Амба. Том 1. Втеча

– Сті-і-ій-те! Стояти! – Кричав, біжучи, Сивий, не розуміючи – сам кричить чи його крик зливається з командою охоронця з вишки.

Із першим рокотом спареного кулемета Сивий схопив в’язня за бушлат і рвонув на себе. Пальці прикипіли до поли – не зміг відпустити хлопця та відскочити назад, коли перед ногами закипіла й ожила від металу земля. Чи то від пострілів, чи то від крику Макар зупинився і після повторного ривка впав на землю.

Кулемет замовк. Хлопець слухняно підвівся, пішов слідом за Сивим, не чуючи ні скажено-розлюченого рику сторожових собак, ні матірщини, змішаної з різкими словами команди. Її віддавали люди у формі, які бігли від вахти…

– Так не можна! У вас ще все попереду, – звично зашепотів у вухо Сивий, ніби їх міг хтось підслухати. – Подейкують, що після п’ятого березня багато чого зміниться… Не може не змінитися. Спорожніють табори… Переконаний!

У дитячій колонії багато й часто говорили про табір. Юнак наслухався всілякого, але в перші дні в дорослій зоні його турбували не табірні порядки, бентежило не те, як доведеться пристосовуватися до нових умов, а ставлення зеків до смерті вождя. Як і в колонії, багато все ще вешталося табором пригнічених кримінальників і тих, хто відбував термін за п’ятдесят восьмою статтею. Тих, хто страждає після смерті вождя, Макар розумів; дивували ті, чиї обличчя світилися радістю; посміхаючись, вони задоволено терли руки й цідили важкі, немов відлиті з чавуну, слова: «Нарешті дочекалися! Тепер, дивись, після амністії доля й до нас іншим боком поверне…»

Веселі і впевнені викликали у в’язня лють. Остаточно переконався: недарма кримінальники та адміністрація називали покараних за п’ятдесят восьмою «враженятами». Ні-і, не враженята – вороги. Запеклі вороги, якщо зазіхають на найрідніше і найсвятіше в житті людини… Не розумів юнак кримінальників, але політичних не міг зрозуміти і поготів, шарахався від них, наче від прокажених, стискуючи важкі кулаки-пудовики.

Лист про смерть бабусі знайшов Макара не в колонії, а в таборі. Мати писала, що бабуня померла п’ятого березня: «Почула повідомлення по радіо, тихенько зойкнула, осіла й відійшла без страждань». Джовба мимоволі зім’яв у кулаці листа й вислизнув із барака. Скільки він себе пам’ятав, бабуня жила тихо й непомітно; і померла старенька тихо, хоча і в такий сумно-знаменний день. Розповідали, тут, у таборі, після повідомлення по радіо, так само зойкнувши, помер Кволий – той, хто відбував покарання за п’ятдесят восьмою. Жоден не зрозумів: від горя відійшов у інший світ Кволий чи від радості – по-різному гомоніли.

У таборі все частіше шелестіли про амністію, а в останній тиждень, уже не ховаючись, говорили в бараках і в робочій зоні. Макар звикав до роботи. У новій бригаді блатарів виявилася жменька, проте він і від тих тримався осторонь. А вони до новачка придивлялися. У першу неділю на літньому кіномайданчику до Макара підійшов «Професор» – старшой урок з «асистентами» Маестро і Верблюдом. Ця трійця всюди й завжди була разом. Табір тримала в руках.

– Дозвольте відрекомендуватися, молодий чоловіче, – трохи піднімаючи капелюха, почав Проф.

Ті, хто бачили його вперше, і справді думали, що перед ними вчений: ходив поважно-статечно, прямо, не поспішаючи, з гідністю, а коли близько не було замполіта й Лютого помахував палицею; і обличчя в нього випещене, завжди свіжовиголене, й акуратна борідка клинцем. Тільки зарозуміла мова вказувала, що поважний птах ходить не в своєму пір’ї, але ніхто точно не міг сказати: через незнання Проф розмовляє з помилками та недоречно вживає окремі слова чи це особливий злодійський шик…

– Я завідувач кафедри суспільно-соцлогічних наук і людських співвідношень, – поправляючи капелюха, відрекомендувався Проф. – А це логопеди – мої учні та послідовники.

