Великобурлуцька Атлантида

Глава

АНОТАЦІЯ

Ви відкрили цю книгу, значить, роздумуєте, а що таке Великобурлуччина? Це дуже вдала думка. Ви маєте рацію. Великобурлуччина, як і вся Слобідська Окраїна, – ні на що не схожий, особливий світ. Вона не скорилися і на стику російського Чорнозем'я і Новоросії із сльози відродилися. І те, що в сучасному світі відбувається відкат від глобалізації вже зараз кристально ясно без всяких ворожінь. Про це у нас вже склали проповідь: пряме божественне втручання в людські долі відбувається в одному єдиному випадку, коли хтось набуває таку силу, що насильно позбавляє інших людей вибору. У загальному і цілому, якщо подивимося, то це притча про Вавилонське стовпотворіння.

ПЕРЕДМОВА

У загальному і цілому те, що відбувалося в Слобідській Окраїні протягом останньої тисячі років нашої "свідомої" історії, видається і невипадковим, і справедливим. Прихід монголів, усілякі гноблення, кріпацтво, комунізм, були притягнуті сюди надлишком земного щастя, залежністю від нього на шкоду внутрішньому розвитку. А де дух ліниться, як відомо, страждає плоть.

Слобідська Окраїна пішла від козацьких поселень – слобод, які користувалися більшими вольностями, чим в глибині імперії, – від слова "свобода", Тобто жителі були "ослобождены", звільнені від багатьох податей і тягла…

Слобідські люди, слобожани – вільнодумці, які цінують волю-волюшку. А вільнодумець – це внутрішня свобода. А що таке свобода? Свобода – це свобода сходження. Тобто це розкриття творчого потенціалу країни.

Ми часто чуємо: "Свободу-свободу, мне дайте свободу – я птицей вверх улечу!". Однак більшість "літати" не вміють, і навіть не розуміють, що в більшості своїй вони мають свободу. А ось до чого призведе бажання свободи, певне, не знають.

В світ йдуть "з голими руками", з якоюсь обітницею свободи, яку вони, в простоті своїй і в природженому безчинстві своєму, не можуть і осмислити, що повинна бути інша економіка, інше втілення справедливості, інша освіта, інша медицина, інші соціальні інститути. Тільки тоді держава повертається до азів, до основ. До виховання людини з моменту його народження і освіти як формування образу його.

Мешкаючи в сучасному світі, ми часто забуваємо, що найширший шлях до свободи веде й до найгіршої форми рабства. "Бо яка ж свобода, якщо послух куплено хлібами?" – розсудив в легенді про "Великого Інквізитора" Ф. М. Достоєвський. Тобто "ніяка наука не дасть їм хліба, поки вони будуть залишатися вільними але скінчиться тим, що вони принесуть свою свободу до ніг наших і скажуть нам: краще поневоліть нас, але нагодуйте нас".

Не зрозуміти до кінця і теперішніх демократів, в якій мірі вони просто лопотали, що вони руйнують все в ім'я свободи. А в якій мірі вони готували таку несвободу по відношенню до якої всі ці людські моральні табу, є вищим вираженням свободи, коли говорили, що "це буде стрибком людства з царства необхідності в царство свободи"?

Комуністи теж говорили: "В царство свободы дорогу грудью проложим себе"? У них же було якесь ядро смислової правди, інакше чому народ це прийняв, що малося на увазі?

Принаймні й сьогодні люди мають свободу красти, і вони мають свободу змінювати стать, але вона не багатьом подобається. Іноді важко дати самому собі свободу. Багато що в нас противиться цьому.

Найголовніше – Бог дає нам свободу в плані вибору. Хочеш зраджуй або кради, але відповідати потім будеш ти сам... Волі Господа на гріх немає, бо вона у нього добра і блага, на відміну від людської. Інша справа, що вона незбагненна обмеженій свідомості людини.

За Оруеллом, ціна свободи – не вічна пильність, а вічна грязь. Певне, він був знайомий з афоризмом Вільяма Шекспіра: "Негідному і доброта, і мудрість здаються негідними, грязі – тільки грязь за смаком". Саме цей вираз цілком міг впровадитися і на території Слобідської Окраїни.

