеми з поставками останні кілька віків. Натомість попитом користується час, який дарують іншим. З ним легко потім запалюватися від щасливих чужих новин. Негативний аспект лише один: багато сказаного, мало прожитого. Та життя – мудра річ: завжди знайде спосіб обдарувати яскравими людьми, за які бити і бити поклони – аж до землі. І якщо це не диво, то що тоді?

Час, подарований тобі кимось, навчить приміряти свої ступні до слідів людей, надихаючих за своєю суттю, а не за статусом, який сьогодні є, а завтра уже немає. Той час, котрий виключно для себе, – дорого обійдеться, раніше у кредит видавали. Якщо не по кишені, то залишається просто йти туди, де любов. Неважливо, скільки шрамів вона залишить. Бо кожен з нас розсипається на дрібні шматочки, а потім збирається, і виходить нова картинка.

Слухаю майстра і навіть не знаю, яка я картинка, бо увесь час із шматочків складаюся. І у кожного з них своє право на подорож, так уже склалося. І будь-який фрагмент точно знає, коли потрібно сховатися або зникнути, щоб не знайшли, попри старання.

Майстр помахав мені на прощання, а небо ніжного фіалкового кольору, певно, бачило моє майбутнє. Просто не поспішало говорити і обіймало за плечі: ще не вечір, усе буде.

Виходила з майстерні як із річки зі швидкою течією: повільно і обережно, ніби пробуючи крок за кроком дно. Посіяний смуток одного разу виросте деревом, яке вистоїть у будь-які хуртовини. Я і є це дерево. Дозволяю собі просто рости, на двох стояти впевнено і любити усе те, що стало моїм світлом, згораючи.

Немов пацієнт, що щойно вийшов із коми і побачив цей старий світ по-новому, беру себе за руку і веду туди, де можу відчути те, що хочу відчувати, аби тріщини стали просто візерунками. Слухати, а не чекати паузи, щоб миттєво розміняти її своїми п'ятьма копійками. Мандрувати своїми стежками і воскресати за три дні після найдовшої зими.

Варто лише цінувати час у його самобутності поміж щоденникових сторінок, не боятися розповідати історії своїх спроб і помилок, жити справжнім, повіривши, що чудеса іноді трапляються і без допомоги годинникаря.

Дві дівчини всередині мене

Ніцше постійно описував подвійність людської натури, коли уживаються байдужість і хитрість та сердечність і душевна скнарість. Проявляючи нетерпимість, полюбляв запитувати: «Як пережити, що я – не Він?». Але Богу, напевно, теж важко і кортить стати кимось ще, бо ми вже тисячоліттями поводимося саме так: готуємося до ролі героїв – а граємо негідників, тільки приміряли образ синьої панчохи – потрапляємо на бал, поправляючи капелюхи.

За великим рахунком кожного з нас ведуть два шляхи: одна дорога – любові, а інша – страху. І першою супроводжують ті, хто запалює вогонь всередині нас, а другою подорожуємо, коли холодно і темно у компанії власних примар. Вони як і змії – жувати не вміють, тому ковтають жертву повністю і без хрускотіння. І ти починаєш тікати, іноді бігти і спотикатися об каміння. Немов заплила далеко у море і перестаєш бачити берег. Чекаючи на спасіння, виходиш на маленький острів і розумієш, що готова там робити запаморочливі зворотні висновки, кричати про зайвість сумнівів і покаянь, мовляв, забувай, спалюй мости і розвіюй за вітром залишки поневірянь. І всі барикади і моралі засади, що споруджувалися роками, можуть впасти за мить, наче солом'яний будиночок першого поросяти. Та насправді змій заворожує не музика, а розгойдування сопілочки заклинача.

Обираючи шлях, ти вже знаєш, що потрібно знати більшу частину відповіді, аби правильно поставити запитання. Тому з часом знову виходиш на широку світлу дорогу без зайвого вагання, бо любов сильніша за страх. Завжди.

Як і шляхів, всередині мене дівчин також дві. Міцно сплелися, ніби реальність і вигадка у прозі Еріка-Емманюеля Шмітта.4 І неможливо передбачити, яка з них візьме гору у тій чи іншій ситуації: одна з кутами гострими, а інша – розкута. Безстрашна зі захватом фігуристки черкає ковзанами по дзеркальній поверхні життя, а безрадісна з обережністю жителя берега боїться ступити на тонкий лід, покинувши укриття. Перша вміє бути вищою за траву і голоснішою за воду, а друга – жаліється і ниє, щоб перевірити, чи усе він зможе мені пробачити і щось глибше побачити.

