- -
- 100%
- +
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Стара, престара пісня: "А кто-то с горочки спустился…" – вона про війну. І що там? Там – солдат в гімнастерці з червоним орденом на грудях пішим порядком спускається з гірки в село. Так або майже так тихо поверталася з війни мати Володимира. Вона пройшла всю війну. На її гімнастерці яскравий орден і медаль "За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг.". Жінка честі, гідності.
А що тепер? Тепер – з тієї ж самої "горочки", точніше, косогору, її син в генеральському мундирі і безліччю орденів і медалей на грудях спускається в рідне село.
Машина їде настільки повільно, наскільки швидко з узбіччя дороги кидаються назустріч декілька густих кущів шипшини.
– За переказом мого дідуся саме ці степові рослини раніше служили своєрідними пропускними воротами в село, – пояснює Володимир і просить поруч з ними зупинити машину.
Ми виходимо з машини, певне, наступаючи на ще не змиті дощами вічності сліди нашого земляка знаменитого мандрівника Сковороди.
Володимир впритул підходить до крайніх кущів – визначає, де там раніше проходила доріжка в село. Гілки шипшини давним-давно переплелися одна з одною і крізь них вже не пройти.
– Знаєш, через колючі кущі в давнину не могла безкарно пройти людина, яка мала злий намір проти селян, – відає Володимир. – Вони неначе окликали всіх: стій. Хто йде?
– Так вже ніхто нікуди не йде, – жартома відповідаю я і, чутливо спозираючи на кущі, зупиняюся.
Що тут поробиш? Ми з Володимир йдемо! Йдемо один за одним, зовсім впритиск між кущами – пробираємось, вірніше. І з труднощами, таки проходимо...
Їдемо далі. Пильна польова дорога, буцімто заблукавши, перетікає в добре облаштований провулок з трьох котеджів на самій околиці села. Зупиняємось напроти величезного триповерхового, надійно огородженого добротного особняка. На вулиці ні душі, – тільки чорний кіт поряд з високим парканом йде.
– Певне, це будинок маркіза де Карабаса, – повертаюсь я до Володимира.
– Наскільки мені відомо, ці три котеджи в цьому провулку побудували собі керівники села, – пояснює Володимир. – Бо тільки грошовита людина може витратити на будівництво більше, ніж заробляє. А ще, щоб зберегти за собою зовнішню, показну пристойність, належну його становищу.
– З усіх боків – дворянське гніздо, – зауважую я, – з обох боків околиця – люди ж живуть громадно…
– А з якого це дива, коли не з міркувань власної техніки безпеки вони їх не де-небудь в центрі села, а під косогором побудували? – запитує Володимир. – На живописному березі водосховища…
– Так вони вирішили заховати "Дворянське гніздо" від дозвільного погляду селян та вищестоящих керівників.
Такі особняки – це безсоромна і незмінна прикмета душі скупердяг, які за копійки віднімають у селян останні крихти сільськогосподарської та тваринницької продукції. Вірніше, відбирають за безцінь, не кажучи вже про цінні земельні угіддя, які оточують подвір'я.
А там, за поворотом, нова вулиця. "Там, там-та-рам, там-та-рам" – за триповерховим особняком, ніби в розрізнену шеренгу за своїм флагманом йдуть ланцюжком бойові кораблі, – збудовані спочатку трохи менші, але теж досить дорогі, двоповерхові котеджі тих, у кого положення нижче. Можливо, це нові будинки тих, хто жадає стати кимось важливим, хто завжди повинен здаватися більш значною персоною, ніж є насправді. Вони вічні «невдавахи» – дрібні керівники, сільські підприємці – причому абсолютно невідомо, яким чином вони примудряються існувати, бо їхні доходи на рівні чесного селянина.
За поворотом йдуть будинки одноповерхові, які тиснуться до землі всупереч законам геометрії і упираються в косогір городами. Зліва – водосховище.
На вулиці ні душі – тільки йде качка зі своїм виводком каченят через дорогу, не звертаючи ніякої уваги на небезпечне зближення з транспортом. Йде неспішно прямо перед колесами.…
Далі їдемо по новій, незнайомій нам вулиці, між неляканих птахів: то зграйка горобців злетить і відлетить убік. А домашні гуси розташувалися для денного відпочинку цілком на дорозі, і ні за що не бажають підніматися з насиджених місць, щоб проїхала машина. Об'їжджаємо. Але у гусей цієї пернатої зграї є величезна перевага перед дикими побратимами: не тільки тут поніжитися на сонечку, а ще й мила звичка гусаків – встопорщивши пір'я і витягнувши шию шипіти на наш автомобіль. Трохи осторонь і ближче до водосховища на ланцюгах і налигачах пощипують травку бички і телиці.