Негідність грязі не боїться. Якраз негідність з нахабною усмішкою водрузила на руїнах без малого побудованого комунізму в СРСР застарілі прапори капіталістичної системи, при якій бути негідним – значить бути успішним. Причому, міра процвітання і успіху прямо пропорційна мірі негідності: чим більш негідно, тим більш загальновизнано – що ж тут незрозумілого? Життя – це конкурентна взаємодія і якби не було складнощів, то вимерло б будь-яке людство. Там, де грязь, кишить життя. А де вода чиста, не буває риби.То ж то й воно, що це все не про негідність, а про інстинкт невдоволення. Будь-яка добра справа, спрямована на те, щоб зробити людям комфортно – від утопії середньовіччя до комунізму, до нинішніх схем – розбивається об їх внутрішній інстинкт. Бо суперечить людській природі і її глибинним інстинктам. Інша справа, і це вже набагато важче зрозуміти, – яким чином відбулося спотворення самої суті поняття негідності? Чому і коли в середовищі людей негідність переродилася і стала просто сьогоднішньою негідністю?

ПРОЛОГ

На Великобурлуччині в Слобідській Окраїні радянське сільське господарство не було передовим, воно навіть відставало від самого передового рівня років на двадцять. Але це, безумовно, було механізоване, сучасне господарство, а не мотижне землеробство. По суті був один його вид – колгоспи. Саме колгоспи складали основу економіки району, на плечах якого трималася вся досить убога сільська "соціалка". А хто ще міг цим займатися в ті часи? Тільки так і було: життя оберталося навколо заводів або радгоспів, як ось насінницько-зерновий та тваринницький радгосп "Червона Хвиля", заснований в 1922 році на правому березі річки Великий Бурлук на колишній території кінного хутора. Він був науково-дослідним полем інституту рослинництва імені академіка Юр'єва академії аграрних наук, який постачав на весь Радянський Союз насіннєвий матеріал. За тією ж озимою пшеницею саме сюди приїжджали аграрії з усього світу. Звичайно, в тісному зв'язку з наукою, з флорою і фауною чотирьох своїх підрозділів, з хлібними полями, заплавою річки Великий Бурлук і зоряним небом радгосп реально був передовим радянським сільським господарством. У 1947-1948 роках "за отримання високих показників у сільському господарстві і рекордні врожаї зернових з одного гектара" працівникам радгоспу "Червона Хвиля" директору і сімом ланковим жінкам було присвоєно звання Герой Соціалістичної Праці. В бутності радгоспу були такі речі, про які колгосп і мріяти не міг. Наприклад, були свої насіннєві поля, де вирощувалася посівне зерно. Сьогодні цього ніхто не робить, і купувати посівне зерно доводиться щороку у компанії Monsanto. У тваринництві така ж історія. Наприклад, трьох породне схрещування свиней для отримання пісної свинини було тільки у радгоспному господарстві з високою технологією.

Звісно, радгосп "Червона Хвиля" у Великобурлуцькому районі був єдиним, не підпорядкованим йому сільським господарством, яке перетворилося в свого роду острів благополуччя. Не було в радгоспі навіть сільскої ради. В свідоцтвах про місце народження у сільраді сусіднього села так і писали – "радгосп Червона Хвиля". У цьому була якась патріархальщина, патерналізм, совок.

Все це не про неіснуючий острів, а про Великобурлуччину того часу, про подвійність життя в комуністичну епоху. Ця деталь відігравала істотну роль в історії Слобідської Окраїни, привносячи той самий елемент "альтернативної історії" – радгосп "Червона Хвиля" був уподібнений реальному острову, цілком успішному досвіду з сільського господарського життя. Основне припущення – заплава річки Великий Бурлук, де в минулому в крутих її берегах воїни Батия наводили брід, реально, майже навкруги, оповивала підперте із заходу косогором широке плато, яке сприймалося не інакше як самотній острів, ізольований від миру. Особисто з нього управлялися чотири навколишніх сільських поселень, на якому в XIX столітті зародилося конярство, а в XX столітті насінництво.