Кожного разу, коли я відкладаю важливі рішення, боюся здійснити телефоні дзвінки, безрадісна мене перемагає без жодного совісті докору. Варто мені лише вдатися до порівнянь і ненароком комусь позаздрити – та, що не знає радості, бере гору, залишаючи мені у якості варіанту покору. Безрадісна дівчина отримує наді мною владу щоразу, коли чиєсь необережне слово лишає на увесь день спокою, або панічна атака заповнює усе тіло, не залишаючи вільного простору. Її повсякденний настрій чудово передає діалог з «Амелі», коли на питання сусідки: «Ви вірите у дива?» – Одрі відповідає: «Сьогодні – ні…».

Безрадісна може сидіти на кухні годину чи дві, написати «не зникай, будь ласка» і не надіслати, бо лячно, що може не вистачити сил і сміливості, тому повідомлення ніби кілька рядків ненароком, поки охолоне чай. Вони сповнені трамвайної ввічливості, яка нестерпно важко дається. І хто міг подумати, що говорити, коли дійсно є що і про що, не вдається.

Безстрашна не шкодуватиме ні на частку секунди про слова «усе змінюється навкруги і мені потрібен у цю мить ти», маючи на увазі «я тут не за пробаченням, а за прощанням»… бо це правда, а не відвага, і нерозсудливо приховувати її від тих, кого вона стосується. Навіть якщо страх не отримати у відповідь нічого – твоя слабкість, бо улюблена слабкість – це практично перевага.

Будучи суворою до самої себе, безрадісна дівчина і від інших очікує сприйняття життя як гри на вибування, забувши правила займенника «ми» використання, бо «ти» і «я» куди безпечніше і зберігається рівновага. Вона закриває для усіх вхід і вихід, не дозволяючи навіть відшукати самі двері. Любити увесь світ набагато простіше, ніж когось одного і так, щоб на все життя. Просто існує таке персональне мистецтво – «весь час не тих зустрічати».

Безстрашна любить лиш чіпати квіти, але не зривати. І тих, кого любить, не вважає своєю власністю, живучи не за принципом «не можу без тебе», а «ти – важлива частина життя, але ще не його урочистий гімн». Вона точно знає, що самотність і усамітнення – це абсолютно різні речі: перша тікає від болю, а друга – мчить йому назустріч або навздогін.

Люди дізнаються прогноз погоди лише для того, щоб дізнатися, коли буде вітер змін, очікуючи перевтілення. І нічого, начебто, не стається такого, після чого можна було б сказати, що життя розділилося на «до» і «після».

Та по вірі дається, розумієш? І ти віриш у краще під крики морських чайок, які проводжають сонця захід. Знаєш, так буває: до певного моменту часу у твоєму житті все по плану і дві дівчини мирно співіснують. Та раптом хтось зруйнує страхи і усі бар'єри – зайве лушпиння, що змушувало жити у недовірі. І ти дізнаєшся як просто дихати на повні груди, говорити своїм голосом і почутою бути. Ніби ти була забутою книгою у шафі, а тебе знайшли, відкрили і уважно читають, не пропускаючи жодного слова.

Тоді обидві зустрінуться, сядуть одна навпроти іншої, поставлять кілька питань: – Що будемо робити з твоєю-моєю гордістю? – Що поробиш, коли встояти неможливо? – Не приходь тільки потім нити і рахувати втрати. – Я не вірю в казки про «назавжди» і загадую тільки на найближчі роки. І якщо до нього потягнеться душа, то ти перестанеш чинити опір.

Це змусить безрадісну дівчину відвойовувати у безстрашної колишні території, але нова і цілісна ти, маючи безліч сумнівів, буде вперто дотримуватися власної траєкторії. Програвати і продовжувати жити, не дивлячись на ті речі, яких боїться до смерті, приймаючи недоліки за невідомі раніше душі таємниці. Посміхаючись у не найбільш відповідні моменти, лякаючи родичів, які подумають, чи не зійшла ти раптом з розуму.

Запропонуєш безрадісній зіграти в гру – Гордіїв вузол перерубити; це, звичайно, може вилитися в грозу, але після грози твоє небо стане легшим. Іноді тобі дуже важко витримати якийсь певний момент. З часом ти озираєшся і розумієш, що пазл складається – усе, що сталося, у решті решт приводить тебе до мети. Почнеш шукати своє, а воно у відповідь знайде тебе, просто тому що правило гідних – творити добро і отримувати натомість вдвічі більше. Повториш про себе як мантру слова про те, що світ вже трошки похитнувся і готовий до змін. І одного разу ти прокинешся через те, що плачеш, але від сміху, а не сліз.