З підворіття з пронизливим гавкотом вискакує кудлата дворняга і судорожно гавкає нам у слід. Великі ж дворові пси тримаються поважно, мовчать і "задумливо" проводжають нас поглядом, але й вони завжди готові постояти за себе і свою територію, що охороняють.
На будинках видніються жовті труби газопроводу. Це в селі немислима розкіш. Раніше тут селяни заготовляли влітку кизяки, сушили їх, потім ними топили в хатах всю осінь і зиму.
Біля одного двору літня жінка, помітивши нашу машину, з цікавістю дивиться на нас. Коли ми проїжджали напроти неї вона помітним кивком голови вітає нас – ми їй тим же чином відповідаємо і ще гостріше, ніж будь-коли, відчуваємо себе частиною рідного села...
А головна дорога через село, на яку ми нарешті завертаємо, залишається, як і в роки нашої юності. Збереглася і будівля електростанції з червоної цегли, яка вже давно віджила свій вік, все ще самотньо нудьгує на узбіччі. Навіть калюжа після дощу в лощині дороги, поруч з бузковим парком все та ж. Промені сонця, як і раніше, падають на дахи будинків які ледь-ледь видніються за деревами старої вулиці села. Все це будівлі бідняків, які чесно і скромно живуть і трудяться і тому, зрозуміло, нічого не нажили. Таких будинків не мало в селі і важко визначити, що переважає в цих будинках – запустіння, або безглузде виживання в нових умовах існування.
– Ну і що? – запитує Володимир. – Тільки й того, що та нова вулиця з добротними будинками, а в іншому все майже без змін.
Якщо відмовитися від демократичних свобод, можна побачити, що з часів соціалізму мало що змінилося: меншість біля фешенебельних котеджів, більшість – у розбитого корита. Правда, тепер президенти – замість генсеків, податкова – замість ОБХС, телевізор – замість чуток, а чиновницька свита правителів в рази переросла партійний і виконкомівський апарат, що зазнає гордовите презирство до простолюду. Але хіба за великим рахунком це щось змінює?..
Досі збереглося в селі від колишнього кінного хутора на століття побудоване складське приміщення в два поверхи. Уже не перше століття особняком стоїть і поміщицький будинок – статна будова з великими вікнами, прикрашеними хитромудро виділеними зі стін наличниками і невеликим підсінням з його торця. Ця старовинна споруда дворянина Донец-Захаржевского зі слідами колишньої краси, як стояла на правому крутому березі річки Великий Бурлук, відмежованою головною дорогою від села, так і стоїть понині на подив односельцям.
Дійсно, тут жив та був за жалуваною грамотою Петра I 1693 року слобожанский, казачий старшинский и дворянский род Донец-Захаржевских. А в 1720 році на правому березі річки Великий Бурлук оселився Володимир Константинович Донец-Захаржевский, який дістав назву Кінний хутір, бо саме тут був розташований один із кінних заводів Задонських.
Низький уклін майстрам з 1720-го року: склали грунтовно, добротно, з гарантією на століття. Кілька разів тут був серйозний ремонт, проте фундамент залишився недоторканим.
2
Колишній дворянский будинок добре знайомий мені: одна двокімнатна квартира в ньому ось уже шістдесят років є родовим гніздом мого друга. Тут він провів все своє дитинство, тут і понині живе його мати.
Від старовинного будинку віє історією, він потемнів і "посивів" від часу, багато разів сиротів, залишившись без господарів, але продовжує підсліпувато по-старому втомлено дивитися помутнілими очима-віконцями на світ, на все той же захід і схід, на все тугіше нехай і обміліле зі зведенням дамби русло річку. Будинок побачив на своєму віку три несхожих цивілізації: імперську, більшовицьку і нинішню. Причому кожна з цивілізацій залишила слід на ньому, іноді-шрам. Адже у кожної цивілізації були свої звичаї, власні привілеї з різними прибудовами на додачу. Тепер все це всмятку, все переплутано. Вже за радянських часів поміщицький будинок був поділений на сім окремих квартир. А потім вже в повоєнний час загальний дворовий простір будинку обріс навколо деревами і безліччю різнокаліберних господарських прибудов і сараїв.