Але це одна сторона справи. Друга – це схожість з історією про міфічний острів-державу Атлантида, загублену в грязьових болотах Атлантики (чи то в морській безодні світу), яка дійшла до нас в переказі грецького філософа Платона. Він відверто казав, що Атлантида була реальною, а не міфічною, що була вона імперією і управлялася з загубленого острова. Сама по собі подія була страшною за своїм масштабом: "Бог зневірився в людях, оскільки ті загрузли в гріху і не вважали за потрібне каятись і виправлятись. Тоді Він вирішив змити острів-державу з лиця землі…". І сказав Бог: "На цьому все…". І в один жахливий день почався дощ, який тривав багато днів і ночей. Вода була не придатною для пиття, вона заливала все і всіх, люди загинули. Всі, крім Ноя і його домочадців…

В болотах національного парку Донана, на північ від Кадіса в Іспанії був знайдений ряд міст похованими. Виявилося, що той же Кадіс знаходиться прямо перед Геркулесовими стовпами. Це змусило істориків задуматися над тим, що справжня Атлантида була похована саме в грязьових болотах. Все це збігається з текстом сюжету, що "море в цих частинах непролазне і непроглядне, тому що на путі велика грязь; і сталося це через осідання острова…".

Такий же висновок збігається і з легендою, щодо назви річки Великий Бурлук в Слобідській Окраїні, точніше, в картинах, яких за століття з гаком створено на будь-який політичний і художній смак безліч міфів і легенд, набагато більше, ніж фактів…

Історики поки що не дають точних даних про родовід тюркського слова "бурлук" (грязь за татаро-монгольською діалектом) у назві річки Великий Бурлук. Природне походження заплави річки і глибина тутешніх чорноземів, безпосередньо, указує, що вона була "непролазна і непроглядна", коли в негоду виникало грязьове болото…

Кінців не можна поховать... Як свідчить легенда, річка отримала свою назву в ті часи, коли воїни Батия в обхід глибоких і широких річок стали прокладати свої стратегічні шляхи в її акваторії. В одному зі збережених документів часів походу Батия є рядки: "Увійшов Він північним берегом Меотійських боліт з величезним військом на територію Дикого Поля...". І зупинився в великій заплаві річки, щоб навести брід, де в нескінченному минулому в крутих берегах вона протікає. Все у Батия йшло благополучно поки одної ночі на його біду не почався затяжний дощ.

Справа в тому, що в негоду за рахунок властивостей чорнозему, змішаного з водою, грунт перетворюється в таку в'язку пастоподібну масу. Він стає практично непрохідним, і дуже важко прохідним для колісних возів, які грузнуть в грязюці. І ніякі зусилля – ні стратегічні міркування військових начальників, ні похідна вправність самих воїнів, не могли допомогти війську зрушитися з місця. Колеса возів грузли в чорноземі. Воїни жахались, сперечались, лаялись, але, врешті-решт, знесилено знизували плечима: "Зачакловане місце" – казали вони…

Один з найбільш знакових і відомих епізодів ранньої історії Слобідської Окраїни виглядає так. Рано вранці Батий із зусиллям піднявши трохи приржавіле з ранку обличчя і з подивом витрішкуючись на ландшафт, що відкрився його зору, татаро-монгольською говіркою запитав:

– Ай донт андестенд, уот із іт?! (Я не розумію).

– Як же ви не розумієте, що це таке?! – заметушився довірений темник, на ходу переводячи і хапаючи хана під лікоть. – Це ось же ж і є... бурлук. Таки так, будьте ласкаві, не сумнівайтеся…

– Який ще курзай-марзай бурлук?! – Батий теж перейшов на модний суржик. – Ми про що ж виряджалися?! А тут не те щоб незліченна темрява — річечка дрібна! Що за бурлук?! Брід де?

З гущі війська витіснили вперед ординського скарбника і за сумісництвом начальника тилу. Той наспіх витер рукавом сальні губи і забурмотів:

– Дик, річка… тута вона річка-то... Воно, звичайно – так, хоча і – ні… – скарбник-тиловик відводить погляд і колупає купину носком чобота. – Чорнозем хіба не знаєте, у що встає?! Там під Москвою на повноводних ріках воно, хто сперечається, зручніше. Але і тут вважай поруч – всього тиждень ходу…

– Тьху, собачий син! – Батий тупнув ногою. – Ми тут на тиждень станемо… Шлях у нього, бач, звідси тиждень, немічний, до Москви…

– Я ж висловлюю, що всі землі, ліси, всі калюжі на чорноземі в негоду робляться непрохідними тому, що бурлук…

– Кердик-мурдык! Знову за своє?! Чіткіше висловлюй!