Обирай битву, яку програєш, аби виграти

Спостерігаю за малюками на батуті. Вони мені нагадують єдиних птахів, що вміють літати назад – колібрі. Дітвора весело підстрибує вгору, у той час як дорослі схожі на травневі дощі: падають вниз, ніби падати – беззаперечний землі закон і девіз. Відірватися від її поверхні не вдається, та й ніколи – треба поспішати до нових вершин.

Крок за кроком, подих за подихом ми дорослішаємо, старішаємо і це ані добре, ані погано. Здавалося б, посмішки ширше, мрії світліші – і життя стане набагато теплішим. Усі розповіді про перемоги звучать красиво, натякають на наявність характеру і від них віє благородством. Та насправді всередині себе ми ведемо війни, що обертаються втратами зовні. Втомлені вірити і чекати, ніби ресурси радості – скринька з мармеладом. Одного разу тягнеш руку аж до самого дна – а там нічого немає. Навіть крихт. Натомість думка, що можна більше не намагатися усе встигнути, спочатку дуже лякає, а потім запускає процес регенерації. Починаєш з того, що визнаєш: є час гнатися-бігти-старатися – і є час, щоб зійти з дистанції.

Двадцять ударів на секунду – швидкість серцебиття колібрі. Люди змушені жити приблизно у такому ж ритмі. Щоправда, є варіації в алгоритмі. Тому одним легко дається алгебра, а іншим – верлібри. Однак усі колись довгими вечорами намагалися зліпити версію себе – легшу, привабливішу і зручнішу, щоб точно не відлякати своїми недоліками і амортизувати собою усі гострі кути, передбачаючи реакції, свої і чужі.

Інколи ти обираєш битву, яку програєш, аби виграти. Я думала про це, потрапивши у гончарний світ. Йдучи садом скульптур в Опішному, відчувала дзвінку тишу, бо знання про програш заздалегідь не обов'язково має бути гучним або гострим, ніби хірургічний скальпель, але воно точно є в кожному, коли невдача слідує за невдачею.

У такі моменти логіку подій зрозуміти не намагайся. У вічному пошуку не зупиняйся. Навіть тоді, коли втрачено сили. Догори дриґом летять сподівання та мрії. І нікому ніякого діла: образа серце болем пронизала чи корова язиком злизала. Значима комбінація карт у покері зветься парою, у житті – вірою, любов’ю, надією. Просто ми горді. Відгородитися хочемо від смутку, значимішого за власний. Тому беремося за програшну справу і йдемо до кінця. Перемагаємо нечасто, зате вчимося користуватися правом брати час на «подумати», бо по-справжньому важливі питання миттєвих відповідей не будуть вимагати.

Усі наші промахи та помилки, навіть якщо вони навмисні, – корисні. Це привілей життя, його іронія. Свідома дестабілізація, ціна якої – самореалізація. І ми програємо інколи битви, закінчуючись і виснажуючись, але заново знаходячи себе як даність. Кожна зі скульптур була ніби німа сутність, яка прохала не відвертати очей і не закриватися, бо час залікує будь-які рани і одного разу відпаде потреба заглядати оточуючим в очі, боротися з вітряними млинами і дотла вигорати.

Мені дозволили долучитися до прекрасного і тепер в мене є власноруч створене горнятко з необпаленої глини. Ми теж ніби з глини, тільки вона вже побувала у пічці, якщо одного разу ми обрали битву, яку програли, аби виграти і зрозуміти: можна більше не намагатися гасити зусиллям волі сигнали «мені неприємно», візуалізовувати чужі думки як кімнату з кривими дзеркалами або відтягувати розставання. Можна не дратуватися через чиїсь позиції, бо вони узагалі не викликають емоцій, адже ніяк не впливають на твою власну впевненість у собі. І коли хтось наближається занадто близько, можна не використовувати прийоми захисту блискавично. Кроки назад, розриви дистанції, ухилення в сторону, але якщо це неминучість, то вона вже є. Ти ніяк від неї не сховаєшся. Можеш не питати, хто і навіщо.

Усе, що тобі залишається – повернутися додому з подорожі, розібрати валізу, випрати речі. Переглянути фотографії, полити квіти і заново для себе зрозуміти, що можна більше не намагатися забороняти собі бути по-справжньому щасливим. Вершину можна підкорити тільки в тому випадку, якщо ми самі вважаємо це можливим. Усе вийде. У підсумку. Обов'язково.