Тільки-тільки ми зупинилися навпроти ганку, біла занавіска на вікні колихнулася і з кімнати почулася метушня – тим не менш, на нас чекали, двері в квартиру були відкриті.
Першою з квартири, спираючись на костур, виходить мати Володимира. Він поспішає їй на зустріч, торкається губами до її зморшкуватого обличчя. Потім ніжно обіймає і вони ще довго так стоять посеред двору.
Мати ніяк не може надивитися і натішитися на сина, і щось таке відбувається між ними в ці хвилини. Якийсь струм від проміннячка сонця, різко, блискавкою проскакує на генеральські зірки, і потім на материнське обличчя падає золотистий відблиск. Червоною хвилею піднімається у матері якесь особливе милування сином, майже страждання. Давно відомо, що навіть рідних дітей батьки люблять не одинаково.
Ніжний дотик материнської руки до голови сина і стискається серце матері – немає в світі нічого дорожчого, крім її сина, наче він знову дитя, якому потрібна материнська ласка. Мати гладить натрудженими руками його по голові як в дитинстві – для неї він все одно залишається дитиною. Навіть тепер, коли на ньому мундир генерала.
Володимир не зводить очей з матері. Спостерігає, як посмішка перебігає від куточків її губ до очей. Крізь стоншену шкіру материнських рук помітно проступають вузлуваті кровоносні судини. Ці руки багато працювали, тому вони такі. Раніше він не помічав їх, тому що був занадто молодий.
Серце матері хвилюється, колотиться; по її обличчю котяться сльози, але вона посміхається – блаженні материнські сльози радості. Вона щаслива, що зустріла сина, що він у неї такий славний.
– Що ви плачете, мамо? Коли я тут... – нарешті промовляє син і після цих слів відчуває, що сам насилу стримує сльози.
Володимир сентиментальна людина. Образою його до сліз довести неможливо, а от чомусь добрим і світлим – запросто.
– Думала, що не дочекаюся тебе, синку....
Мати хоче вгамувати сльозу, а вона тече… Їй соромно, вона хмуриться, і довго не може нічого більше сказати.
Багато хто стверджує, що щастя немає на світі. Може тому, що вони не люблять щастя інших, адже щастя інших люблять ті, хто сам щасливий. Ось же воно щастя – син у рідного порога, – думаю я.
Нарешті мати зустріла сина і забула за хвороби. Вона вистраждала багатомісячну розлуку з ним, коли вже не біль, не ревнощі до його дружини і служби, коли журба в душі по собі самій, бо її любов потай від інших своїх дітей, онуків і правнуків до сина-генерала, все ж сильніше тягнеться . А вона її назад в душу, журбу цю в серце своє, та не відразу, а, насолодившись спочатку відчуттям синівського тепла. Кожну клітинку свого тіла зігріває, погладжуючи без кінця його голову...
Родичі один за одним висипають в двір – здається, вся рідня зібралася назустріч дорогому гостю. Володимир обіймає всіх по черзі, невміло цілує. Все дуже урочисто. Гарячі поцілунки, рукостискання, хлопки по плечу…
У лічені хвилини двір затягується людьми, жодного вільного куточка: ніби всі вони перебували десь тут неподалік... З гучним радісним вітанням родичі контактуються з Володимиром.
Мені нічого не залишається як зі сторони ретельно розглядати цілком підходяще наповнений людьми двір і думати: як би мені побачити Валентину Куценко – подругу своєї юності. Я точно знаю: вона тут. Її я уявляю як таку блакитнооку бестію. Мене охоплюють і займають ніжні почуття – ех, згадаю молодість. Але де ж вона? Ось жінка в червоному. Ось дві з квітами. Ось купка біля ганку… Я дивлюсь, й не пізнаю серед них Валентину – досвід життя привчив мене здалека взнавати, де начальство. А тут не подобається ця вся затія.
На мене насувається незвичне збентеження і хвилювання. В душі – сум'яття, нехай і стримане. А в голові – безладне клуботання думок: що ж це буде, коли я прилюдно не зможу її впізнати. Мені повинно бути соромно, але більше нічого не залишається, як крадькома звернутися за допомогою до свого друга Кость Палича... Він спочатку дивується, а потім грайливо підштовхує мене до Валентини.