Скарбник-тиловик бухнувся на коліна:

– Не вели катувати! Я ж то й толкую: ми-то все стоптуєм… якщо сто тисяч війська та прям тут підуть... Знову ж таки, там до Москові коротше на… але на переправі вдесятеро гірше. А тут – дешево і сердито. Літописці потім підправлять. Та й нам вже тут на тих же умовах, зручно. Не дивись, хан, що брід замаленький – ми як-небудь бочком, бочком... якщо алебардами не дуже махати – пробиремося. Літописці потім…

– Та чув уже про літописців! Гаразд, чого з вами поробиш... – Батий напижився і зично прокричав вдалину в зеленя: – Готові, чи як, татаро-монголи?

– Уррагх! Уррагх! – заволали татаро-монголи прямо з-за ближнього куща, напужав скарбника-тиловика. – за Батия!..

Орда, трясучи обладунками і шарудячи кольчугами, ворухнулася. Але тут в заплаву між військ вискочили простоволосі дівки в сороміцьких ведмежих шкурах і, підстрибуючи, почали бризкати туди і сюди коричневою водицею з глечиків:

– Чудовий бальзам від ран, тільки у нас, тут і зараз: хто ввечері ляже з раною, той до ранку вже як новий, а не драний!

– Без цього не можна, так велить обряд, – шепнув хану темник.

– Чинарет-візарет, це тепер надовго! Сором один! – понуро визначив Батий, опускаючись в траву. Він цикнув щербатим зубом, махнув долонею, щоб принесли попити і, коротаючи паузу, неголосно заспівав улюблену татаро-монгольську пісню: "Вся монгола тобою горда — дорога, Золота моя Орда!"…

Люди в ті часи були дуже релігійними, особливо воїни, а тут не обійшлося без потойбічного впливу, стали в молитвах своїх просити допомоги у свого Бога, називаючи перешкоду на своєму шляху, як "Велика грязьова ріка" – тобто річка Великий Бурлук…

ЧАСТИНА ПЕРША

1

– Ти ж знаєш, звідки назва Великий Бурлук?

– А то!

Питання Володимира звучить тим більш несподівано, що у нас йшлося про міждержавний кордон. Ми щойно з горем навпіл подолали пункт пропуску і говорили про старі добрі часи, коли границя між братніми республіками СРСР була символічною. Коли дружба між народами була без усякої політики, а політика являлася основою честі; коли інтернаціоналізм і добре ставлення до людей всіх національностей були нормою життя.

Ми проїжджаємо залізобетонну стелу радянських часів з назвою і рельєфним зображенням нашого Великобурлуцького району.

– Нарешті ми на батьківщині, – радіє Володимир.

Я також хочу зрадіти. Не виходить. Ніяк мій настрій не встигає змінитися з течією часу, тягнеться кудись вниз. Ніщо так не тяготить і не зближує людей, як загальний камінь спотикання. Сьогодні у ролі такого "каменю" виступила границя, яка дозволяє нам з Володимиром, якщо трохи перефразувати Лесю Українку, тільки бувати на батьківщині, а жити нам тут не можна, щоб не стати каменем спотикання на трудному шляху.

Тільки на мить я натужно видавлюю із себе щось на вигляд радості, але на цьому моє обличчя із загасаючою, меланхолійною посмішкою міняється і знову стає засмученим. Я ще там – в огорожі контрольно-пропускного пункту кордону, який нещодавно ми з великими труднощами здужали. Через те в мене розсерджений вид, а вже злий я – так і не доведи Боже. Але справа не тільки в цьому. Бог би з нею, з злістю, – вона досить ефемерна, я її принаймні сприймаю, як щось наносне. Одначе мені уявляється, що ніби нашу машину все ще переслідує по п'ятах злісний пес прикордонно-митної бюрократії. Мені здавалося, що ми тікаємо, а він наздоганяє нас. Неначе невідворотна доля, тягнеться цей пес за нами – там, де ми, ще й він мовчком присутній… Я все ще знаходжуся під гнітом обставин подолання границі. Але даремні нарікання, марний рубіж: прагнення у рідний край, на якому зійшовся клином світ, неймовірне.

Середина дня, середина літа, середина нового року, перше нове десятиріччя, нового століття і тисячоліття. Іноді все це не вкладається в голові – як же так: скоро 2014 рік XXI століття! 2014-й!..