А поки що можна більше не намагатися дожити до найближчої суботи, а потім у понеділок чоботи почистити – і до роботи, коли щастя та радість – нечисленні епізоди. Можна більше не намагатися засуджувати людину, не пройшовши шляху у її черевиках, не знаючи обіцянок, нею даних комусь чи самій собі. Можна більше не намагатися залишати двері зачиненими для того, що може стати початком прекрасної дружби або дружби за відсутності любові. Можна більше не намагатися вдавати захоплення від майбутнього перспектив як дитина, котра говорить, що їй сім і вона скоро піде до школи.

Мені було утричі більше і я тоді не бачила ані шляху, ані фінішу, але зачаровано спостерігала за скульптурами і думала – як добре, коли усе, що тобі потрібно, – помістилося десь під ребрами зліва. Слова, будь-які слова – невдалий переклад з оригіналу і усе відбувається мовою, якої немає. Певно, тепло слугує ознакою і виправданням мистецтва. Без тепла усі слова, полотна і партитури – ідеально прорахований, зібраний і підготовлений до польоту літак, що ніколи не побачить неба. І якщо інколи програти треба, то нехай поразки будуть особистими як і читання – тільки ти і книга.

Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали

Перше правило клубу щасливих, про яке ми не знали, звучить так: щастя не може залишитися незмінним. Переглядала днями відео зі стадіону, де розмірковували над побажаннями самим собі через декаду, і розуміла, що з того мрій легіону щось збулося, або вийшло навіть краще, ніж мріялося, а щось загубилося.

Час минає, а з ним якісь речі перестають бути архіважливими і ти втомлюєшся перевіряти свої ментальні карти, ніби диктант у школі щоразу: а «майбутні перспективи» і «родина» пишуться через «хочу» чи «потрібно»? І чому словосполучення для перевірки правильності завжди «чужі очікування» або «програно/виграно»?

Ставлю на паузу програвач, заварюю міцний чорний байховий чай і кімнату наповнює аромат суму за розмовами, що так і не трапилися. У прозорій склянці кружляють шматочки сушеного яблука і пелюстки волошки. Разом з чаїнками на дно склянки осідають минулого усмішки і насмішки, які я буду ще довго повільно вводити всередину себе, приблизно по двадцять пять крапель на хвилину, мов фізрозчин, не забуваючи, що усе тече і змінюється, подумки додаючи на початку слово «нехай», бо тумани – не вічні.

Втім, на серйозні речі я звикла дивитися поза вузьким контекстом власного життя. І перше правило ховається у глибинах Декарта світосприйняття або як мислиш – так і живеш. Авжеж, у природи немає поганої погоди – лише одяг не по сезону. Інколи, коли зовсім край, уявляй себе тимчасовим, прозорим, підпорядковуйся ритмам зближення і віддалення, дозволяючи стосункам змінюватися так, як заманеться.

Тепер мені доведеться змінити свій звичайний тон. Тепер мені доведеться говорити всерйоз. Друге правило стосується того, що ніхто і ніколи не буде любити тебе так, як хочеш ти. Усе навпаки – будуть так як зможуть, тому не поглядай крадькома на інших почуття і не порівнюй з тим, що маєш сам. «Не люблю (так як того хочеш ти)» означає «не буду намагатися змінити і розчаровуватись». Якщо хтось у серці, то цього достатньо. Більшого і не проси. Одного разу розмінювати любов і дружбу на слова, особливо після усіх точок неповернення і крапок над «i», стане непотрібно взагалі. Нехай життя далі просто трапиться.

Третє правило просте: знайти людей, які кращі за тебе, вчитися у них і прислухатися, коли вони говорять про тебе, якими б приємними чи болючими не були їхні слова, тому що немає щастя без довіри. Але не покладайся на них завжди без жодного коливання. Коли людина рятує потопаючого – це подвиг, але ніхто не дарує врятованому абонемент на уроки плавання.

Чай давно охолов, а я сиджу на підлозі, розклавши довкола фотокартки, ніби троянд пелюстки. Вони зберігають миттєвості мого життя, але не показують як змінюється колір моїх очей, залежно від настрою, переходячи від світлогоріхового до майже чорного. Світлини нівелюють зміни в нас і на них не розгледіти, що сьогодні я під враженням від фільму неповторного, а завтра стиснена від переживання, тяжкого і мінорного. Ніби гра у тетріс: допоки фігурка летить, маєш час для її оптимального у канву теперішнього влаштування, але щойно якась з них виходить за межі поля, – гру закінчено, суцільне розчарування.