Ой, схаменутися не вспіваю, а здивовані величезні очі вже проймають мене:
– Не впізнаєш? – чую поруч жіночій голос. Звіряюся з пам'яттю – вона не обманює: це голос Валентини. Як же, як же. Її голос я пам'ятаю.
– Боже мій! Валентина – моя відрада – не вірю я своїм очам.
Дивлюсь я на неї і думку гадаю: краса її не пропала, але розмилася життєвими стражданнями. Помічаю, що її волосся потемніло. І очі її, колись яскраво-блакитні, як літнє небо, наповнилися сірим туманом. В моєму серці штовхається небажана біль. Здається навіть – не біль, щось інше: жалість.
Я роблю до неї крок. Намагаючись дихати рівніше, притискую її до себе і без всяких там еківоків цілую в щоку.
Валентина нічого не відчуває. І зовсім несподівано в своїм жагучім почині обнімає мене і зі смаком цілує в губи – так, ніби це сама звичайна справа при зустрічі. Я вражений: що це за поцілунок! – в ньому відчувається енергія життя. Ні, це не сон, який леліє тепло. Це проміннячко – її душі…
Мені здається, що всі, хто в цей час знаходяться в старовинному панському дворі, дивляться тільки на нас з Валентиною. А ми стоїмо, в сто очей дивимося один на одного, переживаемо (кожен по-своєму, звичайно), як взято тимчасовий бар'єр нашої розлуки. Валентина живе сьогоднішнім днем: розквітає в усмішці – тихо радіє нашій зустрічі. Я намагаюся зловити впевненість, яку вона випромінює, але приходить вона чомусь лише уривками. Бо я – з минулого, з нашої юності. Звідти і мій голос:
– Ну, от і зустрілися! – нарешті кажу я, дивуючись тому, як звучить мій схвильований голос. – Скільки ж років минуло?
– Напевно, років... – морщить вона лоба, – а ти не пам'ятаєш?
Я не пам'ятаю.
– Ну, добре, минуло і пройшло... – видавлює вона з себе і замовкає.
З хвилину ми мовчимо. Минуло понад тридцять років.
– Невже справді я так постаріла? – перериває паузу Валентина. – Ти навіть не взнаєш мене… А я тебе відразу впізнала… Хоч ніяк не очікувала, побачити тебе ось таким…
– Яким?
– Високим і струнким, – розгублено посміхається Валентина.
Я запитливо дивлюсь на неї. Вона ловить мій погляд і спішно пояснює:
– Чомусь запам'ятався ти мені невисоким...
– Знаєш, а ти красивішою стала… – улесливо кажу я.
У дійсності образ тієї красуні Валі з моєї юності сам по собі вже розвіявся на вітрі.
– Дякую за комплімент, – зітхає вона. І скоро з сумом додає: – Знаю, що це не так, але приємно чути таке від тебе… Фактично я вже стала бабусею, напевне, можна мені поспівчувати…
Я мовчу, розглядаю красиву плямисту бабочку на її сукні. Немов жива вона – дмухнеш і відлетить...
– Та ні, виглядаєш ти щасливою і не зажуреною... – кажу я плутано, безладно, аби щось сказати.
– Ха! У мене все відмінно! – розквітаючи в усмішці, вигукує вона. – Я здорова, повна сил, настрій є, ентузіазм теж… Ще багато на що здатна… До речі, де ти збираєшся ночувати? – Валентина питливо дивиться на мене.
– Тут, у Володі…
– Слухай, до нього стільки рідні понаїхало... Боюся, що не до тебе буде на цьому сімейному святі, – каже вона і, метнувши в мене швидкий погляд, додає: – Ходімо краще до мене... Я тебе запрошую по старій дружбі…
Полум'я надії спалахує в ній духмяною пристрастю: погоджуся, не погоджуся?
– Дякую на доброму запрошенні... – чемно відповідаю я.
Запальність Валентини змушує мене відтягувати своє рішення. Все-таки, як-то дуже складно мені йти до неї, особливо після прилюдної зустріч тут у дворі. Розширюю простір обмірковування і не можу з собою нічого вдіяти, щоб не відмовитись:
– Заманливо, – заявляю я з прикрістю, – але ж люди в селі, що подумають?
– Не зображуй з себе дурня! Люди все одно подумають, – сердиться вона…
До мене домішуються зовсім нові емоції, я мислю по-іншому. Я чудово розумію, що це нерозумно, але нічого не можу з собою вдіяти: ніби прощаюся назавжди – не з Валентиною, а зі своїм минулим.