Ми з Володимиром їдемо по Ізюмському шляху, вибитому сотнями тисяч копит і чобіт, ще в далеких XVI-XVIII століттях. Ледве починаємо їхати по знайомій до болючих сліз дорозі, як з висоти віків я починаю пильно і навіть з часткою надії вдивлятися назад, в СРСР. В моїй свідомості спливає те, що лежить в найдорожчому найпотаємнішому і теплому закутку моєї пам'яті – думка про нашу Батьківщину, Радянський Союз, розвал якого був не виправданий, але історично неминучий. По дорозі – обов'язкова світська бесіда. Про СРСР. Про границю. Про Великобурлуччіну, звідки ми з Володимиром родом.

Горе переможеним! (Vae victis!) – це латинський вираз відомий ще з 390 року до нашої ери, коли армія римлян зазнала нищівної поразки від вождя галльського племені Бренна. Але принцип, який лежить в його основі, зберігає стовідсоткову актуальність досі.

Захід, що розвалив СРСР, радіє. Велика частина народу колишніх вільних созних республік – горює. Доля їх бідних людей увійде в історію як ганьба для радянської еліти і для всього цивілізованого світу.

Ми з Володимиром пишаємося, що народилися в СРСР, вважаєио його своєю Батьківщиною, великою, єдиною, улюбленою і неповторною, але й противникам Радянського Союзу, думку яких ми, зрозуміло, не поділяємо, але визнаємо їх право на свою точку зору.

За нашими відчуттями, з кожним роком все, що пов'язано з СРСР, стає все більш емоційним і історично значущим, а дискусії про те, чи був цей великий історичний експеримент вдалим чи ні, розпалюються з усе більшою силою. І, на наш погляд, цьому є просте пояснення: зараз, після багатьох десятиліть "холодної" війни із Заходом, очевидно, що всі ідеї і концепції, на яких будувалася ліквідація СРСР, виявилися невірні.

Перш за все вже ясно, що Радянський Союз не звалився під вагою власних проблем, оскільки всі тодішні проблеми за нинішніх часів викликають просто сміх, і жодна з них і навіть всі разом не були фатальними. Країни, що мали в ті роки той же політичний лад, що і ми, але набагато слабші в економічному і військовому відношенні, і близько не стояли з нами по виробничому, науковому і демографічному потенціалу, без проблем і, загалом-то, без втрат пройшли точку біфуркації і зараз не просто розвиваються, а зробили величезний крок вперед, ні в найменшій мірі не збираючись розвалюватися.

Але навіть з цих країн значно виділяється Китай, впевнено йде до першого місця в світі за абсолютною більшістю усіх по-життє́вому важливих показників. І не видно в сучасному світі сили, яка могла б цей рух не тільки зупинити, але хоча б уповільнити. Досвід Китаю доводить, що соціалістичний експеримент при правильному підході дає відмінні результати і виводить далеко не найрозвиненішу в економічному відношенні країну на перші позиції в світі. Що, власне, сталося і з Росією, яка була до революції далеко не самою передовою країною в Європі, але через зовсім короткий час розгромила цю саму об'єднану Європу у Великій Вітчизняній війні, першою вийшла в космос і, незважаючи на величезні військові втрати, вдвічі збільшила населення, колосально наростила свій вплив у світі, контролюючи на піку своєї могутності (умовно візьмемо точку прийняття Конституції СРСР 1977 року) в тій чи іншій мірі дві третини світу.

Таким чином, можна констатувати, що експеримент побудови на Землі діючої моделі майбутнього можна визнати надзвичайно вдалим, і, незважаючи на те, що конкретно модель Радянського Союзу витримала жахливі випробування і перевантаження, все-таки була зруйнована (хоча можливість її відновлення нікуди не поділася), моделі китайських та інших країн, в конструкціях яких були враховані в тому числі і помилки Країни Рад, продовжують працювати і приносити блискучі результати.

"Цивілізований світ" (якщо він, звичайно, існує, що далеко не факт) недобачає наслідків розпаду Країни Рад. Світ – це занадто широке і розтяжне поняття. У кожної частини світу свої власні проблеми і турботи. І кожна з цих частин абсолютно не готова брати на себе тягар чужих прикрощів і поразок. Але ось такої частини світу, як Слобідська Окраїна наслідки розпаду точно вже торкнулися. Хоч це вже минуле.