– Викладаємо логіку і педику…

Верблюд та Маестро «відрекомендувалися»: перший далеко прицільно сплюнув, другий підморгнув одним оком, мовляв, знай наших…

– Як розумієте, молодий чоловіче, в цей час усі ми перебуваємо в творчому відрядженні в палко улюбленому науково-дослідному інституті підвищення кваліфікації. Перебування в НДІ приносить колосальну, ні з чим не зрівняну користь, і можна лише шкодувати, що домогтися сюди відрядження вельми й вельми нелегко навіть для обдарованих та фантастично відданих науці людей. Що можу сказати про свою кафідру? – Проф на хвильку замислився, погладив лівою рукою борідку. – Робота в нас цікава, нова й дуже перспективна. Континент цілком набрано, та й ми особливо не поспішаємо приймати на кафедру новачків. Але зараз випадково з’явилася вільна вакансія, і ми могли б, як виняток, із випробувальним терміном прийняти вас до себе.

Макар мовчки слухав велеречиву, з безглуздими виразами і помилками мову Профа. У тюрмі й у колонії бачив усіляких типів. Знав, що в зоні сила кулаків – основне мірило поваги до людини. Проте до такої розмови не був готовий.

– Я бачу, молодий чоловіче, наша нетравіальна пропозиція несподівана й не вельми зрозуміла?! – витримавши паузу, продовжував Проф. – Тоді контурні деталі й інші формальності підкажуть мої асистенти.

– А чого, корєш, розмовляти? Давай в нашу бригаду, – озираючись на всі боки, зашепелявив Верблюд. Його щоку до вуха перетинав глибокий шрам, від чого обличчя здавалося завжди усміхненим.

«Бойові заслуги заради науки», – зазвичай вихвалявся він.

– А мені і в нашій не колеться, – буркнув Макар. Із таким, як Верблюд, почувався вільніше.

– Базарь, корєш, базарь. Але й ми не сліпі, – усміхнувся Верблюд і знову далеко сплюнув крізь стиснуті зуби, поціливши у стійку дерев’яної лави. – Бачимо, гусаки-враженята не по нутру. Вражий континент розпізнав. Молодчик. І мужики-доходяги тобі не корєша. Із тими й тими на лісоповалі нагорбишся. Норма – вона змусить рогом упиратися. Не-ема норми – нема пайки. А без пайки – сам знаєш, недовго й дуба врізати. Так що, підгрібай, корєшок, до нашого товариства. З нами швидко в люди вийдеш. Та й не скривдять.

– А я й сам нікого не боюсь, – Макар мимоволі стиснув кулаки.

– Хвацько, молодий чоловіче. Вельми хвацько, – втрутився Проф. – Хоробрість завжди високо цінувалася. Тільки ви не враховуєте деяких нуансів. Товариші вам пояснять, а покєда дозвольте відкланятися. Мене чекають. Думаю: це не остання зустріч. – Проф ледь підняв капелюха, кивнув головою й поважно відійшов. Остання фраза новачка переконала: сьогодні розмова скисла – плід не дозрів. Про відступ ніхто не здогадається. Винними за невдалі перемовини будуть інші.

– Не бою-юсь, – повторив Верблюд.

– Це доки Однорукий або Тигра по рогах не врізали, – подав голос Маестро. Поруч із Верблюдом він здавався справжнім Геркулесом, хоча і був нижчим від Макара на голову. Маестро й піджак носив на розмір менший, від чого нитки тріскалися по швах і в дірках виднілися литі м’язи. – А засвітять раз, другий…

– Це за що ж? – про Тигру-Булаха Макар наслухався ще першого дня, коли тільки потрапив до табору. Булаха знову кинули в карцер… «Тигра! Тигра!» – немов потурбований мурашник, хвилювалася зона.

– За що? Ти чуєш, Маестро? Корєш не розуміє, за що?! – Усміхнувся Верблюд, і шрам його кілька разів засіпався, наче по ньому пропустили струм. – Довідається Тигра, що двох пришив – амба[7] тобі. Він ідейний… І вимахав, як ти. А плечима, можливо, ширшеє – ні в лепень[8], ні в душогрійку не ввійде. І сила – ведмідь позаздрить! І духовитий. Не гнеться… Думаєш, чого до шізо[9] майже назавжди прописаний?

– Шізо Тигрі – мов фраєру перша фрафочка після відсидки: ухопився за дойки обома руками, а від того місця, що в баби нижче пупа, і для мужика, сам знаєш, солодше за мед, і поготів не відірвати…

Від останніх слів і похітливої усмішки Маестро бліді щоки Макара запалахкотіли жаром. Юнак відвів погляд.

– Та ти, корєш-ш-очек, як бачимо, ще і фрафочку не ш-шупав?! – Верблюд спробував зазирнути хлопцеві в очі. – Ну т-ти-и да-а-а-є-ш…

– Ба-аба-а! – гигикнув Маестро мрійливо.

Примечания