З секунду вона пильно дивиться на мене:
– Ти дійсно дивний якийсь…
– От тільки, я не знаю, якось соромно перед Володею буде… Ми з ним домовились, що я в нього зупинюсь, – розгублено виправдовуюсь я, – він мені окрему кімнату, я так розумію, ось в цьому гостьовому будиночку обіцяв, – киваю я на невеличку хатинку у дворі.
Валентина дивиться на мене нерухомим поглядом, немов бажає загіпнотизувати. Але цей погляд відноситься зовсім не до мене, він нерухомий від роздумів.
– То-то я дивлюся, його сестра цілий день наводила в будинку марафет, – не підводячи очей, тихо промовляє вона.
– Володя обіцяв протопити баньку по-білому, – додаю я, – відмиємо грязь доріг і чужини з себе, станемо своїми... і тоді...
З хвилину Валентина пильно дивиться на мене:
– Ну, що ж – як знаєш… Ти чудний якийсь, – хмурить чоло Валентина. – А втім: яким ти був, таким ти і остався…
Я качаю головою. Валентина права: можливо я завжди був степовим орлом, а от козаком лихим ніколи не був… Навіщо нам знову зустрічатися, навіщо порушувати її спокій?
– Не можу ніяк. Сьогодні не можу...
Вона мовчить і дивиться кудись крізь мене прямим і ясним поглядом. Я опускаю очі. У мене таке відчуття, немов я вдарив дитину або вбив ластівку.
– Сьогодні ні, – повторюю я, – давай завтра...
Вона мовчки розгортається і йде з двору. Мені раптом здається, що безповоротно втрачено те, що можна знайти тільки один раз в житті. Хочеться покликати її, наздогнати, пригорнути до себе, але я продовжую стояти нерухомо, лише розгублено переминаюся з ноги на ногу, що я можу зробити? І чому знову у всьому цьому заплутуюсь? Я ж весь час ухилявся! Проклятий старий клен, старий клен.
Шкода, що недомовленість вийшла. І є відчуття, що це ще не кінець у відносинах.
3
Поки всі розглядають свої подарунки і про щось там піклуються, мати Володимира запрошує нас за стіл. Вона переконана, що ми після подорожі мало не вмираємо з голоду. Ми по-змовницьки переморгуємося, потім слухняно сідаємо за стіл. Застілля в гостях – це найбільша проблема для нас. Куди не йдемо, перш за все, годують смачно, дуже смачно, і відмовитися не можна – обижаються.
Як завжди годиться спеціально до приїзду сина був приготований домашній борщ з пухнастими пампушками, натертими часником – вірна запорука національної ідентичності. Пампушки хороші, їх спеціально до борщу спекли. Часник гіркий, але не біда: у дитинстві ми в дозвілля їли молоді його пагонці натще – захваляли і славили весну.
Смак борщу, головної їжі нашого дитинства, запам'ятався нам на все життя, як щось сільське, тепле, щедре, що дарує надію і передчуття радості. Хоча, як відомо, "Хліб – всьому голова". Дуже важлива для селян їжа. Я пам'ятаю, як в дитинстві наставляла мама: "Їж з хлібом, ситніше буде". Тому що були неврожайні роки і сама вона в дитинстві недоїдала. А ми вже від хліба, щедрого намазаного маслом, набирали вагу, пишніли. По суті, ми – перше відгодоване покоління.
Хліб раніше випікався вдома десь о п'ятій годині ранку, після чого в розігріту піч містився чавунець з борщем. Через те, вдома, тарілка борщу з печі здавалася найсмачнішою їжею на світі! Взагалі наше дитинство пахне хлібом і борщем. З цими пахощами сильніше міцніє переконання: роки життя в селі, були найщасливішими. Хоча умови післявоєнного життя були ще важкі. На сніданок, обід і вечерю їли тільки перше…
Запах домашнього борщу з пампушками перш за все починає діяти на Володимира. Він реально відчуває, як пахне житло рідного дому. У знайомій з дитинства кімнаті, незмінно просоченій змішаним ароматом їжі, пилу з сільських доріг і диханням домочадців, виникає звичний для нього міцний дух домашнього затишку. Повільно, насолоджуючись борщем, він звикає до цього запаху і перед ним стрімко прокручується знайома картина: мати в своїй молодості, разом з бабусею на кухні готують щось смачне...