А минуле, воно ж різне було. У далекому щасливому радянському дитинстві я дуже любив своє село Червона Хвиля за назвою насінницько-зернового та тваринницького радгоспу. Колишня його назва – Кінний хутор, який був перейменований під час Громадянської війни на честь наступу Червоної армії через це село в грудні 1919 року. Простір, золоті пшеничні поля з людьми праці на фоні високого синього неба (на моїй пам'яті не менше 10-ти працівникам з них 7-м ланковим за отримання рекордних врожаїв зернових з одного гектара було присвоєно звання Герой Соціалістичної Праці), бузковий парк Перемоги, велич річки і казкової заплави, граціозні коні, неповороткі бики і корови з сумними очима, найсмачніший у світі хліб сільської пекарні, найсмачніший у світі і правильний домашній борщ з пампушками…

До чого такий довгий ліричний відступ? Та хоча б ось до цього. Двадцять років тому я й "тисячі таких самих, як я" людей проміняли СРСР на гроші й харчі хороші, а також джинси та інший "wind of change" (вітер змін). Навіть у найстрашнішому сні важко собі уявити, що справжньою державною ідеологією і смислом стануть у нас гроші. Як там у Ремарка – "І гроші, гроші. Де взяти грошей? Любов? Ви знущаєтеся! Порядність? Застаріле слово! Кожен сам за себе. Кожен виживає поодинці…".

Для мене і "тисячі таких самих, як я" людей Радянський Союз, яким би він не був – брежнєвським, хрущовським, сталінським, у нього була одна особливість: він не викликав у нас сумнівів і завжди виконував свої соціальні зобов'язання перед громадянами. Звичайно, він не був благодушно-показним і нарочито щедрим. Він був економним. Бережливим. Не балував нескінченним різноманіттям заморських благ. Волів своє, домашнє. Правда, іноді ненавмисне дарував американські фільми, чеські черевики "Цебо" або фінські куртки. Всі вони були відмінної якості. Пам’ятаю, як ми стояли за ними з написаними на руці номерами в черзі московських універмагів з назвами міст країн соціалістичного табору. Шумно і зовсім по-дитячому захоплювалися споживанням. А Радянський Союз зітхав. Він не міг дати більше. І тому мовчав. І знову працював. Будував. Зводив підприємства. Запускав космічні кораблі. І годував. І вчив.

Та велика Батьківщина була суворою. Хоч і з дивним поєднанням імперської краси і могутності з турботою про кожну окрему людину. І скрізь ця строгість теж відчувалася, ми звиклі до неї були. Теж дитинство в Радянському Союзі у мене і "тисячі таких самих, як я" пацанів було суворим, зовсім не лагідним на вигляд. Він зовсім не бездоганним був. І не набридливо люб'язним. Напевно, у нього не було на це часу. Та й бажання не було. І належність за народженням до певної соціальної верстви підманула-підвела. Дуже простим він був, як і ми.

В повоєнні роки нашого дитинства Радянський Союз годував, як міг. Не бутербродами з червоною і чорною ікрою. Але ми не голодували, хоч поїсти вдосталь все одно не виходило. Виживали в ті часи в основному за рахунок борща і хліба. Пам’ятається, у селі хтось із знайомих при зустрічі часто цікавився у дітей: "Що твої батьки вдома роблять?". Ті у відповідь, як воно й було насправді, довірливо відповідали: "Пообідали і тепер хліб їдять".

З давніх-давен хліб був основою їжі в селянських сім'ях. Його не тільки їли, а й робили з нього квас, алкогольні напої. Також не варто була роль хліба в різного роду "ритуалах": припустимо, при зустрічі гостей на весіллі.

При відсутності технологій, в стародавні часи, хліб діставався народу дуже важкою працею. Саме тому його так і шанували. Ми часто після обіду виходили на вулицю зі шматком хліба, який був присмачуваний олією і посипаний цукром. І не було для нас в світі нічого ніжнішого і приємнішого запашної скоринки хліба. Щось стало з'являтися на прилавках в крамниці, однак дитячих радощів в ту пору в нас було ще мало. В основному, коли шаткували на зиму капусту, то нам перепадало найсмачніше – качани. А ще перед Новим Роком варили холодець на свято, і нам вдавалося поласувати мозком з порожнистих кісток. Літу раділи, тому що в теплу пору не було проблем, у чому вийти на вулицю – майже весь час влітку ми бігали босоніж. Підростали перші овочі і фрукти. Ми їли польові ягоди, вишні, сливи, яблука, груші; жували всю більш-менш їстівну рослинність, наприклад, "грицики-буцики" та "калачики" – все це було наше додаткове харчування.