Він починає по пам'яті порівнює його з тим, що у нього вдома на Уралі. Йому здається, що там пахне не так. Хоч там теж завжди тепло, теж буває багато домочадців, теж до одуру дотримується чистота. Але в його просторій столовій запахи чомусь відокремлюються один від одного: кожний, з'являючись, існує сам по собі, не змішуючись… Від того, напевно, там і не з’являється таке, хвилююче його настій, повітря. Про це він каже своїй матері. Мати, слухаючи сина, здивовано дивиться на нього. Після чого спокійно, без жодного натяку на щось, каже:
– Не мудруй, синку. На чужині, як відомо, завжди все пахне інакше. Все значно простіше: тут все рідне, а там тобі все чуже…
– Ні, не те... просто тут до болю звичний і знайомий, якийсь дух, – заперечує він в якомусь сум'ятті матері. – Неначе назад в час оний повертаємося, з яким пов'язана ностальгія по минулій юності, тому житті, якого вже ніколи не буде... Якби ви, мамо, тільки знали: яке це щастя – приїхати додому в рідне село і зануритися в інше, блаженне життя... Життя тепла... Що може бути краще, крім краплі тепла рідного дому? І що може бути більше цього?..
Вже за обрій сонечко сідає, в траві стомлено сюркотять коники. На подвір’ї наступає такий славний і такий теплий літній вечір. І я один на цім подвір’ї стою навпроти нещодавно збудованої гостьової дубової хатини і ретельно її розглядаю. Будівля знадвору – це, перш за все, по-справжньому міцний кам’яний фундамент, на який посаджений добрячий зруб з обтесаних колод дуба, та граюча барвами призахідного сонця нависаюча на нього покрівля.
Дивлюсь я на неї, та й думку гадаю: от якби вона з очеретяною стріхою була і по-стародавньому виглядала, тоді б той вигляд життя з діда-прадіда поставав в уяві. А якби поставити її край дороги в полі, і в такому вигляді оточити б там трьома вишнями і двома яблунями ото було б здорово, ото було б диво: очеретом хата крита, до дверей підкова прибита, хто не їде, хто не йде, той скоса поглядає, а хто подивляється, той лукаво посміхається тому, що за царя Гороха будували такі селянські хатки…
Одначе, хатина стоїть на до болі знайомій з дитячих років території господаря, на самому краю крутого берега річки. Як повік в селі годиться, вона прикрашена нехитрими сінцями з повсякчас для всіх без стуку відкритими дверима, з чемним «заходь – не бійся» і мужикуватим відпровадженням «виходь – не плач».
Переступаю поріг сінців. Прямо – дві двері в різні кімнати. Проходжу в ту, в яку прочинені двері. У кімнаті виділяється пічка з великою лежанкою. Навпроти – ліжко, яке можна було знайти практично в кожному будинку в післявоєнні часи. Біля вікна дерев'яний стіл і дві табуретки. У кутку стоїть етажерка: виті полиці, старі пошарпані книжки в палітурках, журнали, стопка газет певне, для розпалювання пічки.
Подих літнього вечора знадвору не проникає і в кімнаті пахне лісом, дитинством, незайманістю. Біля груби на маленькому стільчику по-господарськи сидить в цивільному одязі Володимир. Ще три години тому, вітаючи зустрічаючих його родичів і знайомих, він стояв в блиску генеральського мундира, а зараз, у спортивному костюмі і кімнатних тапочках, має вигляд простого мирянина. Такий одяг робить його молодшим, підтягнутим і засмаглим, чого до цього я не помічав. Я знову не бачу в ньому генерала, наскільки ж він другий біля пічки сидить. За першим враженням, ну ніяк не скажеш, що він військовий.
Володимир посміхається мені:
– Сідай! – запрошуючи сісти, вказує він рукою на табуретку.
Я тихенько підсідаю збоку нього і насамперед цікавлюся:
– Невже будеш грубу топити?
– Буду, – без манівців відповідає Володимир.
Топити грубу влітку, звичайно ж, нема чого; це один з винаходів Володимира. Він вважає, що з дороги обов'язково потрібно очиститися. А легше це зробити в теплій кімнаті, ніж у холодній. А коли ноги від тривалого сидіння набрякають, важко буває налагодити кровообіг. При таких заходах прохолода – поганий порадник. У теплі все відтає – навіть душа. Тому в кожний свій приїзд Володимир жарко натоплює кімнату, щоб з дороги помитися і пропаритися на лежанці.